Калеваля/Сорок перша руна
| ◀ Сорокова руна | Калеваля пер.: Євген Тимченко Сорок перша руна |
Сорок друга руна ▶ |
|
Зміст. Старий Вейнемейнен сідає на камінь радости і звідти грає та виводить свої чудові співи. — Бог і богині, всі істоти в природі збігаються його слухати. — Вейнемейнена співи їх усіх понімають захватом і зворушують до сліз. — Старий Вейнемейнен і собі взяв плакати, сльози його течуть глибоко в море. — Вейнемейнен обіцяє нагороду тому, хто захоче їх позбирати. — Тільки лисиці це пощастило. — Але сльози багатиреві відмінилися вже на тонкі і блискучі перлини.
Старий певний Вейнемейнен,
заклинач отой одвічний,
свої пальці охаючив,
палюхи обидва вимив,
на відради вийшов скелю,
сів на камені співання,
на сріблястій високості,
золотистому горбочку.
Взяв він кантеле під пальці,
10ставить закрут на коліна;
взяв він кантеле руками,
промовля слова такії:
„Най сюди приходе й слуха,
хто попереду не слухав,
як лунає спів одвічний,
радо кантеле співає“.
Вейнемейнен починає,
здобува чудові звуки
на тій арфі рибокостій,
20на тім кантеле із щуки,
пальці хутко піднеслися
і палюх угору знявся.
Втіху радість доганяла,
погук з погуком єднався.
То грання було насправжки,
то були на голос співи.
Звук дали із риби кості,
лад дали ті щучі зуби,
волосінь бреніла гучно,
30волосінь дзвеніла кінська.
Гра старий той Вейнемейнен;
не лишилось звіра в лісі,
не зіставсь четвероногий,
звір, що з довгими ногами,
щоб не йшов туди й не слухав,
не радів, не дивувався.
Білка весело чіплялась,
по гільках собі стрибала;
і побігли горностаї,
40посідали коло тину;
лось в поляні гопки скаче,
і радіють навіть рисі.
Вовк прокинувсь на болоті,
на піску собі підвівся,
сам ведмідь в ялинних вітах,
між рясних зелених сосен;
вовк біжить через болото,
а ведмідь через діброву
і сідає під барканом,
50коло хвіртки він усівся;
повалив баркан на камінь,
на пісок звалив ту хвіртку;
лізе він тоді на сосну,
вилізає на ялину,
щоб грання того почути,
щоб дивуючи радіти.
Мудрий старець Тапіолі[1],
сам господар на Метсолі,
лісовий весь нарід разом,
60всі і хлопці і дівчата
вище вилізли на гору,
щоб грання того почути;
господарка лісовая,
Тапіолі мудра бабка
у панчохах вийшла синіх,
биндочки на них червоні,
на березну нарість сіла,
на зелений закрут вільхи,
щоб грання того послухать,
70голос кантеле почути.
Літачі усі в повітрі,
всі оті пташки двокрилі,
запурхали, прилетіли,
прилетіли, посідали,
щоб послухали тих звуків,
щоб дивуючись радіти.
Аж орел вчуває дома
те грання Суомі красне:
у гнізді пташат він кида,
80і збирається летіти,
там, де кантеле героя,
там, де грає Вейнемейнен.
Пав орел той з високости,
з-поза хмар спустився яструб,
і качки з потоків вийшли,
вийшли лебеді із твани,
навіть зяблики малятки,
що так весело щебечуть,
сотні чижиків зліталось,
90з ними жайворінки тьмою
вигравали у повітрі,
на плечі співали в мужа,
коли грав отець коханий,
струни кантеле дрижали.
Навіть донечки створіння,
надійшли панни повітря,
дивувались і раділи,
чувши кантеле бреніння.
І одна на перекоті,
100на небеснім сіла склепі,
і на хмарах сіла друга,
на окраєчку червонім.
Панна місяця, красуня,
і красуня доня сонця,
у руках тримають берда,
човники перекидають:
золота тканина тчеться,
шелестить срібляста нитка
з краю, де червона хмарка,
110край великого склепіння.
А коли вони почули
звуки кантеле чудові,
берда випали їм з ручок,
човник випорснув із пальців,
золота порвалась нитка,
мотузок урвався срібний.
Не було на суходолі,
ні в воді не стало звіра,
що шістьма плавцями плава,
120не лишилось рибок зграї,
щоб не збіглися послухать,
дивуватись і радіти.
Щупаки понадпливали,
водяні важкі собаки,
сеньги кинули печери,
з глибу сиги поспливали,
виплив окунь червоокий,
корюки пливли; всі риби
в очерет грудьми встромились,
130вийшли слухати на беріг
Вейнемейнена співання,
на грання полюбувати.
Ахто[2], той король потоків,
з трав'яною бородою,
і собі на поверх виплив,
на морській він плава квітці.
Чує дивне вигравання,
промовля слова такії:
„Не чував ніколи зроду,
140поки сонця, поки світа,
так, як грає Вейнемейнен,
заклинач отой одвічний“.
Сотки[3], доньки берегові,
очеретові сестриці,
свої довгі коси чешуть,
на чолі своїм оздобу,
чеше золота щетина,
щітка, що оправа срібна;
як вони почули звуки,
150те грання чудово-гарне,
щітка сприснула у воду,
хутко в хвилі затопилась;
не розчесані і коси,
та хіба що в половину.
Господиня вод нарешті
вся укрита очеретом,
знявшись з моря глибокостів,
випливає обережно,
в очерет повзе приморський,
160на бескеті там сідає,
щоб послухати тих звуків
Вейнемейнена співання;
звуки дивно розлягались,
і грання було чудове;
зразу пані вод здрімалась,
уві сні схилилась низько
на шпилі рябої скелі,
край великого бескету.
Старий певний Вейнемейнен
170грає день і другий грає:
не було ані героя,
ні твердого між мужами,
ані мужа, ані жінки,
з тих усіх, що носять коси,
хто б від тої гри не плакав,
не зворушилось би серце.
Молоде й старе ридає,
плачуть люди нежонаті,
і жонатії герої,
180півдоросле парубоцтво,
і також рида дівоцтво,
і малі дівчатка плачуть:
там такі чудові звуки,
так старий зрушливо грає.
Старий плаче Вейнемейнен,
гойно сльози покотились,
із очей збігають краплі,
і течуть оті перлинки,
за ячмінь вони буйніші,
190більш ніж ягідка болітна,
від яєць кругліші курки,
більш за голову голубки.
Із очей водиця крапле,
дуже краплями збігає,
і на вилиці прямує,
і біжить по гарних лицях;
з лиць вона собі стікає
на широке підборіддя,
з підборіддя геть збігає
200по високих грудях старця,
а з грудей високих старця
на коліна сильне-дужі,
а з колін тих сильне-дужих
в підбиття ноги високе;
з підбиття ноги старого
вже на землю під ногами,
через п'ять збігає свиток,
через шість злотистих пасів,
через сім сорочок синіх,
210через восьмеро жупанів.
Так пускає Вейнемейнен
водяні, старий, краплини
на морськеє побережжя,
а з морського побережжя
в глибочінь блискучу водну,
на ту твань мулку і чорну.
Мовить старий Вейнемейнен,
промовля слова такії:
„Чи нема між молодими,
220між юрбами парубоцтва,
в цьому племені обширім,
між синами чи не буде,
хто б зібрав мені ті сльози
із глибоких вод блискучих?“
Відмовляло парубоцтво,
так йому стареча каже:
„Тут нема між молодими,
між юрбами парубоцтва,
в цьому племені обширім,
230між синами тут немає,
хто б зібрав тобі ті сльози
із глибоких вод блискучих“.
Мовить старий Вейнемейнен,
промовля слова такії:
„Хто мої дістане сльози,
водянії вийме краплі
із глибоких вод блискучих,
дам тому я з пір'я сукню“.
Крук тоді надходить, краче;
240мовить старий Вейнемейнен:
„Мої сльози вийми, круче,
із глибоких вод блискучих,
дам тобі із пір'я сукню“.
Крук дістати сліз не може.
Синя качка теє слуха,
качка сизая надходить;
мовить старий Вейнемейнен:
„Качко сизая, ти часто
в глибочінь ідеш із дзьобом
250і погожу воду любиш —
йди візьми мої сльозини
із глибоких вод блискучих:
буде добра нагорода,
дам тобі із пір'я сукню“.
Аж іде збирати качка
Вейнемейненові сльози
із глибоких вод блискучих
там на чорнім темнім мулі;
позбирала в морі сльози,
260їх до рук принесла Вейно;
сльози инший мали вигляд
і чудово відмінились:
блискотять неначе перли,
миготять блакитним блиском,
на оздобу королівську,
на довічну радість дужим.
——————