Калеваля/Передмова
| Калеваля пер.: Євген Тимченко Передмова |
Перша руна ▶ |
|
„Калеваля“ — то фінська народня епопея. Вона складається з поодиноких рун, або пісень. Найкраще заховалися стародавні руни в Карелії російській (парахв. Вуокіньємі Архангельської губ. і парахв. Реполі і Хімолі Олонецьк. губ.) і фінляндській (в Ільмантсі, Суоярві, Суйсталі, Імпілярті і Сердоболі) і на західньому березі Ладозького озера до Інґрії. Мова тих рун, як і цілої Калевалі, карельський діялект (за літературний язик Фінляндії уважають говір Тавастів). Відкрито фінський епос нещодавно, хоч першу згадку за бозтва фінських племен Тавастів і Карелів подибуємо в поемі абоського єпіскопа Аґріколі, надрукованій 1551 року; єпіскоп Бонґ в 1675 р. докладніше виклав фінську мітологію й надрукував кілька рун „Калевалі“; в XVII віці Юсленіус, а в XVIII Портан з Ленквістом і Танандером багато попрацювали над мітологією Фінів; в 1820 р. проф. Райнгольд фон-Бекер видав у звязнім викладі кільки рун за Вейнемейнена, що позаписував їх у північній Фінляндії; він перший подивився на руни, як на часті цілого епосу; 1822–1836 рр. вийшли в світ „Давні руни і новітніші пісні фінського народу“ д-ра Захара Топеліуса. Всі названі праці мають досить уривковий характер. Першою ж особою, що зібрала руни в певну цілість, згідно з певним планом, був Еліяс Ленрот (Elias Lönnrot); він, починаючи з 1828 р., виїздив скрізь по Фінляндії, збираючи стародавні і новітніші пісні; ці останні він видав під назвою Kanteletar[1] в 1840 р., а перші, зложивши в одну епопею з 32 рун (понад 12000 віршів), видав в 1835 р. під титулом „Калеваля“[2]. Оголошення Калевалі друком збудило великий патріотичний ентузіязм серед освіченої верстви фінського народу; під упливом того ентузіязму Академічне Товариство, заложене в Гельзінфорсі 1831 р. в цілі збирання і публікування забутків національної літератури, набрало нового життя. Воно порозсилало своїм коштом багато збирачів рун по всіх усюдах Фінляндії і сусідніх провінцій, де живе фінський нарід. Увесь величезний пісенний матеріял, що був зібраний, Товариство передало Ленротові на впорядкування. Ленрот узявся до праці, і наслідком його роботи вийшла колосальна епопея в 50 рун, чи то 23.793 вірші. Це друге видання побачило світ в 1849 році.
Ел. Ленрот, як і дехто з инших вчених, був тої думки, що колись існувала ціла епопея (хоч насправжки Калеваля недавня поема), що її розрізнені члени Ленрот віднайшов і поскладав докупи. Людові співаки (laulajat) знають тільки руни різної великости, але не поему Калевалю. Ця назва, як і сама поема, є твір Ленрота, синтеза традиційної фінської поезії. Язик рун також позбавлений архаїзмів і відбиває тільки ту говірку, що в ній склалася руна; вона хоч і традиційна, але повсякчас рухлива і змінна, і має так само багато варіянтів, як всяка инша людова пісня. Одного сюжету, що б в'язав руни в епопею, нема, і ми в ній маємо кілька циклів рун: цикл Сампо з центральною в нім фігурою Вейнемейнена; цей цикл можна вважати за підставовий, і слабо з ним звязані цикли рун про Леммікейнена (рр. XI–XV, XX, XXVI–XXX) і Куллерво (рр. XXXI–XXXVI). Домінують в Калевалі два мотиви авантурного характеру: мотив сватання і мотив добування Сампо[3].
Калеваля — епопея цілком відмінного характеру від инших народніх епопей. Коли ми в тих знаходимо якийсь історичний підклад і боротьбу героїв (багатирів) силою оружжя, то в Калевалі не маємо жадного історичного підкладу, навіть до того, що рунам зовсім не відому давня стичність Фінів з Германцями, Литовцями і Слов’янами, що за неї свідчить язикова аналіза. Епічні руни вказують на одинокий конкретний історичний факт, на прибуття Фінів у сторону, де перед тим жили Ляпонці (Ляпи), і випертя їх на північ. І багатирі фінські боряться з силами природи і з людьми не так фізичною силою, як силою своєї духової одарованости, могутністю свого слова в замовляннях і закляттях, як шамани. Цей дивний факт дослідники виясняють тим, що Калеваля постала з поезії, що лежить в ґрунті шаманської або магічної ідеї, що епічна руна своїми типами багатирів ніщо инше, як паросток чародійної руни, створительки демонічного міту. Тим воно Калеваля і надає великої ваги співові, але співові заклять і замовлянь, инші пісні, на думку героїв Калевалі, „тільки забавка жіноча“. Поняття навіть фінської землі дуже невиразне. Калеваля й Похйоля — це мітичні сторони. Калеваля — то світла сторона, заселена добрим нащадком Калеви. Похйоля, на північ від неї, то похмура холодна сторона, де живе лиха Льовхі з дочками. Одинокий реальний нарід — Ляпонці, а Фіни показані в особах Вейнемейнена, Ільмаринена і инш. Важко собі уявити, де власне мешкає багатир, де терен його трудів. Не бачуть дослідники в Калевалі будь-якого поняття соціяльної спільности: понад осібником і родиною вона не підноситься, героїчні чини мають інтерес індивідуальний, а не національний.
Початок і природу фінських рун дасться зрозуміти, коли ми очнемо їх студіювати з чародійних пісень, бо вони власне й є справжні руни. Ці руни глибоко перейняті життям народу, його релігійним минулим, згадками і ідеалами. Чародійна поезія подивується у багатьох народів, але ніде не відіграє такої видатної ролі, як у Фінів. Причини цього треба шукати в шаманізмі, що без сумніву був первісною релігією Фінів, як і инших їм споріднених племен. Чародійство пересякає у Фінів умислове і матеріяльне життя. Вони мають на кожний момент, на кожний вчинок, на все добре й лихе свою чародійну пісню. Чародій (чарівник, чаклун) разом і лікар, і лікування не поможеться, коли він не роздивиться в хоробі і не закляне її своїм могутнім словом. Підставова ідея шаманізму — це опанування природи і упокорення собі демонічних істот, що її завідують, могутністю слова, що йде від людей високоодарованих (бо це продукт особистої вищої сили). Такі люди — чарівники, шамани. Чарівник є відун, знахар. Він знає природу і початок всього. Звідти й походить його могутність. Всемогутній той, на погляд Калевалі, хто пізнає істоту речей, себ-то їх початок і буття. Віща людина, що знає початок речей, своїм словом, замовляннями і закляттями може зробити все, що схоче. Так, напр., щоб загоїлися рани від заліза, треба говорити руну, що знає і оповідає походження заліза. Це походження, зрозуміла річ, поетична і мітична фантастика. Таким чином руна чародійна стає повістевою, що в тіснім звязку з епічною. Чародійна пісня своїм викладом і ціллю є приповість, що дорівнює формулі. Її повинно виголошувати цілу без зміни і опустів: коли бракує слова, чи воно змінено, чи забуто, то вона губить свою силу. Так в Калевалі (руна XVI і XVII) і Вейнемейненові не пощастило спорудити корабля, бо йому забракло три слові і, щоб їх знайти, він спускається аж у пекло. Співці ніколи не проказують чародійних рун збирачеві вповні в твердій вірі, що коли вони частину, вірш або слово опустять, то той не скористує з неї. Тільки порівнанням тексту, записаного у різних співців, можна одержати повний текст руни. Але це не значить, що руни сталися стереотипними і заціпенілими в своїй давній формі: на це не було ні кастового, ні громадського примусу — це вільна поганська поезія, як і инші руни, і має численні варіянти. Епічна руна пішла від чародійної. Опріч инших фактів і міркувань, Компаретті найясніший довід на це бачить в самому слові руна, що стосується тепер до традиційних пісень різного ґатунку, а у людових співців його прикладають переважно до пісень, що служать на магічні цілі. Це добре відоме старогерманське слово „runa“, що первісно значило таємничу думку, таємницю, потай сказане, тихо промурмочене слово.
Форма руни дуже давня. Поставши натурально і самосібно, ця форма зовсім проста, примітивна і легка і має свої елементи в самій природі фінського язика, що розрізняє короткі і довгі голосівки, головний наголос завжди на першім складі слова, а побічний на инших складах непаристого ліку, на третім, п’ятім і т. д.; опріч того фінській мові властивий закон вокалічної гармонії, себ-то асиміляції голосівки наростку з голосівкою кореня в слові; це робить вухо сприйнятливим до рівнозвучности. Найнатуральніша віршова міра при таких даних трохей. Руна має 8-складовий силабічний вірш, що творить чотири трохеїчні стопі[4]. Голосова гармонія різного роду, алітерація і рима підсилює цей вірш і робить чутнішим. Алітерація вимагає, щоб в однім віршу принаймні дві слові починалися тим самим звуком, голосовим чи шелестовим. При шелестових звичайно також і наступна голосівка буває однакова або споріднена, при голосових не конче потрібно, щоб вони були цілком ті самі.
Рима буває дуже часто, і не тільки між віршами, а і в середині віршу; її вживання зовсім вільне, ніколи не обов’язкове, часто її то бракує зовсім через багато віршів, то вона тягнеться поспіль через довгий їх ряд.
Опріч того руни багаті на паралелізми, чи повторення. Паралелізм формулюють так: кожен вірш мусить в собі замикати повну думку, що повторюється иншими словами в найближчих віршах, себ-то ми маємо майже раз-у-раз побіч два синонімічні рядки, де другий є парафразою першого, напр.:
В мене два прегарні луки,
пара луків пречудових,
з них оден влуча предобре
і стріляє другий влучно.
Паралелізм підносить і урізноманітнює поетичний вираз, надає йому виразистости, але не робить думку виразнішою, навпаки, часом робить її хисткою, неозначеною, загальною — це тим, що співець, не знайшовши близько-значного слова чи виразу, щоб ту саму думку повторити в иншій формі заміняє її чимось иншим, як йому здається, до того стосовним. Так він може сказати:
Летіла пташка гарного літнього дня,
летіла пташка гарної осінньої ночи,
Ось дівчат чотири бачить,
наречених п'ять із моря,
чотири або п’ять, себ-то кілька.
Ночи шостої сконала,
ночи восьмої умерла —
показує приблизність часу смерти. Коли ми чуємо, що Вейнемейнен, упавши в воду,
Років п'ять носивсь по морю,
років п'ять та шість гойдався,
та ще років сім і вісім,
то це хитання в лічбі дає виображення довгого неозначеного часу.
Що-до мітології і космогонії Калевалі завважимо коротко, що Калеваля показує нам, як давні Фіни уявляли собі сили, що керують життям природи й людини, увособлюючи ті сили в людській постаті; до того кожна сила має ще свої підрядні сили здебільшого в постаті дівчат і дочок. Творець усього світа — Юмаля, це сила, що кермує й будує, — пізніше це ймення стало назвою християнського бога. В постаті Укко увособлено небо й повітря; він творець усього, що бачимо. Повітря — Ільма породило дочку Ільматар, мати води; вона творить скелі, береги й каміння, що під водою. Повітря утворило також качку (sotka), початок твердих істот; з яйця качки постав суходіл і небесні світила. Ільматар, себ-то вода, і вітер (повітря) породили мудрого діда Вейнемейнена, головного багатиря Калевалі. За поміччю Укко Вейнемейнен творить на землі рослини. У Вейнемейнена є брат Ільмаринен, син повітря, віщий коваль, вітрів керманич; він — увособлення вогню. З молока паннів повітря почалося залізо. Так постав світ з добродійних сил природи. Зла засада увособлена в постаті облудного бозтва Хіїсі, що панує на землі і володіє лебедем, лосем і величезною рибою, і лихої Льовхі, що народилася від холоду; вона мешкає завжди у хмурій Похйолі і орудує морозами й снігами. Льовхі помагає сліпій дочці царя мертвих, щоб та породила дев’ятеро синів — хороб; вона краде сонце й місяць в ясній стороні Калевалі і губить худобу. Льовхі — це увособлення твердої північної зими, з усіма важкими наслідками, що вона залишає в житті мешканців на далекій півночі. В мітології Калевалі є також і царство мертвих, підземний острів Туонеля, з царем і царицею Туоні і їх дочкою Туонетарі щоб там дістатися, треба переїхати через річку Туоні. В протилежність Туонелі є світла оселя Юмалі в надзоряних країнах; там в коштовних начиннях готуються цілющі масті, щоб гоїти поранених і вертати до життя вбитих. Мешканці Калевалі і сам Вейнемейнен їздять сватати дочок Льовхі; це сватання і є звязковою ниткою всіх подій Калевалі. В розповідках про ці події розсипано багато побутових рис, що малюють нам фінське життя, становище жінки, родинні взаємини, звичаї, одіж і т. ин. Побіч інтересу етнографічного, Калеваля має великий артистичний інтерес: в ній багато місць високоліричних, багато тонко обмальованих характерів, здоровий гумор, глибоке й живе почуття природи. В своїм перекладі ми користувалися з німецького перекладу А. Шіфнера[5], російського Л. Бєльського[6] і французького прозаїчного Л. Леузон ле Дюка[7] (уваги до тексту з нього й пороблено) та з розправи про Калевалю Д. Компаретті[8].
——————
- ↑ Від Kantele — рід арфи у Фінів.
- ↑ Kalevala — назва країни, і власне значить місце, де мешкає Kaleva, мітологічний праотець фінських багатирів Вейнемейнена, Ільмаринена і Леммікейнена.
- ↑ Sampo — слово темного походження, не то млин, не то скарб. Компаретті не бачить в нім нічого реального, але тільки ідеал добробуту.
- ↑ Наш переклад зроблений хореїчним 8-складовим двоколійним віршем з цезурою (пересічкою) посередині і ритмічним наголосом на третім складі і часто з ямбічною першою стопою, напр.: Старий певний Вейнемейнен, пор. у Куліша: Пішла ту́га по Вкраїні. Гадаємо, що цей розмір найближче віддає трохеїчний вірш оригіналу.
- ↑ Kalevala, das National-Epos der Finnen nach der zweiten Ausgabe ins Deutsche übertragen v. Anton Schiefner. Helsinfors. 1852.
- ↑ Калевала. Финская народная эпопея. Полный стихотворный переводъ, съ предисловіемъ и примѣчаніями Л. П. Бѣльскаго. СПБ. 1888.
- ↑ Le Kalevala, épopée nationale de la Finlande et des peuples finois, traduit de l'idiome original, annoté et accompagné d’études historiques, mithologiques, philologiques et littéraires par L. Léouzon le Duc. Paris. 1867.
- ↑ Der Kalevala oder die traditionelle Poesie der Finnen. Historisch-kritische Studie über den Ursprung der grossen nationalen Epopöen v. Domenico Comparetti. Deutsche vom Verfasser autorisirte und durchgesehene Ausgabe. Halle. 1892.