Калеваля/Перша руна
| ◀ Передмова | Калеваля пер.: Євген Тимченко Перша руна |
Друга руна ▶ |
|
Зміст. Відкриття поеми. Повітря Діва спускається з небесних високостей насеред моря. — Подих вітру її запліднює. — Через сім віків вона блукає по морю і її гойдає буря. — Її болещі й жалі. — Її благання до Укко, найвищого бога. — Орел сідає на коліно Діви і там будує своє гніздо, де кладе сім яєць. — Яйця розбиваються і з їх поламок формуються земля, небо, сонце, зорі й хмари. — Творення від Ільмової дочки. — Народження Вейнемейненове, вічного співотворця.
Я почув одно бажання,
я одну охоту маю,
щоб до співу готуватись,
щоб почати швидше слово,
і на голос взяти пісню,
що наш рід співає здавна.
На устах вже тане слово,
мова поспіхом береться;
на язик вона мій лине,
розніма мені вже зуби.
Золотий мій друже й брате,
мій товаришу ізмалку,
ти ходи співати разом
і балакати зі мною,
бо тепера ми укупі,
з двох сторін зійшлися різних.
Дуже сходимось ми рідко,
ми стріваємось не часто
в стороні убогій Похйі[2],
20у краю північнім біднім.
Положімо руку в руку[3]
і з'єднаймо наші пальці;
заспіваймо ми жвавіше,
і почнім з пісень найкращих,
щоб їх слухали коханці,
щоб прихильники почули,
в плем’ї тім, що літ доходить,
у ростучому народі.
Ці слова[4], що ми дістали,
30 ці пісні, що ми забрали
в Вейнемейненовім[5] пасі,
в Ільмариненовім[6] горні,
на мечі Кауком'єлім[7],
в Юкагайненовім[8] луці,
на полях в краю північнім,
на рівнинах Калевалі[9].
Тих пісень співав мій батько,
як тесав був топорище;
їх мене навчала мати,
40як крутила веретено.
Я тоді іще малятко —
коло їх колін вертівся,
як молокосис дрібненький,
як сисун малий молочний.
Не забракло слів на Сампо[10],
замовлянь на Льовхі досить[11];
в тих словах старіло Сампо,
від замов тих щезла Льовхі;
Віпунен[12] умер у співах,
50вмер, як грався, Леммікейнен[13].
Є чимало слів ще инших,
слів-заклять, що я навчився,
що зібрав я на дорозі,
що вломив їх у лісочку,
що в кущах повідтинав я,
що з гілок понабирав я,
що вскубнув собі на травах,
що підняв собі на стежці,
як ходив я пастушатком,
60 ще хлоп'ям на пасовиська,
де муріг на мед багатий,
де горбочки золотії.
Йшов за чорною Муріккі[14]
і періста Кіммо поруч[15],
Сам мороз мені дав співи,
дощ мені пісень приносив;
їх мені навіяв вітер,
їх морські прине́сли хвилі,
а птахи слова складали,
70дерева́ творили мову.
Я в один клубок змотав їх,
я в одну звязав їх в'язку,
положив клубок на сани,
на санки поклав я в'язку;
і привіз їх до домівки,
у санках привіз до клуні,
і в коморі на бантині
їх сховав в скарбонці мідній.
Пісні довго на морозі,
80довго в схованці лежали.
Чи мені пісні з морозу,
співу з холоду не взяти;
чи скарбонку в хату внести,
на ослін поставить скриньку,
під оці чудові банти,
під оцим гарненьким дахом?
Чи відкрить пісень скарбонку,
скриньку цю, що повна співу,
чи клубок не взять за кінчик,
90розвязати вузлик в'язки?
Гарну пісню заспіваю,
залунає вона любо,
якщо пивом почастують,
вгоноблять ячмінним трунком.
А коли не буде пива,
не дадуть „п'яно́го чола",
заспіваю на-тще-серце,
запиваючи водою,
щоб цей вечір був веселий,
100щоб цей день скінчився любо
і щоб радощами ранок,
день новий у нас почався.
Кажуть так, чував не раз я,
чув, що так в піснях співають:
ночі йдуть одна по одній,
дні по одному нам світять.
Був оден і Вейнемейнен,
цей одвічний чаромовець,
що повітря донька, Каве[16],
110то йому матуся рідна.
Люонно́тар[17] Ільми доня,
та дочка творіння гарна,
дівувала безганебно
всі свої дівочі літа
в наповітряній країні,
на рівнинах плоскорівних.
Дівувати їй обридло,
занудилась панна світом:
вікувати самотою,
120жити дівою до суду
в наповітряній країні,
на розложистих пустелях.
От на діл зійшла дівчи́на
і спустилася на хвилі,
на хребти прозорі моря,
на безмежную площину;
аж дмухнув сердитий вітер,
та знялась від сходу буря,
понялося шумом море,
130піднесли́сь високо хвилі.
Захитало вітром панну,
било хвилями дівчину,
загойдало в синім морі
на укритих шумом хвилях;
вітер плід надув дівчині,
ваготу дало їй море.
Тяжу черева носила,
ваготу свою дівчина,
цілих сім аж соток років,
140дев'ять аж віків людини,
а дитина не знайшлася,
не утворена не вийшла.
Матір вод[18] носило в морі
то на схід, а то на захід,
то на південь, то на північ
і до всіх сторін небесних,
мордувалась болем лютим
в грубім череві з вагою.
А дитина не знайшлася,
150не утворена не вийшла.
Стала панна тихо плакать
і слова такі мовляти:
„Лихо дням моїм безщасним,
бідоласі-непритулі!
Я тепер чого добулась,
що я вийшла із повітря,
що мене шпурляє буря,
що мене гойдає хвиля
на просторі водяному,
160на безкра́їнах хвилястих.
Краще б я жила в повітрі,
пробувала б там дівчина,
як тепер в чужих просторах
водам статися за матір.
У життю тутешнім холод,
неспокійнії тут рухи;
нудно тут мені на хвилях,
по воді оцій блукавши.
Укко[19], мій високий боже,
170ти, що держиш ціле небо,
не барись, боржій спустися,
поспішай, тебе благаю,
вратувать дівча від болю
і від мук черевних панну.
Поспішай, берися швидше,
поспішай, бо дуже треба“.
Не багато часу плине,
ледве мить одна минула,
аж летить прегарна качка,
180лине гожий птах в повітрі:
на кубло шука містини,
на свою оселю місця.
І на схід літа й на захід,
і на південь, і на північ,
та знайти не може місця,
ані жадної містини,
де б сплела собі кубельце,
де б оселю спорядила.
Політала, обдивилась,
190загадалась і сказала:
„Як поставлю дім на вітрі,
на воді збудую хатку, —
то зруйнує хатку вітер,
понесуть домівку хвилі“.
Те почула моря мати,
та дочка повітря красна,
підвела плече із моря,
підвела із хвиль коліно,
щоб кубло змостила качка,
200щоб оселю спорядила.
Качка, гожий птах, нарешті
політала, обдивилась,
те побачила коліно
серед хвиль на синім морі,
прийняла його за згорок,
за муріг взяла зелений.
Політала, обдивилась,
на коліно сіла-пала,
і кубло собі лаштує,
210золоті кладе там яйця:
шість яєць — всі золотії,
сьоме ж яйко із заліза.
Сіла квочкою на яйця,
нагріва горбок колінний.
День сидить, сидить і другий,
та іще сидить і третій.
Завважа води вже мати,
та дочка повітря красна,
помічає, що зігрілась
220її шкіра й розпалилось
наче в полум'ї коліно,
і всі жили розтопились.
От руша коліном дуже,
вельми труситься всім тілом,
так, що яйця впали в воду,
у морські скотились хвилі,
на друзки розбились в морі
і уламками розпались.
Не загибли яйця в твані,
230ні в воді друзки пропали,
тільки красно відмінились,
зформувались всі уламки:
із яйця, із його споду
суходіл — земля повстала;
із горішньої частини
став високий склеп небесний,
із жовтка, із його верху
засіяло сонце ясне;
із білка із його верху
240засвітив на небі місяць;
із рябенького в яєчку
зорі в небі зазоріли;
а із темного в яєчку
на повітрі хмари стали.
Час минає, прудко лине,
рік по рокові збігає,
з молодим сіянням сонця,
з юним блиском місяцевим;
матір вод все плава й плава,
250та дочка повітря красна,
по дрімливих хвилях моря,
по морській туманній площі.
Простяглись під нею води,
а над нею ясне небо.
На дев'ятий рік нарешті,
на десяте уже літо
з моря голову підне́сла,
підвела над хвилі чоло,
почала творить створіння,
260утворять утвори стала
на хребтах прозорих моря,
на просторі вод безмежних.
Там, де руку простягала,
зараз виступи втворились;
де було ногою ступить,
ями вириє на рибу;
де ж у воду опускалась,
глибочінь ставала глибша.
Де землі торкалась боком,
270рівний беріг там простягся;
дотикалась де ногою,
стали заводі лососям;
головою де торкалась,
там саги малі ставали.
Відпливла від суходолу
та на хвилях зупинилась, —
споруджала скелі в морі,
від очей укриті рахви,
щоб човни там розбивались
280і щоб гинули там люди.
Утворилися вже виспи
і повстали в морі скелі;
вітряні стовпи підне́слись
і степи й поля зробились;
замережіло каміння,
та наморщились бескети;
тільки вічний співотворець,
Вейнемейнен не родився.
Старий певний Вейнемейнен
290в тілі в матери блукає
поспіль цілих літ аж трицять,
саме стільки зим блукає
по дрімливих хвилях моря,
по морській туманній площі.
Погадав, поміркував він,
як же бути, як же жити,
у просторі завжди темнім,
в недогіднім тіснім місці,
де світ сонця не сягає,
300світла місяця не видно.
Він слова сказав такії
і таку промовив мову:
„Сонце, Місяцю і Возе,
що на небі, понесіте
із дверей мене незнаних,
із затворів незвичайних,
із кубла́ цього малого,
з цеї тісної домівки.
Дайте мужеві свободу,
310дайте волю ви дитині,
щоб я бачив в небі Місяць,
щоб на Сонце я дивився,
щоб на Воза позирав я,
поглядав на зорі ясні“.
Не пустив на волю Місяць
і не визволило Сонце.
Стало жить йому там важко,
і життя йому обридло.
Він торкнув фортечну браму,
320проломив її мізинцем,
костяний замок ламає
пальцем лівою ногою;
до дверей повзе руками
на колінах через сіни.
Стрімголов у море кинувсь,
повернув рукою хвилі.
Так лишився муж на морі,
велет той на мокрих хвилях.
Років п'ять носивсь по морю,
330років п'ять та шість гойдався,
та ще років сім і вісім;
врешті плине він на беріг,
на сухий безлісий горбик,
на колінах він рачкує
та спирається руками;
і підвівсь, щоб бачить Місяць,
щоб на Сонце подивитись,
щоб на Воза позирати,
340щоб поглянути на зорі.
Так родився Вейнемейнен,
той могутній чаромовник,
а дочка повітря, Каве,
то йому матуся рідна.
——————
- ↑ Руна (runo, мн. runot) по фінському значить вірш, спів, поема
- ↑ Похйа (Pohja) або Похйоля (Pohjola) північна сторона протилежна Калевалі.
- ↑ Фінські співаки, починаючи співати, сідають верхи на лавку навпроти себе і, взявшися за руки, поволі хитаються в поземому напрямі. Один починає строфу, а другий повторює її, далі проказує свою, що перший теж повторює і т. д., аж поки тягнуться співи, себ-то часто цілі дні і ночі.
- ↑ Тут треба розуміти, як і майже завжди в великих фінських runot, магічні слова з надприродною властивістю.
- ↑ Вейнемейнен чи Вейно найголовніший герой поеми, старий віщун, могутній заклинач і співець.
- ↑ Ільмаринен — віщий коваль, Вейнемейненів брат.
- ↑ Кауком’єлі чи Леммікейнен, войовитий і веселий герой Калевалі.
- ↑ Юкагайнен, молодий Ляпонець, що мав чарівного лука і невдатно змагався з Вейнемейненом у співанню.
- ↑ Калеваля — Калеви сторона; Калева — багатирів батько.
- ↑ Симболічне знаряддя, що з ним в'яжеться увесь цикл Калевалі, первісно млин.
- ↑ Лиха баба, що господарювала в сумній Похйолі.
- ↑ Величезний старий велетень, що зрісся з землею; потужних заклинань співець.
- ↑ Кауком'єлі.
- ↑ Коров'ячі ймення.
- ↑ Коров'ячі ймення.
- ↑ Дочка повітря (Ilma) чи творіння, увособлення повітряних сил і творчої сили, та моря мати, що утворила море.
- ↑ Природи (Luonto) дочка. — Творча сила.
- ↑ Ільми дочка тут перемінює ім'я і стає матір'ю води. Вона справді покинула повітря, щоб жити в воді. Зрештою, ці переміни чи нагромадження імен на тій самій особі звичайна привереда фінської поезії.
- ↑ Укко — бог наповітряної країни, бог грому, дід.