Калеваля/Десята руна
| ◀ Дев'ята руна | Калеваля пер.: Євген Тимченко Десята руна |
Одинацята руна ▶ |
|
Зміст. Вейнемейнен, повернувши до себе, намовляє Ільмаринена вирушити на Похйолю, щоб викувати Сампо і одружитися з молодою дівчиною. — Ільмаринен до того не дуже охочий. Тоді Вейнемейнен підіймає його на зачароване дерево і звідти коваля на крилах вітру заноситься на Похйолю. — Льовхі його радо вітає. — Він ставить кузню і по кількох спробунках, нарешті, виковує Сампо. — За свою роботу він собі просить молоду дівчину. — Вона не хоче йти з ним. — Льовхі дав багатиреві прудкого човна, на нім він повертається додому і оповідає Вейнемейненові, що вийшло з його подорожи.
Старий певний Вейнемейнен
взяв свого коня гнідого,
румака гнуздає хутко,
гнідака запріг у сани,
в сани сам сідає прудко,
умостився на сидінню.
Батогом коня ударив,
і батіг перловий ляснув.
Прудко кінь шляхом полинув —
10тільки шлях за ним мигоче,
у санках стукоче полоз,
та суха дуга тріскоче.
Звідти він понісся бучно
болотами і полями,
і лісами й байраками;
їде день, один і другий,
і нарешті аж на третій
над'їздить до перевозу,
над границі Калевалі,
20над межу галяви Осмо.
Там сказав слова такії,
і такую мовить мову:
„Пожери сонька ти, Вовче,
вбий, хоробо, ти Ляпонця;
він сказав, що буцім хати
я своєї не побачу
вже ніколи аж до віку,
аж допоки місяць світить,
ні полів, що на Вейноле,
30ні долин на Калевалі“.
Старий штучно Вейнемейнен
розпочав співати пісні,
він співа про гарну сосну
з золотим гіллям і чолом,
з верхом, що сягає в небо
і впирається у хмари,
що гілля іде в повітря
і підноситься до неба.
Він співа, закляття верга,
40він співа про місяць ясний,
на сосни злотому версі,
про Великий Віз на вітах.
Їде звідти гучно-бучно,
в золотий свій край рідненький;
журно голову понурив,
шапку збочив він на бакир[1],
бо від нього Ільмаринен,
той коваль одвічний майстро,
обіцяний як заручник,
50щоб себе уратувати,
в ту похмурую Похйолю,
у ту темну Саріолю.
От коня спинивши раптом
на новій галяві Осмо,
старий вийшов Вейнемейнен
із своїх барвистих саней:
чути гуркіт у ковальні,
в хаті вугля чути молот.
Старий певний Вейнемейнен,
60до ковальні надійшовши,
Ільмаринена там бачить;
той кував там невгомонно.
Мовив дідові 'Льмаринен:
„Вейнемейнене старенький!
Де ти так барився, діду
де ти бавився так довго?“
Старий певний Вейнемейнен
промовля слова такії:
„От де бавився я довго,
70через цілий час барився:
у тій По́хйолі похмурій,
у сумній тій Саріолі;
у Лапонії я мешкав,
з чаклунами в тому краю“.
Мовив діду Ільмаринен,
і слова сказав такії:
„Вейнемейнене, дідусю,
віковічний заклинане!
Що ти скажеш за дорогу
80і за шлях у рідну землю?“
Мовив старий Вейнемейнен:
„Розповім тобі багато:
є на півночі дівчина,
там в селі холоднім панна;
не шука вона подружжя,
мужа славного не хоче.
Половина аж півночи
славить дивную дівчину:
їй на скранях сяє місяць,
90і на лоні сонце блиска,
віз зоріє їй на плечах,
сім блискучих зір на спині.
Ільмаринене, ковалю,
ти кувач одвічний, майстро,
їдь, щоб вивезти дівчину,
подивись піди на коси:
якщо викуєш ти Сампо,
накриття строкате скрасиш,
в нагороду панна буде,
100і дівча тобі за працю“.
Так мовляє Ільмаринен:
„Вейнемейнене, дідусю!
Обіцяв мене уже ти
в ту похмурую Похйолю,
щоб ізвідти увільнитись,
голові ратунок дати.
Не піду, аж поки жив я,
і допоки сяє місяць,
в темні хати на Похйолі,
110в ті оселі Саріолі,
де мужів шматують-ріжуть,
де героїв топлять в морі“.
Мовив старий Вейнемейнен,
сам сказав слова такії:
„Є там ще велике диво,
є сосна з квітчастим чолом,
і з гілька́ми золотими,
саме край галяви Осмо;
на вершку їй сяє місяць,
120і зоріє віз на вітах“.
Так мовляє Ільмаринен:
„Не пійму тому я віри,
доки сам я не побачу,
на свої не взорю очі“.
Мовив старий Вейнемейнен:
„Як мені не ймеш ти віри,
так ходімо, подивімось,
чи це правда, чи неправда“.
От виходять, щоб побачить
130сосну ту з квітчастим чолом:
старий перше Вейнемейнен;
а за ним іде 'Льмаринен;
як вони туди дістались,
на межу галяви Осмо,
надійшов коваль близенько,
щоб на со́сну любувати,
де зоріє віз на вітах,
на вершку сіяє місяць.
Мовив старий Вейнемейнен,
140сам сказав слова такії:
Лізь угору, любий брате,
щоб узяти звідти місяць,
принести ізвідти воза,
з золотого древа з верху“.
Тут коваль той Ільмаринен
виліза на верховіття
попід склеп небесний вгору,
щоб узяти звідти місяць,
понести з собою воза
150з золотого вершка древа.
Золота сосна говорить,
та сосна з чудовим чолом:
„Муже, розуму тьма тьмуща,
богатире безрозумний.
Лізеш ти, дурний, на віти,
і на верх неначе хлопець,
щоб дістати штучний місяць
і фальшиві зорі зняти“.
Зараз взявся Вейнемейнен
160з усеї співати сили:
щоб зірвалась шура-бура,
захитала дико воздух;
сам сказав слова такії,
і такую мовив мову:
„Понеси його ти, вітре,
на своїм неси ти човні,
прудко мчи, щоб він долинув,
в ту похмурую Похйолю“.
От зірвалась шура-бура,
170дико шарпає повітря,
Ільмаринена відносить,
прудко мчить його ізвідти
до похмурої Похйолі,
до сумної Саріолі.
Так понісся Ільмаринен,
так хапається він далі,
вітровим шляхом від їде,
манівцем повітря свіжим,
вище місяця, під сонцем,
180по широких плечах воза.
Уз двора Похйолі став він
коло лазні Саріолі, —
і собаки не почули,
брехуни не зупинили.
Льовхі, півночи ґаздиня,
та беззубая бабуся
у дворі сама стояла
і такі слова говорить:
„Із яких мужів ти будеш,
190із лічби яких героїв?
Вітровим шляхом прийшов ти,
манівцем санків повітря,
і не гавкала собака,
не гарчав патлач хвостатий“.
Так мовляє Ільмаринен:
„Не на те сюди прийшов я,
щоб мене собака шарпав,
покусав патлач хвостатий
коло дверей незнайомих,
200уз чужої брами-входу“.
Зараз півночи ґаздиня,
хоче випитать приблуду:
„Чи ти був коли знайомий
чи коли чував ти, може,
що коваль є Ільмаринен,
мудрий він кувач і вмілий?
Ми чекаємо віддавна,
хочем бачити його тут,
в межах півночи делеких.
210щоб він викував нам Сампо“.
Так мовляє Ільмаринен,
і такі слова говорить:
„З ковалем знайомий справді;
Ільмаринена я знаю:
бо я сам той Ільмаринен,
я коваль умілий, мудрий“.
Льовхі, півночи ґаздиня,
та беззубая бабуся,
уступа до хати швидко,
220і такі слова мовляє:
„Доню, що над всі молодша,
що з діток моїх найкраща,
уберись сьогодні ліпше,
ти надінь гарнішу сукню,
ти повісь чудові перли:
положи на груди кращі,
поклади чистіші ззаду,
і строкатіші на скранях;
про рум'янець лиць помисли,
230попіклуйсь, щоб твар блищала.
Бо коваль прибув до нас вже,
знакомитий Ільмаринен,
щоб нам викувати Сампо,
покрив вибити строкатий“.
Доня гідная Похйо́лі,
і землі краса і моря,
узяла найкращих сукень,
найчистішеє одіння,
'дно по 'дному п'ять убрала,
240головний убір вложила,
поясок застібла мідний,
золотий прегарний пояс.
І комору залишає,
та іде до хати з двору:
блискотять красою очі,
і прекрасні в неї вуха,
все обличчя їй ясніє,
рум'яніють її лиця.
Злото міниться на грудях
250і срібло мигоче в косах.
Тут сама ґаздиня Льовхі
Ільмаринена проводить,
вводить в Похйолі господу,
у хатину Саріолі,
до-схочу годує мужа,
і, дає до-волі пити,
і частуючи гостинно
оттакі слова мовляє:
„Ільмаринене, ковалю
260кувачу́ одвічний, майстро,
чи скувать ти можеш Сампо,
покрив вибити строкатий,
взявши пір лебедих кінчик,
молоко корови-дійки,
вовни літньої з овечки,
молоде зерно з ячменю?
В нагороду доню візьмеш,
собі дівчину за працю“.
Так мовляє Ільмаринен
270і такі слова говорить:
„Я скую, звичайно, Сампо,
і строкатий покрив виб'ю,
взявши пір лебедих кінчик,
молока корови-дійки,
вовни літньої з овечки,
молоде зерно з ячменю.
Адже викував я небо,
дах повітрові скував я,
і ніде не знати скову,
280і ніде не видко краю“.
От іде кувать він Сампо,
вибивать строкатий покрив,
просить місця, щоб кувати,
щоб поставити ковальню;
не знайшов такого місця,
ні міхів, ані ковальні,
ні ковадла, ані горна,
ані молота й стукачки.
І промовив Ільмаринен,
290і слова такі говорить:
„То баби вагатись можуть,
не кінчають справ бідахи,
а не муж хоча б і гірший,
багатир хоча б слабіший“.
Місця він шука на горен,
на міхи шука містини,
там на обширах широких,
по краях полів Похйолі.
День шука, шука і другий,
300і нарешті аж на третій
він смужний побачив камінь,
взорив він придатний бескет.
Там коваль і зупинився,
Там розклав собі багаття.
В перший день міхи поставив,
а дня другого ковадло.
От коваль той Ільмаринен,
сам кувач одвічний, майстро,
кинув в полум'я, що треба,
310що до діла в горен вергнув,
при міхах підручних ставить,
щоб вогонь йому роздули.
От міхи йому качають
і розжеврюють вугілля.
Так три літніх дні провадять,
без пере́станку три ночі;
наросли на п'ятках камні,
на пучках на пальцях брили.
Ось дня першого нагнувся
320сам коваль той Ільмаринен;
він нагнувся подивитись,
що на дні жаркому в горні,
що із полум'я там вийшло,
що з вогню там піднеслося.
Лук із полум'я з'явився,
з злотосянням місяцевим,
золотий сріблокінчастий,
з держако́м строкатомідним.
Був на позір лук чудовий,
330але мав недобру вдачу:
голови хотів що-дня він,
а по святах аж по двоє.
Сам коваль той Ільмаринен,
вже не рад з такого лука:
ламле він на-двоє лука,
в жар його наново верга,
каже, щоб підручні дули,
роздмухали запопадно.
От на завтра знов нагнувся
340сам коваль той Ільмаринен,
щоб побачити, що вийшло
на жарко́му дні у горні.
Із вогню байдак виходить,
вийшов човник темнобарвий:
золоті йому облавки;
кочета йому мідяні.
Човник був на позір гарний,
але мав недобру вдачу:
сам ставав він до побою,
350п'явся битись без потреби.
Сам коваль той Ільмаринен
не зрадів із того човна:
трощить в тисячу кавалків,
човник в полум'я метає,
піддувать підручним каже,
роздмухати запопадно.
От дня третього нагнувся
сам коваль той Ільмаринен,
щоб побачити, що вийшло
360на жаркому дні у горні.
Із вогню корова вийшла,
роги золотом ясніють,
серед лоба віз небесний,
на чолі кружало сонця.
Хоч на взір корова гарна,
та недобру вдачу має:
завжди спить собі у лісі,
молоко пуска у землю.
Сам коваль той Ільмаринен
370не радів такій корові,
на дрібні шматки шматує
і у жар її він кида,
каже, щоб підручні дули,
роздмухали запопадно.
Дня четвертого нагнувся
сам коваль той Ільмаринен,
подивитися, що вийшло
на жаркому дні у горні.
Із вогню там плуг виходить:
380золотий у нього леміш,
чересло йому мідяне,
срібне держально він має.
Гарний був той плуг на позір,
але мав недобру вдачу:
він орав лани чужії,
скородив найкращий вигін.
Сам коваль той Ільмаринен
не радів із того плуга,
хутко ламле на кавалки,
390кида знов його в поломінь,
каже він вітрам, щоб дули,
бурю змусив роздувати.
Зашуміли вітри швидко,
сходовий дме і західний,
дуже вітер дме південний,
і бушує страшно борва;
дмуть один день, дмуть і другий,
третій день бурхають вітри,
вибуха з вікна поломінь,
400з дверей іскри вилітають,
кура хмарою йде в небо,
оболок змішався з димом.
От коваль той Ільмаринен
знов дня третього нагнувся
подивитися, що вийшло
на жаркому дні у горні.
Бачить: Сампо вже з'явилось,
покрив Сампо виростає.
І коваль той Ільмаринен,
410сам кувач одвічний, майстро,
став тоді боржій кувати,
молотком стучати дужче,
і виковує він Сампо:
сіль одним молоти боком,
другим борошно молоти,
грошенят багато третім.
Сампо виковане меле,
і кача строкатий покрив:
рано вранці меле мірку,
420мірку ту собі на вжиток,
другу, щоб було на продаж,
і на сховок третю меле.
Рада півночи бабуся,
віднесла велике Сампо
на бескет в краю північнім,
на міцну мідяну гору:
з дев'ятьма гора замками;
розкоренилось там Сампо
в глибочінь на дев'ять сажень;
430і пішов у землю корінь,
понад беріг моря другий,
третій корінь вглиб бескету.
Все владнавши, Ільмаринен
чемно дівчини він просить,
і такі слова мовляє:
„Чи даси мені дівчину?
Адже Сампо вже готове,
і строкатий покрив гарний?“
Панна дивная Похйолі
440так сама йому сказала:
„Хто-ж на рік найближчий буде,
хто на те тут буде літо
спонукать кувать зозулю,
викликать пташок на співи,
як піду я на чужину,
пагіне́ць в чужому краї?
Якби курочка пропала,
загубилося гусятко,
вишня в неньки загубилась,
450камінки червоні щезли,
то б ізникла і зозуля,
і пташки порхнули б хутко
від шпиля цієї гірки,
від хребта ції горбинки.
Я ніколи, поки світа,
не покину днів дівочих,
ані клопоту, ні праці,
що, як день, улітку любі;
ціла б ягідка лишилась,
460не повнів би співом беріг,
і лісок не переходивсь,
я б не бавилась у гаї“.
І коваль той Ільмаринен,
той кувач одвічний, майстро,
хилить голову похмурий,
шапка збочилась на бакир;
хоче він розміркувати,
в голові трима він довго,
як йому домів дістатись,
470до країн знайомих братись,
з вічно хмурої Похйолі,
із сумної Саріолі.
Мовить півночи ґаздиня:
„Ільмаринене, ковалю!
Ти чого так зажурився,
збочив так на бакир шапку?
Чи тебе мордує думка,
як дібратися додому?“
Відмовляє Ільмаринен:
480„Так, туди всі линуть думи,
щоб умерти в себе дома,
там знайти останній спокій“.
Ільмаринену ґаздиня
дала їсти, напоїла,
з краю човна посадила
до багатих міддю весел,
вітер змусила дмухати:
дме він з півночи навально.
Так коваль той Ільмаринен,
490той кувач одвічний, майстро,
їде в рідний край коханий
течією в синім морі.
Їде день, день другий їде,
і нарешті аж на третій
він домів прибув щасливо
в ті місця, де він родився.
Старий певний Вейнемейнен
Ільмаринена спитався:
„Ільмаринене, мій брате,
500віковічний ти ковалю,
що ж, чи викував ти Сампо,
пооздобив красно покрив?“
Так мовляє Ільмаринен,
так мистець говорить вмілий:
„Так, нове вже меле Сампо,
і строкатий покрив віє:
меле міру рано вранці,
щоб була вона на вжиток,
меле другу — то на продаж,
510і до схову меле третю“.
——————
- ↑ Шапка на бакир була у Фінів ознакою великої журби.