Калеваля/П'ята руна
| ◀ Четверта руна | Калеваля пер.: Євген Тимченко П'ята руна |
Шоста руна ▶ |
|
Зміст. Вейнемейнен іде шукати Айно. — Він запускає сіті в море і витягає рибку чудну на позір. — Саме, коли він готується її розчинити, вона вислизає йому з рук і докоряє йому, що він у ній не пізнав Юкагайненової сестри. — Вейнемейнен благає її вернутися. — Але дівчина не вертається. — Вейнемейненова мати тоді обзивається з домовини і радить його, щоб він пішов шукати собі иншої відданниці між дівами Похйолі.
Розповідано вже вісті,
та і чутка надійшла вже,
що загинула дівчина,
молода умерла панна.
Старий певний Вейнемейнен
як дізнався, занудився,
плакав вечір, плакав рано,
через цілі ночі плакав,
що загинула красуня,
10що дівчина утопилась
у безмежному просторі,
у глибу, де хвиль багато.
Повний суму і гризоти,
з серцем, що преважко билось,
він пішов на беріг моря
і сказав слова такії:
„Ти скажи, Унтамо[1] сонний,
сни свої скажи, ледащо,
де води боги домують,
20де живуть панни Веллямо“[2].
Мовив так Унтамо сонний,
сни свої сказав ледащо:
„Вод боги он там домують,
там живуть панни Веллямо:
на туманному виріжку,
на острівчику лісистім
у глибокім темнім морі,
там далеко в чорній твані.
Там боги суть водянії,
30там живуть панни Веллямо.
І сидять в вузькій коморі,
в тісній хатці пробувають
там на камені рябому,
в грубій скелі саме в серці“.
Вийшов старий Вейнемейнен,
став він на човнову пристань,
взявши вудочку тихенько,
роздививсь на волосіння.
Положив гачки у торбу
40і сховав уду в кешеню.
Веслувать почав він шпарко,
кермувать на виспу човник,
на ріжок туманний вийшов,
на укритий лісом беріг.
Він налагодивсь вудити,
розпростав довженний волос,
повернув уду рукою
і гачок закинув в воду.
Витягав його вудивши;
50мідне вудлище тремтіло,
в волосні срібло шуршало,
шелестіло злото в шнурі.
Дня погожого одного,
як заграв веселий ранок,
на вуду вловилась рибка,
на гачок залізний сеньга.
Швидко тягне рибу в човник,
бистро кидає на денце.
через виспи сеньговії,
Взявши, дивиться на рибку
60і такі слова мовляє:
„Дивовижная це рибка,
я таких не бачив зроду:
не вилискує лосось так,
не блискоче так пестружка,
не така і щука сива,
у русалки більше плавок,
у водяника їх менше;
биндочок вона не має,
а русалки носять пояс,
70і у курочки є вуха.
Риба ця неначе сеньга,
наче окунь з вод глибоких“.
Вейнемейнен коло боку
мав ножа у срібних піхвах;
він бере ножа при боці,
із піхов виймає срібних,
розчинити хоче рибку,
карбувати хоче сеньгу,
щоб зробить собі снідання,
80собі за́куску на ранок,
щоб обід собі зварити
і лишить на підвечірок.
Розчинять він хоче рибку,
черевце почав їй різать.
Хутко вислизнулась сеньга,
в море кинулася рибка
з човна сірого зі споду,
з байдака старого діда.
Підвела з води голівку,
90правим висунулась боком
на морськім на п'ятім валі,
і на шостім режі в сіті
праву випростала руку,
ліва ніжка їй блиснула,
аж на семій смузі моря,
на дев'ятому боввані.
Промовля слова такії
і такую мовить мову:
„Вейнемейнене дідусю,
100не на те я випливала,
щоб мене ти сеньгу різав,
розчиняв мене як рибку,
щоб зробив сніданок з мене
собі закуску на ранок,
щоб собі обід готовив
та вечеряв би, дідусю!“
Мовив старий Вейнемейнен:
„Так ти нащо випливала“.
„Випливала я на теє,
110щоб куріпкою спокійно
на руках твоїх сидіти,
щоб тобі за жінку бути,
щоб тобі стелити постіль,
подушки на ліжко класти,
охаючувати хату,
вимітати там підлогу,
дров приносити до хати,
і, багаття розпаливши,
буханців спекти великих
120та медовиків насмажить.
Щоб ківшем приносить пива
і сідать до столу, разом.
Зовсім я не сеньга з моря
і не окунь з вод глибоких,
я дівчина молодая,
Юкагайнена сестриця.
Ти мене шукав так довго,
цілий рік мене бажав ти.
Ти старий і нерозумний,
130Вейнемейнене безглуздий!
Не тобі мене зловити.
Я русалка у Веллямо,
я дочка єдина хвилі“.
Мовив старий Вейнемейнен,
мовив жалібно і сумно:
„Юкагайнена сестра ти?
так вертайсь, прошу-благаю“.
Ні, вона назад не прийде
вже ніколи аж до віку.
140Хутко в хвилі затопилась,
опустилась зверху в море,
аж на спід, на сірий камінь,
до розколин, як печінка.
Старий певний Вейнемейнен
погадав, думками кинув,
що ж тепер його чинити?
От потяг він пильно сіті
вдовж і поперек по хвилях
через бухти і затоки,
150через тихі тягне води,
через води на Вейноле,
через виспи Калевалі,
через темнії безодні,
по хребту широкім моря,
через всі річки Юколі[3],
через всі саги Ляпонські.
Він піймав багато рибок,
майже всіх, що єсть у морі,
160не вловив він тільки рибки,
що була йому на серці:
ні русалочки Веллямо,
ані донечки потоків.
Тут старий той Вейнемейнен
став сумний і зажурився,
шапка збочилась на бакир[4],
сам сказав слова такії:
„Я дурний і нерозумний,
І людина я безглузда.
170Вдався я з здоровим тямом,
з добрим розумом вродився,
і до всього чулим серцем.
Перше я усе мав теє,
а тепер усе те зникло
під лиху оцю годину;
як на силі підупав я,
глузд мені умер неначе,
і прозорливість пропала,
мудрість вся пішла до инших.
180 Ту, якої я бажав так,
через цілий вік шукавши,
ту русалочку Веллямо,
моря доню молодую,
щоб узяти за дружину,
мати жінкою на старість,
панну вудкою піймав я
і потяг собі у човник.
Не здолав проте втримати,
не приніс до себе в хату,
190відпустив назад у море,
у морську безодню темну“.
Він пішов шляхом помалу,
все зідхаючи журливо,
простував додому прямо
і премудре мовив слово:
„Чув колись зозулин голос,
і вона співала радість,
рано вранці, пізно вечір,
і коли-коли у південь.
200Що ж пропав прекрасний голос,
що ж умер чудовий поспів?
Смутком голос надірвався,
сум його узяв з собою.
Я не чую більше співу
ні тоді, як сонце пада,
ні увечері на радість,
ні собі на втіху ранком.
І собі не дам я ради,
бути як і як тут жити,
210як мені тривати в світі,
як по цій землі блукати?
Якби ще на світі мати,
на землі жила старенька,
то б мені сказала ясно,
що б я мав тепер почати,
щоб не вдаритись у тугу,
не вдаватися у смуток,
за оці недобрі днини,
під оцю лиху годину“.
220 У труні проснулась мати,
З-під землі відповідала:
„Не вмирала мати в тебе,
ще не спить твоя старенька,
щоб тобі сказать виразно,
як поводитися мусиш,
щоб не вдарився у тугу,
і у смуток не вдавався
за оці недобрі днини,
під оцю лиху годину.
230До дочок іди півно́чи,
найдеш там дівчаток гарних,
вдвоє кращих і ніжніших,
раз у п'ять, у шість здоровших,
і дівчат не язикатих,
не оцих Ляпонок млявих.
Там візьми ти, сину, жінку,
чисту півночи дитину,
що на позір буде гожа,
і сама на зріст прекрасна,
що прудка на ноги завжди
і гнучке у неї тіло“.
——————