Калеваля/Сорокова руна
| ◀ Трицять дев'ята руна | Калеваля пер.: Євген Тимченко Сорокова руна |
Сорок перша руна ▶ |
|
Зміст. Вейнемейненів корабель їде далі. — Він опинився серед водоспадів. — Закликання Леммікейнена. — Корабель спиняє щука. — Вейнемейнен її забиває, з її кісток робить музичний струмент — кантеле. — Даремні спробунки Вейнемейненових товаришів і всіх Похйолян грати на цім інструменті. — Його відносять до могутнього співотворця.
Старий певний Вейнемейнен
далі човником керує,
від кінця морського рога,
від убогої селини;
він співаючи мандрує,
повний радощів по морю.
Зорять з берега дівчата,
зорять, слухають і мовлять:
„Що за погуки на морі,
10що за співи в водотечі,
кращі погуки від перших,
співи ліпші, як бували?“
І керує Вейнемейнен
в перший день із річки в річку,
а у другий болотами
і потоками у третій.
Пригадав і Леммікейнен,
як чував давніш він мову
побіля струмків вогневих,
20при нуртах святої річки,
промовля слова такії,
і такую мовить мову:
„Водоспаде, не шуми ти,
водо, ти не колихайся,
панно рік, дівчино шуму,
сядь на камінь серед виру,
на бескеті при шипінню,
захопи в рамена хвилі,
і бурун стисни руками,
30шум отой здуши у жмені,
не пускай на груди бризки,
гомін той над головами!
В морі мешкаєш ти здавна,
ти одвічно вся у шумі!
Догори, на хвилі, вирни,
піднеси над шумом лоно,
ти звяжи міцніше піну,
стережи ти краще хвилі,
щоб і той від них не згинув,
40хто безгрішний, неповинний!
Ви, каміння серед річки,
шумом вбранії бескети!
Нахиліть ви чоло ваше,
долу голови схиліте,
де байдак червоний плине,
де біжить смолений човник.
Як цього ще буде трохи,
Кіммо, сину той від Каммо[1],
просвердли ти свердлом шпарку,
50проколи отут ти дірку,
крізь бескет серед потоку,
крізь лихий підводний камінь,
щоб і човник не застрявши
перебіг там без ушкоди!
Як цього не буде трохи,
господа́рю водотечі!
Відміни на мох каміння,
на дихання щуче човник,
як він піде через хвилі,
60через гори водянії.
О ти, панно водоспаду,
ти в ріці живеш, дівчино!
Ти скрути м'якеньку нитку,
із лянних скрути початків,
протягни понад водою,
над потоками блакитну,
щоб по ній мій човен линув,
дном осмоленим проїхав,
щоб недосвіднії навіть,
70простаки знайшли дорогу.
Ти керманичко-богине!
Ти керму візьми у руки,
чим ти човничок керуєш
в зачарованих потоках[2],
поуз злісну ту оселю,
поуз вікна чаклунові!
Як цього ще буде трохи,
Укко, мій небесний боже!
Проведи мечем ти човник,
80ти керуй блискучим лезом,
щоб побіг дощаний човник,
поспішав байдак ялинний“.
Старий певний Вейнемейнен
через хвилі всі керує,
крізь скелистії узгір'я
і крізь піну з диким ревом.
Там байдак не зачепився,
і знавця не став там човен.
А коли уже він вийшов
90на широку вільну воду,
він свій біг спинив раптово,
бистрий човен зупинився,
на однім загруз він місці,
з мілини зійти не може.
Сам коваль той Ільмаринен,
з ним веселий Леммікейнен,
вдвох стерно у море пхають,
в воду дошки ті соснові,
нагинають дуже човна,
100відштовхнуть бажають з місця;
аж не хоче бігти човник,
дощаний байдак не лине.
Старий певний Вейнемейнен
промовля слова такії:
„Леммікейнене веселий,
нахилися й подивися,
що воно тримає човна,
що нам човник зупинило
на розложистих потоках,
110у безмових глибокостях;
що там: гілька, чи то камінь,
чи яка притика инша“.
Сам веселий Леммікейнен
нахилився, подивився
аж на спід під самий човник
і такі слова він каже:
„Човен сів тут не на камінь,
не на камінь, не на віти,
на плечі сидить він щучім,
120на стегні морському псові“.
Старий певний Вейнемейнен
промовля слова такії:
„Все в воді траплятись може:
може й гілька, може й щука;
сидимо на спині щучій,
на стегні морській собаці;
із мечем ти лізь у воду,
розшматуй на часті рибу“.
Сам веселий Леммікейнен,
130молодець здоровий, ручий,
із піхов меча понажив,
косторуба, що при боці,
з лезом він поліз у воду,
та з облавків поточився,
покотився він у воду,
і гребе руками в морі.
Ільмаринен хутко тягне
за волосся того мужа,
він підніс з потоків мужа,
140і такі слова мовляє:
„Поробились всі мужами,
бородатими всі стали;
і таких аж сотня буде,
повна тисяча їх вийде“.
Взяв коваль свій меч при боці,
із піхов залізо дике,
щоб убити зараз рибу;
він на спід під човен вдарив,
але ж лезо поламалось,
150що і щука не почула.
Старий певний Вейнемейнен
промовля слова такії:
„І пів мужа ви не гідні,
в вас героя ні третини;
якщо муж бува потрібний,
то і розум треба мужний;
розум лиш буває в простих,
тям увесь буває в инших“.
Сам свого виймає леза,
160тягне гостре те залізо,
лезо він стромляє в хвилі;
з краю човна вглиб занурив,
саме в спину тої щуки,
в ребра пса того морського.
Меч одначе там лишився
і застряг у пащі в рибі;
старий певний Вейнемейнен
витяга угору рибу,
із води підносить щуку.
170На шматки розпалась щука,
риби хвіст на спід звалився,
голова упала в човен.
Знову міг рушати човен,
знову міг помандрувати;
старий певний Вейнемейнен
повернув на бескет човен,
і жене байдак на беріг;
повернувся він і бачить
щучу голову в кавалках
180і такі слова мовляє:
„Хто тут з молоди найстарший,
розплатав би цюю щуку,
шматував би цюю рибу,
щучу голову розрізав?“
Чоловіки з човна мовлять,
і жіноцтво від облавків:
„У ловця — пак ліпші руки,
і також святіші пальці“[3].
Старий певний Вейнемейнен
190із піхов ножа виймає,
від стегна холодну крицю,
щоб порізати ту щуку,
розплатати тую рибу,
і такі слова він каже:
„Між дівчат, котра молодша,
най мені цю щуку зварить,
щоб була нам на сніданок,
придалась на сутий бенькет“.
Узялись варить дівчата,
200десять панночок навзавід;
і оту зварили щуку
на обід і на сніданок;
на бескетах залишились,
кості риб'ячі на скелі.
Старий певний Вейнемейнен
подививсь на тії кості,
звідусіль він роздивився
і такі слова мовляє:
„Що б могло із цього вийти,
210із зубів цієї щуки,
з її щелепів широких,
якби кинути їх в горен,
де кує коваль той, майстер,
в руки мужа досвідного?“
І промовив Ільмаринен:
„А нічого з непотрібних
кісток риб'ячих не вийде,
як їх кинути у горен,
де кує коваль той, майстер,
220в руки мужа досвідного“.
Старий певний Вейнемейнен
промовля слова такії:
„Із кісток одначе може
вийде кантеле чудове,
якби майстер тут знайшовся,
щоб зробив він їх струментом“.
Не знайшлося майстра зшити,
ті кістки звязати вмільця,
в інструмент музичний скласти;
230взяв старий сам Вейнемейнен
кістки риб'ячі в'язати;
сам стає собі за майстра,
інструмента сам він справив,
той знаряд на вічну радість.
Звідки в кантеле заломи?
З щучих щелепів великих.
Звідки штифтики взялися?
Із зубів великих щучих.
Струни кантеле ізвідки?
240з волосні коня Хіісі.
Вже змайстровано струмента,
давно кантеле готове;
з кістки щучої струмент той,
з риби кантеле, із остей.
Що зібрались нежонаті,
і жонатії герої,
недоросле парубоцтво,
і дівчата молоденькі,
і бабня уся й дівоцтво,
250і середні молодиці,
щоб на кантеле дивитись,
щоб побачити ту арфу.
Старий певний Вейнемейнен
зволив молоді й старечі,
дозвіл дав середовічним,
струни щоб перебирали
на тім кантеле, на щучім,
на тій арфі рибокостій.
І стареча грала й молодь,
260грав і люд середовічний;
молодим ламались пальці,
старим голови трусились,
на веселощі не йшлося,
і грання не вигравалось.
І промовив Леммікейнен:
„Гей недоуми ви, діти,
з тупим розумом дівчата,
недотепи і нездари!
Не під силу вам заграти,
270звуки вивести майстерно;
інструмент мені ви дайте,
мені кантеле несіте,
і поставте на коліна,
попід пучками кладіте“.
Що веселий Леммікейнен
держить кантеле руками,
ставить арфу перед себе,
попід пучками тримає;
аж він кантеле торкає,
280так і сяк переставляє:
не бренить одначе арфа,
не дає вона утіхи.
Старий мовить Вейнемейнен:
„Ні між тими, що молодші,
ні між людом на зростанні,
ні між старшими не буде,
хто б умів на цім струменті
і заграти й дати втіху;
чи не буде де в Похйолі,
290щоб на тій заграв хто арфі,
щоб добув утіху з неї,
як зашлю її в Похйолю?“
Він заслав в Похйолю арфу,
і заслав до Саріолі:
молоді на ній там грали,
грали там на ній дівчата,
грали там і молодиці,
і жонаті чоловіки,
і старенька господиня
300в руціх кантеле крутила,
цупко пальцями хапала,
його пучками стискала.
Всі там грали на Похйолі,
грали там усякі люди:
там веселощів не знати,
не було грання співуче,
струни поперевертались,
волосінь стогнала сумно,
звук надбитий там виходив,
310кепсько кантеле гучало.
Спав сліпий в кутку зігнувшись,
на печі отам старий той,
на печі він і прокинувсь,
та проснувся на лежанці,
сидячи бурчить він з печи,
забурчав в кутку лишившись:
„Та покиньте бо там грати,
зупиніть страшенний гамір!
Мені голову розбили
320і пробили в вухах шпарки,
перейшли ви крізь волосся,
з сону вибили надовго.
Якщо кантеле Суомі
не приносить вам утіхи,
ні солодкої дрімоти,
в сон приємний не затопить,
так укиньте його в воду,
в глибочінь морів закиньте,
чи назад його несіте,
330покладіть оцю ви арфу
в руки ті, що ю створили,
на ті пучки, що струнили“.
Зараз арфа відповіла,
ось як кантеле гучало:
„Я іти не хочу в воду,
в глибочінь морську топитись,
най заграє сам мій майстер,
та рука його уміла“.
Віднесли тихенько арфу,
340обережно положили
на ті руки, що створили,
на коліна, що чекали.
——————
- ↑ Каммо — бозтво каміння (Kammo — жах).
- ↑ Пороги (водоспади) уважалося зачарованими за-для небезпеки, що вони мають.
- ↑ Тому, що море і ріки у давніх Фінів були предметом релігійного культу, то риби, що там водилися, звичайно, їм видавалися за святих істот, яких не можна займати, хіба з пошаною. От чому в родинах розчиняти рибу випало найдостойнішому.