Калеваля/П'ятнацята руна
| ◀ Чотирнацята руна | Калеваля пер.: Євген Тимченко П'ятнацята руна |
Шіснацята руна ▶ |
|
Зміст. Кілліккі постерігає, що з щітки Леммікейненової крапа кров. — Це показує, що він умер. — Стара мати багатирева вирушає на Похйолю, щоб довідатися, чи не чути чого за сина. — Льовхі їй оповідає, по довгих розмовах, що вона наостанці загадала Леммікейненові; але сонце їй довідно каже, що він умер і де похований. — Леммікейненова мати вирушає до річки Туоні; витяга з неї покалічене тіло синове і вертає йому життя довгими замовляннями і прикладанням чарівного бальзаму, потім припроваджує його додому.
Леммікейненова мати
так старенька дома мислить:
„Де тепер мій Леммікейнен,
де мій Ахті запропався?
Щоб назад прийшов не чути,
щоб з дороги повернувся“.
І не відала небога
мати рідна і не знала,
де її лишилось м'ясо
10і де кров її зосталась.
Чи на гору він соснову,
чи в степи пішов широкі,
на кряжі шумливі моря,
на піня́ву водотечу:
Чи стоїть в військовій бучі,
серед боїща страшного,
по крижі увесь у крові
зачервонивсь по коліна?
Кілліккі, красуня-жінка,
20на всі боки подивилась
в Леммікейненовім домі,
у дворі Кауком'єлі,
в вечір глянула на щітку,
вранці дивиться на неї;
сталось так одного разу,
рано-вранці перед світом:
виступає кров із щітки,
і червоне із щетини.
Кілліккі, красуня-жінка,
30промовля слова такії:
„Чоловік пропав без сліду,
і загиб Кауком'єлі,
десь на стежечці безлюдній,
на невідомій дорозі;
вже стікає кров із щітки,
і червоне із щетини“.
Леммікейненова мати
пильно дивиться на щітку,
починає гірко плакать:
40„Мені лишенько у світі!
Що мені чинити бідній?
От вже любий мій синочок,
та нещасної дитинка,
до важкого дня дожився,
до лихоти бідний хлопець;
лихо Кауко спіткало,
кров закапала із щітки,
і червоне із щетини“.
Пелену взяла у руки,
50і вхопила в руки сукню:
лине шля́хом дуже швидко,
поспіша з усеї сили;
від ступнів трусились гори
і підносились долини,
понижалися узгір'я,
глибочінь пішла угору.
До хаток дійшла Похйолі,
розпиталася про сина
і такі слова мовляє:
60„Ой ти, півночи ґаздине!
Ти куди заслала сина,
Леммікейнена мойого?“
Льовхі, півночи ґаздиня,
відмовля слова такії:
„Я на тім не знаюсь зовсім,
де синок твій заподівся.
Огера йому дала я,
вогневу коняку в сани;
десь загиб він в ополонці,
70чи замерз в ледовім морі,
в пащу вовкові дістався,
чи ведмедеві у пельку“.
Мати Ахтіна мовляє:
„Ти брехню говориш чисту:
вовк мій рід губить не буде,
а ведмідь не займе Ахті,
швиргоне він вовка пальцем,
ведмедів руками звалить.
Як мені не скажеш правди,
80де ти Ка́уко поділа,
я в пекарні двері зламлю,
двері виважу млинові“.
Мовить півночи ґаздиня:
„Я його погодувала
і дала йому напитись,
вшанувала всім доволі;
посадила мужа в човник,
щоб він плинув течією.
Але все таки не знаю,
90де пропав твій син нещасний.
Може в піні водоспаду,
серед нурту десь у вирі“.
Мати Ахтіна мовляє:
„Ти брехню провадиш чисту;
ти скажи відверто правду,
положи кінець неправді.
Ти куди поділа Ахті,
де Калеви сина діла?
Бо тебе погибель візьме,
100зараз смерть тебе поглине!“
Мовить півночи ґаздиня:
„Ну, тепер скажу я правду:
Загадала я, щоб лося
того гордого піймав він,
огера щоб зануздав він
і щоб він запріг лошатко.
Та по лебедя послала,
щоб цього зловив він птаха.
А проте таки не знаю,
110може з ним зчинилось лихо,
чи він так чогось загаявсь;
не чутно, щоб він вернувся
молоду свою узяти,
мою донечку кохану“.
Мати все шука, де зник він,
все боїться, що пропав він;
на́че вовк біжить болотом,
як ведмідь простує лісом,
як змія пливе водою.
120Як кабан біжить на полі,
як їжак гайса край моря,
як той заєць берегами;
відкида аж геть каміння,
стовбури дерев валяє,
розкидає хмиз далеко,
на мости тільки метає:
Все загиблого шукає,
все шука і не знаходить.
От вона дерев питає,
130де її синок подівся?
З-між дерев ялинка каже,
дуб відмовив їй розумно:
„Я про себе лиш піклуюсь,
де б я дбав про твого сина.
Випав льос мені суворий,
і мене спіткало лихо:
на кілля мене рубають
та вирізують кияччя,
та на дрова переводять,
140пропаду я незабаром“.
Все загиблого шукає,
все шукає, не знаходить.
От шляхи вона стріває
їх вона благає-просить:
„Ви шляхи від бога дані,
чи не бачили синочка,
мого ябка золотого,
того срібного кийочка?“
Їй розумно відмовляють,
150їй шляхи оті говорять:
„Нам самим великий клопіт,
де ж нам дбать про твого сина.
Нам гірка судилась доля,
нас тяжке спіткало лихо:
нами всі біжать собаки,
нами котяться колеса;
черевики дуже топчуть,
нас придушують підошви“.
Все загиблого шукає,
160все шукає — не знаходить.
От іде шляхом тим місяць,
так вона його благає:
„Золотий мій місяченьку,
чи не бачив ти синочка,
мого ябка золотого,
того срібного кийочка?“
Місяць той від бога даний
їй відказує розумно:
„В мене клопоту багато,
170де б я дбав про твого сина.
Випав льос мені суворий,
і мене спіткало лихо:
уночі я сам блукаю
і свічу в морози люті;
взимку я на чатах пильних,
а улітку я зникаю“[1].
Все загиблого шукає,
все шука і не знаходить.
Сонце їй іде напроти,
180його так благає мати:
„Сонце, що від бога дане!
Чи не бачило синочка,
мого ябка золотого,
мого срібного кийочка?“
Сонце мусіло вже знати,
на відповідь так сказало:
„Вже загинув твій синочок,
вже сконав він, неборака,
на Туоні чорній річці,
190в глибоко́сті вод Маналі.
В водоспад він затопився,
поринув в глибокі нурти,
на границях Туонелі,
на низовинах Маналі“.
Леммікейненова мати
розлилась слізьми гіркими,
до ковальні йде і каже:
„Ільмаринене ковалю!
Ти давніш кував і вчора,
200так ще куй мені сьогодні
з держаком граблі мідяним
та з залізними зубцями;
зубці довгі на сто сажень,
і держак на п'ять завдовжки“.
Сам коваль той Ільмаринен,
той кувач одвічний, майстро,
мідяне́ зробив граблище,
на граблі зубці скував їй,
що завдовжки на сто сажень,
210на валку скував п'ять зубців.
Леммікейненова мати
узяла граблі залізні,
надбіга до Туонелі
і отак благає сонце:
„Сонце, ти від бога дане,
ти присвічуєш творцеві,
припечи́ разочок палко,
вдруге, щоб знялася пара,
втретє гаряче-пекуче,
220ти приспи лихеє кодло,
ти знесиль Маналі нарід,
потоми Туоні панство“.
Сонце те від бога дане,
дорога творця дитина,
на дупло берези сіло,
на залім вільховий стало,
засвітило раз палюче,
вдруге, щоб знялася пара,
втретє га́ряче-пекуче,
230і лихе приспало кодло,
і знесилило Маналю,
молодих мужів з мечами,
дідуганів із кияччям,
списаків середовічних;
і ширя, летівши звідти,
надлітаючи до неба,
на улюбленеє місце,
на свою містину давню.
Леммікейненова мати
240узяла граблі залізні
і гребе й шука за сином
у шумливім водоспаді,
серед бурного потока;
не знайшла його, гребучи.
Що вона береться глибше,
і сама вступила в воду,
аж по пояс стала в хвилі,
в течію оту по пояс,
загрібає по потоці,
250в течії шукає сина.
А відтак іде навпроти,
переходить раз і другий,
ловить синову сорочку,
ловить з тяжкою нудьгою,
переходить знов рікою,
витяга панчохи й шапку,
ті панчохи тягне з сумом,
тягне шапку ту з журбою.
Знов вона ступає глибше,
260в глибочінь саму Маналі,
в довжину бере граблями,
і упоперек удруге,
навкоси громадить втретє.
Іно лиш за третім разом
сніп великий зачепила,
на зубці грабель залізні.
Не самий то сніп ізринув,
сам веселий Леммікейнен,
молодець Кауком'єлі,
270на зубці з ним зачепився,
підмізинним тільки пальцем,
тільки лівою ногою.
Появився Леммікейнен,
той веселий син Калеви,
на граблях на мідь багатих,
на хребті блискучім моря.
Та шматків забракло кілька,
голови шматка з рукою,
і дрібних ще инших часток,
280та життя йому забракло.
Отоді міркує мати,
і таке мовляє слізно:
„Чи ж отут не вийде мужа,
чи ж не буде тут героя?“
Крук оті слова вчуває
і їй каже на відповідь:
„Той, хто зник, не буде мужем,
багатир не стане знову,
вже сиги пожерли очі
290і роз'їли плечі щуки;
кинь в струмок його ти знову,
кинь у нурти Туонелі,
щоб він там тюленем стався,
на кита щоб перекинувсь“.
Леммікейненова мати,
все не кида сина в воду,
з жвавим серцем зануряє
ті граблі вона у воду,
вдовжину тієї річки,
вздовж і впоперек Туоні.
300Голови шмат ловить, руку,
і спинних кісток частинки,
і кавалки кульшів ловить,
инших ще багато куснів,
і складає тіло сина,
Леммікейнена свойого:
Притуля до м'яса м'ясо,
кісточки всі доміряє,
член прив'язує до члена,
і стискає міцно жили,
310 Цупко звязує ті жили,
і кінці з кінцями зводить,
жил нитки вона всі лічить
і слова такі мовляє:
„Панно жил, струнка на зріст ти,
Суоне́тар[2], жил богине,
ти прядеш чудово жили,
пряхо з рівним веретенцем,
з верстаком на мідь багатим,
з колесом його залізним;
320ти приходь, тебе прошу я,
ти приходь, тебе благаю,
жмуток жил неси рукою,
звязку жил неси в приполі,
щоб звязать міцніше жили,
їх кінці скріпити дужче
в ранах цих, що ще відкриті,
в цих дірках, що тут роздерті.
Як цього ще буде мало,
є там ви́соко в повітрі,
330є дівчина в міднім човні
в човні з накриттям червоним.
Панно, ти зійди з повітря,
ти з небес пупка, дівчино!
Переплинь на цих ти жилах
переїдь по плечах, панно,
по кістках порожніх плавай,
по дірках, що тут у членах.
Поклади на місце жили,
340де вони лежали спершу;
ти заллєш великі жили,
знов вони візьмуться бити;
перев'яжеш міцно тужні
у кінці жило́к маленьких.
Ти візьми м'якеньку голку,
усили шовкову нитку,
ший ти голкою м'якою,
олив'яною цюруй ти.
Жил кінці та голка стягне,
350і шовкова нитка звяже.
Як цього ще буде мало,
сам всевіда сотворитель
запряжи моторні коні,
румаки баскі і бистрі,
і строкатими санками
переїдь і кості й члени,
і те м'ясо, що тріпоче.
Переїдь ти жили бучно,
прив'яжи до костей м'ясо,
360прив'яжи до жили жилу,
ти срібло полож на скріпи,
на жилок уразки — злото.
Там же, де розсілась шкіра,
дай рости новій ти шкірі;
там, де жили розірвались,
ти позвязуй їх міцніше;
де нема багато крови,
там її налий нової;
де були розбиті кості,
370най там знову виростають;
де розшарпалося м'ясо,
там звяжи його міцніше,
ти полож його щільніше,
де воно лежало перше,
кість до кости, м'ясо з м'ясом,
прикріпи до членів члени“.
І збирає мати сина,
мужа, славного героя,
щоб зажив він так, як перше,
380в тій подобі, як давніше.
Замоцьовано всі жили
зцементовано кінцями;
не здоліє муж промовить,
говорить синок не здужа.
Ці слова говорить мати,
так сама дається чути:
„Де тепер візьму я масти,
де крапе́ль візьму медових,
щоб безсилого мастити,
390щоб направить бідолаху,
щоб він міг промовить слово,
щоб уста відкрив на співи?
Меду пташко, божа бджілко,
лісових квіток царице!
Принеси піди ти меду,
неси патоку солодку,
із Метсолі запашної,
та з чуйно́ї Тапіолі[3],
з келишків квіткових взявши,
400із голівок трав пахучих,
щоб боління втихомирить,
заспокоїти терпіння“.
Бджілка, пташечка хутенька,
полетіла, запурхала,
до Метсолі запашної
і розумної Тапйолі,
висиса квітки на луках,
язиком медку зварила
з келишків шістьох квіткових,
410з цвіту, що від ста травинок,
і летить назад бренливо,
приліта з гудінням хутко;
мед солодкий їй на крилах,
повно патоки на пір'ях.
Леммікейненова мати
забирає масть від бджілки
і мастить слабого нею,
та невдатника лікує.
Масть проте не помагає,
420муж не може мовить слова.
Ці слова мовляє мати:
„Бджілко, пташечко кохана,
в инші ти полинь країни,
за дев'ятим морем будеш,
і спустись на виспу в морі,
на пролісся медовії.
Де нові хатки Туурі,
де Пальвойнена[4] не вкриті,
там медок є добродійний,
430там чудовії є масті,
жилу всякую зміцняють,
всякий член вони лікують.
Принеси тієї масти,
принеси ті ліки-чари,
щоб мені покрити лихо,
щоб загладити нещастя“.
Бджілка легкий чоловічок,
запурхала знов далеко,
за дев'ятим морем лине,
440пів десятого промчала,
день летить, летить день другий,
так летить вона день третій,
в комишах не спочиває,
не сідає на листочки,
мчить до острова на морі,
на пролісся медовії,
на вогневі водоспади,
до ріки святої нуртів.
Там і мед уже зварився,
450масть була зусім готова
у миска́х малих, глиня́них,
в казанах мідяних гарних —
всі завдовжки тільки в палець
і лишень завширшки в пучку.
Бджілка, бистрий чоловічок,
позбирала масті пильно.
Не багато плине часу,
ледве мить одна минула,
вже летить — гуде, вертає,
460поспіша з усеї сили.
Шість трима в руках лушпайок,
сім шкарупочок на спинці,
мастю доброю всі повні,
чудо-ліками міцними.
Леммікейненова мати
сина мастю тою маже:
дев'ять мастей положила,
вісім різних чудо-ліків.
Не дають вони ратунку,
470нічогісінько не вдіють.
Промовля слова такії,
і такую мовить мову:
„Бджілко, пташечко повітря!
Полети бо ще утретє
на висо́кості небесні,
за дев'ятим небом будеш,
там багато знайдеш меду,
щільників солодких силу,
бог один його вживає,
480сам святий той сотворитель,
він своїх дітей ним мастить,
як їх зла мордує сила.
Умочи в медок ти крила,
в солодощі легкі пера.
Принеси щільник на крилах,
на своїй обгортці меду,
щоб ці болі вгамувати,
заспокоїти терпіння“.
Бджілка та, розумна пташка,
490промовля слова такії:
„Як туди мені дістатись,
я безсилий чоловічок“.
„Ти полинеш звідси гарно,
загудеш вгорі чудово,
вище місяця під сонцем,
поуз дивних зір небесних.
В перший день, там пролетівши,
роги місяцю зачепиш,
а на другий надлетиш ти
500до лопатки Ведмеди́ці[5],
а на третій станеш вище
над сімох зірок спиною,
там не довга вже дорога;
невеличка тільки смужка
там до божої оселі,
до мешка́ння пресвятого“.
Від землі знялась та бджілка,
піднеслась на крилах з дерну,
ніжним віялом махає,
510вгору мчить малими крильми
понад двором місяцевим,
зачепила з краю сонце
і Ведмедичині плечі
та сімох зірок лиш спину.
Полетіла в льох до бога,
до потужного в комори:
готувалися там ліки,
там виварювано масті —
їх отам у срібних жбанах,
520в казанах із злота гарних;
мед варився в осередку,
по боках м'якіші масті,
готувався мед на сонці,
а варились масті долі.
Бджілка, пташечка повітря,
набира багато меду,
бере патоки досхочу.
Небагато плине часу,
як назад вона вже лине,
530як вертається з гудінням;
сто ріжків приносить в лапках,
инших тисячу начиння,
повних медом і водою
найпрекраснішою мастю.
Леммікейненова мати
в рот бере швиденько масти
на язик покоштувати,
щоб розсудком скласти ціну:
„Масть така, як їй і треба,
540от оці таємні ліки,
ними бог мастить найвищий,
і творець гамує болі“.
Мати сина натирає,
безталанного лікує,
мастить кості по розще́пах,
члени мастить по суглобах,
мастить зверху, мастить зсподу,
у середині теж мастить.
Промовля слова такії
550і такую мовить мову:
„Прокидайсь від сону, синку,
залиши свою дрімоту,
у оцім лихому місці[6],
у такім страшному стані“.
Він прокинувся від сону,
він підвівся від дрімоти,
міг тепер сказати слово,
язиком він так промовив:
„Довго спав я на дозвіллі,
560я дрімав, ледачий, довго,
ну, тай виспався ж я добре,
як мене взяв сон глибокий“.
Леммікейненова мати
промовля слова такії:
„Спав би ти, нівроку, більше,
перележав би ще довше
ти без матери, нещасний,
що тебе колись носила.
Ти скажи, синочку, бідний,
570ти повідай, щоб я чула:
хто тебе відніс в Маналю,
до ріки заслав Туоні?“
Мовив юний Леммікейнен,
нені так відповідає:
„Пастушисько мокроокий,
той сліпун з країв дрімотних,
він мене в Маналю кинув,
до ріки заслав Туоні.
Він послав з води гадюку,
580він із хвиль єхідну вислав
на знебулого героя.
Я не знав, що тут чинити,
я не знав гадючих болів,
мук гадюки-дудкотіла“.
Мати Ахтіна мовляє:
„Недобачливий ти муже,
чаклунів взяв чаклувати,
хтів заклясти ти Ляпонців,
і не знав ти мук гадючих,
590ні терпінь єхідни злої.
Від води змії початок,
у струмку вона родилась,
з мізку доброго у качки,
з мізку чайки, що у морі.
Сйейетер [7] плювала в хвилі,
слину кидала на води,
розтягла її вода там,
освінуло тихо сонце.
Колисав наводний вітер,
600і гойдало подування,
і погнало з хвиль на берег
і відкинуло прибоєм“,
Леммікейненова мати
колихає сина пильно,
до життя вертає знову,
щоб він став, як був давніше,
щоб він стався трохи кращим
і ладнішим, як давніше.
І тоді спитала сина,
610ще чого йому бракує?
Відмовляє Леммікейнен:
„Не багато ще бракує:
там живе моє серденько,
там думки мої думують,
у північної дівчини,
в кучерявого дівчатка.
Стара слухати не хоче, —
не віддасть мені дівчини,
якщо птаха не піймаю,
620якщо лебедя не дам їй,
з річки чорної Туоні,
із струмка святого нурту“.
Мати Ахтіна говорить,
промовля слова такії:
„Най тут лебеді спокійно,
най пливуть отут і качки
на ріці Туоні чорній,
у цьому вогненнім нурті.
Ти ходи на рідні межі
630вкупі з матір'ю смутною,
ти складай подяку долі
і хвали найперше бога,
що тобі дав добру поміч,
до життя тебе вернувши
із стежок Туоні хитрих
із країн Маналі злої.
І чого-б могла добитись,
і що вдіяла-б найліпше,
я без люблячого бога,
640без помічника благого“.
Встав веселий Леммікейнен,
навпростець пішов додому
вкупі з матір'ю своєю,
з цею жінкою старою.
Залишу отут я Кавко,
Леммікейнена покину,
з пісні викину надовго,
поверну я хутко співи,
оберну на инші речі,
650на нову зверну я стежку.
——————
- ↑ Відомо, що в Фінляндії літні дні такі довгі, що ночей майже нема, через те і здається, що місяць ніби пропав з неба.
- ↑ Suonetar — одна з богинь здоров'я. Мабуть від suon — патроную.
- ↑ Tapiola, увособлення лісу, зветься чуйною, бо звірена їй осторога перед диким звірем, вимагає найбільшої чуйности.
- ↑ Мабуть від palvaan — копчу.
- ↑ Сузір'я Віз.
- ↑ Оселя Сну, прізвище Похйолі.
- ↑ Від syön — їсти, людожерка.