Калеваля/Двацять четверта руна
| ◀ Двацять третя руна | Калеваля пер.: Євген Тимченко Двацять четверта руна |
Двацять п'ята руна ▶ |
|
Зміст. Навчають Ільмаринена, як він повинен поводитися з своєю молодою дружиною. — Старий дід встрява в розмову і оповідає, як він присилував свою жінку, щоб його слухалась. — Турбота і горе діви з Похйї. — Вона прощається з батьківською хатою. — Ільмаринен їде з нею і по трьох днях дороги прибуває у своє село.
Вже дівчину научили,
напутили наречену.
Ще скажу моїм братам я,
так я цим дружкам промовлю:
„Молодий мій любий брате,
між братами що-найкращий,
що матусі наймиліший,
найлюбіший між синами!
Ти послухай, що скажу я,
10що скажу і що промовлю,
про лянну оцю я пташку,
про цю курочку кохану.
Молодий, хвали ти доню,
те хвали, що ти одержав,
хвалиш ти, хвали ще дужче,
бо тобі добро упало,
дарував добром створитель,
дав добро тобі прихильний;
та і батькові подякуй,
20вдячний будь твоїй пай-матці,
що відданицю прекрасну,
цю дівчину згодувала.
Блискотить тобі дівчина,
поруч стоячи ясніє,
вся тобі віддана в сяйві,
щоб ти дівці був заслона,
пригорнув її прекрасну,
до життя міцну дівчину;
молотить вона уміє,
30і косити знає сіно,
тямить добре хусти прати,
і сукно вальцює зручно,
випряда нитки уміло,
щоб убрання ткати дужа.
І дзвенить у неї бердо,
як на пагірку зозуля,
човничок дівчині ковза,
як гільками горностайчик,
у руках тримає цівку,
40як в зубах у білки жолудь;
і село не за́сне твердо,
і не спить около замку,
так дівча гримоче бердом,
так тріщить дівочий човник.
Молодий, молодче милий,
пагінцю мужів прекрасний!
Косу скуй що-найгострішу,
до кісся приладь твердого,
виріж ти його при брамі,
50на пеньку клепай ти косу;
як на небі зійде сонце,
супроводь на степ дівчину,
уважай на шелест сіна,
як трава шуршить сухая,
як осока шелевіє,
шамотить кислич зелений,
як рівняються горбочки,
як ламаються зелені.
А на завтра дай дівчині
60до ткання багатий човник;
дай їй ничениці й бердо,
дай ти їй і ткальну ляду,
дай ступицю їй найкращу,
ткацьке все наряддя добре;
посади-но до верстату
і подай дівчині бердо:
задзвенить воно в дівчини,
загучить верстат далеко,
на село аж піде гуркіт,
70навіть далі — гук від берда.
Швидко це старі завважать,
на селі жінки спитають:
„А хто тче там за верстатом?“
Ти повинен відказати:
„Золота моя працює,
то шумить моє серденько.
Чи ж їй тканку розпустити,
чи ж основу з берда зняти?“
Розпускать не треба ткани
80і знімать основи з берда:
тче так тільки сонця донька,
тче так донька місяцева,
тче Ведмедичина[1] донька,
тчуть так зір чудових доньки.
Молодий, молодче милий,
пагінцю мужів прекрасний!
Ти рушатимеш в дорогу,
з цього місця ти поїдеш
далі із дівчатком милим,
90візьмеш курочку гарненьку.
Не вози, гляди, синичку,
цеї пташечки білянки,
не вези її по ямах,
не вези на ріг горожі,
щоб не впала на колоду,
не звалилась на каміння!
Бо її ніколи в батька,
в хаті в рідної матусі
не возилось ні по ямах,
100ні на ріг горожі[2] зовсім,
щоб не впала на колоди,
не звалилась на каміння.
Молодий, молодче милий,
пагінцю мужів прекрасний!
Не вези твого дівчатка,
не вези ти дорогого,
щоб воно в кутках сиділо,
там куйовдилось в куточку!
Бо вона в батьківській хаті
110і в мамуниних покоях
за життя кутків не знала,
не куйовдилась в куточку,
а сиділа уз віконця,
на помості серед хати,
вранці матері на радість,
свому ввечері вітцеві.
Ти ніколи, чоловіче,
не води свого пташатка,
де шорстка травиця в ступці,
120щоб кору вона товкла там,
щоб пекла хліби з соломи,
примісивши кірки з ялі!
Бо ніколи в батька в хаті,
на подвір'ї свеї неньки
до ступи не бралась дівка,
щоб товкти кори сухої,
щоб пекти хліби з соломи
та з ялинною корою.
Цюю курочку веди ти
130на лани врожайні й ниви,
най в комори жита сипле,
най бере ячмінь хороший,
щоб місить хліби великі,
щоб зварити краще пиво,
попекти щоб хліб пшеничний,
щоб вчинити краще тісто.
Молодий, мій любий брате!
Ця куріпочка кохана,
дороге пташатко наше,
140щоб у тебе сліз не знала.
Як лиха година прийде,
як занудиться дівчина,
запряжи гнідого в сани,
в шори білого візьми ти,
привези до батька дівку,
до матусі у покої.
Цю куріпочку не смій ти,
це біленьке пташенятко,
як служебку попихати,
150наче наймичку грошеву,
не пускать її до льоху,
мати замкнені комори;
бо ніколи в батька в хаті,
на подвір'ї в свеї нені
не поводилися з нею,
як з служебкою за гроші:
в льох вона ходила вільно,
не замикано й комору,
і булок вона гледіла,
160крашанок вона дивилась,
і молочного начиння,
та начиння що на пиво,
льох же на ніч замикала,
а на ранок відмикала.
Молодий, молодче милий,
пагінцю мужів прекрасний!
Як з дівчам ти будеш добрий,
привітають тебе мило.
Як до тестя в двір приїдеш,
170чи до тещі у гостину,
тебе добре нагодують,
почастують і напоять,
відпряжуть тобі коняку,
відведуть її на стайню,
нагодують там, напоять,
принесуть вівса в кішниці.
Не давай догани дівці,
цій білесенькій пташині,
буцім рід її не значний,
180і родина не велика.
Значний рід в дівчини цеї,
чимала родина в неї:
як вісьмину сіють бобу,
то боба дістане кожний;
льону як вісьмину сіють,
вийде кожному по нитці.
Ти не здумай, мужу бідний,
зле з дівчиною чинити,
нагаєм ремінним вчити,
190наче слуг тих батогами,
канчуком примусить охать,
гірко плакати по клунях,
бо її у батька в хаті
не гадав ніхто ніколи,
щоб учити ремінцями,
наче слуг тих батогами,
канчуком примусить охать,
гірко плакати по клунях.
Перед нею стань стіною,
200стань як стовп той попри дверіх,
щоб не билася свекруха,
щоб не лаявся і свекір,
щоб і гості не гнівили,
щоб сусіди не костили,
як присікаються люди,
щоб ти сам її ударив,
делікатної не бий ти,
не карай коханки свеї,
ти чекав три роки цілих,
210сватав дівку без устанку.
Чоловіче, вчи ти дівку,
золоте твоє ти ябко,
ти порадь її на ліжку,
за дверми навчай на розум,
через рік отак чини ти,
рік учи її словами,
другий вчи її очима,
третій тупай ти ногою!
Як не буде шануватись,
220як все буде їй ні гадки,
очерет тоді візьми ти,
назбирай в проліссі хмизу
і отим повчи дівчину.
На четвертий рік так само
нахваляйся очеретом,
зелом, що кінці міцнії,
не батож її ремінням
і не бий її різками.
Як не буде шануватись,
230як все буде їй ні гадки,
принеси із лісу різку,
ту берізку із долини,
принеси її під хутром,
щоб не відали сусіди;
покажи її дружині,
засором її не бивши.
Як не буде шануватись,
як все буде їй ні гадки,
ти повчи її різками,
240березинкою хвиською
десь в кутку там у покоях,
поза мшистою стіною,
не лупцюй посеред луки,
чи аби-де серед поля,
щоб в селі не чути бучі,
не чутно сусідам крику,
ні в чужих хатах ридання,
метушні тієї в лісі.
Бити маєш ти по плечіх,
250м'ясо м'якшити на спині;
ти не бий ніколи в око,
стережися вух торкнути.
Як на скронях гуля скочить,
плями сині під очима,
то почне питатись теща,
хутко тесть оте завважить,
на селі усі побачать,
глузуватиме жіноцтво:
„На війні була ти мабуть,
260у баталії бувала,
чи то може вовк пошарпав,
чи ведмідь де пом'яшкурив?
Чоловік був, знати, вовком,
той ведмідь була дружина?“
Там старий лежав на печі,
угорі лежав там старець,
і сказав старий ізвідти,
так з гори промовив старець:
„Чоловіче ти нещасний!
270Не вважай на вдачу жінки,
не гладкий язик дружини,
як от я собі сердега,
купував я хліб і м'ясо,
купував я масла й пива,
купував я рибу всяку
і усячину їстовну;
пива брав в краю тутешнім,
а пшеницю іздалека.
Але ще й цього замало:
280не було пуття їй з того,
от пішла в покої жінка
та мені вчепилась в чуба,
з перекошеним обличчям,
вивертаючи очима,
все зідхала і стогнала,
зо-зла гримала на мене,
узивала товстозадим,
мене телепнем костила.
А нову найшов я стежку,
290повернув на шлях я инший,
взяв березову я гільку —
став я пташкою у жінки,
з ялівця узяв я прутик,
„моє золото“, мовляє;
як побив її вербою,
жінка кинулась на шию“.
От зідхнула тут дівчина,
і зідхнула й застогнала,
стала гірко дівка плакать,
300промовлять слова такії:
„Людім близька вже розлука,
вже на дверіх їх прощання,
а моя розлука ближча,
і близесенько прощання;
і важка моя розлука,
і прощаннячко не легке
з тим селом таким гарненьким,
із тим двориком прекрасним,
де я виросла красуня,
310де я більшала угору,
де росла я ще дитина,
за дитинства виростала.
Я ж не марила давніше,
не гадала я ніколи,
не держала я розлуки
і не мислила прощання,
щоб прощатися з цим замком
та з високою горою.
Я тепер в розлуку вірю,
320бачу я — іти вже треба,
п'ють уже прощальний корчик,
і нема прощатись пива.
Вже повернено і сани,
передком стоять до двору,
боком стали вже до стайні,
а задок саней до хліву.
Як віддячу при розлуці,
як, сердега, при прощанню,
я за покормо мамуні,
330за добро мому вітцеві,
мому братові за ласку,
за прихиллячко сестриці?
Тобі дяка, любий батьку,
за усе життя переднє,
за ту їжу, що поїла,
за добірнії шматочки.
Тобі дяка, люба мати,
що малою колисала,
що маляточка носила,
340і мені давала покорм.
І тобі спасибі, брате,
і тобі, моя сестрице,
усій челяді подяка,
всім приятелям колишнім
з ким жила я нерозрайно,
з ким росла я молоденька.
Не журися, мій татуню,
і матусечко рідненька,
не вбивайсь, високий роде,
350мої родичі шановні,
не вбивайтесь, не сумуйте,
не журітеся ви мною,
що іду я на чужину,
і куди — сама не знаю.
Аж блискоче боже сонце,
сяє-світить місяць божий,
миготять на небі зорі,
і Ведмедиця велика,
що в обітрі розляглася,
360аж вони по всіх усюдах,
не в самім батьківськім дворі,
де жила я молоденька.
Мушу я тепер лишити
золоту оселю рідну,
цю батьківськую світлицю,
льох оцей своєї неньки,
і степи, лани, болота;
залишу муріг зелений,
ці ясні струмки-потоки,
370піскувате побережжя;
най купаються жінки тут,
най підпасичі хлюпочуть.
Залишаю тут болото,
поле кину ратаєві,
ліс — кому потрібний спокій,
хто гуляє — тим діброви,
хто ступає — тим баркани,
хто блукає — тим провулки,
хто гайсає — двір широкий,
380хто стоїть — тому ці стіни,
встелений поміст — охайним,
хто мете — тому мостини.
Лишу оленям пролісся,
рисям вільний гай покину,
а гусям великі луки,
а пташкам зелений кущик.
Я іду тепера звідси,
я іду тепер на инше,
на осінні довгі ночі,
390на ковзьку весняну кригу,
де цілком не знати сліду,
де і одсліду не видко,
на корі знаку від сукні,
на снігу знаку убрання.
Якщо я, бува, вернуся,
заверну на рідне місце,
не почує мати плачу,
ні мого ридання батько,
як зачну я голосити,
400в головах у них заплачу,
молода травиця зійде,
ялівець попідростає,
там над материним тілом,
в головах у мого тата.
Якщо я, бува, з'явлюся
на оцім широкім дворі,
вже ніхто і не вгадає,
опріч двох моїх маляток,
на вір'ї там перевесла
410та того кілка у полі;
я, дитина, їх звязала,
я, дівча, їх устромила.
Угада іно корова,
що, було, я напувала,
годувала ще телятком,
раз-у-раз воно тут мека,
на оцих гнойових купах,
на ланах зими твердої,
ще лишень вона вгадає,
420що я з цеї хатки родом.
Та ще батьків коник любий,
що до-схочу годувала,
як була я ще дівчатком,
кінь, що рже отут раз-по-раз,
тут на смітнику на дворі,
на ланах зими твердої,
він мене ще угадає,
що я з хатки цеї родом.
Та ще братів любий цуцик,
430що дитям я годувала,
ще дівчаточком учила,
що тут гавка без устанку,
там на смітнику на дворі,
на ланах зими твердої,
він мене ще угадає,
що я з цеї хатки родом.
Инші зовсім не вгадають,
як вернусь на місце рідне,
як давніш все будуть броди,
440все така ж хатина буде,
на своїх місцях затоки,
непозбиранії сіті.
Ти прощай, моя оселе,
ти з своїм дахом дощаним!
Як би любо повернутись,
гарно б знов назад до хати.
Ти прощай, широкий дворе,
що робиною укрився!
Як би любо повернутись,
450гарно б знов назад до хати.
Прощавайте, наші сіни,
сінці ті, що на помості!
Як би любо повернутись,
гарно б знов назад до хати.
Вам усім чолом прощальний,
ягідкам, землі і лісу,
вам всім, пастівці з квітками,
вам всім, трави і пологи,
вам, озера з острівцями,
460вам, глибокі перетоки,
вам, бугри й гаї соснові,
вам, яруги і берези“.
Тут коваль той Ільмаринен
посадив у сани панну,
батогом коня ударив,
промовля слова такії:
„Ви прощайте, беріг моря,
беріг моря, край галяви,
всі ялини на дорозі,
470по лісах великі древа,
ти під хатою, мій ґлоде,
ялівець коло криниці,
ви, всі ягідки на полі,
стебла ягідок і травок,
кущики, коріння сосен,
листя вільх і ти, бересте“[3].
Від'їжджає Ільмаринен
з теї Похйолі, із двору.
Знай дітвора там співала,
480так вони пісень співали:
чорна линула пташина,
через ліс сюди хапалась,
взять качатко тут зуміла,
нашу ягідку украла,
наше яблучко виносить,
нашу рибоньку вивозить,
омаль грошей заплатила,
їй дали принаду срібну.
Поведе нас хто до річки,
490хто тепер нам дасть водиці?
Так отут лишаться відра,
так коромисло на гвозді,
тут помосту не местимуть,
годі чистити мости вже,
годі мити вже начиння,
будуть кухлям вушка чорні!
Сам коваль той Ільмаринен
від'їздить з своїм подружжям,
зарипіли дуже сани
500понад берегом Похйолі,
край медової затоки,
на вершку на кучугурах;
полетів пісок і камінь,
гуркотять в дорозі сани,
та залізнії каблучки,
березові щабельчата;
затріщав вербовий вузлик,
і черімховая дужка,
і гужі хитались з виском,
510кільця мідяні бряжчали.
Линув так той кінь чудовий,
той румак строкатий, гожий.
Скаче день і другий скаче,
ще отак він скаче й третій,
і одна рука на віжках,
на рамені в панни друга,
ногу він тримає зверху,
і хова під повстю другу.
Кінь біжить шляхом хутенько,
520все скорочує дорогу,
доби третьої нарешті,
як закочувалось сонце,
коваля оселю видко,
Ільмаринена дім близько.
Лине смугами там сажа,
дим кужелиться як хмара,
з хати весело виходить
і до хмар простує рясно.
——————