Калеваля/Сорок друга руна
| ◀ Сорок перша руна | Калеваля пер.: Євген Тимченко Сорок друга руна |
Сорок третя руна ▶ |
|
Зміст. Три багатирі прибувають в Похйолю. — Вейнемейнен пропонує Льовхі розділити з ним Сампо. — Льовхі не згоджується і піднімає на рабівників цілий нарід. — Вейнемейнен грає на кантеле і затопляє Похйолянців у глибокий чарівний сон, а тимчасом забирає Сампо і несе його на свій корабель. — Леммікейнен заводить пісню серед моря. Його хрипкий голос заходить до Похйолі і там будить заснулий нарід. — Гнів Льовхі побачивши, що Сампо зникло. — Вона накликає на корабель трьох багатирів густий туман, морського дивогляда і страшенну бурю. — Хвилі відносять кантеле і воно тоне на дні моря. — Вейнемейнен з товаришами утекли розбиття корабля.
Старий певний Вейнемейнен,
з ним коваль той Ільмаринен,
третій з ними Леммікейнен,
молодець Кауком'єлі,
їдуть рівнявою моря,
на розложистих потоках,
в те село студене-зимне,
в завжди хмурую Похйолю,
де мужам збавляють віку,
10де героїв топлять в морі.
Хто ж гребе у них на човні?
Перший був там Ільмаринен,
на цьому човні гребе він,
він гребе веслом переднім;
другий був там Леммікейнен,
він гребе веслом останнім.
Старий певний Вейнемейнен
до стерна собі сідає,
і керує човен в морі,
20направля його на хвилях,
через моря шумування,
на воді укритій шумом;
правлять на Похйолі пристань,
на вальці уже знайомі.
Це туди вони надходять,
путь далекую скінчивши,
човник той на беріг тягнуть,
і смолений підіймають
на вальцях оббитих сталлю,
30на вальцях на мідь багатих.
Човна ставлять, входять в хату,
до покоїв уступають.
Господиня на Похйолі
так розпитує приходьків:
„Що ви маєте сказати,
несете яку новину?“
Старий певний Вейнемейнен
на відповідь так мовляє:
„Гомонять мужі про Сампо
40за строкатий мовлять покрив;
поділить прийшли ми Сампо,
і на покрив роздивитись“.
Господиня на Похйолі
промовля слова такії:
„Між трьома не ділять білку,
і куріпочку не ділять.
Добре стукати тут Сампо
щоб строкатий покрив грукав
посеред Похйолі скелі,
50в надрах мідного бескету,
з цього щастя я втішаюсь,
володарка того Сампо“.
Старий певний Вейнемейнен
промовля слова такії:
„Як не хочеш поділити,
щоб взяли ми половину,
то ми візьмемо все Сампо,
силоміць його до човна“.
Льовхі, Похйолі ґаздиня
60у велику злість упала,
нарід Похйолі скликає,
молодих людей з мечами,
всіх узброєних героїв,
Вейнемейнену на гибель.
Старий певний Вейнемейнен
він до кантеле надходить,
і сіда, береться грати,
розпочав грання чудове,
всі заслухалися люди,
70на ті звуки дивувались,
всі мужі розвеселились,
ротом всі жінки сміялись,
очі мокрі всім героям,
дітвора вся на колінах.
Нарід ввесь знесилив старець;
всі попадали, змоглися,
і хто слухав, задрімав той,
і упав, хто дивувався.
Спала й молодь і стареча,
80поки грав там Вейнемейнен.
Зараз мудрий Вейнемейнен,
заклинач отой одвічний,
до кешені лізе хутко,
в гамані своїм шукає;
вийняв сонні стріли звідти,
напустив на очі дріму,
міцно всім замкнув війниці,
на замок замкнув він зори,
всім знеможеним тим людям,
90в сон затопленим героям.
Твердий сон наслав на них він,
щоб вони проспали довго,
ції мешканці Похйолі,
люд увесь з села цілого.
Взяти йде тоді він Сампо,
покрив той рябий побачив
посеред Похйолі скелі,
в надрах мідного бескету,
де замків було аж дев'ять,
100як лічити засув — десять.
Взяв співати Вейнемейнен,
тихим голосом виводив
коло мідного бескету,
перед тим камінним замком:
похитнулися ворота,
на завісах затріщали.
Помастив там Ільмаринен,
а за ним мастить і решта
ті замки на дверях лоєм,
110салом ті завіси древні,
щоб і двері не рипіли,
щоб завіси не вищали;
повернув замок він пальцем
і підніс рукою засув,
відімкнув замки ті просто,
відчинив ворота легко.
Мовить старий Вейнемейнен,
сам сказав слова такії:
„О, веселий Леммікейнен,
120над мої всі друзі вищий!
Ти піди, візьми там Сампо,
захопи строкатий покрив“.
Це веселий Леммікейнен,
молодець Кауком'єлі,
що непрошений готовий,
без хвали моторний завжди,
там метнувся взяти Сампо,
в скелі той строкатий покрив,
і туди йдучи промовив,
130на бігу він так хвалився:
„Почуваюся я мужем,
багатир тут в сині Укко,
я зіб'ю в бескеті Сампо,
поверну у скелі покрив,
тільки правою ногою,
ледве п'яткою порушу!“
Це збиває Леммікейнен,
він збиває, крутить, вертить,
ухопив руками Сампо,
140і упер коліном в землю;
не порушилося Сампо,
і не збивсь строкатий покрив,
розкоренилося Сампо
в глибочінь на дев'ять сажнів.
Гарний віл в Похйолі виріс,
був великий, вельми дужий,
і міцні у нього боки,
і тверді добренні тужні,
кожний ріг йому був сажінь,
150півтора сажені морда.
Взяв вола з полів зелених,
плуга взяв з окрайку поля,
в Сампо виорав коріння,
корінці, що мав той покрив,
і те Сампо зворухнулось,
похитнувсь строкатий покрив.
Взяв старий тут Вейнемейнен,
з ним коваль той Ільмаринен,
та ще третій Леммікейнен,
160так взяли велике Сампо
із гори, що на Похйолі,
з надер мідного бескету,
віднесли його до човна,
в кораблі його сховали.
Сампо в човнику нарешті,
ув опуклім човні покрив;
байдачок зіпхнули в море,
в течію дощаний човник;
в воду він з великим плеском,
170в течію спустивсь боками.
Поспитав тут Ільмаринен,
і такі слова мовляє:
„Де везти ми маєм Сампо,
де подінемо той покрив,
від ції країни далі,
злістю повної Похйолі?“
Старий певний Вейнемейнен
промовля слова такії:
„Сампо маємо везти ми,
180потягти строкатий покрив
на туманний ріг далекий,
на укритий лісом острів,
де собі цілком спокійно
залишитися він може;
адже там ще є містина,
там шматок землі лишився,
непорушений, спокійний,
меч його ще не навідав“.
Старий їде Вейнемейнен
190від границь сумних Похйолі;
їде він — душа спокійна,
він вертається веселий,
промовля слова такії:
„Від Похйолі відвернися
до вітчини чолом, човне,
до чужини стань плечима!
Загойдай кораблик, вітре,
посувай ти, водо, човник,
стань у помочі ти веслам,
200легкість дай лопатам весел
на розложистих потоках,
на морських гладких рівнинах.
Як малі у човна весла,
як гребці не вельми дужі,
як керманич невеликий,
діточки коли керують —
дай твої нам весла, Ахто,
вод госпо́даре, дай човна,
весла кращі і новії,
210дай стерно нам що-найкраще.
Сам тоді сідай до весел,
сам ходи, поруш ти човен,
най байдак біжить хутніше,
кочети нехай стрибають
серед хвиль шумливих плеску,
серед вод, що піна вкрила“.
І погнав свій човен далі
старий певний Вейнемейнен;
сам коваль той Ільмаринен
220і веселий Леммікейнен
там гребуть собі на човні,
там гребуть і поспішають
на воді блискучій, чистій,
на рівнинах вод обширих.
І промовив Леммікейнен:
„Скільки я гребу, бувало,
у гребців вода морськая,
у співців майстерних співи,
а сьогодні я не чую
230нічогісінько такого:
ані співу в нашім човні,
ані поспіву в потоках“.
Старий певний Вейнемейнен
промовля слова такії:
„Не до речи в морі співи,
і співання у потоках,
співи тільки перешкода,
заваджа гребні співання:
зникло б денне світло ясне,
240нас окрила б тут темнота
на розлогім хвилюванню,
на рівнинах вод обширих“.
Тут веселий Леммікейнен
сам сказав слова такії:
„І без того час минає,
і зникає день чудовий,
гучно ніч до нас береться,
поспіша вечірня сутінь,
хоч би й зовсім не співав ти
250за життя свого ніколи“.
Старий їде Вейнемейнен,
крає сині хвилі в морі,
день керує, ще і другий,
і нарешті вже на третій
став веселий Леммікейнен
так мовляти-говорити:
„Вейнемейнене, чому ти,
наш найкращий, не співаєш?
Адже ти здобув те Сампо
260і як треба переїхав“.
Старий певний Вейнемейнен
відмовляє так розумно:
„Ще завчасу нам співати,
ще не час радіти гучно;
лиш тоді співати добре,
лиш тоді радіти гучно,
як свої побачиш двері,
зариплять твої ворота“.
Мовить юний Леммікейнен:
270„Якби я сидів керманич,
я чим дуж тоді співав би,
на всю пельку б зіпав дуже,
не уміючи і зовсім,
і виводячи невміло;
як не хочеш ти співати,
так я сам візьмусь до співу“.
Тут веселий Леммікейнен,
молодець Кауком'єлі,
рота склав отак як треба,
280і налагоджує голос,
починає сам співати,
видає до співу звуки,
сиплим голосом співає,
горлом він виводить грубим.
Так веселий Леммікейнен,
галасує Кавком'єлі,
борода і рот трясеться,
підборіддя захиталось;
геть далеко лине поспів,
290поспів хвилями простує,
йде до шостого села він,
за сьома морями чути.
На пеньку усів журавлик,
на сирім горбі зеленім,
кісточки на пальцях лічить,
підіймає вгору ноги;
він страшенно налякався
Леммікейнена співання.
Журавель страшенно скрикнув,
300налякався, зняв він бучу,
полетів ізвідти зараз,
хутко лине на Похйолю,
прилетів туди на північ,
на болоті зупинився,
крикнув голосом негарним,
закричав з усеї сили,
розбудив з Похйолі нарід,
розбудив людей поганих.
Встала Похйолі ґаздиня
310і будилась від дрімоти,
та до хліву чимчикує,
на сушню також побігла,
подивилась в хліві стадо,
у сушні лічила зерно:
не загублено корови,
не поменшало і збіжжя.
Тут вона іде до скелі,
до мідяного бескету;
як прийшла туди, сказала:
320„Мені лишенько на світі,
тут була рука чужая:
всі поламані замочки,
і тверді відкрито двері,
порозбивано завіси;
та невже немає Сампо,
силоміць його забрано?“
Вже украдено те Сампо,
зник його строкатий покрив
з тої скелі, що в Похйолі,
330із мідяного бескету,
де замків висіло дев'ять,
як лічити засув, десять.
Льовхі, Похйолі ґаздиня,
у великий гнів упала,
і на силі знемоглася,
заморочилось ув очіх.
Панну мли вона так просить:
„Панно мли, туману доню,
пересій туман крізь сито,
340і пошли густий ти морок,
з неба дай густе повітря,
напусти густої пари
на кряжі морів блискучих,
на розложистій пустелі,
щоб лишився Вейнемейнен,
щоб загруз Сувантоляйнен.
Як цього ще буде мало,
Іку-Турсо[1], сину старця!
Підведи із моря чоло,
350піднеси над хвилі тім'я,
поскидай мужів Калеви,
затопи в потоках друзів,
най ті злісливі герої
всі погинуть в глибокостях.
Принеси в Похйолю Сампо,
не скотивши з того човна.
Як цього ще буде мало,
Укко, мій високий боже,
золотий королю вітру,
360волода́рю мій сріблястий!
Бурю дай, пошли негоду,
і зніми повітря силу,
хвилі ти пошли і вітер
проти човна, що у морі,
щоб лишився Вейнемейнен,
щоб загруз Сувантоляйнен“.
Дише донечка туману,
напустила млу на хвилі,
тумано́м встеля повітря,
370щоб старий той Вейнемейнен
там стояв три ночі поспіль
посеред блакити моря,
і не вийшов би нікуди,
і від'їхати не здужав.
Ночі три стоявши в морі
посеред морських потоків,
мовить старий Вейнемейнен,
промовля слова такії:
„Навіть муж цілком нездатний,
380найбезсиліший з героїв
не потоне у тумані,
не загине в паруванні“.
Шарпонув він лезом воду,
він мечем ударив море:
мед з меча йому закрапав,
з леза патока збігає,
парування йде до неба,
і підносяться тумани;
хутко води стали чисті,
390від туману всі потоки,
простяглися далі води,
світ зробився наче більший.
Мало часу упливає,
ледве мить одна минула,
чути шелест величезний
на воді під самим човном,
бризка піна дуже вгору,
Вейнемейненові в човен.
Тут коваль той Ільмаринен
400престрашенно налякався,
кров йому тече на лицях,
по виду стіка додолу,
з головою він укрився,
затулив обидва вуха,
закрива обидві лиці,
і заплющив щільно очі.
Старий певний Вейнемейнен
подививсь на море з човна
і зирнув очима на бік,
410бачить диво невелике:
Іку-Турсо, син старого,
коло човника піднявся
головою просто з моря,
тім'ям вирнув понад воду.
Старий певний Вейнемейнен
ухопив за вуха Турсо,
і підніс за вуха вище,
і спитав його суворо,
промовля слова такії:
420„Іку-Турсо, сину старця,
ти навіщо з моря вийшов,
нащо випнувся над води,
перед людськими очима,
перед Калеви синами?“
Іку-Турсо, син той старця,
і зрадів не то щоб дуже,
і не вельми налякався,
і ні слова не відмовив.
Старий певний Вейнемейнен
430запитав його удруге,
і промовив втретє гостро:
„Іку-Турсо, сину старця,
ти навіщо з моря вийшов,
нащо випнувся над води?“
Іку-Турсо, той син старця,
відмовля на третім разі,
відказав слова такії:
„Я на те із моря вийшов,
я на те над води випнувсь,
440що собі тримав на думці
рід загладити Калевин,
віднести на північ Сампо;
як мене відпустиш в воду,
і життя мені покинеш,
не з'явлюся я удруге
перед очі чоловіка“.
Зараз старий Вейнемейнен
відпустив його у воду,
промовля слова такії:
450„Іку-Турсо, сину старця!
Не виходь ніколи з моря,
і ніколи не знімайся
перед очі чоловіка,
від сьогодні і до віку“.
Вже ніколи не насміє
Турсо вирнути із моря
перед очі чоловіка,
аніколи, доки місяць,
сонце, світло і повітря
460ясні радощі дарують.
Далі старий Вейнемейнен
човен морем все керує;
не багато часу збігло,
ледве мить одна минула,
посилає Укко з неба,
володар повітря можний,
дужий вітер їм назустріч
і бурхливі бурі-хвилі.
Вітри буйнії дмухнули,
470загули страшенно бурі,
вітер з заходу бушує,
з півдня-заходу він ріже,
і від сходу напирає,
від полудня-сходу виє,
і кричить з півночи-сходу,
і реве з півно́чи страшно.
Позривав з дерев він листя,
відірвав від сосен глиці,
польові квітки пошарпав,
480і стебло порвав на зіллі,
і погнав піски густії
на поверхню вод блискучих.
Буйно вітри ті бурхали,
в човен плещуть хвилі-гори,
понесли ту щучу арфу,
теє кантеле із кости,
всім на радощі у Ахто,
всім, що мешкають в Віллямо.
Ахто бачить їх на хвилях,
490діти Ахто на потоках,
взяли кантеле коштовне,
понесли його з собою.
Старий плаче Вейнемейнен,
на очах йому водиця,
сам слова такі мовляє:
„От і зникло, що зробив я,
вся душі відрада згибла,
старця радість утопилась;
вже тепер ніколи більше,
500за мого життя до віку,
не надійде з зуба щуки
із кісток моя утіха“.
Сам коваль той Ільмаринен
вельми й дуже налякався,
промовля слова такії:
„Горе з долею моєю,
що пустивсь у це я море,
на розложисту пустелю,
на колодах цих хитливих,
510на гільках движких тремтячих!
Що зазнав колись мій волос
і великих бур і вітрів,
борода моя вбачала
дні лихі в просторах водних,
але бачив бурю рідко,
щоб на цю вона скидалась.
Ой страшні потоки бурні,
ці шумливі хвилі-гори!
Вітер став мені у поміч,
520хвилі ласку вже дарують“.
Старий певний Вейнемейнен
висловля таку тут думку:
„В човні плакати не гоже,
і журитись не повинно:
не поможе плач в злім разі,
і журба в лиху годину“.
І відтак мовляє слово,
і таку знімає мову;
„Зупини синів ти, море,
530чад своїх, морськая хвиле,
відпусти ти, Ахто, хвилі,
ти, Віллямо, свій народець,
не займав щоб він мій човен
і не бризкав в ребра човна.
Ти знімись на небо, вітре,
відійди собі на хмари,
в ті місця, де ти родився,
де живе твоя родина,
не вали сосни байда́ка,
540не крути з ялини човна,
ти вали дерева в лісі,
нагинай на стромах сосни“.
Сам веселий Леммікейнен,
молодець Кауком'єлі,
промовля слова такії:
„Прилітай, Тур'янцю[2] орле,
троє пер мені подай ти,
троє ти і пару крук той,
захистить маненький човник,
550байдачок той поганенький“.
На краї бруски набив він,
поробив він бічні дошки,
він зробив облавки инші:
їх зробив заввишки в сажень,
щоб великі в човен хвилі
не могли перехлеснутись.
Добре вряджено той човник,
добре зладжений він збоку,
щоб його гойдали бурі,
560щоб могли метати хвилі,
якщо піною морською
на високіх хвилях піде.
——————