Калеваля/Дев'ятнацята руна
| ◀ Вісімнацята руна | Калеваля пер.: Євген Тимченко Дев'ятнацята руна |
Двацята руна ▶ |
|
Зміст. Ільмаринен зараз за Вейнемейненом вступає до хати в Похйолі і просить руки молодої дівчини. — Мати йому загадує три загади на це. — Треба спочатку, щоб він вибрав поле повне гадюк, далі щоб він накинув каганець на ведмедя Туоні, вовка Маналі, і нарешті щоб він взяв великого пекельного щупака в чорній річці Туоні. — Ільмаринен, наляканий таким завданням, скаржиться молодій дівчині. — Вона, що вже вибрала його собі за чоловіка, поспіша помогти йому своїми порадами, і багатир перемагає всі іспити. — Льовхі тоді дає згоду на їх одруження. — Вейнемейнен повертає сам додому і співає пісню; в ній він радить, щоб старі люди ніколи не йшли навзаводи з молодиками.
Сам коваль той Ільмаринен,
той кувач одвічний, майстро,
до покою йде хутенько,
уступа до хати швидко.
Мед принесено солодкий,
в кінві патоку подано
Ільмариненові в руки;
так коваль промовив слово:
„За життя свого ніколи,
10доки світить-сяє місяць,
я до трунку не торкнуся,
як мені дівча не буде,
якщо панна не готова,
та, що я чекав на неї“.
Мовить півночи ґаздиня,
промовля слова такії:
„Клопіт з жданкою великий
та з вибранкою морока;
ніжка ще не в черевичку,
20не озута ще і друга.
Буде дівчина готова
і засватана за тебе,
як гадюче зореш поле,
якщо так перейдеш плугом,
що леміш не ворухнеться,
не хитнеться кіл древесний.
Вже орав те поле Лемпо,
скородив конем Хіісі,
лемешем на мідь багатим,
30як вогонь залізом гострим;
половину мій синочок
недоорану покинув“.
Сам коваль той Ільмаринен
йде до дівчини у хату,
промовля слова такії:
„Донько присмерку і ночи,
може ти ще пам'ятаєш,
як скував для вас я Сампо,
як колись я вибив покрив?
40Ти клялась мені страшенно
перед богом, що все знає,
перед образом потужним
ти мені дала надію,
мужу, доброму завзятцю,
що мені дружина будеш,
будеш курочка кохана.
Дать тебе не хоче мати,
доручить мені дитину,
якщо я гадюче поле
50та не виорю геть чисто“.
Помагає наречена,
і дала дівчина раду:
„Ільмаринене, ковалю,
кувачу одвічний, майстре!
Золотий леміш ти викуй
і сріблом закрась прекрасним:
ти тоді те поле зореш
і перейдеш плугом ниву“.
Тут коваль той Ільмаринен
60положив у горен злото
і срібла туди додав ще,
змайстрував леміш із них він,
і обув'я із заліза,
мідяні зробив поножі,
їх надів собі на ноги,
і укрив литки він ними;
взяв залізную сорочку,
з стали кращої взяв пояс
і залізні рукавиці,
70рукавиці ще камінні;
ізробив лоша вогнисте,
убира коня у шори,
і пішов орати поле,
скородить нив'я узявся.
Бачить: голови вертяться,
черепи сичать страшенно;
він такі слова говорить:
„Змії, божії створіння!
Хто підняв тут ваші пащі?
80Хто вас вислав, хто поставив
ваші голови так просто,
ваші шиї так високо?
Уступайтеся з дороги,
на стерно ідіть, лихії,
в лісові ви щультесь нетрі,
у траву ховайтесь, змії!
Як прилізете ви знову,
Укко голови потрощить
вам стале́вою стрілою
90і залізними ключами“.
Він пішов нив'ям гадючим,
скородив єхиден поле,
познімав гадюк він ралом,
познімав єхиден плугом.
І сказав, назад вернувшись:
„Я зорав гадюче поле,
заскородив край єхидни,
порушив зміїну землю.
Віддавай, бабусю, доню,
100доручи мені кохану“.
Господиня на Похйолі
промовля слова такії:
„Лиш тоді віддам я доню,
подарую я дівчину,
якщо ти у царстві мертвих,
в темнім гаї на Маналі,
візьмеш Туоні ведмедя,
принесеш Маналі вовка.
Сотні взять їх там хотіло,
110і ніхто не повернувся“.
Сам коваль той Ільмаринен
до дівчи́ни входить в хату
і такі слова говорить:
„Маю я такий ще загад —
мушу взяти вовка Мани
і ведмедя у Туоні;
мушу взяти в царстві мертвих,
в темнім гаї на Маналі“.
Наречена помагає,
120і дає дівчина раду:
„Ільмаринене, ковалю,
кувачу одвічний, майстре,
кантар викуй ти сталевий
і зроби залізний ремінь
у воді там на камінні,
в шумуванні трьох потоків;
ним того ведмедя візьмеш,
втихомириш вовка Мани“.
І коваль той Ільмаринен,
130той кувач одвічний, майстро,
сам зробив сталевий кантар,
він скував залізний ремінь
у воді там на камінні,
в шумуванні трьох потоків.
Ускромлять пішов звірята
і сказав слова такії:
„Тергене́тер[1], туманівно!
Пересій туман ти ситом,
туманів розсип ти тіні,
140де блукають дикі звіри,
щоб моїх ступнів не чути,
щоб вони не повтікали“.
Обвязав він пащу вовку,
ланцюгом звязав ведмедя,
на пере́лісках Туоні,
у гаю, що там синіє,
і сказав, коли вернувся:
„Ну, віддай, бабусю, доню,
я приніс тобі ведмедя,
150я звязав в Маналі вовка“.
Господиня на Похйолі
промовля слова такії:
„Я тоді віддам качатко[2],
пташеня тобі блакитне,
якщо ти піймаєш щуку,
принесеш товщенну рибу
з річки чорної в Туоні,
із глибоких вод Маналі,
ні тенет не розставлявши,
160в глибочінь не тягши невід.
Сотні там ловить ходило,
та з них жаден не вернувся“.
Став похмурим Ільмаринен
і в біді він опинився.
До дівчини входить в хату,
промовля слова такії:
„Ще один я маю загад,
буде він за перші гірший:
мушу я вловити щуку,
170і товсту піймати рибу
з річки чорної в Туоні,
із глибоких вод Маналі,
і без невода й без сітей,
без ніякого знаряддя“.
Наречена помагає,
і дає дівчина раду:
„Ільмаринене ковалю,
не журися ти ніколи!
Із вогню вірла зроби ти,
180викуй птаха вогневого, —
він тобі піймає щуку,
принесе товщенну рибу
з річки чорної в Туоні,
із глибоких вод Маналі“.
Сам коваль той Ільмаринен,
той кувач одвічний, майстро,
із вогню вірла кує він,
вогневого птаха робить.
Пальці викував залізні,
190пазури скував із криці,
приробив з облавків крила,
і на крила сам він виліз;
сів він птахові на спину,
на кістках тих крил орлових.
Так вірла запобігає,
так того він птаха радить:
„Орле мій, коханий орле,
ти лети, куди кажу я,
у Туоні чорну річку,
200в води темної Маналі;
ти схопи Туоні щуку,
ти здобудь товсту ту рибу“.
Полетів орел прекрасний,
птах отой чудово-гарний,
щоб піймать велику щуку,
рибу з лютими зубами,
із потоку у Туоні,
із глибоких вод Маналі;
він одним крилом на хвилях,
210і торкає неба другим,
пазурами б'є у море,
гострить дзьоба на бескетах.
От надходить Ільмаринен,
йде коваль, щоб подивитись
в хвилі чорної Туоні,
пантрувать орел надходить.
Із води дивогляд вийшов,
Ільмаринена схопив він;
аж орел хапає звіра
220і крутнув його за шию,
загрузив його глибоко,
у густу забив тванюку.
Підвелась Туоні щука,
із води собака лізе,
щука та не що-велика,
разом з тим не що-маленька:
в дві сокири язичище,
як граблище в неї зуби,
паща в три струмки широкі,
230в сім човнів завширшки спина;
проковтнуть героя хоче,
Ільмаринена пожерти.
Аж орел шугнув хутенько,
птах обітря долі злинув;
він не дуже щоб великий,
і не дуже щоб маленький:
на сто сажнів дзьоб завдовжки,
паща буде в шість потоків,
в шість списів язик завдовжки,
240як п'ять кіс ті пазурища.
На страшну він лине щуку,
на метку товсту ту рибу.
От метнувся він на щуку,
на велику рибу кинувсь.
А та щука величезна,
той товстий пливак і бистрий
пазури вірлові стисла
в глибокості вод блискучих.
Високо орел піднісся,
250у повітря вільне знявся,
пазури скалявши мулом,
по воді блакитній тягне.
Полетів і зупинився,
хоче стрібувати знову:
пазуром одним ударив
по плечу страшної щуки,
водяному псу по боці;
пазуром ударив другим
в гору з міцного заліза,
260в скелю, що з твердої стали.
Відскакнув від скелі пазур,
від залізного бескету,
вже тіка в глибокість щука,
вже на дно води простує,
з пазурів орла великих,
з пазурів велико-птаха,
на боках дірки у неї,
і значні на плечах шпари.
Пазурами, що з заліза,
270знову б'є орел великий,
крила полум'ям блискочуть,
очі гискрами метають.
В пазури схопив він щуку,
водяного пса стискає,
лускувату тую рибу,
із потоків тягне диво,
з водяної глибокости,
на хребті блискучім моря.
Так піймалася вірлові
280врешті аж за третім разом
щука зліслива Туоні,
той пливак товстий, моторний,
із потоку царства мерлих,
із глибоких вод Маналі.
І води вгадати годі
за лускою теї щуки,
і обітря не пізнати
за вірла великим пір'ям.
В пазурах орел волоче
290рибу 3 твердою лускою
на гілля велике дуба,
на ялину зеленасту;
куштувати став він щуку,
рибі черево пробив він,
пазура́ми шарпав лоно,
відтяв голову від тіла.
І промовив Ільмаринен:
„І орел ти леда-який,
і який пернатий з тебе,
300і яка із тебе птиця,
що покуштував ти риби,
розпоров живіт тій щуці,
і роздер цілком їй лоно,
пробив голову у риби“.
З пазуром орел залізним
відлітає шпарко далі,
знявся вище він в обітря
навзкрай довгої хмарини;
стогне небо, гнуться хмари,
310покривився покрив неба,
розламався лук, що в Укко,
роги місяцю зламались.
От приносить Ільмаринен,
щучу голову коваль той,
як старій дарунок тещі,
промовля слова такії:
„Голова ця буде править
за стілець в Похйолі в хаті“.
Він сказав слова такії,
320і такую мовить мову:
„Я зорав гадюче поле,
заскородив край єхидни;
я звязав в Маналі вовка,
в Туоні узяв ведмедя;
з щупаком прийшов тепер я,
з пливаком товстим, моторним
із потоку царства мерлих,
із глибоких вод Маналі:
чи даси мені ти доню,
330чи мені доручиш панну?
Господиня на Похйолі
мовить: „Ти вчинив погано,
що їй голову відрізав,
розчинив живіт у щуки,
що порвав ти лоно риби,
що покуштував ти м'яса“.
Сам коваль той Ільмаринен
на відповідь так мовляє:
„Не буває без ушкоди
340і з найкращих місць здобуток;
я ж узяв її в Маналі,
із Туоні річки виніс.
Чи ж тепер готова панна
та, що я чекав на неї?“
Господиня на Похйолі
промовля слова такії:
„Так, тепер готова панна,
та, що ти чекав на неї;
це качатко дорогеє,
350пташку ніжну я вручаю
Ільмаринену: хай буде
на життя дружина мила,
буде днів твоїх подружжя,
буде курочка кохана“.
Долі там дитя сиділо,
заспівав з долівки хлопчик:
„Об'явився тут в покоях,
до палацу[3] птах прибився,
прилетів орел зі сходу,
360крізь обітря лине ястріб:
він одним крилом на хмарах,
лине другим він у хвилях;
він хвостом потоки ріже,
головою вперся в небо;
навкруги він кида оком;
полетить, нерушно стане,
і летить в мужів палаци,
дзьобом клепле величезним;
але ж дах в мужів залізний:
370і добутись в хату годі.
Він подивиться круг себе,
полетить, нерушно стане,
і летить в жінок палаци,
дзьобом клекче величезним;
дах мідяний у жіноцтва:
і добутись в хату годі.
Він подивиться круг себе,
полетить, нерушно стане,
і летить в дівчат палаци,
380дзьобом клекче величезним;
у дівоцтва дах із льону:
і добутись в хату годі.
На димар ото летить він,
і на дах він опустився,
він віконну дошку ламле,
на вікні сіда в палаці,
на стіні зеленоперий,
і на кроквах сів пернатий.
Кучерявку там він бачить,
390панну з гарною косою,
що над всі дівчата краща,
що найкраща з кучерявок,
що ладніша над ошатні,
над усі що заквітчані.
В пазури орел бере той,
ястріб-птах уже хапає,
з багатьох найкращу панну,
із качок що найгарніша,
що найлегша, найніжніша,
400наймоторніша, біліша;
панну взяв орел надземний,
і ото вже дряпа пазур
ту, що так держиться просто,
що найкраще тіло має;
взяв її на хвіст пернатий
із м'яким та ніжним пухом“.
Господиня на Похйолі
промовля слова такії:
„Ти довідавсь звідки, милий,
410чув ти, ябко золотеє,
що тут виросла дівчина,
льон з головки панна має?
Чи срібло блищало панни,
чи то золото дівчини,
чи від нас ясніло сонце,
блискотав ізвідси місяць?“
Промовля малятко з долу,
шамотить пагінчик юний:
„Твій коханець так довідавсь,
420щастя кріт[4] знайшов дорогу
в дім до гарної дівчини,
панни красної до двору:
за вітця не злії чутки,
що судно велике вислав,
а за матірку ще ліпші,
що хліби пече крутії,
хліб пшеничний гарно місить,
ним гостей своїх шанує.
Так довідавсь той коханець,
430так чужинець той дізнався,
що вже виросла дівчина,
що дівчина вже піднеслась.
Якось раз на двір він вийшов
і наблизивсь до комори.
Рано це було уранці,
занялось на зорю ледве,
вся в шматках крутилась сажа,
дим густий кужеливсь вгору,
з хати, де дівча мешкало,
440з двору, де дівча станисте:
там сама молола панна
і брусками терла жорна,
що співали як зозуля,
як качки дірки кричали,
як цвіркун цвірчало сито,
а каміння наче перли.
Він пішов ото удруге,
і пішов він краєм поля:
була дівчина на луці,
450квітчаним ішла проліссям,
казанок зачервонивши,
фарбу жовтую варила.
Він пішов утретє знову
під віконце до дівчини.
Тче дівчина, чує, пильно,
чує — движкає там бердо,
човник так літа веселий,
наче горностай камінням;
чує стук зубців на берді,
460наче жовна на деревах;
чує: там навій все ходить,
наче вивірка на вітах“.
Господиня на Похйолі
промовля слова такії:
„Бачиш, дівчино кохана,
чи ж не мовила тобі я,
не ходи співать до сосен,
не співай на дні долини,
так потилиці не гни ти,
470не показуй рук так дуже,
колотіння перс дівочих,
ні струнким хвалися станом.
Цілу осінь я казала
і торочила все літо, —
цеї ве́сни говорила,
як вже сіялося вдруге,
що собі збудуймо сховок,
невеличкі вікна будуть;
ткала б ти отам, дівчино,
480працювала за верстатом,
і не чули б Суомійці[5],
женихи по всій Суомі“.
На долівці мовить хлопчик,
та дитина двотижнева:
„В хаті коника сховаєш,
огера з хвостом хорошим,
кучерявої ж дівчини
не сховаєш і у схові.
Хоч збудуй ти мурування,
490серед моря кам'яницю,
і держи ти там дівчину,
молодую цю куріпку,
не сховається дівчина,
там не виросте велика,
щоб жених не об'явився;
і жених і сват прибудуть,
ті мужі, що в шапках ходять,
що коням кують підкови“[6].
Тут старий той Вейнемейнен
500сумно голову понурив,
влаштувавсь додому їхать,
промовля слова такії:
„Марнував я час бідаха,
а того і не добачив,
що вчасніше треба сватать
і женитись молодому.
Мусить жаль на все той мати,
кому жаль женившись рано,
що обтяжився завчасу
510і дітьми, і господарством“.
Не дозволив Вейнемейнен,
заказав Сувантоляйнен,
щоб не сватався дід сивий,
до дівчат не залицявся,
заказав, щоб плив уперто,
веслував на перегони,
щоб дівча тоді не сватав,
як супірник молоденький.
——————
- ↑ Від Terhen — тепле місце. Богиня туману і мраки; вона мешкала в етерних країнах і
сипала з високости туманами і мракою на землю, пересіваючи їх крізь сито. - ↑ Фіни звуть молоду дівчину качкою, як ми рибкою, рибчиною. В Фінляндії качку високо шанують за добре пір'я і сочисте м'ясо.
- ↑ Тут і инде словом палац значиться просто хата.
- ↑ Це щаслива думка прирівняти щастя до крота. Чи не чинить воно наосліп, як кріт? Щастя тут — рівнознакою фортуни.
- ↑ Фіни.
- ↑ Фінські руни часто впроваджують в свої оповідання зайві персонажі, напр. дітей, дідів і т. ин., що відіграють ролю розмовників і прив'язуються до дії, не беручи в ній простої і впливової участи. Ці персонажі можна прирівняти до хорів грецьких трагедій.