Калеваля/Двацять дев'ята руна
| ◀ Двацять восьма руна | Калеваля пер.: Євген Тимченко Двацять дев'ята руна |
Трицята руна ▶ |
|
Зміст. Леммікейнен вирушає на острів Саарі. — Він там дивує чарівною могутністю своїх співів. — Його добре шанують. — Він провадить своє життя в розривках і в авантурах кохання. — Він зводить всіх дівчат і всіх удовиць. — Тільки одною бідною дівчиною-перестарком він погорджає. — Вона йому мститься, роблячи на нього засідку. — Увесь люд на острові піднявся на нього. — Він змушений тікати. — В повнім морі його захопила буря. — Корабель його розбило і він уплин дістається на самітній острів, де йому дають човен, щоб він міг далі їхати. — Прибувши додому, хата йому спалена і мати десь поділася. — Він її відшукав далеко в лісі. — Потішаючи її, він оповідає, що робив, бувши на Саарі.
От веселий Леммікейнен,
молодець Кауком'єлі
взяв собі у торбу їсти,
масла літнього у короб,
на рік масла взяв з собою,
а на другий взяв свинини,
і іде собі ховатись,
він іде туди сквапливо,
промовля слова такії:
10„Я тепер відходжу звідси,
я відходжу на три роки,
літ на п'ять лишу країну.
Візьмуть жерти край цей змії,
рисі в гаї заведуться,
лосі житимуть на полі,
на галяві будуть гуси.
Прощавай, матусю рідна!
Нарід з Похйолі як прийде,
із сумного краю зграя,
20і мене шукати будуть,
ти скажи, що геть пішов я,
що я звідси віддалився,
як оцю покину землю,
де врожай тепер зібрав я“.
Він спустив на воду човник,
та на хвилі свій кораблик,
з тих вальців, оббитих сталлю,
з тих валів, на мідь багатих.
Він нап'яв на щоглу парус,
30полотно своє на линви,
сів у човні він на демен,
сів, щоб човник керувати,
сів на самий дзьоб передній,
при стерні він умостився.
Промовля слова такії,
і таку мовляє мову:
„Ти повій на парус, вітре,
пожени човнове тіло,
най полине човник дуже,
40най біжить байдак ялинний
на той острів без імення,
на без прізвища ріжечок“.
Розгойдало вітром човник,
течія морська погнала
водяним кряжем блискучим
на відвертій водотечі;
там два місяці гойдає,
та до того й третій місяць.
На ріжку були дівчата,
50на тій стрілці в синім морі,
на усі дивились боки,
поверталися до моря.
Та чекала: брат над'їде,
та свого чекала батька,
сватача чекали инші,
і чекали що-найбільше;
Кавко взорили на морі,
човник вгледіли найперше.
Човник наче хмара висів
60межи небом та водою.
Погадали так дівчата,
панни з острова сказали:
„Щось чужого є на морі
і на хвилях щось нового?
Як із наших кораблів ти,
якщо з Са́арі[1] ти човник,
повертай додому зараз,
просто на острівну пристань,
щоб новин ми із чужини
70і відомостів дізнали:
чи надморський люд покою,
чи війни тепер бажає?“
Далі гонить вітер човник,
і гойдають дуже хвилі;
гонить човник Леммікейнен,
мчить кораблик на бескети,
швидко на ріжок жене він,
на острівний прикрий беріг.
Як прийшов туди, спитав він,
80об'явивши так промовив:
„Чи на виспі є місцина,
чи земля у цих галявах,
де б свого я витяг човна,
на сухім поставив долі?“
Панни з острова сказали,
так дівчата відповіли:
„Є на острові місцина,
є земля у цих галявах,
де б свого ти витяг човна,
90на сухім поставив долі.
Тут вальці тобі готові[2],
повен пристанями беріг,
хоч човнів ти мав би сотню,
хоч би тисячу привів їх“.
Тут веселий Леммікейнен
човна витяг на сухеє,
на вальці байдак поставив,
промовля слова такії:
„Є на острові місцина,
100є земля на цих галявах,
щоб безсилого сховати,
мужа, що не надто дужий,
від баталії бучної,
від гучної гри мечами?“
Панни з острова сказали,
так дівчата відповіли:
„Є на острові місцина,
є земля на цих галявах,
щоб безсилого сховати,
110мужа, що не надто дужий.
Є на острові і замки,
і домів багато гарних:
най хоч сто мужів приходе,
най хоч тисяча героїв“.
Аж веселий Леммікейнен
промовля слова такії:
„Чи на виспі є місцина,
є земля на цих галявах,
часть березового лісу,
120чи землі шматочок инший,
де б ліси я міг звалити,
до ладу їх порубати?“
Панни острова сказали,
так дівчата відповіли:
„Не знайти на виспі місця,
ні землі у цих галявах
навіть в діжечку завширшки,
як лягти горілиць навіть,
де б ти вирубав лісочок
130і собі урядив місце:
тут поділено всі землі,
всі поміряно галяви.
Ліс пішов увесь на льоси,
луки всі уже занято“.
Так спитався Леммікейнен,
молодець Кауком'єлі:
„Чи на виспі є місцина,
є земля у цих галявах,
де пісень співати можна
140і почати довгі співи?
На вустах слова вже тануть,
вже із ясен виростають“.
Панни з острова сказали,
так дівчата відповіли:
„Є на острові місцина,
є земля у цих галявах,
де пісень співати можна
і почати штучно співи,
де в гаю ти вигравати,
150танцювати в полі можеш“.
І узяв тут Леммікейнен,
сім пісень почав веселий:
наробив робин на дворі,
на проліссі всі дубочки,
на дубах гілля велике,
зробив жолуді на гільках,
золоті на них ціпочки,
на ціпочках по зозулі.
Як почне зозуля кукать,
160вийде золото їй з дзьоба,
мідь тече з боків раз-по-раз,
і срібло збіга додолу
на горбочки золотії,
на сріблом укриті гори.
Вів і далі Леммікейнен,
він співав, робив закляття,
відміняв пісок на перли,
блиск новий камінню дав він,
а червону барву древу,
170квіточки убрав у злото.
Вів і далі Леммікейнен:
у дворі зробив колодязь,
золотий на його покрив,
і на покриві тім корчик,
щоб пило тут парубоцтво,
очі щоб дівчата мили.
Він ставки зробив в проліссях,
на ставках качок там синіх,
злотолицих, сріблоглавих,
180мідяні усі їм пальці.
Дивувалися дівчата,
чудувалися панянки,
як співав той Леммікейнен,
на закляття всі героя.
І сказав їм Леммікейнен,
молодець Кауком'єлі:
„Я б удав співанку гарну,
я б почав чудові співи,
як би був я де під дахом,
190чи сидів би де край столу;
як не матиму тут хати,
на підлогу тут не стану,
то у гай мої закляття,
в ліс покидаю я співи“.
Острівні дівчата мовлять,
так надумало дівоцтво:
„На мешкання буде хата
і двори, де б жить вигідно,
щоб із холоду взять пісню,
200взять слова твої знадвору“.
Взяв співати Леммікейнен,
як ввійшов у хату, зараз
справив кухлі чаклуванням,
і край столу він розставив
кухлі ті, наливши пивом,
з трунком глечики медовим,
і миски з горою повні,
філіжанки вщерть налиті;
пива досить було в кухлях,
210меду в глечиках доволі,
зайвина велика масла,
і було свинини сила,
щоб поїв сам Леммікейнен,
щоб був ситий Кавком'єлі.
Леммікейнен — пан великий,
їсти він не може йначе,
як щоб золотий був ножик,
та держак до його срібний.
Він узяв держак той срібний,
220золоте співало лезо,
їв він скільки забажалось,
пива пив собі до-схочу.
Перейшов тут Леммікейнен
поспіль всі чергою села,
паннам острова на радість,
їм прекрасним на відраду.
Де поверне головою,
там його уста спіткають;
там де руку він простягне,
230руку ту уже хапають.
Він поїхав ночувати
у що-найтемніший закут.
Сіл було чимало тамки,
і дворів з десяток в кожнім,
що не двір, то в кожнім дворі
там дочок лічилось десять.
Не було ані дівчини,
доньки жадної у мами,
щоб не мав спочинку з нею,
240рам'я їй не потомив би.
Сто вдовиць йому припало,
ціла тисяча відданиць,
двох в десятку не лишалось,
не лишалось трьох із сотні
тих дівчат, щоб він не звів їх,
тих вдовиць, щоб не підманив.
Так живе Кауком'єлі,
так він весело вікує
там на острові три літі.
250Він живе в великих селах
паннам острова на радість
та вдовицям на відраду.
Не порадував одної
тільки дівчини старої,
що була в селі десятім,
на морськім довженнім розі.
Він міркує, як рушати,
як вертатися додому,
як прийшла стара дівуля,
260і такі слова мовляє:
„Бідний Кавко, любий хлопче!
Якщо ти мене забудеш,
то я зичу, щоб в дорозі
човен твій на камінь трапив“.
Не вставав він темні ночі,
ще як півні не співали,
щоб з дівчиною втішатись,
з тею панною гуляти[3].
Дня одного він нарешті,
270зваживсь вечора одного
ще до місяця устати,
ще як півні не співали.
Навіть ще раніш устав він,
ще до слушної години.
Він поклав собі негайно
перейти чергою села
до дівчини, їй на радість,
на відраду тій дівулі.
Переходить сам вночі він
280через села всі ті поспіль,
на край того рогу в морі,
у оте село десяте;
перейшов село і бачить
на дворах там скрізь три хаті,
у хата́х він там побачив,
в кожній хаті три герої.
Що із цих героїв кожен
меч свій гострить дуже пильно,
настальовує сокиру
290Леммікейнену на гибель.
Тут веселий Леммікейнен
промовля слова такії:
„День своє підводить чоло,
і блискуче зійде сонце
на бездольного героя,
мені бідному на шию.
Мужеві хіба вже Лемпо
на заслону дасть сорочку,
чи своїм плащем укриє,
300чи в свою сховає шапку
проти ста мужів ворожих,
проти тисячі напасних“.
Не обнявши кинув панну,
залишив своє розпалля,
повернув до свого човна,
на байдак пішов сердега,
взявся попелом байдак той,
сухим порохом лежить він.
Бачить він, що близько лихо,
310набіга лиха година;
хоче човна змайструвати,
байдака нового справить;
будувати нема деревні,
і кат-ма дощок на човен.
Бачить дерева шматочок,
та малі дощечки зовсім,
п'ять всього шматків від цівки,
шість уламків веретенця.
Змайстрував із них він човник,
320збудував байдак новенький,
поробив усе він штучно,
чаруванням все він справив:
раз ударив — є пів човна,
вдруге — друга половина,
він ударив третім разом,
і цілком готовий човен.
Він штовхнув його на хвилі,
човна він спустив на воду,
промовля слова такії,
330і такую мовить мову:
„Як пухир пливи на хвилях,
як та квіточка водою.
Дай мені три пірця, орле,
орле, три, і круче, двоє,
най на човен буде шапка,
на ледачий човен брусся“.
Він на спід сіда у човен,
на задку він умостився,
схилив голову журливо
340і набакир шапку збочив.
Вже вночі тепер не смів він,
вдень не важивсь зіставатись,
паннам острова на радість
на танках дівчаток гарних.
І промовив Леммікейнен,
молодець Кауком'єлі:
„Молодець прощатись мусить,
і хатки тутешні кинуть,
кинуть радощі дівочі
350і танки дівчат гарненьких.
При оцім моїм прощанні,
при оцім моїм від'їзді
вжеж дівчата не радіють,
не танцюють молоденькі
в цих дурних хатах тутешніх,
на дворах цих нещасливих“.
Плачуть з острова дівчата,
на ріжку панни банують:
„Леммікейнене, що їдеш?
360Що, герою, ти відходиш?
Чи ж дівчата соромливі,
чи тобі жінок бракує?“
Відмовляє Леммікейнен,
молодець Кауком'єлі:
„Тут дівчата безсоромні,
і жінок отут не мало.
Я жіноцтва мав би сотню,
і дівоцтва взяв би тисяч.
Іду тим я, Леммікейнен,
370через те я від'їжджаю,
що мене кортить страшенно
свою сторону побачить,
там свою суницю в себе,
на своїй горі малину,
на своїм ріжку дівчаток,
на свойо́му дво́рі курок“.
І поїхав Леммікейнен
байдаком своїм по морю;
надійшов до човна вітер,
380човна гнати вийшли хвилі
на кряжі на синім морі,
на відкритій водотечі.
Берегом стоять небоги,
на камінню там гарненькі,
плачуть з острова дівчата,
золоті панни банують.
Доти журяться дівчата,
доти ті панни ридають,
доки видко в морі щоглу,
390і блищать залізні кільця.
Не за щоглою банують,
не за кільця ті залізні,
а за мужа, що при щоглі,
що при кочетах залізних.
Леммікейнен теж заплакав,
плакав він, журився дуже,
поки знати був ще острів,
400бовваніли ледве гори.
Не за островом він плакав,
не за горами на виспі,
шкода тих дівчат на виспі,
гусочок з гори тієї.
Далі їде Леммікейнен
тим морським кряжем блакитним,
плине день, і другий плине,
а на третій день раптово
враз зірвавсь великий вітер,
заревла в повітрі хвиля,
буря з острова неслася,
410і вітри прийшли зі сходу,
розірвали хутко човен,
байдака залом звалили.
І звалився Леммікейнен,
він упав руками в воду;
мусів пальцями гребти він
і ногами керувати.
Дні він плаває і ночі
і гребе з усеї сили.
Баче оболок маленький,
420баче хмарку на заході,
хмарка та землею стала,
на ріжечок відмінилась.
Став на землю, в хату входить,
хліб пече там господиня,
при діжі її всі дочки:
„О ти, добра господине,
якби знала мій ти голод
і моє збагнула лихо,
похопилась би в комору,
430до пивниці б швидко бралась
принесла б ти глечик пива,
і взяла б шматок свинини,
ти б оту спекла свинину,
помастивши маслом добре,
щоб муж зможений наївся,
щоб герой тут пива випив.
Плавав я і дні і ночі
на широких моря хвилях,
наче я коханка вітру,
440наче мене люблять хвилі“.
Вийшла добра господиня
у комору, що на згірку,
і взяла в комірці масла
та принесла шмат свинини;
і спекла отой шматочок,
щоб наївся той голодний,
ще принесла пива глечик,
щоб потомлений напився;
байдака дає нового,
450зовсім врядженого човна,
щоб той муж ізвідти їхав,
на свої лани дістався.
От приїхав Леммікейнен,
на свою діставсь країну.
Баче землю, баче беріг,
баче острів, перетоки,
баче пристань він колишню,
баче всі оселі давні,
на горі ялини баче,
460на буграх всі баче сосни;
аж не баче свеї хати,
не стоять вже більше стіни,
де колись стояла хата,
там гайочок черімховий,
а на дворищі ялини,
ялівець, де був колодязь.
І промовив Леммікейнен,
молодець Кауком'єлі:
„Я гуляв у цьому гаї,
470я стрибав по цім камінню,
на траві я тут качався,
на нив'ї лежав бувало;
хто ж мою хатину збурив,
хто ламав наш дах гарненький?
Хатку спалено до щадку,
і розвіяв попіл вітер“.
Гірко плаче Леммікейнен,
плаче день і плаче другий.
Не по хаті він горює
480і не по своїй господі,
плаче він по любих в хаті
та по милих у господі.
Баче він, що птах літає,
що орел ширя в повітрі.
Так запитує вірла він:
„Орле, мій коханий пташе,
чи повідати не можеш,
де моя матуся рідна,
що мене носила з болем
490і любивши годувала?“
Аж орел не зна нічого,
птах дурний ніщо не віда,
знає тільки, що померли,
знає крук, що вже позникли,
від меча усе пропало,
що забила всіх сокира.
І промовив Леммікейнен,
молодець Кауком'єлі:
„Мати, ти ж мене носила,
500ти ж, кохана, годувала!
Мертва ти, нема тебе вже,
порожденнице-матусю,
і твоє вже тіло порох,
з голови ростуть вже сосни,
ялівець росте, де лікті,
верби виросли на п'ятках.
Це дурному нагорода,
це нещасному відплата,
це за те, що меч я міряв,
510що поніс мою я зброю
там до двору на Похйолі
за межу землі сумної;
ввесь мій рід за це загинув,
і моя убита мати“.
Подививсь він на всі боки,
баче слід помітний ледве,
і протоптана травиця,
і прим'яте дуже зілля.
Він пішов, шука дороги
520і розшукує напрямок.
Йде ступнів до лісу стежка,
сліду там правець знайшовся.
Милю він іде і другу,
і простує ще він трохи
в гущину тіняву гаю,
в лісові похмурі нетри;
баче хатку там маленьку,
ледве видную оселю
межи скелями в міжгірні,
530по середині трьох сосен.
Баче там він любу матір,
баче там стареньку, сиву.
І радіє Леммікейнен,
він потішивсь дуже в серці;
він такі слова говорить,
і таку мовляє мову:
„Дорога матусю, люба,
я тобі життям повинен;
ти ще, ненечко, на світі,
540не заснула ще старенька,
я гадав, що ти умерла,
думав, що тебе забито,
тебе страчено мечами,
замордовано списами;
я вже виплакав всі очі
і до сорому зарюмавсь“.
Мати Ахтіна мовляє:
„Правда, я ще животію,
хоч я мусіла тікати
550і по закутках ховатись
у темноті цього гаю,
в лісових похмурих нетрах.
Йшли війною Похйоляни,
і прийшла ватага битись,
все на тебе, бідолаху,
все на тебе, на бездольця.
Спопелили нашу хату
та спустошили оселю“.
І сказав їй Леммікейнен:
560„Мати, ненечко рідненька,
ти забудь тепер за горе,
прожени свою сумоту.
Я нову поставлю хату,
я тобі збудую кращу,
я піду тоді в Похйолю,
кодло Лемпове я знищу“.
Мати Ахтіна мовляє
і такі слова гомонить:
„Пробував ти довго, синку,
570довго, Кавко, пережив ти
в сторонах отих далеких,
при чужих стояв ти дверях,
на ріжку, що без імення,
там на острові далекім“.
Відмовляє Леммікейнен,
молодець Кауком'єлі:
„Добре там мені жилося,
і тулялося приємно:
красно там блискоче древо,
580перелісся сині сяють,
на ялинах срібні тільки,
золоті на квітах стебла;
там стоять медові гори,
з крашанок стремлять бескети;
мед тече з гільок соснових,
молоко з ялин точилось;
по кутках текло там масло,
з жердок там стікало пиво.
І було там добре жити,
590пробувати там приємно,
аж не добре стало жити,
не вигідно пробувати:
за дівчат боятись стали,
ніби все оте жіноцтво,
та мізерія ледача,
той народець чор-зна-який
щось від мене злого мали,
ніби я ходив по всіх них.
Я тікав дівоцтва тільки,
600я дочок лишень боявся,
так як вовк свиней боїться
чи курей боїться яструб“.
——————
- ↑ Saari — взагалі значить острів; тут цього слова вжито як імення власного.
- ↑ Фінські моряки, прибувши в пристань свого села, звичайно витягають свого човна з води і на вальцях, оббитих залізом або міддю, перекочують його на суходіл і там кидають до нової подорожи.
- ↑ У Фінів парубки, що їдуть сватати дівчину з далекого села, рушають у дорогу звичайно вночі; очевидно Леммікейнен не дуже був закоханий, коли не схотів самохіть зректися свого спання.