Калеваля/Двацять друга руна

by Еліас Леннрут

◀ Двацять перша руна

Калеваля Еліас Леннрут пер.: Євген Тимченко Двацять друга руна

Двацять третя руна ▶

Київ: Державне видавництво України, 1928

---

---

 

ДВАЦЯТЬ ДРУГА РУНА.

Зміст. Новоженя хоче покинути свою родину і поїхати до чоловіка. — Мати їй чуло малює людей і речі, що з ними вона мав розстатися, і показує їй в найсумніших фарбах прийдуче, що перед нею відслонюється. — Новоженя дуже вбивається. — Стара жінка втручається і довгим оповіданням про нуди і журбу в подружнім житті доводить, що вона не дурно плаче і додає гіркоти її сльозам. — Нарешті забирає слово дитина і, описуючи їй ті користі, що вона матиме в домі Ільмаринена, шукає її заспокоїти і потішити в її розкоші.

Як весілля відгулялось,
побенькетувалось досить
на весіллі на Похйолі,
на гульні в землі суворій,
господиня каже зятю,
Ільмариненові мовить:
„Чом сидиш, високорідний,
чом не спиш, окрасо краю?
Чи сидиш як батьку втіха,
10чи як матері відрада,
чи як пишність у покоях,
як краса гостей весільних?
Не сиди як батьку втіха,
ані матері відрада,
ні як пишність у покоях,
як краса гостей весільних,
а сиди як втіха панні,
як відрада для дівчини,
ти засяй твоїй коханці,
20заблищи ти кучерявці.
Наречений милий брате!
Пострівай-но ще ти трохи:
не готова бо кохана,
не убрана ще дружина:
половина кіс плетених,
половина неплетених.
Наречений милий брате,
пострівай-но ще ти трохи:
не готова бо кохана,
30не убрана ще дружина:
лиш один рукав надіто,
а ще другий порожнює.
Наречений милий брате,
пострівай-но ще ти трохи:
не готова бо кохана,
не убрана ще дружина:
лиш одна нога обута,
а ще друга не обута.
Наречений милий брате,
40пострівай-но ще ти трохи:
не готова бо кохана,
не убрана ще дружина:
одна ручка в рукавиці,
друга ручка зовсім гола.
Наречений милий брате,
зачекав ти, не втомився;
вже коханая готова,
наша качечка убрана.
Вийди, продана дівчино^[1],
50йди, купованая пташко!
Ось те, що тебе звязало,
що тебе і розрізняє;
ось він, що тебе виводить,
за тобою вийде в двері;
вже румак кусає повід,
вже чекають сани панну.
Ти поквапилась на гроші,
віддала ти хутко руку,

узяла дарунок швидко,
60ти каблучку вділа прудко;
о, так будь до са́нок мила,
уступи до них хутніше,
переїдь селом ти шпарко,
поспішай-но від'їздити.
Мало молода дівчина,
мало в бік собі дивилась,
мало вгору поглядала;
будеш плакатись на продаж,
сліз ти литимеш багато,
70часто ти ридати будеш,
що покинула ти батька,
що від рідної матусі
і батьківщини відходиш,
із хатини дорогої.
Добре, як жила ти дома,
у будинках пан-отцевих,
наче квітка делікатна,
наче ягідка на волі,
в масло ти ступала з ліжка,
80в молоко ішла проснувшись,
з ліжка йшла ти на пшеницю,
в масло свіже з простирала;
не могла ти їсти масла,
брала ти шматки свинини.
Ти не знала, що то клопіт,
дум великих ти не мала,
віддала ялинам клопіт,
віддала ти думи тичкам,
всю журбу болотнім соснам,
90та березі на пісочку.
Як листочок ти пурхала,
як метеличок веселий,
наче ягідка ріденька,
та суничка на проліссі.
От із хати ти виходиш,
і ідеш в чужую хату;
там і ненька друга буде,
і чужі в тій хаті люди;
тут і там инакше буде,
100все не так у иншій хаті.
Там ріжки^[2] гучать инакше,
там риплять инакше двері,
половинки ходять инше,
там вищить инакше засув;
там дверей знайти не зможеш,
не відчиниш половинки,
так як там дочки уміють;
розпалить вогню не зможеш,
не запалиш там і печи
110до вподоби чоловікам.
Чи ти знала це, дівчино,
чи гадала, молоденька,
там лиш нічку перебути
та додому знов вернутись?
Не на нічку ти мандруєш,
не на нічку чи то на дві,
ти ідеш собі надовго,
там на місяці, на роки,
ти лишиш на віки батька,
120як живе на світі мати.
Значить дворик наш подовша,
і поріг наш буде вищий,
якщо ти, бува, вернешся,
прийдеш знов на рідне місце“^[3].
Бідна дівчина зідхнула,
і зідхнула й відідхнула,
їй великий сум на серці,
ув очах стоїть водиця,
і сказала панна слово:
130„Так я думала, гадала,
так я знала й говорила
за життя мойого ранку:
ти дівчина не дівчина
попід захистом батьківським,
посеред полів вітцевих,
в хаті матери старої:
ти тоді дівчина будеш,
як ти підеш до подружжя,
на поріг ногою ступиш,
140в сани другою ногою;
головою будеш вища,
вища вухами ти будеш.
От на що в життю чекала,
виростаючи бажала,
наче доброї години,
наче літечка приходу.

От і здійснились надії,
вже наблизився мій виїзд,
на поріг нога ступила,
150і уже у сани друга.
А проте збагнути годі,
що мій розум відмінило:
я не з радощами в серці,
я не весело мандрую
із оселі дорогої,
з там, де мешкала дівчина,
де росла, із того двору;
йду з вітцевого будинку
я із думами гіркими,
160я зажурена мандрую,
наче осені в обійми,
наче лід тонкий, весняний:
і нема на леді сліду,
ані одсліду на ковзькім.
Як людей приємні думи,
наречених инших мислі,
ні журби у них такої,
ні на серденьку нудоти,
як от я бездольна маю.
170І ношу журбу велику,
серце наче вугіль чорний,
щоб чорніш, журби не треба.
Чи ж не те померлих думи,
чи ж не те блаженних мислі,
що веснянеє світання,
що весняним ранком сонце?
В мене ж бідної ті думи,
в засмученої ті мислі,
наче рівний беріг моря,
180наче край у темних хмарах,
наче тьма у ніч осінню.
Дуже хмурний день узимку,
ще мої хмурніші думи,
за осінню ніч темніші“.
А бабуся працьовита,
що жила при хаті завжди,
промовля слова такії:
„Ну от бачиш-но, дівчатко,
пам'ятаєш, що казала,
190і торочила що-разу:
„Сватачем ти не любуйся,
не дивись в уста ти мужу,
і очей не розглядай ти,
а дивись, чи дужі ноги;
най його вуста приємні,
най йому і очі гарні,
та в устах усівся Лемпо,
смерть сидить на підборідді“.
Я порадила дівчину,
200і сказала я небозі:
„Сватачі до панни прийдуть,
сватачі й сватове прийдуть,
сватачам же ти відкажеш,
ти від себе їм промовиш,
скажеш їм слова такії
і таку промовиш мову:
„Аніколи не повинно,
не повинно і не треба,
щоб пішла я як невістка,
210щоб у найми мандрувала,
бо такій дівчині годі,
не подоба бути в наймах.
Не до тями, як пішла б я,
щоб жила я де підлегло.
Як мені хто слово скаже,
відповім тому я двоє;
займе хто моє волосся,
чи до кучерів торкнеться,
я сама схоплю за чуба
220і розпатлаю ганебно“.
Ти на це і не вважала,
слів моїх ти не чувала,
ти сама в вогонь рушаєш,
самохіть в рідкий той діготь,
в сани квапишся лисиці,
щоб ведмедю впасти в лапи.
Повезуть тебе ті сани,
понесе ведмідь далеко;
там служитимеш ти ґазді,
230як підданая свекрусі.
Підеш ти до школи з дому,
йдеш на муки ти від батька;
тяжко йти до теї школи,
буде важко там небозі:
поводи вже покупились,
в'язи рабські вже готові,
не кому вони готові,
як тобі одній небозі.
Хутко приймеш ти суровість
240і години злої лютість:

кістяні у свекра зуби,
захолов язик свекрусі,
мова дівера — морозна,
гордий карк зовиця має.
Слухай, що кажу, дівчино,
слухай мову, слухай слова:
ти була в господі квітка,
на батьківськім дворі радість,
мати звала тебе сонцем,
250ясним місяцем звав батько,
блиском вод тебе звав братік
і хустиною сестриця.
Ти в чужу рушаєш хату,
там чужа тобі і мати,
не такая як рідненька;
мати ця з землі чужої,
рідко дасть хороший загад,
рідко дасть пораду кращу.
Свекру будеш ти погана,
260ка-зна-чим свекрусі будеш,
назове порогом дівер,
і страховищем зовиця.
Ти тоді була б хороша,
ти тоді була б весела,
якби ти знялась як пара,
наче дим знялась в обітря,
наче листик запурхала,
наче б гискорка хапалась.
Не літаєш ти як пташка,
270не пурхаєш наче листик,
не хапаєшся як гискра,
не знімаєшся як дим ти.
Панно, любая сестрице!
От тепер ти проміняла,
проміняла батька свого
на того на свекра злого;
проміняла рідну матір
на оту лиху свекруху;
брата любого зміняла
280на того лихого швагра;
лагідних сестер зміняла
на зовиць отих глузливих;
полотеннії постелі
на сажне каміння чорне,
і цю чистую водицю
на цвілятину й багнюку;
береги з пісочком чистим
на брудне каміння чорне;
милий гай ти проміняла
290на безлюдяную пустку,
і горбочок повний ягід
на нив'я сухе та жовте.
Чи ти думала, дівчино,
чи ти марила, куріпко,
що ти клопоту й роботи
з цеї ночи знать не будеш,
як тебе спровадять спати,
як до сону супроводять?
Не до сону супроводять,
300не покоєм милуватись:
на непокій сподівайся,
від журби ударів тяжких.
Буде часто сумування,
ти нудитись часто будеш.
Ти як хустки не носила,
ти не знала й сумування;
як не мала ти хустини,
ти не мала і турботи;
і турботи і журіння
310хустка головна приносить,
хустка горе достачає,
тільки лен жалі приносить.
Що то єсть дівчина в хаті?
В батька дівка на господі,
то король, що мешка в замку,
їй меча лишень бракує.
Все не так бува в невістки,
так живе вона при мужі,
як живе в Росії в'язень,
320тільки що не має варти.
Час увесь попрацювала,
вже і плечі обважніли,
вже змокріла вся від поту,
піт аж пінився по лобу;
настають часи вже инші:
розпалить багаття треба,
рубанців у піч покласти,
і туди встромити руки.
Отоді небога мусить
330взяти розуму у сеньги,
язика в йоржа шукати,
змисли в окуня узяти,
взяти в плітки рот і пузо,

в качки чорної взять мудрість^[4].
Не домислилась сама я,
не повідала і мати,
ні дочок її всі дев'ять,
дев'ять тих скарбів добірних,
де вродився той пажера,
340де гризун той пробуває,
що жвакує кості й м'ясо
і за вітром сипле волос,
та за вітром розпускає,
весняним вітрам дарує.
Плач, дівчино молоденька,
плачеш ти, так плач же дужче.
Обсипай слізьми ти руки,
сліз гірких налий ти жмені,
зроси краплями на дворі,
350в хаті діл залий ставками,
плач, аж поки заллєш покій,
щоб через поміст точилось,
ти ще плачеш не багато,
ти як вернешся заплачеш,
ти як прийдеш в дім батьківський,
як старого батька вгледиш,
ти в диму побачиш лазні,
а в руках холодний віник.
Плач, дівчино молоденька,
360плачеш ти, так плач ще дужче.
Ще ти плачеш небагато;
ти як вернешся заплачеш,
як до матінки ти прийдеш
і стару побачиш неню
під барканом вже без духу,
а в руках соломи жмутик.
Плач, дівчино молоденька,
плачеш ти, так плач ще дужче.
Ще ти плачеш небагато;
370ти як вернешся, заплачеш,
як у цю ти прийдеш хату,
свого братіка побачиш,
там на вулиці упавши,
прихилившись коло хати.
Плач, дівчино молоденька,
плачеш ти, так плач ще дужче.
Ще ти плачеш небагато;
ти як вернешся, заплачеш,
як у цю ти прийдеш хату,
380лагідних сестер побачиш,
що лежать серед дороги,
і в руках у них лопати“.
Тяжко дівчина зідхнула,
і зідхнула й відідхнула,
ревно плакати узяла,
обсипатися гіркими,
облила сльозами руки,
налила у жмені повно,
заросила двір батьківський,
390залила поміст ставками,
промовля слова такії,
і такую мовить мову:
„Ви ж, мої сестриці любі,
мого віку товаришки,
ви зі мною грались вкупі,
ви почуйте, що скажу вам:
годі розуму дібрати,
чого так в'ялить і душить,
і гнітить мене нудота,
400і журба мене мордує,
чого сум мене так крушить,
і нудьга чого так в'яже.
Не так думала, гадала,
не на те я сподівалась,
я зозулька бути хтіла,
по буграх бажала кукать,
як до тих я днів добуду,
як дійду до цеї ціли.
Не іду я як зозуля,
410щоб кукукать по горбочках;
наче качечка я стала:
як вона в далеких хвилях,
попливе в воді холодній,
в крижаній воді тріпоче.
Мати, батенько рідненькі,
ти моя старенька, сива!
Ви мене куди веде́те,
виряджаєте небогу,
що я сльози виливаю,
420що мордуюся нудьгою,
що турбот я маю стільки,

що таке я зношу горе?
Чи ти, матінко-небого,
що мене в собі носила,
що мені давала покорм,
молочком тим напувала,
чи колоду колисала,
чи камінчик ти купала,
а не донечку купала,
430не кохану колисала
для турботи без устанку
і для жалощів сердечних?
Може хтось мені повіда,
може хтось і погадає:
тобі дівчині дурненькій
ані гадки, ні журіння.
Люди добрії, замовкніть,
не кажіть, мої кохані,
бо турбот я маю більше,
440як каміння в водоспаді,
аніж верб тих на мочарах,
ніж в степу сухих зелинок.
Їх не підвезла б коняка,
дотягти б була не сила,
щоб бува не похитнулась,
і хомут не затріщав би;
це усе мої турботи,
все моя нудьга-сумота“.
Заспівав тут хлопчик долі,
450коло печи там дитинка:
„Ти чого, дівчино, плачеш,
зажурилася чого ти^[5]?
Ти коням лиши журіння,
меринам вбивання чорним,
горе їм залізномордим,
їм нудоту головатим,
їм бо голови де-ліпші,
та і кості їх міцніші,
більше носить закрут шиї,
460дужчий мають обсяг тіла.
А тобі навіщо плакать
і чого тобі нудитись?
Не ведуть тебе в болото,
наузкрай якої річки:
від родючої рівнини
на лани ти йдеш багаті,
із осель, де варять пиво,
підеш ти, де повно хліба.
Подивись собі ти з боку,
470від стегна дивись направо:
муж стоїть, твоя затула,
він ясний з тобою поруч,
гожий муж і кінь чудовий,
штучно вироблені шори;
горобки пурхають жваво,
на залом дуги злітають,
веселяться і коси там
і виспівують в ремінні,
золотих аж шість зозульок
480на хомут коня сідають,
синіх семеро пташаток
з переду санок співають.
Не журись, моя кохана,
донько неньчина, не плач бо:
на життя не гірше йдеш ти,
на життя ідеш ти краще
разом поруч з хліборобом,
з ратаєм робітним вкупі,
коло вуст плугатаревих,
490на руках ти у рибалки,
що змиває піт на вловах
на ведмедя і на лосів.
З чоловіків твій накращий,
ти взяла собі героя:
завжди лук його в роботі,
на гвіздку сайдак не висне,
не стирчать собаки дома,
килимків м'яких не знають.
Він вже тричі цеї весни,
500саме вдосвіта уранці,
при вогню він прокидався,
між гіллям він просинався;
по-весні йому аж тричі^[6]
роси падали на віки,
віти щіткою служили,
гребінцем гілля бувало.
Має він стада великі,
і все більшають отари;
сватач наш багато має,

510що в лісах блукають-ходять,
верховинами гайсають;
сходить в доли та низини
сотні тих, що носять вим'я,
сходить тисячі рогатих,
на ланах багато хліба,
силу збіжжя в долах має,
по лісах вільхових — ниви,
по струмках ячмінь багатий,
там овес поміж бескетів
520і пшениця коло моря,
гроші то в великих купах,
феників неначе ріни“^[7]

——————

1. У давніх Фінів шлюб був родом торгу, в якому парубка, що приносив віно, уважалося за покупця своєї жінки. А проте цей звичай мав коректив у тій волі, що давалося її дівчині прийняти або відкинути сватача, що просив її руки.
2. Пастуший ріг.
3. Цеб-то: як ти вернешся, то побачиш, що багато одмінилось у батьківській хаті.
4. Це значить, що вона повинна бути смілива і хитра як сеньга, скромна як йорж, мудра як окунь, уміркована як плітка і чорна качка, щоб запобігти ласки в свого чоловіка.
5. Після пісень плачу ідуть пісні потіхи. Руна вкладає їх в уста дитині немов на те, щоб зробити їх виразнішими і більш діймаючими.
6. Цеб-то цілу ніч провадив у лісі при варті, щоб удосвіта узятися знов до роботи.
7. Все те, що він має, для нього є джерелом багатства.