Калеваля/Двацять перша руна
| ◀ Двацята руна | Калеваля пер.: Євген Тимченко Двацять перша руна |
Двацять друга руна ▶ |
|
Зміст. Ільмаринен урочисто вступає до господи своєї нареченої. — Бучно його вітають і також численний почет, що йому товаришує. — Починають весільний бенькет. — Вейнемейнен співає, щоб подякувати господарям і стягти на них ласку Юмалі.
Господиня на Похйолі,
та бабуся в Саріолі,
не була на той час дома,
працювала в ту хвилину.
Чує ляскання в болоті,
рип санок край моря чує.
Оком кинула на захід,
подивилася на сонце,
зміркувала і гадає:
10„Що за люди об'явились
там на березі? Ой, леле!
Мабуть то велике військо?“
Наближається до місця,
роздивитись хоче ближче.
Тож було не військо зовсім:
сватачів велика зграя,
у гурті тому і зять був,
посеред людей хороших.
Господиня на Похйолі,
20та бабуся в Саріолі,
ледве впав той зять у вічі,
промовля слова такії:
„Я ж гадала, що то буря
купу дров там навалила,
що бурхоче беріг моря,
що то рінь шумить бережна;
я наблизилась до місця,
роздивитись ближче хтіла:
аж не буря то шуміла,
30аж не падали дерева,
не бурхоче беріг моря,
не шумить там рінь бережна;
їде зять ото у-мнозі,
двічі сто мужів надходить.
Як побачила я зятя,
як в гурті мужів пізнала?
Він в юрбі завсіди значний,
як черімха у лісочку,
наче дуб в зеленім гаї,
40наче в купі зір той місяць.
Ворон-кінь у того зятя,
наче вовк жадний той огер,
наче гайворон на жирі,
мов той жайворонок лине;
шість пташок золотоперих
на дузі сидить-щебече,
сім пташок блакитних вкупі
там цвірінька у ремінні“.
Ґвалт на вулиці зчинився,
50на шляху тріщать голоблі;
зять на двір приїхав шпарко,
і ватага тисне в хату;
зять стоїть поміж дружками,
посеред людей хороших,
став, вперед не випинався,
і не зовсім став позаду.
„Нуте, хлопці і герої,
ну, цибаті, поспішайте,
ви беріть супоню швидше,
60і реміння попустіте,
положіть на діл голоблі
і мерщій стрівайте зятя“.
Прудко кінь біжить у зятя,
він майнув саньми рябими
через тестя двір великий.
Промовляє господиня:
„Мій ти наймите за гроші,
у селі найкращий слуго,
ти візьми коня від зятя,
70білолобого ти визволь
від шлеї, що повна міди
і ясною цинню вкрита,
від коштовного реміння,
від дуги, що вся вербова;
відведи коняку зятя,
відведи ти обережно,
на ремінні сріблокутім
і на поводі шовковім,
на м'який веди ти вигін,
80на переліски, рівнини,
на пологи сніговії,
у той край молочно-білий.
Румака напій у зятя,
де в найближчому джерелі
вода весело дзюркоче
і біжить немов та ґляґа
під коріннями у сосен,
під корінням у ялини.
Дай ти зятньому коневі
90з золотих ночовок січки
і з мідяного корита
ячменю з добірним зерном;
ти змели пшениці ярки,
нагодуй ти ярим житом.
Відведи коня, що в зятя,
відведи до кращих ясел,
на те місце, де горбочок,
там де задня загорода;
прив'яжи коня, що в зятя,
100до кілець міцних із злота,
до гаків, що із заліза,
до стовпа припни рябого;
і полож тому коневі
там вівса одно корито,
друге сіна молодого,
втретє дай йому полови.
Румака почисть у зятя
ти скреблом з кісток моржевих,
волосіння щоб не лізло,
110щоб хвоста не попсувати;
коня зятнього укрий ти
укривалом тим сріблястим,
злототканою дергою,
тим сукном на мідь багатим.
Ви ж пак, хлопчики-курчата,
поведіть до хати зятя,
з голови шапки ви скиньте,
рукавиць не надівайте.
Подивитись би я хтіла,
120чи уступить зять у хату,
не виважуючи двері,
не розсунувши одвірків,
сволоків не піднімавши,
не понизивши порога,
і кутків не поламавши,
та бальок не позсувавши“.
Не увійде зять у хату,
не уступить до покою,
там дверей не познімавши,
130не одсунувши одвірків,
сволоків не піднімавши,
не понизивши порога,
і кутків не поламавши,
і бальок не позсувавши:
головою зять був вищий,
і як довгі вуха більший.
От піднято і сволоки,
шапка щоб не зачепилась;
опустився і поріг вниз,
140закаблук щоб не псувався;
і розперто вшир одвірки,
зовсім виважено двері,
як надходив зять той ближче,
як наблизився він жвавий.
„Дяка богові, нарешті
уступив зять до покоїв.
У світлицю я б зирнула,
подивилась бистрим оком,
може там стола не мито,
150не шаровано лавок там,
чи там вичищено лиштви,
дошки вискребано чисто“.
Оком кинула я в хату,
і мені вгадати годі,
із якого древа хата,
дах з якої деревини,
і узято звідки стіни,
де позбивано там лиштви.
Всі краї з кісток їжачих,
160і підвалини з ялинних.
Двері — кості росомака,
із кісток ягнят одвірки.
Крокви всі із яблунини,
з слойоватими стовпами,
із квіток підпори печи,
покрив папоротниковий.
Там усі лавки залізні,
із мостин німецьких поміст,
всі столи блискочуть злотом,
170міст вкрива шовковий килим.
Печи під із міди влитий,
ввесь черінь твердий то камінь,
печи дах — морське каміння,
а перед — то дуб Калеви.
Наречений входить в хату,
поспішає до господи,
промовля слова такії:
„Боже, ти пошли здоров'я
під оці славутні крокви,
180в хату красної будови“.
Господиня відповіла:
„Будь і ти здоров, з'явившись
в цю маленькую хатинку,
в цю будову невисоку,
тут в ялинную оселю,
у соснове будування.
Гей ти, дівчино челядко,
гей ти, наймичко селянська,
ке вогню на берестині,
190на кінці соснини-тріски,
щоб я глянула на зятя,
йому зиркнула у вічі,
чи ті очі сірі, сині,
чи біліють мов ляннії“.
Принесло вогню дівчатко,
ота наймичка селянська,
принесла їй на бересті,
на кінці соснини-тріски.
„Ні! гуде вогонь на трісці,
200дим пішов дігтьовий, чорний,
задимив він очі зятю,
і він став на церу чорний.
Принеси вогню на свічці,
на свічі восковій, білій“.
Принесла вогню дівчина,
ота наймичка селянська,
принесла на довгій свічці,
на свічі восковій білій.
Замигтів димок від воску,
210і засяв від свічки вогник,
освінув він очі зятю,
залисніли в його лиця.
„Я вгадала очі в зятя:
не червоні і не сині,
і не білі мов ляннії,
не блищать як піна в морі,
як фіялка в морі сірі,
як комиш вони прекрасні!
Нуте, хлопчики-курчата!
220Поведіть мойого зятя
на той посад височенний,
на оте піднесле місце,
до стіни плечима сяде,
на червоний стіл очима,
до гостей всіх повернувшись,
грудьми к гомону сидячих“.
Пані-матка вгонобляє,
напува гостей, частує;
їх годує добрим маслом,
230і м'які грудки дає їм,
всіх запрошених годує,
над усі годує зятя.
Вже положено там сеньгу,
де свинятина печена,
так було начиння повне,
що тримали ледве вінця,
на вгонобу запрошенцям
і насамперед для зятя.
Господиня на Похйолі
240мовить: „Дівчино-малятко,
принеси в коновках пива,
у тих кухлях, що два вуха,
всім запрошеним гостям тут
і для зятя що-найперше“.
Поставець принесла дівка,
ота наймичка служебка,
щоб кружав кругом він коло,
щоб гуляв з достиглим пивом,
щоб потік хміль бородою,
250щоб стікала піна біла
всім запрошеним у гості
і насамперед у зятя.
Що ж тоді із пивом сталось,
що достиглеє сказало,
як попалося співцеві,
знакомитому близенько,
Вейнемейненові діду,
оборонникові співу,
що багатий на співання
260і найдужчий на закляття?
Він узяв найперший пиво,
промовля слова такії:
„Пиво, дуже добрий трунку!
Та не п'ється тебе мовчки;
ти збуди мужів до співу,
най уста злоті співають,
най господарі дивують,
а не то ґаздиня скаже:
„Десь зав'яло вже співання,
270язики вже затупились,
бо я зле зварила пиво,
я налляла трунку злого,
що співці не заспівають,
не нахваляться заводом,
і гостей не чути гомін,
і зозуля не радіє“.
Хто ж почать повинен співи,
чий язик бреніти мусить,
бенькетуючи в Похйолі,
280на гулянні в Саріолі?
Не співатиме ж тут лавка
без людей, що ню засіли;
і поміст тут не заводить,
як людей нема на ньому,
тут вікно не веселиться
без ґаздів, що при віконці;
не шелесне стіл краями
без людей, що край сідають;
не гуде на дим віконце
290без людей, що є у хаті“.
От усівся хлопчик долі,
уз печи хлоп'я на лавці,
і мовля дитина з долу,
хлопчик з лавки коло печи:
„От малий я, недорослий,
вутлий я, тонкий на тіло,
аж най буде, як хто хоче:
не співають ті, що грубші,
мужі дужії не мовлять,
300тут не хочуть веселитись;
я співатиму худеньке,
я співатиму слабеньке,
хоч худе у мене тіло,
і зусім без сала стегна,
щоб цей вечір був веселий,
ушановано день гожий“.
На печі старий лежав там,
промовля слова такії:
„Годі, щоб співали діти,
310лопотали марні речі:
в їх піснях брехні багато,
у дівчат пісні без правди;
най співа премудрий співи,
той, що місце на ослоні“.
І сказав тут Вейнемейнен,
так старий промовив слово:
„Чи між молоддю хто буде,
в вельми-чесному народі,
хто б зчепив з рукою руку,
320і поклав одну на другу,
і почав би потім співи,
зняв те радісне співання,
щоб і день нам був веселий,
щоб уславлено і вечір?“
Дід з печи старий мовляє:
„Тут ніколи не чувано,
не вчувано, не вбачано,
зроду ще і в жаднім часі,
щоб коли співець був кращий,
330заклинач щоб був мудріший,
ніж був я, як белькотав я,
як співав я часто дітям
уз широкої затоки,
на полях знімав я бучу,
покликав в сосновім лісі,
вигукав в рясному гаї.
Дужий, славний був мій голос,
голоси пісень чудові,
і текли вони як ріки,
340як струмок води бреніли,
і неначе нарти ковзли,
мов кораблик парусистий;
важко вимовить тепера,
а ще важче то почути,
що надбив я дужий голос,
що мій милий глас порвався,
не подібний до ріки вже,
не тече як повновода,
як граблі він між пеньками,
350як сосна на полі сніжнім,
на землі піщаній сани,
на сухім камінні човник“.
Мовив старий Вейнемейнен,
промовля слова такії:
„Як не з'явиться хто инший,
щоб співав зі мною разом,
то я сам співати буду,
сам виводитиму поспів;
зроду я співець на світі,
360я співцем і народився.
Не питатиму ні в кого,
ні дорог пісень, ні краю“[1]
Старий певний Вейнемейнен,
співам вічная підпора,
розпочав веселе діло,
виконання співотвору;
залунав веселий поспів,
слово міцно загреміло.
Розпочав дід Вейнемейнен,
370заспівав уголос мудрість;
знав багато слів він добрих,
і пісень чудових силу,
більше, ніж у скель каміння,
ніж квіток в воді квітучій.
І завів тут Вейнемейнен,
він співав вечірню радість,
щоб жіноцтво реготалось,
чоловіки веселились,
щоб дивуючи вважали
380Вейнемейнена співанню,
дивувались ті, хто слухав,
хто не мав тоді роботи.
Мовив старий Вейнемейнен,
він сказав, скінчивши співи:
„Я співець не знаменитий,
заклинач я невідомий,
я не можу вдати дуже,
бо уміння не багато.
А коли б творець співав нам,
390промовляв слова вустами,
то б співав потужно співи,
і закляття мовив дужо.
Він на мед змінив би море,
кряж морський у добрий солод,
а пісок в горошок гожий,
став би сіллю камінь в морі,
у гаю жизненним ґрунтом,
темний ліс — пшеничним полем,
пирогами стали б гори,
400і були б з каміння яйця.
Він співав би й заклинав би,
говорив би він і мовив,
тут на дворі заклинав би,
він у хлів корів зробив би,
безліч в стійла ряболобих,
в поле силу млекодайних,
сотні з вим'ям величезним,
дав би тисячу рогатих.
Він співав би й заклинав би,
410промовляв і утворив би
хутро лисяче про ґазду,
на каптан сукно ґаздині,
черевички добрі доні,
красну синові сорочку.
Посилай завсіди, боже,
творче праведний, зроби ти,
щоб отак тут поживали,
щоб отак собі тут мались,
як на бенькеті в Похйолі,
420на гулянні в Саріолі.
Най тече рікою пиво,
най медовий трунок ллється
в цих покоях на Похйолі,
по будинках Саріолі,
щоб удень усе співали,
щоб виводили увечір,
поки житиме господар,
поки віку господарці.
Боже, дай ти їм відплату,
430дай їм, творче, нагороду:
господареві на столі,
господині у коморі,
їх синам дай у тенетах,
дай дочкам їх при верстаті,
і на літо те, що буде,
най ніхто не пожалкує,
що він був на цім бенькеті,
що сидів тут на гулянні“.
——————
- ↑ Цеб-то не за чиїмсь проводом, а від себе співатиму.