Калеваля/Сорок п'ята руна
| ◀ Сорок четверта руна | Калеваля пер.: Євген Тимченко Сорок п'ята руна |
Сорок шоста руна ▶ |
|
Зміст. Льовхі довідується, що через питомість Сампо великий гаразд на просторах Калевалі. — Вона на це дуже заздрить. — Її покликання до Укко. — Льовіатар, Туоні дочка, породила дев'ятеро дітей, дев'ять дивоглядів, засади лютих хороб. — Льовхі їх випуска на Калеви синів. — Вейнемейнен помножує закликання і чарівні засоби, щоб увійти їх лютости. — Він ратує свій нарід від смерти і погибели.
Льовхі, Похйолі ґаздиня,
як таку почула звістку,
що Вейноле процвітає,
і в гаразді Калеваля
через ті уламки Сампо,
шматки покришки строкаті,
дуже заздрощі взяли ю,
раз-у-раз вона гадала:
смерть яку приготувати,
10і наслать яку погибель
на тих мешканців Вейноле,
на героїв Калевалі.
Зголосилася до Укко,
перуна вона благає:
„Укко, мій небесний боже,
знищи ти Калеви нарід,
і забий залізним градом,
сталевим жалом на стрілах,
замори його ти мором,
20щоб пропав паскудний нарід,
щоб мужі на дворі вмерли
і в коровнику жіноцтво“.
Та сліпа Туоні донька,
Льов'ятар[1], стара та баба,
із діток вона найгірша,
з дочок Мани найпоганша.
Всіх лихот вона джерело,
тьми гидот вона початок,
має вид аж прикро чорний,
30шкура вся гидка на колір.
Та сліпа Туоні донька,
та чорнявка Уляппаллі[2]
стеле стежкою постелю,
в недогіднім місці ліжко,
і лягла собі на вітрі,
над негодою вляглася,
та на протязі холоднім,
на ранковім вітрі зимнім.
Це страшний зірвався вітер,
40зашумів собі від сходу,
плід надув дурній дівчині,
їй він черево наповнив
на проліссях бездеревих,
на отих безтравих луках.
Тяжу черева носила,
ваготу свою з журбою,
два, три місяці носила,
ще четвертий, ще і п'ятий,
ще і сьомий, ще і восьмий,
50і також дев'ятий місяць;
як старі жінки лічили,
пів десятого носила.
Як дев'ятий місяць вийшов,
на десятому спочатку
набубнявіло їй тіло,
мучить болістями дівку.
Плід одначе не виходить,
не хапається з'явитись.
З місця тут вона відходить,
60і лягла на другім місці,
і пішла родить повія,
непотрібниця від вітру,
поміж двох бескетів саме,
де п'ять гір зійшлись в міжгір'я;
аж дитина не виходить,
плід не хоче об'явитись.
Обродитися шукає,
полегшити тіло хоче,
при струмочках жизнодайних,
70при джерелах веселеньких;
а все місця не знаходить,
ваготу свою лишити.
Що дітей бажа зродити,
хоче витрусити тяжу
в вогневих потоків піну,
у безодню вод шипучих,
у ті нурти трьох порогів,
стромовин де прикрих дев'ять.
Аж дитина не з'явилась,
80вона з черева не вийшла.
Тут взяла погана плакать,
зажурилася паскуда,
де б пішла — вона не знала,
і куди б вона поділась,
живота щоб спорожнити,
привести дітей хутніше.
Так промовив з хмар найвищий,
так з небес творець говорить:
„Є на березі край моря,
90є трикутник на болоті,
там в Похйолі завжди хмурній,
у сумній тій Саріолі;
ти туди рушай родити,
живота вагу лишиш там,
там на тебе вже чекають,
там дітей твоїх бажають“.
Доня Туоні чорнявка,
Мани та стидка дівчина,
йде до хати на Похйолі,
100та до лазні[3] Саріолі,
щоб дітей мерщій родити,
обродитись народженцем.
Льовхі, Похйолі ґаздиня,
та беззубая бабуся,
повела до лазні любку,
щоб обмити в лазні дівку,
на селі щоб там не чули,
не довідались і слова.
Напалила Льовхі лазню,
110швидко все приготувала:
двері пивом помастила,
молодим тим пивом засув,
щоб і двері там не рипли,
щоб і засува не чути.
Промовля слова такії,
і такую мовить мову:
„Панно творива старезна,
з золотим красуне блиском,
найстаріша між жіноцтвом,
120з матірок усіх давніша!
Ти ступи коліном в море,
ти стегном ступи в потоки,
від йоржа візьми ти слини,
набери з минька ти слизу,
помасти ти між кістками,
намочи ти боки слизом,
уратуй від болів дівку,
з поліжничих мук дівчину,
з мордувань отих страшенних,
130від черевних болів дужих.
Як цього тобі ще мало,
Укко, мій небесний боже!
Ти спустись, тебе потрібно,
поспішай, тебе бо кличуть,
бо мордується тут жінка,
з болем в череві тут дівка,
серед диму тут у лазні,
в лазні цій вона селянській.
Ти візьми у праву руку
140криту золотом дубину,
перепони поламай всі,
повали стовпи при вступі,
і замок творця розбий ти;
так зроби, щоб через засув
там пролізло і велике,
і маленьке й що-найменше“.
Випускає та паскуда,
донька Туоні безока,
повноту свою черевну;
150злих дітей своїх поклала
під мережаную ковдру,
у м'якенькую колиску.
Породила дев'ять хлопців
через літню ніч єдину,
поки лазня та палилась,
поки там вона купалась;
міццю черева зродила
з живота, що дітьми повен.
Всіх синків поназивала,
160і пестила народженців,
як той майстер, що зробив їх,
що сам виробив у яві.
Перший син болячки робить,
другий міг робити кольки,
на гостець син третій виріс,
а четвертий на сухоти,
п'ятий виріс на водянку,
посідав корости шостий,
сьомий син лиху сухітку,
170і чумну заразу восьмий.
Був без назви син дев'ятий:
він був долі на соломі,
мати звідти його гонить,
заклинав аби він води,
щоб закляв він побережжя,
щоб усюди сіяв заздрість.
Льовхі, Похйолі ґаздиня,
всіх до купи їх скликає,
до туманного виріжку,
180на порослий лісом острів,
посилає цих злобливих,
нечуванії хороби
всі на мешканців Вейноле,
щоб загинув рід Калеви.
Нарід Вейноле слабує
і лежать сини Калеви
у хоробах нечуваних,
що на ймення невідомі,
що гниє поміст під ними,
190стеля вся укрилась цвіллю.
Старий вийшов Вейнемейнен,
віковічний заклинач той,
щоб голов вони не збулись,
вратувать недужих душі;
він іде в Туоні битись,
сам з хоробами стинатись.
Нагріває душно лазню,
розпаляє в ній каміння
найчистішими дровами,
200їх в воді річній набравши;
воду він приніс накривши,
бачно віники приніс він,
парить віники до лазні,
стогіллясті розм'якшає.
Будить він медовий розпал,
бурка він тепло солодке
на розпалених каміннях,
на розжарених тих брилах.
Промовля слова такії,
210і такую мовить мову:
„В пал ходи до лазні, боже,
у тепло, небесний отче,
щоб подати нам здоровля,
щоб спокою нам надати.
Ти затри святії гискри,
погаси святе горіння,
ти познищи надмір палу,
пал поганий звідси вишли,
діточок щоб не спалив він,
220не забив твого створіння.
Це я прискаю водою
на розпалене каміння;
най вода тут медом стане,
крапле патока солодка,
потече рікою з меду,
стане озером медовим
на каміннях цеї печи,
серед мшистої тут лазні.
Неповинні най не гинуть,
230най не гинуть без хороби,
що пошле на них створитель,
і без смерти, що від бога.
Хто ж губити правих буде,
най від слів своїх загине,
най наложить головою
від своїх думок злосливих.
Якщо я не муж настільки,
не герой я в сині Укко,
аби визволити з лиха,
240вратувать з біди тяжкої,
мужем з'явиться сам Укко,
той, що хмарами керує,
і сидить на оболоках,
і хмарки по небу водить.
Укко, мій небесний боже,
ти, що в хмарах що-найвищий!
Ти зступи, бо ти потрібний,
поспішай, тебе прохають,
відміни оці ти муки,
250прожени оцю хоробу,
відішли лихе нещастя,
знищи ти тілесну слабість.
Меч мені даруй вогненний,
вогневе пошли ти лезо,
щоб цих злісних постинав я,
розігнав би цюю погань
на стежки вітрів весняних,
у далеке поле муку.
Пожену туди хороби,
260я туди зашлю і муки,
у льохи ті, що в бескетах,
і залізом повні гори,
щоб камінню дать хороби,
обважнити скелі болем.
Не заплачуть скелі й камінь
від хороб і від терпіння,
хоч би й мучити багато
і штовхати їх без міри.
Туонівно, панно болів!
270Ти живеш в горі хоробній,
де тече струмочків троє,
де розходяться три течі;
вертиш ти камінням болі,
крутиш ти хоробну скелю;
відведи, приходь, хороби
в пащу синього каміння,
чи на море відведи їх,
затопи в морську глибокість,
де і вітер не шелесне,
280і не сяє світло сонця.
Як цього ще буде мало —
господине, панно болів,
панно мук, жінок окрасо!
Ти приходь сюди хутніше,
щоб створити нам здоровля,
супокій щоб нам подати.
Відбери ти болям силу,
ти примусь, щоб зникли муки,
щоб заснув слабий спокійно,
290і не знав турботи хорий,
щоб життя він не позбувся
і утік би від хороби.
Позбирай в барило болі,
муки всі в мідяну скриню,
щоб могла ти взяти муки,
віднести від нас хороби
на чоло бескету болів,
на хоробну гору в надра.
Там звари оті хороби
300в казанках маленьких дуже,
щоб не більшії від пальця,
щоб ушир в великий палець.
Посеред гори є камінь,
посеред його є отвір:
просвердлило свердло отвір,
і залізо перейшло ним;
ти хороби там покидай,
вергни там лихі всі муки,
придуши створіння дикі,
310стисни там усі нещастя,
щоб вночі вони не вийшли,
щоб удень не виявлялись“.
Старий певний Вейнемейнен,
заклинач отой одвічний
всі мастить місця недужі,
де засіли ті хороби,
дев'ятьма з мастів найкращих,
взявши вісім чудо-ліків;
промовля слова такії,
320і таку він мовить мову:
„Укко, мій високий боже,
давній мужу, що на небі!
Ти пошли зі сходу хмару,
хмару низьку від заходу,
хмару вишли від півночи,
вишли мед, пошли водиці
пом'якшити ці хороби,
заспокоїти ці муки.
Якщо сам я не управлюсь,
330якщо так створитель хоче —
мусиш, творче, дати ради,
помогти, найвищий, мусиш.
На своє я бачив око,
торкав власною рукою,
мовив я вустами цими
і своїм диханням дихав.
Де моя рука не займе,
най творця рука торкнеться;
де мої не візьмуть пальці,
340най торкнеться палець божий,
бо в творця гарніший палець,
і живіші руки божі!
Ти приходь, чаруй, мій творче,
прокажи, з'явися, боже,
подивись, зійди, потужний!
Вніч хай зціляться на тілі,
вдень собі здоровля знайдуть,
най вгорі не чують болів,
посередині не знають,
350не дістануть жалю в серці,
не слабують на хороби,
ні нездужають ні трохи,
аніколи, аж до віку,
поки злотом сяє місяць!“
Старий певний Вейнемейнен,
заклинач отой одвічний,
так недуги проганяє,
виганяє всі хороби,
відверта боління людське,
360і турботи злі лікує,
і людей хова від смерти,
від конання рід Калеви.
——————