Калеваля/Вісімнацята руна
| ◀ Сімнацята руна | Калеваля пер.: Євген Тимченко Вісімнацята руна |
Дев'ятнацята руна ▶ |
|
Зміст. Вейнемейнен сіда у свій новий корабель і вируша на Похйолю, щоб там просити руки гарної діви. — Ільмаринен, попереджений за цю подоріж від своєї сестри, бере на себе найкраще убрання, запрягає найкращі сани і також виїздить на Похйолю. Він стріває Вейнемейнена і бере з ним умову, що обидва вони не будуть неволити за себе доньки Похйї. — Льовхі їй радить вибрати старого Вейнемейнена. Але дівчина воліє того, хто викував Сампо, і відмовляє Вейнемейненові.
Старий певний Вейнемейнен
погадав, думками кинув:
привести піти дівчину,
панну з гарною косою,
з завжди хмурої Похйолі,
із сумної Саріолі,
доньку півночи прегарну,
ту відда́ницю з Похйолі.
Байдака свого вбирає
10половинки човна в червінь,
укрива перед він злотом,
його злотом пооздобив,
і відтак чудовим ранком,
рано, ледве день занявся,
відіпхнув у воду човна,
дощаний чове́н на течу,
від бервен безкорих зовсім,
від цівок ялових круглих.
Він міцні поставив щогли,
20напина на щогли парус,
він нап'яв червоний парус,
прикріпив вітрило синє,
сам тоді вступив у човен,
у кораблик цей новенький,
щоб на морі кермувати,
скородити на блакитнім.
Промовля слова такії
і такую мовить мову:
„Ти зступи на човен вищий,
30милосердий — на байдак цей,
щоб заратувать безсилка,
щоб підсилити малого
на просторі вод широких,
на розложистих потоках.
Загойдай мій човен, вітре,
пожени кораблик, хвиле,
щоб не брав я в руки весел
і води не бив би ними
на кряжі широкім моря,
40на розложистих потоках“.
Анніккі, що добре ймення[1],
донька присмерку і ночи[2],
перед днем уже проснулась
і прокинулась уранці,
била праником білизну,
сукню чисто вимивала
на червоному, на мості,
на широкім переході,
на ріжку серед туману,
50на острівчику лісистім.
Оком скинула навколо,
на обітря дальносяжне,
подивилась вгору в небо,
позирнула в море здолу:
в високості сонце блиска,
і мигочуть долі хвилі.
Оком скинула на море
і до сонця повернулась:
де Суо́мі[3] річки гирло,
60на лимані річки Вейно
бачить, щось на морі чорне,
бачить, щось на хвилях сине.
Промовля слова такії
і такую мовить мову:
„Що отам на морі чорне,
що отам на хвилях синє?
Може гусяче ти стадо,
чи качок ти стадо може?
Так лети собі, знімайся
70в височінь туди на небо.
Може ти лосося стадо,
або просто ключа з риби?
Так спустись і плавай глибше,
у струмках глибоких плавай.
Чи ти камінь попідводний,
чи ти просто гілька в хвилях,
най тебе укриють хвилі,
най вода тебе покриє“.
Човник плине далі й далі,
80йде кораблик парусистий
вздовж туманного виріжку,
вздовж лісів, що берег вкрили.
Анніккі, що добре ймення,
вже побачила кораблик,
дощаний близенько човен,
промовля слова такії:
„Чи не братній ти кораблик,
чи не човник ти батьківський?
Їдь собі у рідну землю,
90в рідну сторону вертайся,
стань до пристани передом,
до вальців чужини демном.
Як же човен ти з чужини,
плинь собі ізвідси далі,
до чужих вальців передом,
деменом на цю стань пристань“.
То не з вітчини був човник,
ні з далекої чужини;
надпливав то Вейнемейнен,
100то співця над'їхав човен.
Над'їздить він дуже близько,
у розмову вдався старець,
слово дасть та візьме друге,
щоб сказати краще третє.
Анніккі, що добре ймення,
донька присмерку і ночи,
мовить так, до човна ставши:
„Вейнемейнене, куди ти,
друже моря, де ти їдеш,
110де, красо землі, берешся?“
Відмовляє Вейнемейнен,
мовить з човна старець панні:
„На лососі я поїхав,
де нерестяться лососі
на ріці Туоні чорній,
в глибокості в очереті“.
Анніккі, що добре ймення,
промовля слова такії:
„Не брехав хоч би так чисто,
120бо не треться риба ниньки.
Від'їздив давніш мій батько,
часто їздив мій сивенький,
щоб ловить в потоках сеньгу,
пстружок щоб домів привозить:
в байдаку лежали сіті,
спочивав у човні невід.
Мотузків багато в сітях,
по боках жердини в сіті,
на лавках лежали ості,
130при стерні ціпки великі.
Вейнемейнене, куди ти,
їдеш де, Увантоляйнен?“
Мовив старий Вейнемейнен:
„Я гусей ловить поїхав
там, де граються рябенькі,
щоб ловить птахів слинявих
на саксонській[4] перетоці,
на відкритій водотечі“.
Анніккі, що добре ймення,
140промовля слова такії:
„Знаю тих, що правду мовлять,
брехуна побачу зараз.
Виїздив мій батько перше,
їздив часто мій сивенький,
щоб гусей ловить в протоці,
забивать червононосих;
він свого наладив лука
і натягував тятиву,
на ланцюзі пси стояли,
150там прив'язані при луці,
бігли берегом собаки,
брехуни — камінням гострим.
Вейнемейнене, мов правду,
де верстаєш ти дорогу?“
Мовив старий Вейнемейнен:
„Ну, а що, як я поїхав
у страшну криваву бучу,
де всі голови подібні,
зачервонені коліна,
160де усі в крові гомілки?“
Відмовляє так Анніккі,
що з цино́вими цяцьками:
„Знаю, як до бою ходять;
батько мій ходив давніше
у оту криваву бучу,
де всі голови подібні;
сто мужів на весла сіло,
з ними тисячі стояло,
по краях звисали луки,
170по лавках щити зависли.
Ти скажи-но краще правду,
не прибріхуючи мов ти,
Вейнемейнене, куди так,
де ідеш, Сувантоляйнен?“
Старий мовив Вейнемейнен,
промовля слова такії:
„Ти зійди на човник, панно,
уступи в байдак, дівчино,
оттоді скажу я правду
180і прибріхувать не буду“.
Так відказує Анніккі,
що з циновими цяцьками:
„Зійде хай на човен вітер,
у байдак твій сяде буря.
Поверну твого я човна,
перекину із облавком,
якщо правди не почую,
нащо ти у човні їдеш,
не почую правди ясно,
190і брехні ти край положиш“.
Старий мовив Вейнемейнен,
промовля слова такії:
„Ну, скажу виразно правду, —
побрехав я трошки перше.
Іду я дівчину взяти,
молоду дістати панну
з вічно хмурої Похйолі,
із сумної Саріолі,
із оселі людожерців,
200де героїв топлять в морі“.
Анніккі, що добре ймення,
донька присмерку і ночи,
як оцю почула правду,
без брехні, саму лиш правду,
вже хусток не вибивала,
вже не прала вбрання більше
на закрайку переходу,
край червоного помосту.
А схопивши вбрання в руку,
210облямівку в жмені стисла
і пішла ізвідти хутко,
поспіша бігцем швиденьким;
в коваля прибігла хату,
надійшла сама до горна.
Там працює Ільмаринєш,
той коваль одвічний, майстро,
він робив з заліза лавку
і сріблом її оздобив;
в руку кіптяви на тім'ї,
220в сажень вугілля на шиї.
До дверей дійшла Анніккі,
промовля слова такії:
„Ільмаринене, мій брате,
віковічний ти ковалю,
викуй, братіку, човночка,
скуй мені каблучок гарних,
двох чи трьох ковтків ти викуй,
п'ять чи шість мені підпасів,
я за те скажу по правді
230без ніякої брехеньки“.
Мовить дужий Ільмаринен:
„Принеси вісток хороших,
то скую тобі і човник,
накую каблучок гарних
і скую на лоно хрещик,
головний убір прекрасний;
принесеш вісток поганих,
поламаю я оздоби,
і в вогонь їх з тебе кину,
240швиргону у мій їх горен“.
Анніккі, що добре ймення,
промовля слова такії:
„Ільмаринене ковалю!
Ти бажаєш взяти панну,
ту, з якою заручився,
хочеш взять її на жінку.
Без перестанку куєш ти,
раз-у-раз стукочеш тутки,
влітку ти куєш підкови
250і на них залізо взимку.
Уночі санки будуєш,
вдень на них майструєш боки,
щоб привести наречену,
щоб до Похйолі рушати.
І проте туди вже їде
хто хитріший і зручніший.
Візьме він тобі належне,
візьме те, що покохав ти,
і на що дививсь два роки,
260і що років три ти сватав.
Сквапно їде Вейнемейнен
на хребті морів шумливих,
на стерні сидить мідянім,
та на демені із злота.
В хмуру Похйолю він їде,
до сумної Саріолі“.
Ковалеві стало смутно,
зажурився муж заліза,
з рук кліщі йому упали,
270упустив з руки він молот.
Мовить дужий Ільмаринен:
„Анніккі, моя ти сестро,
ось тобі скую я човна,
накую каблучок гарних,
двох і навіть трьох ковточків,
п'ять або і шість підпасів;
лазню грій мені солодку,
начади в медовій хаті,
положи полін найтонших,
280наколи трісок дрібніших,
трохи попелу підсип ти
і додай ще трохи лугу,
щоб я голову змив лугом,
шарував щоб лугом тіло
від осіннього вугілля
та від згару зимового“.
Анніккі, що добре ймення,
добре лазню напалила
древом тим, що кинув вітер,
290тим, що блискавка розбила;
узяла каміння в річці,
полила, душніше стало
від води, що із потока,
в течії, що все бурує;
із кущів гільок нарвала,
бере китиці зелені;
парить повний медом віник
край солодкого каміння;
обертає слиз у мило,
300в луг те молоко, що кисле,
мізок з ко́стей милом стався,
клейкий мізок до вмивання,
щоб змив голову жених той,
шарував щоб добре члени.
Сам коваль той Ільмаринен,
той кувач одвічний, майстро,
накував, що їй бажалось,
головний убір окрасив,
а дівча тимчасом в лазні
310піклувалось, щоб він мився.
Положив до рук їй речі,
а вона йому сказала:
„Я вже лазню напалила,
парова комора тепла,
вже попарила я віник,
китицями помахала;
мийся в лазні цій досхочу,
виливай води доволі,
щоб як сніг блищали очі,
320голова як льон біліла“.
І коваль той Ільмаринен
сам пішов до лазні митись.
Тіло віник витер біло,
очі вже йому блищали;
і вже скрані розпалились,
як яйце біліла шия,
члени тіла заблистіли.
Вийшов з лазні до світлиці,
ледве там його вгадали:
330лиця так йому хороші,
рум'яніли так ізверху.
Промовля слова такії:
„Анніккі, кохана сестро,
дай мені найкраще вбрання,
полотенную сорочку,
щоб закрасить краще тіло,
щоб до сватання прибратись“.
Анніккі, що добре ймення,
принесла йому сорочку,
340щоб без поту тіло вбрати,
що було з убрання голе;
принесла йому і шта́ні,
що колись пошила мати,
щоб без бруду кульші вбрати,
де кісток не знати зовсім.
Принесла м'які панчохи,
що сплела колись їх мати,
щоб гомілку вкрити брату,
щоб литки йому завинуть;
350черевики, що до міри,
ті чоботі, що купив він,
щоб покрить кінці панчішок,
що колись сплела їх мати;
принесла блакитне вбрання,
що внизу печінки колір,
щоб надіти зверх сорочки,
з льону чистого, що ткала;
і жупан суконний добрий,
що надіто штири рази
360на блакитне те убрання,
що новіше між новими;
хутро з тисяччю петельок,
що окрас на ньому сотня,
на жупан із грубих сукон,
що поверх їх сукна тонші.
Подає на бедра пояс,
золотий отой підпасок,
що колись сплела ще мати,
що дівчиною їх ткала;
370рукавиці ті рябенькі
з золотистими кінцями,
що Ляпонці їх робили
на форемні дуже руки;
на волосся золотеє
принесла велику шапку,
що колись купив ще батько,
як ще свататись заходивсь.
От коваль той Ільмаринен
вже зусім готовий, вбрався,
380одіж та йому достоту.
Він слузі тоді мовляє:
„Запряжи мені лошатко
в пооздобленії сани,
щоб я міг поїхать ними,
щоб до Похйолі я рушив“.
Так челядник відмовляє:
„Коней шість у нас на стані,
що їдять овес, румаків,
запрягти ж тобі якого?“
390 Відмовляє Ільмаринен:
„Огера візьми, що кращий,
запряжи мені лошатко,
хай в санках буланко піде;
посади і шість зозульок,
сім пташок полож блакитних,
на дузі щоб посідали,
на ремінні щоб кричали, —
хай милуються дівчата,
одягніша буде радість;
400принеси ведмеже хутро,
щоб на ньому я усівся;
принеси з тюленя шкурку,
щоб укрив я нею сани“.
І запріг завсідний наймит,
що за гроші завжди служить,
швидко в сани те лошатко,
і буланка у голоблі.
Шість зозульок поміщає,
сім пташок отих блакитних
410гомоніти під дугою,
щоб цвірінькали в ремінні.
Він несе ведмеже хутро,
щоб господар сів на ньому;
він несе з тюленя шкуру,
щоб запін зробить на сани.
Сам коваль той Ільмаринен,
той кувач одвічний, майстро,
Укко вищого благає,
так грімливого він просить:
420„Дай мені сніг свіжий, Укко,
платочки м'які із неба,
щоб по них шмигали сани
і щоб снігом завищали“.
Свіжий сніг той кида Укко,
платочки м'які із неба,
степові укрив він трави
і накрив пучечки ягід.
Сам коваль той Ільмаринен
сів на сани із заліза,
430промовля слова такії
і такую мовить мову:
„При віжках най щастя буде,
бог санкам моїм заслона,
віжки щастя не розірве,
бог санок не поламає“.
Захопив рукою віжки,
він батіг хапає в другу,
батогом коня ударив,
промовля слова такії:
440„Ну, біжи ти, білолобе,
линь, полинь ти лянногривий“.
Кінь шляхом той скаче-лине,
на піску бережнім моря,
на краях бугрів медових,
на краях горбів вільхових.
Скаче берегом він бучно,
на-бігу піском шуршить він,
б'є йому пісок у вічі,
в перса плеще хвиля з моря.
450 Скаче день, день другий скаче,
і також день третій скаче,
і нарешті аж на третій
Вейнемейнена він зуспів.
Промовля слова такії
і такую мовить мову:
„Вейнемейнене, дідусю,
дай умовлюся з тобою,
що як будемо ми сватать
цю заспірную дівчину,
460не пішла б вона з примусу,
а пішла б до мужа вільно“.
Мовить старий Вейнемейнен:
„Згоду я даю охоче
панни силою не брати.
Не візьму її з неволі,
щоб вона тому припала,
з ким вона піти бажає;
я не дихатиму лихом,
злої волі я не буду“.
470 Їдуть так вони все далі,
у свою дорогу кожне.
Човен берегом шелеще,
скаче кінь — земля трясеться.
Проминуло трохи часу,
ледве мить одна минула,
бач, загавкала собака,
пес домовий гучно бреше
на Похйолі завжди сумній,
в цій потужній Саріолі.
480Пес гарчав спочатку тихше,
і вищав собака рідше,
наузкрай залігши поля,
по землі молов хвостищем.
А господар на Похйолі
мовить: „Доню, подиви-но, —
чорний пес чогось там гавка,
виє битий клаповухий“.
Відмовля розумно донька:
„Є і так у мене справа,
490тра догледіти комори,
пильнувать велике стадо,
в жорнах борошно змолоти,
пересіяти крізь сито,
важким каменем змоловши,
ледве й так мені під силу“.
Тихо той дивогляд гавка,
рідко пес гарчить злобливо.
Каже півночи господар:
„Ну, стара, ходи, поглянь-но —
500чорний пес чогось все гавка,
виє битий підворітний“.
Аж йому стара мовляє:
„Не бере мене охота,
бо я пораюсь у хаті,
про обід я клопочуся:
хліба вже спекти потрібно,
замісить крутіше тісто,
хліб пектись великий буде,
в мене й так снаги вже мало“.
510 Мовить півночи господар:
„Ті баби сквапливі завжди,
все працюють ті дівчата,
як печуться коло печи,
як простягнуться на ліжку.
Синку, ти піди послухай“.
Аж той парубок мовляє:
„Я не маю часу слухать,
бо гострить сокири треба,
розколоти пень великий,
520в оберемок дров до печи,
наколоть поління тонко,
грубе дерево здрібнити,
трохи сил колоти маю“.
Гавка все дворовий псище,
все гарчить дозорця замку,
не гамується, дивогляд,
на горбі ґвалтує сторож,
сидячи узкрай пролісся
і хвоста піднявши пильно.
530 Мовив півночи господар:
„Та Сірко не дурно гавка,
не вищить він без причини,
не гарчав би він на сосни“.
Сам розвідати пішов він.
За межу двора виходить,
на останній край пролісся,
поза нивами своїми.
Подививсь собаці в морду,
бачить, морда повернулась
540на кряжі бугрів бурливих,
на верхів'я гір вільхових.
Тут всю правду він побачив,
чого так Сірко той гавкав.
Гавкав він, окраса ґрунту,
завивав мохнатохвостий:
парусами червінь-човен
на затоці Лемпо має,
і мальованії сани
на межах горбів медових.
550 Сам господар на Похйолі
входить хутко до покою,
швидко в хаті показався,
промовля слова такії:
„Вже до нас чужі прибули
на кряжах морей шумливих;
ось до нас і сани їдуть
по межах горбів медових;
човен їде з вітрилами
тим кряжем затоки Лемпо“.
560 Господиня на Похйолі
мовить: „Як же нам дізнати,
з чим до нас чужі прибули?
Доню, любеє малятко,
поклади в вогонь робину,
підпали дерев окрасу.
Якщо з дерева кров лине,
то ідуть на нас з війною;
якщо витече водиця,
то покій між нами буде“[5].
570 Панна Похйолі станиста,
ця плоха дівчина тиха,
на вогонь кладе робину,
підпаля дерев окрасу;
не тече ні кров ізвідти,
ані чистая водиця:
бачуть, мед тече ізвідти,
крапа патока солодка.
Із кутка Свовакко[6] мовить
і стара говорить з ліжка:
580„Якщо мед тече із древа,
крапа патока солодка,
значить це ще будуть гості,
женихів великий натовп“.
Вийшла півночи ґаздиня,
вкупі і дочка і ненька,
що двором ступали швидко,
та і вийшли за ворота;
звідти глянули далеко,
повернулися до сонця
590і побачили кораблик,
що надходив парусистий,
з сотні цілої дощечок.
Він пливе сагою Лемпо,
зсподу човник той сірявий,
червонастий угорі він,
на кермі сидить там дужий,
муж сидить на мідних веслах.
Бачуть огера, що скаче:
ковзнуть там червоні сани,
600їдуть вбранії строкато
на межі горбів медових;
на дузі там шість зозульок,
золоті птахи співають,
сім пташок там блакитнявих,
що співають на ремінні.
Гордий муж сидить на санках
і в руках віжки тримає.
Господиня на Похйолі
промовля слова такії:
610„Чи гадаєш ти віддатись,
як тебе приїдуть сватать,
щоб в житті була подружжям,
була курочка кохана?
Хто в червонім човні їде,
байдаком там хто простує
по цю сторону затоки?
Вейнемейнен то старенький;
він добро везе на споді,
в байдаку скарби везе він.
620 А отой, в санках що їде,
в розмальованих ґринджолах
на межі горбів медових,
сам коваль то Ільмаринен:
він з порожніми руками,
замовлянь у санях повно.
Як уступлять до покоїв,
принеси коновку меду,
з двома вухами ту конов,
і тому подай її ти,
630за кого іти охоча;
Вейнемейнена частуй ти,
що везе майно у човні,
в байдаку везе багатство“.
Доня гарная Похйолі
на відповідь мовить слово:
„Мати, ти мене носила,
ти, коханая, пестила!
Я не виберу багатства,
ні з скарбами чоловіка,
640мужа гарного я хочу,
що на вид, на тіло красний.
Не було того ніколи,
щоб продавано дівчатко, —
най бере мене без скарбу
молодий той Ільмаринен,
що нам викував тут Сампо,
що строкатий вибив покрив“.
Мовить півночи ґаздиня:
„Ти дурна єси дитина:
650Ільмаринена береш ти,
сорочки йому щоб прати,
з чола піт йому стирати,
з голови змивати сажу“.
Відмовляє так їй доня,
промовля слова такії:
„Вейнемейнена не буду,
діда кволого гледіти.
Дуже трудно й важко буде,
нудно жити з дідуганом“.
660 Вейнемейнен не задлявся,
він досяг мети хутніше,
він байдак червоний ставить,
темний човен поміщає
на вальці, що із заліза,
на вальці на мідь багаті.
Сам пішов він до покоїв,
уступив у дім старої,
ставши на поміст, промовив
коло дверей на порозі.
670 Промовля слова такії
і такую мовить мову:
„Чи за мене підеш, панно,
на усе життя за жінку,
дні мої ділить зі мною,
бути курочка кохана?“
Зараз та північна панна
швидко дідові мовляє:
„Змайстрував мені байдак ти,
збудував великий човен
680із поламків веретенця,
із кавалків мотовила?“
Старий мовив Вейнемейнен,
промовля слова такії:
„Човна гарного зробив я,
байдака свого збив міцно,
щоб він вітру не піддався,
щоб держався під негоду.
Якщо піде він на хвилі,
на морській заковза площі,
690як пухир щоб він піднявся,
щоб як квіточка гойдався,
на-ушир струмків північних,
на укритих шумом хвилях“.
Донька гарная Похйолі
на відказ таке сказала:
„Я не хочу мужа з моря,
що живе на хвилях завжди,
глузд йому відносять бурі,
б'ють вітри йому по мізку.
700За тобою не піду я
не звяжу себе з тобою,
щоб в житті іти у парі,
як та курочка кохана,
щоб тобі стелити ліжко,
класти в голови подушку“.
——————