Калеваля/Друга руна
| ◀ Перша руна | Калеваля пер.: Євген Тимченко Друга руна |
Третя руна ▶ |
|
Зміст. Вейнемейнен виплива на безлюдий і неродючий острів. Він його розралює і засіває. — Рослин і дерев виростав багато. Тільки дуб спить у своїм законі. — Турсо запліднює жолудь. — Дуб підноситься і застує своїм гіллям сонце й місяць. — Карлик з вод, раптом перемінившись на велетня, його валить трьома разами сокири. — Чарівна сила його гілля. — Нове орання. — Всі дерева повалені, опріч самої берези, що багатир лишає стояти, щоб вона була місцем відпочинку небесним птахам. — Вдячний орел підпалює дерева. — Збіжжя сіється в попелі, а Укко посилає дощ, і збіжжя сходить. — Спів зозулі.
Що підвівся Вейнемейнен
і на беріг став ногами,
на обмиту морем виспу,
на безлісяну рівнину.
Мешкав там багато років,
повсякчас він жив і далі
на німуючій тій виспі,
на безлісяній рівнині.
Погадав, поміркував він;
10в голові тримав він довго:
хто йому засіє землю,
хто насіння розпороше?
Поля син той Пеллервойнен[1]
Сампса, хлопець той станистий,
він йому засіє землю
і насіння розпороше.
Засіває степ він пильно,
болота всі засіває,
всі пролісся піскуваті,
20кам'янисті всі рівнини.
На горах він сосну сіє,
сіє на горбах ялину.
Верес сіє він на ріні,
чагарі саджа в долинах.
В рівчаках березу садить,
на пухкому ґрунті вільху,
а на вогкому черімху;
в холодку він сіє иву,
на святих місцях робину,
30верболози на болоті,
ялівець на піскуватих,
край річок дубину сіє.
І ростуть дерева вгору,
пагінці порозпускали.
З верхом квітчаним ялини,
сосни з гілками рясними;
в рівчаках зросли берези,
на вогко́му ґрунті вільхи,
на пухкому черемшина.
40Ялівець не дуже виріс;
гарні ягідки на ньому,
добрий овіч на черімсі.
Старий певний Вейнемейнен
став на ноги, щоб побачить,
чи сійба вдалася в Сампси,
Пеллервойненова праця.
Він дерев уздрів зростання,
пагінців веселий розвій,
тільки дуб рости не хоче:
50древо боже — без коріння.
Дав упертому він волю,
най свого дізнає щастя.
Поспіль три чека він ночі,
стільки ж саме днів чекає;
потім, як минув вже тиждень,
він іде на дуба глянуть:
дуб рости таки не хоче,
древо боже — корінитись.
Ось дівчат чотири бачить,
60наречених п'ять із моря[2],
на мурігові м'якому,
на траві, росою вкритій,
на ріжку серед туману,
на острівчику лісистім.
Ворушать, скосивши, сіно
і згромаджують до купи.
З моря вийшов Турсо[3] велет,
багатир із хвиль підвівся.
Він здавив траву, і трави
70загорілись, запалали,
обернулися на попіл,
узялися темним димом.
Попіл купою лежить там,
порох товщею сухою.
В порох лист кладе він ніжний
разом з жолудем дубовим.
І зросла рослина гарна,
пагінець стрункий угору,
там на ґрунті ягодистім,
80на новій землі суничній.
Він гіллям рясним поширивсь,
розброставсь широким чолом,
верхом виріс аж до неба,
віти широко розкидав:
заваджає хмарам бігти,
оболо́ки зупиняє,
в небі застує він сонце,
заслоняє місяць ясний.
Старий певний Вейнемейнен
90так міркує і гадає:
треба б дуб отой зрубати
і стрункий звалити стовбур:
людям жити дуже сумно,
чудно якось рибі плавать,
як і сонечко не грає,
і не світить місяць любо.
А дужак той не знаходивсь,
того велетня немає,
щоб зрубати здужав стовбур,
100сто вершків його звалити.
Старий певний Вейнемейнен
сам сказав слова такії:
„Мати, що мене носила,
Люоннотар, що зродила,
ти мені з води дай сили
(у води її багато),
щоб звалити дуб високий,
щоб йому всю зло́бу вирвать:
щоб заграло знову сонце,
110засвітив би місяць любий“.
От виходить муж із моря,
багатир із хвиль підвівся;
він не дуже, щоб великий
і не зо́всім щоб маленький[4]:
в чоловічий палець довгий,
в п'ятку жінчину заввишки.
Мідяна на ньому шапка,
з міди й чоботи у нього,
руки в мідних рукавицях,
120що із мідяних табличок,
мідний пояс був на тілі,
мідяна́ сокира з боку,
топорище довге в палець
і гострій заввишки в ніготь[5].
Старий певний Вейнемейнен
так гадає і міркує:
„Він скидається на мужа
велетенської будови,
а всього завдовжки в палець
130і заввишки як копито“.
Мовив він слова такії,
дав таку почути мову:
„Неподібний ти до мужа,
багатир наймізерніший;
від мерця ти ледве кращий,
від пропащого ладніший“[6].
Річ зняло морське малятко,
відповів герой із моря:
„Ні! я муж насправжки буду,
140багатир із хвиль потужних.
Я прийшов звалити стовбур,
розщепити дуб високий“.
Старий певний Вейнемейнен
вимовля слова такії:
„Це тобі і не судилось,
зроду це тобі не дано,
щоб звалив ти стовбур дужий,
щоб зрубав ти дуб чудовий“.
Але ж ледве він сказав це,
150ледве глянув він на нього,
як той муж змінивсь відразу,
як на велетня він виріс:
по землі волочить ноги,
головою хмари держить,
борода аж по коліна,
до п'яти волосся звисло.
Кожне око довге в сажень,
в сажень і литки завширшки,
сажня півтора гомілки,
1650стегна повних аж два сажні.
Гострить він кругом сокиру,
лезо виправля моторно
на шістьох брусках кремінних,
на сімох твердих точилах.
Заходив він потім прудко,
піднімав він шпарко ноги
в своїх штанях широчезних,
у обширому убранні.
Раз ступив і опинився
170він на ґрунті піскуватім;
другим ступнем став на ґрунті,
що на колір як печінка[7];
як ступив нарешті втретє,
підступив під дуба саме.
Дуб сокирою він вдарив,
став рубати рівним лезом.
Раз рубнув, рубнув і вдруге
і рубає дуба втретє:
криця іскри розсипає,
180дуб отой вогнем узявся;
дуба хоче він звалити
і схилити стовбур дужий.
Втретє вдаривши нарешті,
він здолав звалити дуба,
ізломити дужий стовбур,
сто вершечків нахилити,
положив на схід він стовбур,
на захі́д вершечки кинув,
лист на південь розпорошив,
190розметав на північ віти.
Хто, бува, узяв там гілку,
щастя той знайшов довічнє;
хто приніс вершок до себе,
той мав талісман[8] довічній;
хто собі відтяв листочків,
той дістав довічню втіху.
Що з трісок порозкидалось,
і скіпки які лишились
на хребті прозорім моря,
200на рівнині вод відкритих,
те на хвилях колихалось,
наче човник серед річки,
барка на хвилястім морі.
В По́хйолю[9] заніс те вітер.
Молода Похйо́лі панна
прала білу хустку в морі,
прала вбрання, полоскала,
била праником на скелі,
210на ріжку край моря саме.
Тріску вгледівши на морі,
узяла її у кошик,
і несе в коші додому.
Принесла на двір до себе,
щоб чаклун зробив їй зброю,
заворожениї стріли.
Ледве дуб міцний звалився,
ледве впав прегордий стовбур,
знову сонечко засяло,
220засвітив прекрасний місяць,
простяглись на небі хмари,
знов веселки позгинались
на ріжку серед туману,
на острівчику лісистім.
Піднеслись гаї чудово,
розрослись гаї на волі,
лист розвивсь, трава буяє,
птах співає на деревах,
коси весело стрекочуть,
230і зозуля закувала.
Ягідки із ґрунту вийшли,
золоті квітки на нивах[10];
розрослись там трави різні,
роду всякого рослини.
Лиш оден ячмінь не сходить,
руна пишниї не стигнуть.
Старий певний Вейнемейнен
ходить там і розважає
понад морем, понад синім
240над могутньою водою.
Там шість зерняток знаходить,
сім насіннячок збирає,
край великого він моря
на м'якім піщанім ґрунті,
їх сховав в куничім хутрі,
у рудій вивірчій лапці.
Він пішов засіяв ниву,
і пішов розсипав зерно
коло дерева Калеви[11]
250саме край галяви Осмо.
Глянь, співа синиця з гілки:
„Не зійти ячменю в Осмо,
не зійти вівсу Калеви,
бо не зчищено там поле,
там не вирубано ліса,
і не спалено як треба“[12].
Старий певний Вейнемейнен
справив гостру тут сокиру;
вирубать ліси узявся,
260і покидав їх на полі.
Порубав він всі дерева,
і лишив саму березу,
щоб пташки відпочивали,
щоб зозуленька кувала.
Он орел летить по небу,
пролетів через повітря,
щоб побачити березу:
„І навіщо та береза
тут незаймана лишилась,
270стан не зрубано високий?“
Вейнемейнен відмовляє:
„Тим вона рости лишилась,
щоб пташки відпочивали,
щоб сідав орел небесний“.
Промовля орел небесний:
„Добре дбав єси тим чином,
що березу не порушив,
вшанував високий стовбур,
щоб пташки відпочивали,
280і щоб я сідав на неї“.
Роздобув огню орел той,
креше полум'я ударом,
палить ліс північний вітер,
сходовий пуска на попіл,
вигорають всі дерева,
обертаються на порох.
Старий певний Вейнемейнен
шість усіх виймає зерен,
сім бере з того насіння,
290все куничої торбинки
та з-під вивірчої лапки,
із тхора, що літня шкурка[13].
Ось іде ріллю засіять,
йде розвіяти насіння,
промовля слова такії:
„Ось я сію, засіваю,
з жмені творчої я сиплю
всемогутньою рукою,
щоб росло отут на ниві,
300щоб зійшло на цьому ґрунті.
О, праматірко земная!
Мати нив, землі богине,
ґрунту дай снагу до зросту,
дай йому живучу силу,
і не виснажиться нива
нині, завжди і до віку,
якщо донечки створіння[14]
ласку й милість подарують.
Земле, встань, мерщій прокинься,
310божий краю, скинь дрімоту,
ти стебло пусти із себе,
хай росток іде угору,
колосків хай вийде тисяч,
розростається стокротно,
де зорав я і посіяв,
де багато працював я.
Укко, мій високий боже,
Укко, отче мій небесний,
ти, що хмарами керуєш,
320оболоки направляєш.
Раду радь собі на хмарах,
в небі праведную раду.
Надішли від сходу хмару,
прояви її з півночи,
другу ще пошли з заходу,
і яка прудчіша з півдня.
Боже, дощ пошли із неба,
най із хмари мед закрапа,
щоб колосся піднеслося,
330щоб рілля зазеленіла“.
Укко, бог отой високий,
той міцний отець небесний
раду радить собі в хмарах,
раду праведну на небі;
посила від сходу хмару,
насува з півночи другу,
гонить хмару від заходу,
а попереду з полудня;
їх кінці злуча до купи,
340б'є одну об о́дну краєм,
посилає дощ небесний,
крапле медом з хмар високих,
щоб колосся піднеслося,
щоб рілля зазеленіла.
Затемніло там колосся,
піднеслось стебло високе
із землі, з м'якого ґрунту,
Вейнемейнена рукою.
От минає день найближчий,
350дві та три минає ночі
і збігає цілий тиждень.
Вийшов старий Вейнемейнен
на лани зелені глянуть,
де зорав і де посіяв,
де доклав багато праці.
Ось росте ячмінь на прочуд,
шостиграннеє колосся,
три ґудзи́ на кожнім стеблі.
Старий вийшов Вейнемейнен,
360озирнувся, роздивився.
Он весняная зозуля[15]
там струнку березу бачить:
„І про кого та береза
неушкоджена лишилась“.
Мовить старий Вейнемейнен:
„Ця береза тим лишилась,
щоб рости собі на волі,
і щоб ти на ній кувала.
Загукай, зозуле люба,
370заспівай дзвінкої пісні:
як срібло гучний твій голос,
мов цина він чисто дзвонить.
Ти співай і рано й вечір,
опівдня кукукай пісню
на окрасу цій країні,
на розріст препишний гаю,
щоб узмор'я багатіло,
щоб було до схочу хліба“.
——————
- ↑ Сіяч, бог — патрон полів, що мав найвищу владу над деревами і иншими рослинами, він пак і Сампса.
- ↑ Вод богині.
- ↑ Злий дух вод.
- ↑ Дуже вживаний ідіотизм фінський. Так говорять, коли не бажають докладно визначити те, що кажуть.
- ↑ Фіни часто вживають нігтя, яко термін до порівняння, коли бажають визначити дуже малу річ.
- ↑ Формула, якою Вейнемейнен висловлює незначність того, до кого говорить.
- ↑ Звичайне порівнання в фінській поезії.
- ↑ Чародійний струмент.
- ↑ Сторона на далекій півночі, завсіди похмура; Pohja — північ.
- ↑ В мові фінській вираз „золото“ і в нижчому ступені „срібло“ є синонімами краси, багатства, пишноти; так само, як „вогонь“, „полум'я“ визначають величність, діяльність, могутність.
- ↑ Калева і Осмо заступають тут імення Вейнемейнена.
- ↑ Звичайний спосіб управи рілі у Фінів.
- ↑ Фіни роблять торбинки і гамани зі шкурок різних звірят, що водяться в їх лісах.
- ↑ Творчі сили.
- ↑ Зозуля — пташка, що її шанують майже усі Півночи народи. Це щастя віщунка, вона віщує тільки добре.