Калеваля/Дванацята руна
| ◀ Одинацята руна | Калеваля пер.: Євген Тимченко Дванацята руна |
Тринацята руна ▶ |
|
Зміст. Кілліккі, забуваючи свою присягу, іде пустувати поза домом. — Розгніваний Леммікейнен наважив її покинути і піти шукати иншої жінки в Похйолі. — Його мати силкується відвернути його від цього наміру, малюючи йому небезпечності, що на них він має наразитися від потужних чаклунів тої сторони. — Леммікейнен легковажить цю осторогу, лагодить зброю і готується їхати. — Вирушаючи в дорогу, він чеше собі голову і віша щітку у хаті на стіні, кажучи, що коли ця щітка здасться червоною від крови, то тільки тоді певна річ, що він умер. — Він прибуває в Похйолю і починає з того, що висміває усіх в хаті, опріч старого сліпого пастуха; йому він закидає злочинства, що той зробив замолоду і поводиться з ним з найкривавішою погордою. — Цей обмірковує спосіб помститися.
Ахті, юний Леммікейнен,
молодець Кауком'єлі,
все живе собі вікує
з молодим дівчам укупі.
На війну не ходить Ахті.
на село не йде Кілліккі.
Раз такий випадок стався:
як на світ благословилось,
вийшов Ахті Леммікейнен
10в місце те, де риби труться;
не вернувся він над вечір,
в обляги, коли вже смерклось.
На село пішла Кілліккі,
де всі бавились дівчата.
Хто про цей повіда вчинок,
хто подасть про цеє звістку?
То його сестра Айніккі
про цей вчинок розповіла,
подала про цеє звістку.
20„Ахті, братіку коханий!
На село пішла Кілліккі,
до чужих воріт майнула,
де гуляють всі дівчата,
де вродливиці танцюють“.
Ахті, матери синочок,
сам веселий Леммікейнен
і насупився й розгнівавсь;
довго сердивсь Леммікейнен
і слова сказав такії:
30„Мати, ти старенька люба,
швидше випери сорочку
в гної чорних змій страшенних,
ти суши її хутніше,
щоб я міг піти до бою,
до дітей Похйолі огнищ,
на поля синів Ляпонських.
На село пішла Кілліккі,
до чужих воріт майнула,
де гуляють всі дівчата,
40де вродливиці танцюють“.
Так промовила Кілліккі,
хутко вимовила слово:
„Чоловіче любий, Ахті!
Не ходи ти воюватись
я побачила заснувши,
задрімавши — сни такії:
вибухав вогонь, як з горна,
викидало дуже пломінь
попід вікнами хатини,
50по краях стіни високих,
і укинулось у хату,
зашуміло водоспадом,
від підлоги в стелю билось
від віконця до віконця“.
Сам веселий Леммікейнен
промовля слова такії:
„Снам жіночим я не вірю
і жіночим присяганням.
Мати, ти-ж мене носила, —
60дай мені бійну сорочку,
дай мені жупан до бою:
мене битись пориває,
буду пити битви пиво,
покоштую меду бійки“[1].
Так промовила матуся:
„Милий Ахті, мій синочку!
Не ходи до бою сину!
Пиво є у нас і дома:
пиво є в ялових бочках,
70по дубових ллється рульках.
То тобі усе те пиво,
цілий день ти можеш пити“.
Так мовляє Леммікейнен:
„Я не хочу пива дома,
краще питиму я воду.
Буду пить веслом смоленим;
напій той мені солодший
над усі пива в цім домі.
Дай мені бійну сорочку,
80принеси жупан до бою!
Я піду до хат Похйолі,
на лани синів Ляпонських,
щоб доскочити там злота
і срібла принести звідти“.
Мати Ахтіна мовляє:
„Любий Ахті, мій синочку!
Є у нас і дома злото
і срібло лежить у схові.
Дня того, що збіг допіру,
90ще досвітньою добою,
як орав челядник в полі,
він куток орав змійовий,
лемешем він вийняв віко
і знайшов у скриньці злото:
було зібрано там сотні,
були тисячі під віком, —
скриньку він приніс в комору,
і поставив на бантинах“.
Відмовляє Леммікейнен:
100„Нащо та мені комора?
Я срібло візьму війною,
принесу багато більше,
ніж усе тут злото дома
і срібло, що взято плугом.
Дай бійну мені сорочку,
принеси жупан до бою,
я тепер в Похйолю рушу,
переб'ю дітей Ляпонських.
Порива мене в Похйолю,
110і туди думки всі линуть.
Хочу там я сам почути,
на свої побачить очі,
чи є дівчина в Похйолі,
сватача щоб не хотіла,
чоловіка не бажала,
щоб їй мужа не манулось“.
Мати Ахтіна мовляє:
„Любий Ахті, мій синочку,
в тебе є Кілліккі в хаті,
120від усіх найкраща жінка;
дивно-б бачити на ліжку
двох жінок у чоловіка“.
Відмовляє Леммікейнен:
„На село Кілліккі ходить,
най вона, отам гулявши,
по чужих хатах ночує,
як гуля селянська молодь,
як танцюють всі красуні“.
Мати хоче зупинити
130і страха його старенька:
„Не ходи ти, мій синочку,
в села Похйолі далекі,
не ходи без чаклування,
без премудрощів всеможних
до дітей Похйолі вогнищ,
на лани дітей Ляпонських.
Заспіва тебе Ляпонець
закляне тебе Тур'янець[2],
по уста положить в вугіль,
140плечі й голову в поломінь,
покладе у жар всю руку
на розпалене каміння“.
Відмовляє Леммікейнен:
„Чаклуни ті чарували,
і ті змії заклинали;
трьох зібралося Ляпонців
влітку в обляги на мене.
Голі стали на бескеті,
без одіння, без підпасів[3],
150не прикриті ани кришки;
узяли вони від мене,
і від мене те дістали,
що бере топір з каміння,
дістає з бескету сверло,
що бере на леді корок
і що смерть в порожній хаті.
І удруге нахвалялись;
справа йшла тоді инакше,
бо закляття загрожали
160засмоктати у болото,
в те болото, де блукав я;
я у твань було натрапив,
по коліно в багновиці
і по бороду в грязюку;
аж я муж не леда-який,
не упав тоді у ну́жду.
Чаклуном тоді зробившись,
розпочав я сам закляття.
Я співав — і чаклуни ті,
170ті стрільці з своїм оружжям,
ті метці ножами збройні,
співаки́ з своєю сталлю
водоспадом узялися,
перекинулись на нурту,
джерелом забили вгору,
обернулися злим вітром.
Там нехай собі дрімають,
відьмаки нехай куняють,
проростуть у них там гриви
180і крізь голови і шапки,
і крізь плечі чаклунові,
і крізь м'ясо їм на кульшах,
чаклунам тим твердосонним,
і дрімотою заклятим“.
А проте не дозволяє
мати йти Кауком'єлі,
сина мати не пускає,
мужа так невіста просить:
„Не ходи ізвідси, любий,
190у холодні ти оселі,
в ту похмурую Похйолю.
Настає там небезпечність,
мужу бідному там страшно:
там живе нещастя, Ахті;
хоч би був ти стоязиким,
(а тому повірить трудно),
ти, проте, не кинеш співом
синів Похйолі у воду,
ти не скажеш, як Тур'янець,
200і не скажеш, як Ляпонець“.
Став чесатись Леммікейнен,
веселун Кауком'єлі,
чеше свій він волос пишний,
пильно щіткою чухмарить.
До стіни він кида щітку,
у куток до печи кида,
промовля слова такії,
і такую мовить мову:
„Отоді лиха година
210Леммікейнена спіткає,
як із щітки кров закрапа,
як червоная поллється“.
І пішов веселий Ахті
в ту похмурую Похйолю;
не послухав він матусі,
хоч і як вона благала.
Він лаштується: взяв пояс
і залізную сорочку,
стальови́м впасався пасом
220і такі слова мовляє:
„Муж міцніший у мисюрці,
дужчий в панцері залізнім,
в стальовім сильніший пасі
межи тими чаклунами:
не страшний йому найгірший
і безпечний що-найдужчий“.
За свого меча вхопився:
як вогонь рубає меч той,
його гострено у Хійсі,
230у богів він шліхувався.
Меч прип'яв собі при боці,
положив у піхви шкірні.
Де-ж той муж вже затаївся,
де герой сховався смілий?
Там він трохи потаївся,
там герой сховався смілий,
попід лутками при дверіх,
уз стовпа, де свічку ставлять,
там, де зазубень на дворі,
240де кінчаються ворота;
там сховався обережно,
від жіноцтва муж ховався.
Та й такая обережність
ще замало помагає;
мусить він ховатись далі
від юрби мужів потужних
на роздвоєній дорозі,
на каміння синій спині,
на движкім болотнім ґрунті
250уз текучого потока,
над камінням водоспаду
на заломі вод шумливих.
Сам веселий Леммікейнен
промовля слова такії:
„Ну, з'являйтесь, мужі бою,
вічні велетні земнії,
з глибоко́сти серпоноші,
луконоші із потоків,
лісе, й ти іди з мужами,
260нетри, з зграєю своєю.
Старче гір, з своєю міццю,
водяний, Хіїсі лячний,
мати вод, берись на силах,
діду вод, ставай з юрбою,
ви, з усіх долин русалки,
ви, запінені потоком,
боронити станьте мужа,
як товариші героя,
щоб жалом стріла чаклунська
270не взяла мене нітрохи,
ані їх ножі залізні,
не взяла стрілецька зброя.
Як цього ще буде мало,
я візьмусь на инший спосіб,
я зідхати буду вгору,
там, до старця, що на небі,
що керує всюди хмари,
оболоки направляє,
Укко, мій високий боже,
280отче ти небесний давній,
що бесідуєш крізь хмари,
об'являєшся в повітрі.
Меч давай вогнем палючий,
дай мені вогнисте лезо,
щоб мені відперти лихо
і біді межу покласти,
побороти чаклунів тих
із землі, із вод шумливих,
тих, що стануть перед мене,
290що зістануться за мною,
із боків і наді мною,
і згромадяться при кульшах,
щоб закляв я чаклунів тих
із їх стрілами й лезами,
із їх гострими ножами,
з їх мечем мужів противних“[4].
Взявся клясти Леммікейнен,
засвистів Кауком'єлі,
огиру свому у гаї,
300злотогривому у полі.
Наряжа коняку в зброю,
ставить бурого в голоблі,
сам тоді сідає в сани.
Умостився на сидінню,
батогом коня ударив,
вузлуватим його ляснув;
прудко кінь біжить ізвідти,
полинули сани гарні,
аж загув пісочок срібний
310і пологи золотії.
Їде день, день другий їде,
їде він також і третій
і нарешті вже на третій
на село вже він над'їхав.
Сам веселий Леммікейнен,
скаче він шляхо́м хутенько,
крайню вулицю верстає,
над'їздить до хати з краю.
Біля одвірку спинився,
320так питає на порозі:
„Чи не знайдеться в хатині
хто б гужі́ міг послабшити,
опустити і голоблі
та хомут стягти з коняки?“
Так маля з долівки каже,
те хлоп'ятко від порога:
„Ні, нема нікого в хатці,
хто-б гужі тобі послабшив,
опустив твої голоблі
330і хомут би стяг з коняки“.
Не журився Леммікейнен,
батогом коня ударив,
він джгутом перлистим ляснув,
хутко він шляхом полинув
по тій вулиці середній
до середньої хатини.
Став під самим він піддашшям
і питає на порозі:
„Чи нема кого у хаті,
340хто б мої віжки подержав,
хто б зумів з грудей і шиї
відвязать реміння штучно?“
З печи крикнула старенька,
і з ослона белькотуха:
„Отут знайдеться у хаті,
хто віжки твої подержить,
хто гужі твої розвяже
і тобі голоблі пустить.
Знайдеш тут мужів десяток,
350цілу сотню, як захочеш,
що тебе спроторять звідси,
давши ко́ней на дорогу,
щоб тебе додому справить,
в рідний край, тебе, ледащо,
на ослін батьківський ланця,
та до матери у хату,
аж до брата саме в браму,
до твоїх сестер на поміст,
перед тим, як вечір зайде,
360перед тим, як сяде сонце“.
Не журився Леммікейнен,
промовля слова такії:
„Треба-б цю застрелить бабу,
трясогубу цю убити“.
Звідти він береться швидко,
розігнав шляхом коняку,
де йде вулиця горою,
до горішньої хатини.
Як веселий Леммікейнен,
370до того над'їхав двору,
він сказав слова такії,
і такую мовив мову:
„Хійсі, ти заший собаці,
морду псу заший ти, Лемпо,
вдерж їй пащу від брехання,
затули собаці варги,
щоб ті брехи не лунали,
якщо муж перейде поуз“[5].
От до двору уступив він,
380батогом ударив землю:
із землі туман піднісся
і в тумані чолов'яга,
перетяв супоню швидко,
опустив відтак голоблі.
Сам веселий Леммікейнен
прислухатись став уважно,
щоб ніхто його не бачив,
не завважив ані один.
Чує він на дворі співи
390і слова у мшисту шпарку,
чує гу́лянку крізь стіну,
і крізь дошки чує співи.
Зазирнув в господу нишком,
подививсь тихенько в хату:
чаклунів в покоях повно,
чаклуни співали вголос,
попід стінами музики,
віщуни попід дверима,
знахарі були на лавах,
400відьмаки на печі злії:
По ляпонському співали,
вигукали наче Хійсі.
Сам веселий Леммікейнен
відмінитися бажає,
на великості змінитись;
крізь куток він пролізає
у середину у хату
і такі слова мовляє:
„Гарний спів, що вже на скінчу,
410пісня красна, що коротка;
зберегти всю мудрість краще,
як порвать на половині“.
Сама півночи ґаздиня
на помості метушиться,
посеред підлоги стала,
промовля слова такії:
„Перше пес, бувало, гавкав,
хоть отой залізнобарвний,
кості він жвакує й м'ясо
420і їх крів'ю запиває.
Із яких мужів ти будеш,
із числа яких героїв,
що приходиш до світлиці,
забираєшся у хату,
що не гавкнув і собака,
не дочув той пес брехливий?“
Відповів їй Леммікейнен:
„Та прибув сюди я, справді,
не без вмілости і знання,
430не без мудрости і сили,
і не без заклять батьківських
та не без науки діда,
щоб собаки не кусались,
брехуни мене не з'їли.
Мене матінка купала,
як я був малятко кволе,
уночі улітку тричі,
в-осени вночі раз дев'ять,
щоб на кожній я дорозі
440боронитися міг співом,
щоб співав потужно дома,
щоб співав так на чужині“.
Сам веселий Леммікейнен,
молодець Кауком'єлі,
розпочав закляття грізні,
і співання заклинавче.
З хутра полум'я бурхає,
і вогонь в очах блискоче,
як співає Леммікейнен,
450як співа і заклинає.
Він співав і, хто був ліпшим,
став співцем зовсім нікчемним,
він напхав їм в рот каміння,
скель поставив на долонях,
тим співцям усюди знаним,
чаклунам широкославним.
Він закляв мужів тих гордих,
по місцях розкидав різних:
на галяви без відростків,
460на невиоране поле,
на безрибнії озера,
де і окунь жить не може,
в водоспад страшенний Рутьї[6],
в нурту, що вогнем бурхає,
в той потік шумливо-пінний;
як каміння їх поставив,
щоб вони вогнем палились,
щоб тріщали наче гискри.
І веселий Леммікейнен
470тих мужів закляв з мечами,
тих героїв з їх оружжям,
і старих і молоденьких,
разом всіх середовічних.
Не закляв лишень одного,
пастуха-поганця тільки,
сліпуна старого діда.
Дідуган цей мокроокий,
промовля слова такії:
„Леммікейнене веселий!
480Всіх старих закляв ти й юних
і усіх середовічних,
дав про що мені ощадок?“
Відмовляє Леммікейнен:
„Тим тобі я дав ощадок,
що на тебе й глянуть шкода,
й без закляття ти поганий.
Ти ще за молоду свого
пастухом був найлютішим,
грядки матері псував ти
490І сестер соромив рідних,
ти усіх безвічив коней,
і лошаток всіх калічив
по полях і по болотах,
по мочарах, багновицях“.
Аж пастух той мокроокий
в гніві був занадто злісний;
він на двір із дверей вийшов,
через двір пішов він в поле,
до потока мертвих вибіг,
500до нуртів ріки святої.
Пантрував Кауком'єлі,
Леммікейнена чекав там.
Жде, коли той із Похйо́лі
до свого села поїде.
——————
- ↑ Леммікейнен цею образовою мовою хоче сказати, що його пече жадоба бою, а мати удає, що не розуміє, і пропонує йому домового пива.
- ↑ Мешканець Норвегії. Turia або Turjä — Норвегія.
- ↑ Це був звичай давніх Ляпонських чаклунів. Вони ставали на камінь, бо гадали, що це надасть більше сили їх чарам, і, опріч того, скидали всю одіж, щоб уникнути чародійних впливів, які могли бути звязані з їх одіжжю.
- ↑ Ці благання Леммікейнена звуться у Фінів словами остороги. Їх говорять, виряджаючись у дорогу чи на війну. Це зветься захиститись від чаклувань і иншої небезпеки. Але, щоб ці слова мали наслідки, їх треба промовляти в певному місці, напр.: на порозі хати, або-що. Вони бувають різні, уважаючи, чого треба боятись від чоловіків або жінок.
- ↑ Замовляння на собак, щоб не гавкнули.
- ↑ Північна Норвегія.