Калеваля/Двацять шоста руна
| ◀ Двацять п'ята руна | Калеваля пер.: Євген Тимченко Двацять шоста руна |
Двацять сьома руна ▶ |
|
Зміст. Леммікейнен догадується, що справляють весілля на Похйолі, і хоче туди їхати. — Мати хоче його відмовити від цього і для того довго йому оповідає за дивні перешкоди, що він здиба в дорозі. — Леммікейнен тим не лякається. — Він бере зброю воєнну і їде. — Пророкування матери справджується. — Але силою чарування багатир перемагає всі перешкоди, шо стають перед ним, і прибуває в добрім здоров'ї до осель Похйолі.
Ахті жив при розі Кавко,
там на виспі коло бухти,
там орав собі він ниву,
скородив ріллю у себе.
А тонке у Ахті вухо,
слухи мав він дуже гострі.
Від села він чує гомін,
топіт понад берегами,
на гладкому леді стукіт,
10на проліссі гуркіт саней.
Це йому на думку спало,
навинулося на гадку:
що на Похйолі весілля,
бенькетує нарід потай.
І поник він головою,
чорні кучері упали,
кров від злоби опустив він
з бідних лиць своїх де нижче.
Скородити зараз кинув,
20залишив орати ниви,
на коня з землі він скочив,
навпростець пішов додому,
до коханої матусі,
щоб біля матусі бути.
Як прийшов, сказав старенькій,
загадав таке він нені:
„Мати, любая матусю!
Мужу дай поїсти швидше,
він тепер голодний зовсім,
30хай він голод заспокоїть;
напали тимчасом лазню,
приготуй мерщій купання,
де б я міг обмити тіло,
став би у красі героя“.
Леммікейненова мати
хутко наїдки збирає,
вгамувати сина голод,
щоб муж голод заспокоїв,
а тимчасом лазню палить,
40робить синові купання.
Що веселий Леммікейнен
ззісти їжу похопився,
поспішав до лазні потім
і пішов собі купатись.
Мив себе отам той зяблик,
чистив тіло подорожник:
голова як лен біліла,
блискотіла ясно шия.
Він прийшов з купання в хату,
50промовля слова такії:
„Мати, любая старенька,
ти піди на гору в хижку,
вийми гарную сорочку,
принеси жупан міцніший,
щоб я міг у його вбратись,
щоб узяв його на тіло“.
Спершу мати поспиталась,
узяла стара на розпит:
„Ти куди ідеш, синочку:
60чи по рись майнеш на влови,
чи принести хочеш лося,
чи білок стріляти будеш?“
Відповів їй Леммікейнен,
молодець Кауком'єлі:
„Дорога кохана нене!
Я не хочу йти по рисі,
принести не хочу лося
і стрілять не буду білок;
йду на бенькет на Похйолю,
70на велике погуляння.
Дай мені сорочку кращу,
принеси жупан міцніший,
щоб убрав я на весілля
і носив там на гулянню“.
Мати синові боронить,
не дає дозволу й жінка,
два найліпші чоловіки,
і дочок створіння троє,
щоб не вийшов Леммікейнен
80на той бенькет на Похйолю.
Мати синові мовляла,
так дитині та старенька:
„Не ходи, синочку милий,
мій синочку, любий Кавко,
ти на бенькет той Похйолі,
на велике те гуляння:
адже там тебе не кличуть,
не бажано тебе зовсім“.
Аж веселий Леммікейнен
90промовля слова такії:
„Лиш ледащо йде на заклик,
добре йде, коли не кличуть[1]:
тут запросини є завжди,
раз-у-раз бува спонука:
меч мій з вогневим залізом,
лезо в мене гискри кида“.
Леммікейненова мати
все втримати вдома хоче:
„Не ходи ж бо, мій синочку,
100на отой в Похйолі бенькет.
Там на вулицях страшила,
чудеса там на дорозі,
тричі смерть лякає мужа,
тричі там ляка погибель“.
Відмовляє Леммікейнен,
молодець Кауком'єлі:
„Смерть старе вбачає всюди,
скрізь йому сама погибель;
муж ніколи не вжахнеться,
110і не буде обережним.
Аж най буде як хто хоче.
Ти скажи-но, дай послухать,
що за перша та погибель
і яка остання буде“.
Мати Ахтіна мовляє,
так відказує старенька:
„Я скажу тобі по правді,
а не так скажу, як хочу.
Ось що першая погибель,
120та загибель що-найперша:
не багато ти перейдеш,
день один ти переїдеш,
річку здибаєш вогненну
посеред дороги свеї;
вир у ній вогнем клекоче,
і горить в тім вирі скеля,
горб на тій палає скелі,
на горбі орел жаріє,
уночі він гострить зуби,
130пазури удень він точить
на чужих, як хто надходить,
на людей, хто ходить близько“.
Відмовляє Леммікейнен,
молодець Кауком'єлі:
„Мруть нехай баби від цього,
але це не смерть героям.
Знаю я від цього ліки
і зумію обійтися, —
чаклуванням утворю я
140і коня й героя з вільхи,
щоб зі мною їхав поруч,
уперед мене скакав би;
сам же качкою я зараз
хутко в хвилі потоплюся
під орловими нігтями,
пазурами цього птаха.
Дорога, кохана мати,
ти скажи погибель другу“.
Мати Ахтіна мовляє:
150„От тобі погибель друга:
переїдеш небагато
ти і другої ще днини,
ти побачиш рів вогненний,
він лежить серед дороги
і на схід простягсь без краю,
та на захід нескінченно.
В рові тім жарке каміння,
скель розпалених там сила,
там вже сотні появлялись,
160там вже тисячі загибли;
сотні там були з мечами,
і з конями ціла тисяч“.
Відмовляє Леммікейнен,
молодець Кауком'єлі:
„Та не смерть мужів від того,
не від того мруть герої.
Знаю річ одну на цеє,
і собі знайду я вихід:
оберну на сніг героя,
170з снігу я збудую мужа,
пожену його в поломінь,
зажену посеред жару,
у ту лазню, що палає;
з мідним віником він піде,
сам я шасну стороною,
перескочу через пломінь,
бороди не осмаливши,
кучерів не попаливши.
Дорога, кохана мати,
180ти скажи ще третю гибель“.
Мати Ахтіна мовляє:
„Ось яка погибель третя:
ще як трохи переїдеш,
день в дорозі перебудеш,
в що-найвищім будеш місці,
коло брами до Похйолі,
вовк там поночі блукає,
і ведмідь, як блима світло,
коло брами на Похйолі,
190там на що-найвищім місці;
вже вони пожерли сотні,
ззіли тисячі героїв:
так чому б тебе не ззісти,
беззаступного не вбити?“
Відмовляє Леммікейнен,
молодець Кауком'єлі:
„Най пожруть вони ягнятка,
розшматують на кавалки,
а не хоч якого мужа,
200чи хоч кволого героя,
а я пасом упасався,
мужа застібку я маю,
я ношу героїв пряжку,
щоб я міг втекти щасливо
від лихого вовка пащі,
від страховища Унтамо.
Знаю я піти до вовка,
знаю спосіб на ведмедя,
чарівну нузду на вовка,
210уберу в ланцюг ведмедя,
покришу його на січку,
на маленькії шматочки,
і тоді піду я вільно,
і свою скінчу дорогу“.
Мати Ахтіна мовляє:
„Ще не край тобі на тому;
ти натрапиш на дорозі,
на шляху чуда великі;
три страхи отам ти знайдеш,
220три погибелі на мужа:
як дістанешся туди ти,
там чуда спіткаєш гірші:
як перейдеш ще-но трохи,
як Похйолі двору дійдеш,
там острокіл є залізний,
навкруги́ сталеві стіни,
від землі ідуть до неба
й до землі ідуть від неба;
там списи стоять як кілля,
230переплетені зміями,
замість ліз отам гадюки,
ящірки лише на списах
вигравають там хвостами,
та сичать всі головами,
у повітрі галасують,
держать голови на окіл.
Простяглися долі змії,
розпросталися гадюки,
вгору їм язик шиплячий,
240долі віхають хвостами;
над усі одна страшніша,
залягла при вступі просто,
та змія від бальки довша,
за бантину значно грубша,
язиком шипить високо,
роззявляє пащу грізно
не на кого, як на тебе,
як на тебе, небораче“.
Відмовляє Леммікейнен,
250молодець Кауком'єлі:
„Мерти з того діти можуть,
багатир не мре від того;
чаклувать з вогнем зумію,
як змогти поломінь, знаю:
змій зжену я чаклуванням,
віджену гадюк я звідти;
поорав же я давніше
поле, повнеє гадюччям,
і з гадюками поляну.
260Неукритими руками,
змій тримав я просто пальцем
і в руці тримав гадюку,
змій десяток забивав я,
і гадюк тих чорних сотню.
Кров гадюча залишилась,
на пучках гадюки сало.
Я не так потраплю хутко,
і ніколи я не влучу,
як шматок змії у пащу,
270в пазури гадюки злої.
Сам душити стерво буду,
розтопчу оту гидоту,
зажену гадюк чаклунством,
прожену єхиден з шляху,
перейду двором Похйолі
і вступлю у хату вільно“.
Мати Ахтіна мовляє:
„Не ходи-бо, мій синочку,
не ходи в Похйолі хату,
280в ту оселю Саріолі.
Там герої всі при зброї,
і впасалися мечами,
і від хмелю галасливі,
розлютовані від трунку.
Заворожать там сердегу
на кінцях мечів вогненних,
і за тебе дужчих вбито,
з чар померли хоробріші“.
Відмовляє Леммікейнен,
290молодець Кауком'єлі:
„Я ж уже й давніше мешкав
в тих хатах, що на Похйолі;
не змогти мене Ляпонцю,
не поб'є мене Тур'янець, —
сам Ляпонця зачарую,
сам поб'ю я там Тур'янців,
розколю в поламки плечі,
просвердлю їм підборіддя,
розірву сорочки комір,
300розпанахаю їм груди“.
Мати Ахтіна мовляє:
„Сину мій, безщасний муже!
Ти міркуєш як давніше,
все ти хвалишся колишнім.
Ти звичайно був немало
в тих хатах, що на Похйолі,
і по морю тім поплавав, —
як язик собачий море,
течію ти переїхав,
310з течією далі впав ти,
подививсь ріки́ Туоні,
і струмок поміряв Мани.
Був би там ти і донині
без нещасної матусі.
Слухай, що тобі скажу я:
ти до хат Похйолі підеш,
там все кілля на узгір'ї;
двір горожено стовпами,
там по черепу на кожнім,
320лиш один лишився вільний,
це на те, щоб настромити
твою голову на ньому“.
Відмовляє Леммікейнен,
молодець Кауком'єлі:
„Дурні хай на це вважають,
і ледаща най бояться,
літ п'яти, шости у битвах,
навіть літ семи військових;
а герої не бояться,
330не лякаються ні кришки:
бойову сорочку дай-но,
принеси мені ти зброю.
Піднесу я меч батьківський,
роздивлюсь на старця лезо,
що залежалось холодне,
давно в схованці лежало,
давно плакало лежавши
і нудилось без роботи“.
Взяв військову він сорочку,
340взяв стару усю він зброю,
взяв батьківське лезо певне,
взяв він старцеву сокиру,
у поміст ударив вістрям,
а жалом ударив в стелю,
і зігнув рукою лезо,
наче гільку від черімхи,
ялівець-рослину наче,
і промовив Леммікейнен:
„Чи не буде хто в Похйолі,
350на просторі в Саріолі,
хто б свій меч з моїм поміряв,
хто б на леза роздивився?“
Він з стіни знімає лука,
із гвіздка бере тугого,
промовля слова такії,
і такую мовить мову:
„Назову того героєм,
і того признаю мужем,
хто зігнути лука здужа,
360тятиву на нім нап'ясти
там в оселях на Похйолі,
на просторі Саріолі“.
Це веселий Леммікейнен,
молодець Кауком'єлі,
бойову узяв сорочку
і вложив на себе зброю,
і до наймита промовив,
вимовля слова такії:
„Ти, купований мій слуго,
370що добув тебе грошима!
Румака́ боржій ти вирядь,
запряжи коня до бою,
щоб поїхав я на бенькет,
де гудяє зграя Лемпо“.
І наказові слухняний
швидко йде слуга до двору,
він запріг коня баского,
румака запріг жаркого.
І прийшовши так промовив:
380„Я твою уволив волю,
румака твого узброїв,
кінь запряжений — готовий“.
Леммікейнену пора вже
і в дорогу мандрувати;
рушив праву, рушив ліву,
заболіли жили в пальцях.
І пішов, як мав на думці,
вийшов сміло не боявшись.
Мати радила синочка,
390так дитину та старенька,
коло дверей, край бантини,
і на сідалі уз печи:
„Мій синочку-одиначе,
ти дитино вельми дужа!
Ти хапаєшся на бенькет,
прийдеш ти, куди бажаєш:
пий ковша до половини,
до середини пий кухлик,
половину ж ту, що гірша,
400дай тому, хто там найгірший:
робаки там комашаться,
там на дні начиння змії“.
Так вона ще сина радить,
так напучує дитину,
на останній часті поля,
на останніх там воротях:
„На гульню ти поспішаєш,
прийдеш ти куди бажаєш,
ти сиди на півсидінню,
410виступай напів-ходою,
половину що-найгіршу
дай тому, хто там найгірший,
тільки так ти будеш мужем,
багатир ти справжній станеш,
крізь юрбу коли перейдеш,
крізь оту отверту мову,
у героїв дужих натовп,
у юрбу мужів відважних!“
Поспішає Леммікейнен,
420щоб хутніше сісти в сани,
батогом коня ударив,
батогом перловим чеше.
І румак полинув звідти,
бучно він несе героя.
Небагато він від'їхав,
переїхав лиш годинку,
глухарів побачив ключу;
і знялась угору ключа,
відлетіло птаство хутко
430поперед коня баского,
кілька пір іно лишилось
з крил тетеріх на дорозі.
Взяв ті пера Леммікейнен,
заховав собі в кешеню,
він не знав, що статись може
і що трапиться в дорозі:
адже все придасться дома,
в разі злім всьому є місце.
Трохи далі переїхав,
440частку лиш дороги теї:
кінь заржав серед дороги,
непорушно став вухатий.
Сам веселий Леммікейнен,
молодець Кауком'єлі
у санках підвівся вище
і вперед схилившись глянув;
ось як мати говорила,
як старенька запевняла,
перед ним ріка палає,
450поперед конем на шлясі
водоспад горить в потоці,
у ньому палає скеля,
і горбок пала на скелі,
на бугрі орел вогнистий
вирига поломінь горлом,
так і б'є вогонь із пельки,
пашуть пера вогневії,
і вогненні мечуть гискри.
Він зуздрів здалека Кавко,
460Леммікейненові мовить:
„Ти куди простуєш, Кавко,
де мандруєш, Леммікейнен?“
Відмовляє Леммікейнен,
молодець Кауком'єлі:
„Їду в Похйолю на бенькет,
до людей гуляти тихих.
Повернися, орле, трохи,
уступись з дороги трошки,
мандрівцеві дай дорогу,
470Леммікейненові надто,
най руша собі він з краю,
та обміжком переїде“.
Так орел відповідає,
зіпа так вогненна пелька:
„Мандрівцеві дам дорогу,
Леммікейненові надто:
най він пелькою рушає,
най він горлом переїде;
отуди тобі дорога,
480ти туди іти повинен:
там запрошенцям стіл довгий,
без кінця лавки і краю“.
Мало думав Леммікейнен,
і журився небагато:
він поліз в кешеню хутко,
в гаманці своїм шукає,
вийняв винайдені пера,
у грудки він їх сквапливо
обома скачав руками,
490межи пучками потер їх;
глухарів повстало стадо,
горобців ключі з'явились;
їх вірлові кинув в пельку,
в пащу кинув як поживу,
у вогненне кинув горло,
в зуби птахові жаркому.
І оттак він рушив далі,
в перший день уратувався.
Батогом коня ударив,
500нагаєм перловим ляснув;
кінь біжить ізвідти просто,
скаче далі те лошатко.
От він трохи переїхав,
лиш тії дороги частку,
знову кінь нахоропудивсь,
знов заржав і став удруге.
Він підвівся на сидінню,
нахиливсь вперед і глянув,
як казала мати, й сталось,
510як старенька запевняла.
Перед ним палає прірва
посеред дороги саме,
простяглась на схід широко,
і без краю йде на захід,
там розпалене каміння,
повно брил жарких великих.
Мало думав Леммікейнен,
він узяв благати Укко:
„Укко, мій високий боже,
520дорогий, небесний отче!
Нажени з півночи хмару,
Другу дай ти від заходу,
і пошли зі сходу третю,
і також з півночи-сходу,
кресони ти їх краями,
порожню між них наповни,
най впаде тут сніг саженний,
сніг у ратищаратище завбільшки,
на розпечене каміння,
530на розпаленії скелі“.
Укко, біг отой високий,
Укко, той отець небесний,
дав від півночи хмарину,
дав від заходу він другу,
третю хмару дав зі сходу,
і підняв з півночи-сходу,
кресонув одну об одну,
між них порожню наповнив,
посилає сніг з дубину,
540сіє в ратище заввишки
на розпечене каміння,
на розпаленії скелі:
озерце із снігу вийшло,
хвилі котяться на ньому.
Чаруванням Леммікейнен
збудував там міст ледовий,
через озеро із снігом,
з цього краю аж на той край.
Так з ції виходить скрути,
550вільний робиться на-завтре.
Батогом коня ударив,
нагаєм перловим ляснув;
хутко їде кінь ізвідти,
лине він шляхом все далі,
їде милю, їде другу,
так ще далі їде трохи,
раптом кінь став непорушно,
унерушився на місці.
Сам веселий Леммікейнен
560в саней скочив, подивився:
він стоїть при вступі саме,
і ведмідь там в переході,
в самім в'їзді на Похйолю,
де кінець був переходу.
Тут веселий Леммікейнен,
молодець Кауком'єлі,
положив в кешеню руку,
в капшуці шукає швидко,
і вийма овечу вовну,
570швидко тре її у клоччя,
обома ю тре руками,
розтира у дужих пучках.
Тільки раз він дме у руки,
і овець із рук пускає,
і ягнят отару цілу,
цапенят веселих силу.
На отару вовк метнувся,
і ведмідь накинувсь поруч,
сам веселий Леммікейнен
580далі все верста дорогу.
Небагато переїхав
і прибув на двір Похйо́лі;
загорода там залізна
і баркан там був сталевий.
Той баркан в землі сто сажнів,
сажнів тисячу до неба.
Там списи були за слупи,
змії в них переплелися,
поплелися вкруг гадюки,
590ящірки за перевесла.
І їм висіли хвостища,
з свистом голови сичали,
черепи вгорі хитались,
вниз хвости їм теліпались.
Тут веселий Леммікейнен
вже замисливсь, загадався:
„Це як матінка мовляла,
як старенька віщувала:
саме той баркан високий,
600від землі іде до неба;
глибоко повзуть гадюки,
а баркан ще буде глибший,
птаство високо літає,
а баркан стоїть ще вище“.
А проте той Леммікейнен
вийшов із тісно́го кута,
зараз взяв ножа із піхов,
вийняв те страшне залізо,
коле зо-зла загороду,
610розламав її в шматочки;
розколов баркан залізний,
ту гадючу загороду,
між п'ятьма її стовпами,
між сьома її тичками;
потім сам поїхав далі,
до воріт осель Похйолі.
На шляху лежать гадюки,
саме поперек дороги:
довші, як бальки, гадюки,
620грубші над усі бантини.
Сто очей ті змії мали,
жал по тисячі — гадюки,
з решето завширшки очі,
язичиська як списи ті,
як зубці грабель ті зуби,
в сім човнів завширшки спини.
Не посмів тут Леммікейней
навпростець помандрувати
повз гадюк отих стооких,
630змій тих тисячеязиких.
І промовив Леммікейнен,
молодець Кауком'єлі:
„Ти, ряба землі гадюко,
чорна ти, як цвіт Туоні,
що плазуєш у колоссі
і в рослин коріннях Лемпо,
і ти щулишся в мурогу,
при дерев корінні лазиш.
Хто-ж тебе послав з колосся,
640хто послав з рослин коріння,
щоб ти щулитись могла тут,
по дорозі вихилятись?
Хто твій зів ізвідти вислав,
хто тобі такий дав розказ,
щоб ти голову здіймала,
керувалася хвостищем?
Чи не мати, чи не батько,
чи найстарший може братік,
чи сестра твоя найменша,
650чи хто другий із родини?
Зів стули, поникни лобом,
і язик сховай свій легкий,
ти собі в клубок згорнися,
ув один клубок змотайся,
ти лиши мені пів шляху,
і пусти мандрівця далі,
уступи зусім з дороги,
ти іди, лиха, у вереск,
в чагарі сухі сховайся.
660Гей, зникай собі у мосі,
плазуй ниткою лянною,
як осикова остружка,
вткнись в траву ти головою,
устроми її в бугрища;
в ропші лиш твоя оселя,
і притулок під мурогом.
Якщо голову підіймеш,
там її розіб'є Укко
загартованими стрільми,
670тим страшним залізним градом“.
Так промовив Леммікейнен;
не послухалась гадюка,
все жалом сичить страшенним
і шипить, підвівшись вгору,
погрожа страшливим зівом
голові Кауком'єлі.
Отже знав ще Леммікейнен
слово давнєє глибоке,
що чував він від старої,
680що від матери навчився.
Так промовив Леммікейнен,
молодець Кауком'єлі:
„Як того тобі не страшно,
і ізвідси ти не підеш,
набубнявієш з хороби,
і від болещів надмешся,
луснеш ти, лиха гадюко,
репнеш на-троє, паскудо,
як твою знайду я матір,
690відшукаю я стареньку.
Знаю, кругла, твій початок,
знаю, гидь, як ти настала.
Сьйоятер тебе зродила,
та тобі потвора мати.
Сьйоятер плювала в воду
і пускала слину в хвилі,
вколисав ту слину вітер,
і приспала водотеча;
років шість вона гойдалась,
700років сім вона носилась
на кряжу блискучім моря,
на його надутих хвилях.
Там вода тягла ту слину,
гнучкість їй давало сонце,
а бурун відкинув потім,
на пісок погнали хвилі.
Це три донечки створіння
повиходили до моря,
над шумливу водотечу,
710і побачили там слину;
так вони сказали слово:
„Вийди, що із слини може,
якщо дасть творець їй душу,
та ще очі подарує?“
Що почув творець ту мову,
промовля слова такії:
„Вийде з не́годи лиш негідь,
із паскудства тільки капость,
якщо я вложу там душу,
720якщо очі подарую“.
І почув ту мову Хійсі,
на лихе уже ладен він;
і узяв він сам творити,
дарував він душу слині,
що Сюоятер плювала,
тій, що вивергла лихая.
З слини виросла гадюка,
вийшла чорная єхидна.
З чого стала животіти?
7303 куп вугілля, що Хіісі.
З чого їй з'явилось серце?
Їй дала свойого мати.
З чого мізок у гадюки?
Із морського шумування.
Почуття ізвідки в злюки?
З водоспадового нурту.
Голова паскуді звідки?
Із бобового зерняти.
З чого очі у гадюки?
740Із зерна лянного Лемпо.
Звідки вуха в теї злюки?
Із берези листу Лемпо.
З чого рот у неї стався?
Сьйоятер дала застібку.
А язик гадюки з чого?
Дав їй списа Кейтоляйнен[2].
З чого зубище гадюки?
З ячменя Туоні вусик.
Звідки ясна у бридкої?
7503 ясен донечки Калеви.
А змії страшної спина?
Стовп обпалений Хіісі.
Звідки хвіст у неї взявся?
Домовик свою дав косу.
Звідки черево в гадюки?
То бог смерти дав свій пояс.
Це єсть твій первопочаток,
це твоя краса, єхидно!
Ти землі раба, гадюко,
760ти на барву як Туоні,
як землі й пустелі барва,
наче той веселки колір!
Дай мандрівцеві дорогу,
най герой собі там їде,
Леммікейнена пусти ж ти;
їде на Похйолі бенькет,
на обід уповні добрий“.
Розвивається гадюка,
перелазить та стоока,
770грубий гад повзе з дороги,
на дорогу иншу лізе;
вільно міг іти мандрівець,
Леммікейнен переїхать,
на Похйолю на весілля,
на обід людей без ліку.
——————