Калеваля/Дев'ята руна
| ◀ Восьма руна | Калеваля пер.: Євген Тимченко Дев'ята руна |
Десята руна ▶ |
|
Зміст. Дід починає справу. — Але, щоб загоїти рану від заліза, треба дійти його первопричини, треба знати початок заліза. — Вейнемейнен це йому оповіда. — Тоді старий мече прокляттям на залізо, потім силкується своїми чарами затамувати кров, що тече з рани. — Він посила свого сина по бальзам живущий, прикладає його до коліна багатиреві, кличучи на поміч Укко, великого творця. — Вейнемейнен одужує і дякує Юмалі, одинокому джерелові всякої сили і всякого добра.
От підвівся Вейнемейнен,
став в санках на рівні ноги,
він без помочи виходить,
без підпори виліз з саней,
та й пішов собі у хату.
Уступає у світлицю.
Поставець приносять срібний,
золотий там ставлять келих,
що містить в собі замало,
10саме трохи в його влазить,
з дідугана Вейно крови
з рани славного героя.
На печі старий лепече,
закричав сивобородий:
„Із яких людей ти будеш,
із лічби яких героїв?
Аж сім човнів крови вийшло,
діжок вісім глибоченних;
із твоїх колін, бідахо,
20кров побігла на долівку.
Слів багато всяких знаю,
а не знаю про початок
і народження заліза,
і про перший виріст стали“.
Мовив старий Вейнемейнен,
і такі слова мовляє:
„Знаю сам початок стали
і народження заліза:
є всьому повітря мати,
30старший брат — вода на світі,
менший брат води — залізо,
а вогонь — брат середульший[1].
Укко той творець найвищий,
сам він Укко, бог небесний,
відрізнив від неба воду,
розлучив з водою землю:
а залізо не родилось,
не родилось, не зростало.
Укко, бог отой повітря,
40він простяг обидві руки,
і потер одну об одну
на своїм коліні лівім:
із'явилось три дівчині,
красні три дочки створіння,
матірок заліза троє,
стали синьої, твердої.
Плавко йдуть собі дівчата,
по хмарках вони ступають,
молоком їм повні перса,
50і соски їм заболіли.
Молоко на землю ллється,
повні перса затопляють,
болота всі і рівнини,
і дрімливі хвилі тихі.
Молоко збігає чорне
у найстаршої дівчини,
в середульшої дівчини
молоко стікає біле,
в наймолодшої дівчини
60молоко тече червоне.
Молоко де чорне бігло,
вийшло там м'яке залізо;
там де біле протікало,
сталь тверда, міцна з'явилась;
де червоне проточилось,
там крихке залізо стало.
Так було не дуже довго.
От залізо забажало
брата старшого побачить,
70із вогнем спізнатись хоче.
Аж вогонь бурхоче страшно,
і росте собі на силах,
хоче бідного спалити,
брата меншого — залізо.
Аж залізо утікає,
себе поспіхом ратує
від руки вогню страшної
і від його злої пащі.
І біжить собі далеко,
80собі захисту шукає,
де хвилюється болото,
де потоки бистроплинні,
на хребті болот широких
і на височезних кручах,
де кубло знаходить лебідь,
де сидять на яйцях гуси.
І на дні болот залізо,
простяглось попід водою,
там ховається два роки,
90і там криється ще третій,
посеред двох пнів деревних,
між трьох коренів берези.
Не втікло проте до разу
від вогню обіймів диких,
довелось йому, судилось,
до вогню зайти у хату,
на мечі щоб там, на списи
перекинутись від гарту.
В болотах вовки блукають,
100із лісів біжать ведмеді;
мочари двигтять від вовка,
а ведмідь болото топче.
Підіймається залізо,
там штаби виходять стали,
де ступає вовк ногою,
де ведмідь положе лапу.
От родився Ільмаринен,
він родився, підростає,
на горі родивсь вугляній,
110зріс на галяві вуглястій.
Він в руці тримає молот,
в кулаці стиска кліщата.
Ночи темної родився,
вдень будує вже ковальню,
він шука в ковальні місце,
де б міхи свої поставить.
Він поставив вогку землю
і бугристеє болото;
він іде туди дивитись,
120близько бачити болото;
споруджа він там свій горен,
і міхи свої поставив.
По слідах іде він вовчих,
у тропу ведмежім лапам,
бачить галузі з заліза
і штаби з ясної стали
на слідах глибоких вовчих
і на ступищах ведмежих.
Промовля слова такії:
130„Ой залізо бідне, любе,
тут тобі погане місце,
ти лежиш тут дуже низько,
де ідуть вовки болотом,
де ступа ведмежа лапа“.
Погадав, поміркував він:
„Що то станеться, як кину
я в вогонь оце залізо,
положу його у горен“.
Налякалося залізо
140і усе тріпоче з ляку,
як воно почуло мову
про страшенну силу жару.
А коваль той Ільмаринен
мовив: „Ні, цього не буде,
не спалить вогню заліза,
він рідненького не згубить.
До вогню ти підеш в хату,
де живе поломінь сховно,
там ти виростеш на прочуд,
150там ти зовсім дужим станеш,
будеш ти мечем для мужа,
гапликом ти будеш жінці“.
Того ж дня й над вечір саме
із болот залізо взято,
на глибокім дні знайшлося
і принесено до горна.
От поклав коваль залізо,
положив в вогонь у горен,
порушив ковальським міхом,
160тричі дуть його примусив;
розтопляється залізо,
воно м'якшає під міхом,
наче та діжа пшенична
і неначе житнє тісто,
там в вогні ковальськім дужім
в горні, полум'ї жаркому.
І покликало залізо:
„Ільмаринене, ковалю!
Понеси мене ти звідси,
170тут мене поломінь мучить“.
Ільмаринен так відмовив:
„Як тепер ти звідси вийдеш,
так страшне усім ти будеш,
станеш диким і нещадним
і свого поріжеш брата,
сина матери пораниш“.
Поклялось тоді залізо,
присяглось воно страшенно
на саме ковадло й горно,
180на важкий ковальський молот,
промовля слова такії
і такую мовить мову:
„Є дерева, щоб їх різать,
вільно рвать камінню серце;
я не різатиму брата,
сина матери не раню;
краще жити в світі буде,
і життя мені любіше,
як дістануся я людям,
190буду їм ручним наряддям,
ніж мені свій нарід різать,
завдавать родині рани“.
І коваль той Ільмаринен,
той кувач одвічний, майстро,
витяга з вогню залізо,
і, поклавши на ковадло,
б'є його, щоб стало м'якше,
і кує він гострі речі,
і кує списи й сокири.
200Накував всього багато.
Але ще залізу мало,
треба ще йому додати.
Не зваривсь язик заліза
і не виріс рот у стали,
і залізо не зміцніло,
не намочене водою.
Й коваль тоді Ільмаринен
сам про це гада-міркує,
трохи попелу поклав він,
210трохи ще додав він митлю,
в воду сталь загартувати,
в сік залізо щоб зміцнити.
Язиком покоштувавши,
добре розумом розкинув,
промовля слова такії:
„Ні, вода оця не здатна:
щоб і сталь загартувати
і зміцнити щоб залізо“.
Від землі летіла бджілка,
220синьокрилая з травиці;
політавши зупинилась
при ковальському там горні.
І коваль промовив слово:
„Бджілко, бистрий чоловічку,
принеси медку на крилах,
язиком дістань солодке
із шістьох корон квітових,
із сімох вершечків травних,
щоб тут сталь приготувати,
230щоб направити залізо“.
Чує шершень, Хійсі пташка,
ті слова він учуває,
він дивився з даху в кузні,
із соснового піддашшя,
як у горні сталь кувалась,
як залізо готувалось“.
Звідти хутко прудко лине,
розсипа страхами Хійсі,
і приносить змій сичання,
240чорну їдь єхидни злої,
мурашкову їдь несе він,
потайну трутизну жаби
в воду, сталь щоб гартувати,
поміцнити щоб залізо.
Сам коваль той Ільмаринен,
той кувач одвічний, майстро,
сам гада собі, міркує,
що та бджілка, прилетівши,
мед несе йому солодкий,
250дає патоку медову;
він сказав слова такії:
„Принесла ти забагато
для загарту стали в воду
і зміцнити щоб залізо“.
Сталь туди він затопляє,
зануря залізо бідне,
із вогню залізо знявши,
з-понад горна сталь піднявши.
Вийшла сталь ізвідти злою,
260і лихим залізо стало,
і присягу поламало,
і клятьбу, як пес той, з'їло:
без ощадку ріже брата,
і лютує проти кревних;
вилива багато крови,
заюшила кров із рани.“
Шамотить стареча з печи,
бородою й головою:
„Знаю, як пішло залізо,
270знаю злу удачу стали.
Ой лихе залізо бідне,
і тверда сувора жужель,
криця повна сил великих.
Так то ти росло на світі,
так то ти страшним зробилось,
і занадто вже великим.
Не було ж бо ти велике,
ні велике, ні маленьке,
не було ти дуже красне,
280не було на силах дуже,
молоком ще як стікало,
ще як тільки що родилось
в персах гарних у дівочих,
у дівчачих грудях повних,
край довженної хмарини,
посеред склепіння неба.
Не було-ж бо ти велике,
ні велике, ні маленьке,
як було водою наче,
290ніби той струмок джерельний
на кряжі болот широких,
біля бескету на скелі,
як землі лежало грудка,
ржавим порохом стелилось.
Не було ж бо ти велике,
ні велике, ні маленьке,
як тоді тебе в болоті
лось і олені топтали,
як вовки тебе душили,
300дряпав лапою ведмедик.
Не було ж бо ти велике,
ні велике, ні маленьке,
як тебе тягли з болота,
добули з землі що чорна
і достачили в ковальню,
в Ільмариненове горно.
Не було ж бо ти велике,
ні велике, ні маленьке,
як ти брилою шипіло,
310як ти варом клекотало,
в вогневім страшнім просторі,
як страшенно присягалось
ти і жорном, і ковадлом,
дужим молотом ковальським,
коваля житлом маленьким,
горна нивами жаркими.
Ти тепер велике стало,
ти придбало дужу лютість,
і страшну клятьбу забуло,
320честь свою, як пес той, з'їло.
І родину ти шрамуєш,
ти своїх кусаєш кревних.
Хто ж до лиха приневолив,
хто тебе призвів до злоби?
Батько твій чи мати рідна,
чи ти був найстарший братік,
чи твоя сестра найменша,
чи яка людина зроду?
Ані батько, ані мати,
330то не був найстарший братік,
ні сестра твоя найменша,
ніяка́ людина зроду:
ти само початок лиха,
ти почав учинки злії.
Глянь ти на свою роботу,
та приходь направить лихо,
бо скажу твоїй я нені,
я наскаржуся старенькій.
Нені клопоту багато,
340важко їй бува старенькій,
якщо син лихе накоїв,
як вчинив недобре хлопець.
Крове! Годі виливатись.
Ти не бий джерелом темним,
годі порскати на чоло,
груди ливно заливати.
Стій стіною непорушно,
стій барканом супокійно,
стій як меч, що впав у море,
350як на мохові осика.
Як стоїть на полі брила,
і як камінь в водоспаді.
Як натура спонукає,
щоб ти рухалося швидко,
так ти рухайся у м'ясі,
по костях ти швидко бігай;
там тобі багато краще,
непомірно ліпше в шкурі,
тобі бігати по жилах,
360по костях пересуватись,
ніж на землю виливатись,
перемішуватись з пилом.
Молоко! на діл не лийся,
виливайся не на сіно,
на муріг, мужів окрасу,
не на горб, героїв злото:
мусиш мешкати у серці,
в легкім льох собі зробити.
Ти назад туди хапайся,
370повернись туди хутніше.
Не потрібно бігти струмом,
розстелятись, як озера,
джерелом болотним бити,
розливатись, як калюжа.
Тихо стій, не виливайся,
кров червоная, не лийся,
смирна будь, сама стримайся;
водоспад на Тюр'є[2] став же,
і потік мерців стримався,
380море висохло і небо,
у страшне посушне літо,
в рік вогню, мучення повний.
Як на це ти не вважаєш,
знаю я дороги инші,
знаю, що мені шукати.
Я візьму казан у Хійсі,
щоб у йому кров варилась;
візьме там вона загарту,
і не витече ні краплі.
390Не поллється сік червоний,
не впаде вже кров на землю,
не юшити їй із рани.
Чи ж не муж уже я зовсім,
не герой я, син старого,
щоб стримати силу крови,
втамувати струм із жили?
О, так єсть отець високий,
є творець, що в хмарах мешка,
із мужів, що він найдужчий,
400найпотужніший з героїв,
крові рот зашити може,
струм її він затамує.
Укко! Творче мій високий,
отче й боже мій небесний,
ти спустись, тебе потрібно,
ти спустись, тебе я кличу,
ти здуши рукою міцно,
ти притисни грубим пальцем,
ти стули щільніше рану
410і замкни отой злий отвір,
положи листочків ніжних,
золоті квітки розсипай,
щоб замкнув дорогу крові,
втамував її потоки,
щоб на бороду не лляла,
не текла мені на вбрання“.
Так потоки він ускромив,
загатив дорогу крові,
він послав в ковальню сина,
420щоб той масти наготовив
із трави волокон ніжних
і квіток тисячолистих,
з медових солодких крапель,
з щільника зібравши частки.
Йде собі в ковальню хлопець,
масти щоб приготувати.
На дорозі дуба здибав,
і питає так у дуба:
„Мед чи є в гільках широких,
430на корі щільник у тебе?“
Відмовляє дуб розумно:
„Так, учора мед ще крапав
на моє гілля широке,
він повис на верховітті,
із тих хмар, що там шуміли,
з баранців-хмарок пахучих“.
Взяв він трісочку від дуба,
крихту з дерева крихкого;
взяв багато трав він гарних,
440усілякого там зілля,
що не тільки в цій країні,
а і в инших не буває.
Він розклав багаття в горні
і густе зробив місиво
з тріски, що з кори на дубі,
з трав, що мають добрий вигляд.
От казан шумить, клекоче,
ночі три кипить він поспіль,
поспіль три весняні днини.
450От на масть поглянув хлопець,
чи вона вкипіла добре,
чи уже годяться ліки.
Масть проте ще неготова,
ще нема на рану ліків;
він додав трави в місиво,
усілякого там зілля,
що де-инде там далеко,
аж за сотню миль збирали
чаклунів аж дев'ять дужих,
460вісім знахорів найкращих.
Варить він іще три ночі,
варить дев'ять ночей поспіль,
і з вогню казан знімає,
дбало дивиться на масть він:
вже нарешті масть готова,
і поспіли чудо-ліки.
Там гіллястая осика
поуз галяви зростала
і вже дуже надломилась
470і на діл упала майже.
Він мастить її місивом,
чудо-ліками шмарує,
сам сказав слова такії:
„Через те, що цею мастю
я кривулю тут покрию,
де зломилось, я помажу,
най осика ізцілиться,
як була, хай краща буде“.
І одужала осика,
480стала кращою, як перше,
струнко верх піднісся вгору,
і зміцнів високий стовбур.
Так мастив він тею мастю,
чудо-ліками він мазав,
і розколини камінні,
і порепанії скелі:
знов зростались половини
і злучалися кавалки.
Залишив ковальню хлопець,
490масть цілючую зробивши,
ліки ці приготувавши,
він подав старому в руки:
„От ти маєш мазь потужну,
маєш певні, добрі ліки,
що злучають гори хутко,
швидко звязують бескети“.
На язик старий взяв масти,
він її коштує ротом,
він знайшов, що добрі ліки,
500масть йому вдалась на прочуд.
Вейнемейнена мастить він,
гоїть одсліди мандрівки.
Зверху він мастить і знизу,
посередині він маже.
Промовля слова такії
і такую мовить мову:
„Не з моїм іду я м'ясом,
з м'ясом я творця простую;
не моєю міццю лину,
510міццю можного женуся;
не мої уста говорять,
мовлю Вищого устами.
І в моїх устах є ласка,
а уста творця багатші;
і в моїй руці краса є,
руки богові найкращі“.
Помастив він мастю ледве,
ледве ліки приложив він,
як зсудомився від болю.
520і звалився Вейнемейнен.
Він туди-сюди метнувся,
і нема йому спокою.
Виганя старий боління,
він жене великі муки:
в середок гори боління[3],
і на верх горба терпіння[4],
щоб каміння заболіло,
і щоб мучились бескети.
Він узяв шовкові бинди,
530на шматки він крає стяжки,
відрива від стрічки стрічку;
бандажі зробив старенький,
обвязав оцим їх шовком,
обмотав він вміло-штучно
Вейнемейнена коліно,
дужака недужий палець.
Він такі слова мовляє,
і такую мовить мову:
„Божий шовк за бинду править,
540стяжка божа — перепаска,
на коліні славнім мужа
і на пальці повнім сили.
Глянь-поглянь, прекрасний боже,
нас боронь, потужний творче,
щоб ми лиха не дізнали,
не були у злому разі“.
Старий певний Вейнемейнен
почуває швидко поміч
і стає здоров на силі.
550Тіло стало знову гоже,
і загоїлося знизу,
у середині без болю,
по боках нема уразок,
і немає зверху шрамів;
стало краще і гарніше,
як було до того часу.
Може вже ступать ногою,
може він згинать коліно,
без найменшого боління,
560без ніякої завади.
От підвівся Вейнемейнен,
в височінь стромляє око,
він радіє вельми й зорить
через голову на небо,
він такі слова мовляє
і такую мовить мову:
„Звідтіль он іде нам ласка,
звідти йде порада певна,
звідтіль он, із верху неба,
570від творця, що силу має.
Слава, творче мій величній,
і хвала, найвищий боже,
ти послав мені пораду,
ти свою мені дав поміч
у моїх страшенних болях,
в муках, що дало залізо“.
Мовив старий Вейнемейнен,
і такі слова мовляє:
„Ти, народе, що ще будеш,
580плем'я, що родитись маєш!
Не роби на заклад човна,
не хвалися ним горбатим:
Бог лише дає нам бистрість,
лиш творець її дарує,
моцаки її не знайдуть,
руки дужих не досягнуть“.
——————
- ↑ За давнього часу Фіни були вправними ковалями; є переказ, що у них Скандинави навчилися ковальства. Фінляндія дуже багата на залізо, його знаходять не то що в горах, але і в озерах і болотах. Деякі місця повні чорного піску насиченого залізом.
- ↑ Норвегія або Ляпонії північ.
- ↑ Kipumäki — камінь хороб.
- ↑ Kipu-vuori — гора хороб. Хороби замкнені в її середині; сторожить їх Kipu-Tyttö, дочка Туоні, богині хороб.