Калеваля/П'ядесята руна
| ◀ Сорок дев'ята руна | Калеваля пер.: Євген Тимченко П'ядесята руна |
Покажчик ▶ |
|
Зміст. Мар'ятті, чесній діві, доручено пильнувати стад. — Вона бере невеличку ягідку. — Та спускається їй в середину і її запліднює. — Мар'яття шукає лазні, де б їй можна розродитися. — Всі її відцуралися як повії. — Вона ховається до стайні і там приводить дитину і кладе її в ясла. — Дає ймення дитині. — Віроканнас покликаний, щоб її у хрест увести, а Вейнемейнен, щоб роздивився на неї і сказав свою думку. — Вейнемейненова думка. — Дитина забирає слово і його бентежить. — Дитину обрано на короля Карелії. — Вейнемейнен в розпуці і засоромлений. — Він собі будує човна, пускається в море і зникає навіки. — Він покинув своє кантеле Фінляндії, щоб вона завжди втішалася. — Епілог.
Мар'ятта, дитина гожа,
вже давно росла при домі,
там росла в батьківській хаті,
в хаті рідної матусі;
поясків п'ять поносила,
шість каблучок постирала,
що з батьківськими ключами
на грудях блищали в неї.
Пів порога зовсім стерла
10тим гаптованим поділком,
пів бантини перетерла
з шовку стрічкою своєю,
пів одвірка перетерла
рукавом з тонкої тканки,
протоптала і мостини
з черевиків підошвами.
Мар'ятта, дитина гожа,
це дівчаточко малятко,
довго все була тихенька
20соромливости гледіла,
риби смачної вживала
і кори м'якої з ялі.
А яєць не їла зроду,
з кудкудашки тих яєчок,
від вівці не їла м'яса, —
з бараном вівця гуляла.
Мати шле її доїти,
та доїть вона не хоче,
промовля слова такії:
30„Отака дівчина зроду
не візьме корів за вим'я,
як вони з биками грали;
молоко само хай ллється
чи хай крапає з телятка“.
Огера запріг їй батько,
огером вона не їде;
брат тоді приводить матку,
а дівчина мовить слово:
„Не сади мене у сани —
40з огером була та матка.
Запряжіть мені лошаток[1],
шестимісячних давайте“.
Мар'ятта, дівчина гожа,
що була дівчина завжди,
тиха, чорнокучерява,
лагідна красуня, смирна,
стадо вигнала на вигін,
за ягнятами виходить.
Там на гору йдуть ягнята,
50на бугор полізли вівці.
На галяві ходить панна,
між вільхов в лісочку скаче,
а зозуля золотая
кличе, голосно співає.
Мар'ятта, дитина гожа,
слуха голос і сідає
там, де ягоди у лузі,
на покотистім узгір'ї;
промовля слова такії,
60і такую мовить мову:
„Клич, зозуле золотая,
заспівай ти, пташко срібна,
клич циновими ти грудьми,
ти, суниченько від Німців;
ти скажи, чи довго буду
без очіпка я в пастушках,
на обширих тих полянах,
на широкім ґрунті гаю:
чи один рік, чи дві літі,
70чи п'ять літ, чи може шість літ,
чи аж десятеро може,
чи тепер уже доволі?“
Мар'ятта, дитина гожа,
довго так жила в пастушках,
аж не солодко так жити,
а до того ще дівчині:
по землі плазують змії,
ящурок доволі в травах.
Не плазують там і змії,
80ящурок в траві не знати;
кличе ягідка з узгір'я,
камінки з гори гукають:
„Ти зірви мене, дівчино,
молодесенька, візьми нас,
панно, що цинові груди,
з підперезками із міди.
Чи то з'їв би мене равлик,
чи робак проглинув чорний,
мене бачили вже сотні,
90тут ось тисячі сиділо,
сто дівчат, жінок аж тисяч
і юрба дітей велика,
не торкнув мене ні оден,
не зірвав мене рукою“.
Мар'ятта, дитина гожа,
перейшла по стежці трохи,
щоб ту ягідку побачить,
щоб з стебла червону зняти:
взяти б кінчиками пальців,
100взяти б гарними руками.
Бачить ягідку на згірку,
камінки ті на полянці;
наче ягідка на око,
виглядає камінками,
а проте таких немає
ні в полях, ні на деревах.
Тут з горба взяла дівчина,
збила ягідку з стеблини,
камінки тут поскакали
110їй на черевик чудовий,
з черевика, що із шкурки,
гожій панні на коліно,
а з коліна тої панни
в пелену їй шамотливу.
На барвистий пояс далі,
з того пояса на груди,
а з грудей на підборіддя,
з підборіддя просто в губи,
а ізвідти в рот ковзнули,
120на язик там покотились,
з язика та просто в горло,
з горла перейшли у шлунок.
Мар'ятта, дитина гожа,
через те й завагітніла,
через те й дістала грубість,
важким черево зробилось;
убиралась без шнурочка
і без пояса ходила,
учащаючи до лазні,
130там у потемку ховалась.
Мати часто міркувала,
розважала так старенька:
„Що то з Мар'яттою сталось,
як куріпочка ся має,
що шнурка не убирає,
не бере на себе пояс,
все до лазні потай ходить,
і ховається в темноті?“
Отоді дитя сказало,
140так промовило словами:
„Що то з Мар'яттою сталось;
лихо трапилось бідасі,
через те що дуже довго
з стадом мешкала у полі“.
Тяж у череві носила,
ваготу свою з журбою,
так сім місяців, ні вісім,
дев'ять місяців носила,
а на лік бабів стареньких —
150дев'ять ще і половину.
Як пішло вже на десятий,
панна стала у недузі,
тверде черево вже стало,
завдавало мук дівчині.
Просить, щоб нагріто лазню:
„Люба матінко, кохана!
Дай мені тепліше місце,
дай нагрітую містину,
щоб там дівчина обмилась,
160щоб там жінка розродилась“.
Мати їй мовляє слово,
їй стара дала відповідь:
„Ти піди, роди, ледащо,
в того, з ким відпочивала,
чи він хлопець-парубіка,
чи жонатий чоловіче?“
Мар'ятта, дівчина гожа,
на відповідь їй сказала:
„Не була я з нежонатим,
170ні з жонатим я не зналась,
а пішла я на узгір'я,
камінки хотіла рвати;
я в думках її хотіла,
на язик взяла я потім,
а вона ковзнула в горло,
перескочила у шлунок,
з того я завагітніла
і дістала з того грубість“.
І проха за лазню батька:
180„Тату мій коханий, любий!
Дай мені тепленьке місце,
дай нагрітую містинку,
де б покій знайшла небога,
перетерпіла б де муку“.
Батько їй промовив слово,
відказав старий тоді їй:
„Геть від мене ти, ледащо,
на бескет, скажена, вийди,
де ведмежая оселя,
190де бурчун, в його домівку;
там тобі родити, лярво,
там загинеш ти, ледащо!“
Мар'ятта, дитина гожа,
мудрим словом відказала:
„Я не лярва ані скільки,
не скажена ані трохи,
я великого героя,
маю дужого родити;
перед ним скориться сильний,
200Вейнемейнен присмиріє“.
Панна в клопоті страшному,
як іти, де простувати,
де просить собі купання;
промовля слова такії:
„Пільтті, дівчино малятко,
над усі ти між челядок!
Попроси ти, щоб умитись
по хатах при річці Сарі,
де б небога відпочила,
210перетерпіла б де муку.
Ти біжи, полинь хутніше,
бо потрібно дуже швидко!“
Пільтті, дівчина малятко,
промовля слова такії:
„Та кого ж просити маю,
де мені шукать підмоги?“
Добра Мар'ятта говорить,
промовля слова такії:
„Ти рушай до Руотуса[2],
220де струмок тече зарослий“.
Пільтті, дівчина малятко,
до тих слів схиля увагу,
без прохань вона готова,
і хутенько без запросин;
наче пара виходжає,
і як дим, на двір простує,
підсмика свого фартуха,
підняла руками сукню
і побігла швидко-шпарко,
230до Руотуса майнула;
і тремтять від бігу гори,
коливаються узгір'я,
всі пташки стрибають в борі,
скаче камінь по болоті;
до Руотуса надходить,
увійшла в його оселю.
Він сидить в сорочці чистій,
їсть і п'є, великий наче,
за столом сидить в сорочці,
240в полотенній і ошатній.
Так сказав він при обіді,
на столі суворо спершись:
„Що повідаєш, ледащо?
Звідки ти оце прибігла?“
Пільтті, дівчинка малятко,
промовля слова такії:
„Я прийшла просить купання
на узкрай струмочка Сари,
щоб небога відпочила
250і знайшла в нещасті поміч“.
Тут його приходить жінка,
в боки взявшися руками,
перехильцем походжає,
ледве дибає по хаті,
узяла дівча питати,
промовля слова такії:
„Ти кому купання просиш,
просиш помочи для кого?“
Пільтті, дівчинка, сказала:
260„Я для Мар'ятти прошу вас“.
Відказала так лихая
та Руотуса дружина:
„Лазні вільної нема там,
де струмок тече зарослий,
на пекучій скелі лазня,
є і хлів в ялиннім лісі,
де повія може митись,
де скаженая загине,
якщо кінь там не надише,
270ви там можете купатись!“
Пільтті, дівчинка-малятко,
похопилась повернутись,
і чим дуж вона побігла,
і прибігши так сказала:
„У селі немає лазні,
не знайшлось при річці Сарі,
а Руотуса дружина
промовля слова такії:
„Лазні вільної нема в нас,
280де тече струмок зарослий;
на пекучій скелі лазня,
є і хлів в ялиннім лісі,
там повія може митись,
там скаженая загине,
якщо кінь там не надише,
ви там можете купатись!“
Так сказала та лихая,
так мені відповідала“.
Мар'ятта, небога панна,
290починає гірко плакать,
промовля слова такії:
„Ось тепер повинна йти я,
наче наймичка якая,
мов челядка та грошева,
на оту пекучу скелю,
на поляну в ліс ялинний“.
Що бере руками сукню,
піднімає кулаками,
помело несе у руціх,
300свіжий віник м'яколистий,
і швидким приходить ходом
в муках черева великих
в хату, що в ялиннім лісі,
в хлів отой на гірці Тапйо.
Промовля слова такії,
і такую мовить мову:
„Творче мій, спустись на поміч,
милосердий, будь затула
в цій важенній дуже речі,
310у цей час, тяжкий страшенно!
Уратуй від болів панну
і від мук пологів жінку,
щоб не згинула від болю,
мордувавшись не сконала“.
І коли дійшла до місця,
промовля слова такії:
„Надиши, мій коню любий,
хуркай дуже, мій румаче,
тут зроби тепло, як в лазні,
320дай тепла як мога більше,
щоб небога відпочила,
щоб найшла в нещасті поміч“.
Добрий коник той надихав,
хуркав огер сильно-дужий
на те черево стражденне;
і коли той дихав коник,
стало душно, наче в лазні,
наче воду там нагріто.
Мар'ятта, сердечна панна,
330соромлива та дівчина,
покупалась там доволі,
в тім теплі живіт обмила,
уродила там синочка,
і кладе синка-вродливця
із конем на сіно поряд,
до прекрасногривця в ясла.
І ото синка обмила,
в пелюшки його сповила,
положила на коліно,
340в пелену своєї сукні.
Синка любого сховала,
дорогого викохала,
своє яблучко злотисте,
отой прутичок сріблястий,
на рученьках годувала,
на рученьках колисала.
Положила на коліна,
на свої вложила кульші,
почала голівку гладить,
350і волоссячко чесала,
аж ізник з колін хлоп'ятко,
і дитя пропало з кульшів.
Мар'ятта, сердечна панна,
затужила в лютім горі,
узяла шукать дитини,
сина любого шукала,
свого ябка золотого,
свого срібного пруточка:
і під жорнами гляділа,
360і під полозом у санок,
і під решетом дивилась,
і під кошиком шукала,
між дерев, межи травою,
на мурогові м'якому.
Так шука синочка довго,
так шука свого малятка
на укритих бором горах,
на пісках шука в полянах,
в кожній квіточці шукає,
370під кущем шука під кожним,
ялівець ірве з корінням,
у дерев гільки ламає.
Узяла шукати й далі,
швидко-хутко вирушає,
їй іде напроти зоря,
зорі тій вона вклонилась:
„Зоре, ти створіння боже!
Чи не знаєш про синка ти:
де маленький мій лишився,
380теє яблучко злотисте?“
Зоря їй знайшла відповідь:
„Якби знала, не сказала б,
бо це він мене створив так,
щоб за злигодні ці люті
я на холоді блищала
і мигтіла у темноті“.
От іти зібралась далі,
вирушає швидко-шпарко,
місяць їй іде напроти,
390перед місяцем схилилась:
„Місяцю, створіння боже,
чи ти знаєш про синочка,
де маленький мій лишився,
оте яблучко злотисте?“
Так відказує їй місяць:
„Якби знав, то не сказав би,,
бо це він мене створив так,
щоб за злигодні ці люті
по ночах ходив на варті,
400поки день був на спочинку“.
Аж іти зібрались далі,
вирушає хутко-шпарко,
сонце їй іде напроти,
вона сонцеві вклонилась:
„Сонце, божеє створіння,
що ти знаєш про синочка,
де лишився мій маленький,
оте яблучко злотисте?“
Мудро сонце відмовляє:
410„Знаю я твого синочка,
бо це він мене створив так,
щоб у дні ясні, погожі,
грало золотом червоним
і сріблом блищало дивним.
Я твого малятка знаю,
я синка твого, сердечна!
Ось де твій синок-малятко,
твоє яблучко злотисте:
він угруз по пояс в твані,
420у пісок загруз по руку“.
Мар'ятта, сердечна панна,
узяла шукать в болоті,
там в болоті і знаходить
і несе синка додому.
Виріс Мар'ятти синочок,
виріс хлопчиком прекрасним,
та не знали як назвати,
ріс без імени малятко;
звала квіткою матуся,
430а чужі гулящим звали.
В хрест ввести його хотіла
і водою покропити,
щоб хрестити, дід придибав,
щоб молитись, Віроканнас,
І промовив старець слово,
сам таку мовляє мову:
„Зачарований цей хлопчик;
я хрестить його не буду,
перш як його не оглянуть,
440не оглянуть, не похвалять“.
Хто ж то хлопчика огляне,
хто огляне і похвалить?
Старий певний Вейнемейнен,
віковічний заклинач той,
щоб оглянути, прийшов він,
щоб оглянуть, похвалити.
Старий певний Вейнемейнен
поклада такий свій вирок:
„А що син почавсь в болоті
450і від ягоди з'явився,
то його тра закопати
в лузі, де тих ягід сила,
чи нехай йому в болоті
розіб'ють голівку києм“.
Син камінки відмовляє,
двотижневий так гукає:
„Ти без розуму, дідусю,
і без глузду, кволий діду,
положив дурний ти вирок,
460пояснив закони хибно!
Ти за більшії провини,
за діла, що ще дурніші,
не заводивсь у болото,
голови не збувсь своєї,
як колись дав на офіру
твеї матери дитину,
щоб життя уратувати,
себе визволить самого.
Та не воджено й пізніше
470тебе, діду, на болото,
як ще замолоду свого
кидав ти дівчат топитись
у струмках морських глибоких,
в чорнім мулі дна морського“.
Хлопця в хрест уводить старець,,
він дитя благословляє,
щоб він був король Кар'ялі,
був би пастир всемогутній.
Став старий тут Вейнемейнен
480і сердитий і похмурий,
і зібравсь рушати звідти.
На морський іде він беріг,
та виспівує уголос;
заспівав в останній раз він,
справив човен в мідь багатий,
міднокутого байдака.
На краю усівся в човні,
і хребтом морським мандрує,
заспівав він на розстанні,
490так промовив на прощання:
„Незабаром час цей зникне,
дні минуть і дні настануть,
на мене і пожалкують,
ждать мене, шукати будуть,
щоб я знов спорудив Сампо,
щоб почав я знову грати,
дав новий на небі місяць,
і нове спорудив сонце,
бо без місяця і сонця
500радість в світі не буває“.
Старий їде Вейнемейнен,
їде з парусом шумливим,
на оббитім міддю човні,
в міднокутому байдаці,
де земель простори вищі,
де небес простори нижчі.
Там човном своїм пристав він,
з байдаком там зупинився,
тільки кантеле покинув,
510у Суомі ту музику,
на народу вічну радість —
поспів свій Суомі чадам.
Затулю тепер уста я,
зав'яжу язик свій міцно,
перерву свою я пісню
і від поспіву відстану;
відпочить повинні й коні,
як багато перебігли;
і само залізо слабне,
520покосивши влітку травки;
опускаються і води,
як біжать вони рікою;
і вогонь повинен згасти,
як у темну ніч палав він;
чого ж співи не повинні,
не повинна слабти пісня,
по тих радощах вечірніх,
зараз як устало сонце?
Так я чув, як говорили
530дуже часто повторяли:
„Течія, що в водоспаді,
усії води не виллє;
і співець так само добрий
всіх не виспіва співанок;
краще зовсім перестати,
як порвать на половині“.
Так почавши і скінчивши,
на цім слові переставши,
я пісні в клубок мотаю,
540їх в одну сотаю в'язку,
як запас кладу в комору,
за замок з твердої кости;
не підуть вони ізвідти
аніколи, в жаднім віці,
як замок той не відчинять,
якщо кість не відімкнеться,
не розняті будуть зуби,
і язик не повернеться.
Що було, якби співав я,
550тих пісень негарних силу,
яб співав в долині кожній,
шелестів в гаю сосновім?
Вже моя умерла мати,
на землі нема старої,
золота уже не чує,
вже не слухає кохана;
тут мене лиш сосни чують
і гільки ялин вважають,
і самі берез верхів'я,
560та вітають лиш робини.
Ще мене дитину мати
тут покинула питома;
я як жайворінок виріс,
наче шпак лишивсь на скелі,
жайворінком щоб співав тут,
щебетав шпаком в лісочку,
був під доглядом чужанки,
мене мачуха пестила;
бідака вона прогнала,
570некоханую дитину,
під стіну, що проти вітру,
під стіну північну хати,
щоб згубив суворий вітер
безпорадную дитину.
Я як жайворінок вийшов,
бідний я блукав як пташка,
я плуганивсь ледве-ледве,
йшов шляхом своїм помалу,
вітру всякого дізнав я,
580та ще з бурями спізнався,
став тремтіти на морозі,
і навчився плакать в холод.
Багатьох тепер знаходжу,
часто я людей стріваю,
що злим голосом говорять,
і мене словами колють,
що язик мій проклинають,
заглушають криком голос,
що моє хрипіння лають,
590і пісні за зайві мають,
мов співав нераз я кепсько
і мої фальшиві співи.
Люди добрії! прошу вас,
не вважайте це за диво,
що співаю як дитина,
щебечу як те малятко,
бо не був я у науці,
у мужів не був потужних,
слів ненаських не придбав я,
600не приніс з чужини мови.
Адже инші научились,
я ж не міг піти із хати
та від матінки моєї;
з нею жив самою тільки
і учився тільки дома,
під бантинами комірки,
де питома з веретенцем,
де мій брат сидів з різьбою,
а я був мала дитина
610у сорочечці подертій.
Хоч би й як було, а все ж я
показав співцям дорогу,
путь їм дав, нагнув верхів'я,
скинув віти, дав їм стежку,
на прийдуче дав їм вихід;
тут от стежечка відкрилась
для співців, що дотепніші,
і на співанки багатші
в плем'ї тім, що літ доходить,
620у ростучому народі.
——————