Калеваля/Сорок дев'ята руна
| ◀ Сорок восьма руна | Калеваля пер.: Євген Тимченко Сорок дев'ята руна |
П'ядесята руна ▶ |
|
Зміст. Сонце і місяць не показуються, їм навзамін Ільмаринен кує золотий місяць і срібне сонце. — Він їх віша на ялині на вершку, але від них нема жадного світла. — Вейнемейнен питається долі і дивується, де Льовхі сховала обидва світила. — Він вирушає на Похйолю, щоб їх визволити. — Велика баталія. — Вейнемейненові не повелося в його спробункові і щоб знов почати, він просить Ільмаринена, щоб той дав йому дужчого знаряддя. — Льовхі, перекинувшися яструбом, летить до майстерні ковалевої. — Побачивши знаряддя, що він готує, вона пересвідчується, що не варто далі перекорятися, повертає на Похйолю і сама випускає сонце і місяць. — Вейнемейненові замовляння.
Не бажало сяти сонце,
золотий світити місяць
над оселями Вейноле,
в піскуватій Калевалі;
засів ввесь взяло морозом,
на стада хороба впала,
занудилося все птаство,
зажурилися всі люди,
що не сяє світло сонця,
10світло місяця не блима.
Щука відала глибокість,
знав орел дороги птаства,
корабельну путь знав вітер;
та лишень не знали люди,
чи вернувся сірий ранок,
чи спустилась нічка темна
на туманний млистий беріг,
на укритий лісом острів.
Раду радила молодіж,
20і діди старі гадали,
як без місяця прожити,
як лишитися без сонця
у краях нещастя повних,
в бідних просторах Півночи.
Міркували і дівчата,
ждали помочи сирітки,
де коваль[1], пішли до горна,
так вони йому сказали:
„Підведись, коваль, від стінки,
30відійди від скелі, майстре,
нам новий ти викуй місяць
і зроби нове нам сонце!
Зле, коли не світить місяць,
важко жити нам без сонця“.
Відійшов коваль від стінки,
відійшов від скелі майстер,
став новий кувати місяць,
став нове робити сонце;
місяць робить він із злота,
40із срібла кує він сонце.
Старий вийшов Вейнемейнен,
при своїх усівся дверіх,
промовля слова такії:
„Що, ковалю, любий брате!
Що так грюкаєш в ковальні,
що так б'єш без перестанку?“
Відмовляє Ільмаринен,
промовля слова такії:
„Золотий роблю я місяць,
50і кую я срібне сонце,
понесу я їх на небо,
де шість зоряних покровів“.
Старий мовив Вейнемейнен,
сам сказав слова такії:
„Ільмаринене, ковалю!
Ти почав даремну працю:
злото місяцем не буде,
із срібла не вийде сонця“.
Ільмаринен справив місяць,
60також викував і сонце,
обережно вгору виніс,
їх він високо поставив,
він поніс на сосну місяць,
на вершок ялини сонце;
піт котивсь йому із чола,
по плеча́х котилась вогкість,
бо така важка робота,
так він цілий день натуживсь.
Ось на гору виніс місяць,
70і поніс на місце сонце,
на сосни верхів'я місяць,
на вершок ялини сонце;
аж не хоче сяти місяць,
і світить не хоче сонце.
Мовить старий Вейнемейнен,
сам сказав слова такії:
„Треба день жеребувати,
по прикметах тра дізнатись:
де тепер сховалось сонце,
80де позник від нас той місяць“.
Сам старий той Вейнемейнен,
віковічний заклинач той,
ріже він скалки із вільхи,
ставить потім їх в порядку.
Жереба почав вертіти,
повертати став перстами,
промовля слова такії,
і такую мовить мову:
„Це запитую творця я,
90відповісти гостро правлю:
мов ти правду, жереб божий,
знак творця, скажи мені ти,
де тепер сховалось сонце,
і куди попав наш місяць,
що вже довгий час на небі
ми не бачимо їх зовсім.
Ти скажи по правді, жереб,
не скажи під мислі мужа,
дай отут правдиве слово,
100поклади завіт міцніший!
Як мене одурить жереб,
кину я його на землю,
чи в вогонь його закину,
хай значок в вогні займеться“.
Жереб вимовив по правді,
знак мужів тоді відмовив,
що сховалось з неба сонце
і упав з небес той місяць
в Похйолі велику скелю,
110в надра мідного бескету.
Старий певний Вейнемейнен
промовля слова такії:
„Я піду тепер на північ,
у тропі синів Похйолі,
принесу сюди я місяць,
золоте візьму я сонце“.
Дбає поспіхом туди він,
в вічно хмурую Похйолю.
День іде туди і другий,
120і нарешті аж на третій
показався вхід на північ,
кам'янії видко гори.
Аж кричить він дуже гучно,
край Похйолі річки ставши:
„Гей, мені давайте човна,
щоб тут річку переплив я!“
Не почуто його крику,
човна з берега не гнали,
наложив гілля він купу,
130від сосни сухої голок,
запалив їх на взбережжі,
так що дим повстав великий,
звелось полум'я до неба,
дим наповнив все повітря.
Льовхі, Похйолі ґаздиня,
до віконечка надходить,
на протоку позирає,
промовля слова такії:
„Що за полум'я палає
140у протоки цеї вусті?
На війну так може й мало,
на вогні рибальські надто“.
Похйолянця син виходить,
з хати вийшов він хутенько,
щоб побачити й послухать,
щоб довідатися добре:
„На тім боці теї річки
там іде герой потужний“.
Старий крикнув Вейнемейнен,
150вдруге він промовив грізно:
„Сину півночи, байдак дай,
Вейнемейненові човна!“
Аж син півночи промовив,
і такі слова мовляє:
„Тут нема човнів порожніх,
ти от пальцями гребися,
а рука стерном хай буде,
щоб рікою плив на північ“.
Старий думав Вейнемейнен,
160погадав, поміркував він:
„Та не буде той за мужа,
хто назад з дороги верне“.
В воду щукою пішов він,
в течію пішов він сигом,
переплив протоку швидко,
перейшов простори хутко,
раз ступив, ступив і другий,
став на берег він Похйолі.
По́хйолі сини говорять,
170мовить так юрба ледача:
„Ну, ходи на двір Похйо́лі“.
Він ввійшов у двір Похйо́лі.
Похйолі сини говорять,
мовить так юрба ледача:
„Ну, ходи в Похйолі хату“.
Він ввійшов в Похйолі хату,
він ступив ногою в сіни,
а рукою взяв за клямку,
в хату він тоді ввіходить,
180переходить він під стріху.
Чолові́ки мед там пили,
собі патоку ковтали,
всі узброєні були там,
всі з мечами коло боку,
щоб умер той Вейнемейнен,
щоб загиб Сувантоляйнен.
Так прибулого спитали,
і такі слова говорять:
„Що, паскуднику, ти скажеш,
190що, герой-пловець, розкажеш?“
Старий певний Вейнемейнен
промовля слова такії:
„Розповім я вам про місяць,
я дива скажу про сонце;
де від нас сховалось сонце,
і куди сховався місяць?“
По́хйолі сини мовляють,
мовить так юрба ледача:
„Ось куди втекло те сонце
200сонце з місяцем упало:
до рябої скелі в лоно,
в глиб залізного бескету;
їм не можна звідти вийти,
годі їм дістати волі“.
Старий мовить Вейнемейнен,
промовля слова такії:
„Якщо місяць із бескету,
як не вийде з скелі сонце,
так тоді даваймо битись
210і мечами воювати“.
Вийняв меч, відкрив залізо,
меч грізний із піхов тягне:
на мечі сияє місяць,
а на держалні те сонце,
і стоїть на сонці коник,
на голівці кіт той нявка.
Що помірились мечами,
на їх леза обдивились,
невеличку крихту тільки
220довший меч отой у Вейно,
на ячмінне зерно товщий,
ширший він на соломинку.
Ось на двір із хати вийшли,
та на виїжджене поле,
так ударив Вейнемейнен,
що аж гискри засвітились.
Раз ударив, ще ударив,
і позрубував мов ріпу,
наче з лену ті голівки,
230голови синів Похйолі.
Тут зібрався Вейнемейнен
подивитися на місяць,
понести з собою сонце
з лона сірої скелини,
із гори, де криці сила,
із залізного бескету.
Переходить він ще трохи,
ще завдальшки небагато,
бачить там зелений острів,
240що на нім росте береза;
уз берези теї камінь,
а при камені тім скеля,
а дверей в бескеті дев'ять,
на тих дверях сотня клямок.
Баче щілину в бескеті,
шпарку в камені вузеньку;
із піхов меча виймає,
меч стромля яскравий в скелю,
коле він вогнистим лезом,
250коле вогняним залізом,
так що на-троє той камінь,
хутко на-двоє розпався.
Старий певний Вейнемейнен
подививсь в камінну шпарку,
там гадюки брагу хлещуть,
пиво п'ють єхидни в скелі[2],
там в бескеті різнобарвім,
що на колір як печінка.
Мовить старий Вейнемейнен,
260промовля слова такії:
„Тим то бідна господарка,
так тут трохи пива мала:
тут гадюки брагу хлещуть,
пиво п'ють єхидни в скелі“.
Зміям голови стинає,
злим руба єхиднам шиї,
промовля слова такії,
і таку він мовить мову:
„Тож ніколи аж довіку,
270від сьогодні і надалі,
най не п'ють єхидни пива,
і не хлещуть браги змії“.
Старий хоче Вейнемейнен,
віковічний заклинач той,
розхитать руками двері,
слова силою ті клямки;
не відкрив дверей рукою,
слів не слухалися клямки.
Старий мовив Вейнемейнен,
280сам сказав слова такії:
„Баба, хто без броні ходить,
той не муж, хто без сокири“.
Зараз він вернувсь додому,
сумно голову схиливши,
бо на місяць не спромігся,
не дістав того він сонця.
І промовив Леммікейнен:
„Вейнемейнене, старенький,
чом не взяв мене з собою,
290як товариша до бою?
Я б відбив усі замочки,
поламав би всі я клямки,
я б пустив сияти місяць,
я б дав сонцеві світити“.
Старий певний Вейнемейнен
промовля слова такії:
„Не беруть слова тих клямок,
не беруть замків закляття,
кулаком порушить годі,
300двері виважити ліктем“.
Йде до горна, де коваль той,
промовля слова такії:
„Ільмаринене ковалю!
Викуй-но тризубець твердий,
і гаків дванацять викуй,
ще ключів велику в'язку,
щоб я місяць із бескету,
щоб я з скелі взяв те сонце“.
Сам коваль той Ільмаринен,
310той коваль одвічний, майстер,
все, що треба, те зробив він,
спорудив гаків дванацять,
і ключів велику в'язку,
ратищ цілий оберемок,
не малих і не великих,
на середню міру саме.
Льовхі, Похйолі ґаздиня,
без зубів ота старенька,
прикріпля до клубів крила
320і летить собі в повітрі.
Полетіла коло хати,
полетіла ще і далі,
через все Похйолі море,
до 'Льмариненова горна.
Подививсь коваль в віконце,
чи не дме уже там вітер;
то не вітер там надходить,
пролітає сірий яструб.
І промовив Ільмаринен,
330він сказав слова такії:
„Що тобі тут треба, пташко,
нащо сіла під віконце?“
Зараз птах той відмовляє,
так отой промовив яструб:
„Ільмаринене ковалю,
вічний ти ковальський майстро!
Ти і справді славний майстер,
і коваль ти знакомитий“.
Так промовив Ільмаринен,
340сам сказав слова такії:
„Дива жадного немає,
що коваль я, та ще й добрий,
коли викував я небо,
збудував повітря покрив“.
І сказав той птах ізнову,
так промовив сірий яструб:
„Що куєш ти тут, ковалю,
що ти лагодиш тепера?“
Так промовив Ільмаринен,
350і таку він склав відповідь:
„Я міцний кую нашийник
тій на Похйолі бабусі,
прикувати бабу треба,
там в низу гори твердої“.
Льовхі, Похйолі ґаздиня,
та стара, беззуба бачить:
їй заноситься на лихо,
на нещастя їй кладеться,
і летить через повітря,
360прилітає на Похйолю.
Випускає з скелі місяць,
із того бескету сонце,
і сама міняє постать,
в статі голуба з'явилась,
запурхала, прилетіла
до 'Льмаринена до горна,
до дверей тих лине птахом,
голубцем в порозі впала.
І промовив Ільмаринен,
370сам сказав слова такії:
„Нащо, голубе, з'явився,
прилетів ти до порога?“
Від дверей йому відмовив,
від порогу каже голуб:
„Тим отут я при порозі,
щоб тобі принести звістку:
що вже вийшов з скелі місяць,
вийшло з бескету вже сонце“.
Сам коваль той Ільмаринен
380подивитися виходить,
до дверей надходить кузні,
пильно дивиться на небо,
бачить: там сияє місяць,
бачить: там блискоче сонце.
Він ото іде до Вейно,
промовля слова такії:
„Вейнемейнене старенький,
віковічний співотворче!
Подивись піди на місяць
390і поглянь піди на сонце:
далебі, вони на небі,
на своїх місцях звичайних“.
Старий певний Вейнемейнен
сам на двір тоді виходить,
підвів голову угору,
подививсь на небо бистро:
місяць там стояв як спершу,
і було вже вільне сонце.
Старий глянув Вейнемейнен,
400починає говорити,
промовля слова такії,
і такую мовить мову:
„Будь здоров, блискучий місяць,
божий вид з прекрасним блиском!
Золотий день сяє знову,
і підбилось вгору сонце!
З скелі, місяцю, ти вийшов,
ти тепер вже вільне, сонце,
як зозуля золотая,
410як той срібний голубочок.
На свої місця ідіть-но,
на свою дорогу першу.
Сонце, ранками вставай ти,
від сьогодні як лічити,
і вітай що-дня нас щастям,
щоб росло надбання наше,
щоб ішла нам в руки здобич,
щоб на вудку йшло там щастя.
Ти ходи гаразд щасливо,
420на своїй раюй дорозі,
у красі кінчай дорогу,
спочивай вночі відрадно“.
——————