Калеваля/Сорок сьома руна
| ◀ Сорок шоста руна | Калеваля пер.: Євген Тимченко Сорок сьома руна |
Сорок восьма руна ▶ |
|
Зміст. Льовхі забрала на небі місяць і сонце і сховала їх в скелі в середині. — Вічна ніч простяглась над людом Похйолі. — Укко, найвищий біг, іде шукати обох загублених світил. — Не найшовши їх, він виприскує гискрою з свого меча, що впавши на землю, робить там страшні спустошення. — Вейнемейнен і Ільмаринен запитуються в діви повітря, що сталося з тою гискрою. — Повітря діва каже їм, що вона в щупаковім череві. — Обидва багатирі зараз майструють сіті, щоб зловити щуку. — Але не вважаючи на зусилля чоловіків і жінок, нічого з того не вийшло.
Старий певний Вейнемейнен,
все на кантеле він грає,
він співає, довго грає,
повний радощів у співах.
Чути звуки аж на місяць,
перейшли в віконце сонця,
вийшов місяць із кімнати,
до березини надходить,
вийшло сонечко із замку,
10на вершку ялини сіло,
щоб те кантеле послухать,
дивуватися на втіху.
Льовхі, Похйолі ґаздиня,
без зубів ота бабуся,
саме тут украла сонце,
ухопила місяць в руки,
узяла з берези місяць,
потягла з ялини сонце,
понесла його додому,
20в Похйолю одвічно хмуру.
І ховає місяць ясний
у строкатий бескет, в надра,
гонить сонце, хай не світить,
в гору повную заліза.
Промовля слова такії:
„Вже не вийде звідси місяць,
щоб світив собі на волі,
і не вийде звідси сонце,
як не випущу сама їх,
30як не дам я їм свободи
з дев'ятьма конями разом,
що одна носила матка“.
Іно що схопився місяць,
і сховалось ледве сонце
там на Похйолі в бескеті,
в скелі, що залізом повна,
краде Льовхі все багаття,
ввесь вогонь із хат Вейноле,
щоб хати вогню не мали,
40не було в будинках світла.
Стала ніч без перестанку
і густий без краю морок,
темна ніч на Калевалі,
в хатах поночі в Вейноле,
навіть там, вгорі на небі,
в сторонах, де мешкав Укко.
Жить було без світла трудно,
без вогню то й зовсім важко,
занудилися всі люди,
50занудився навіть Укко.
Укко, цей небесний боже,
цей повітря сотворитель,
дивувався дивом дуже:
погадав, поміркував він,
що там з місяцем за диво,
що там трапилося з сонцем,
що світить не хоче місяць,
сонця світ не хоче сяти.
На окрайку хмари став він,
60на обміжок неба вийшов,
він стояв в панчохах синіх,
у рябеньких черевичках,
чи не знайде місяць ясний,
чи де сонця не побачить.
Але ж місяця не бачить
і знайти не може сонця.
Старий викресав поломінь,
він пустив вогонь веселий,
вогневим оружжям вибив,
70тим мечем своїм вогнистим;
по нігтях вогонь пускає,
по всіх членах розливає,
угорі в краях небесних,
в зоряній оборі рівній.
Ото викресав вогню він,
і хова вогненну гискру
у торбинці злотом шитій,
у шкатулі срібнокутій;
гискру дав повітря панні,
80колисати дав дівчині,
щоб новий вродився місяць,
і нове з'явилось сонце.
Колиса дівча на хмарі
на узкраїнах повітря,
колиса воно вогонь той,
уколошкує поломінь
в золотій колисці гарній,
на сріблястому ремінні.
Гнуться срібнії підпори,
90золота шумить колиска;
небо, хмари затріщали,
в небі покришка погнулась:
так вогонь гойдавсь в колисці,
присиплявся так поломінь.
Аж вогонь колише панна,
присипля собі поломінь,
гладить пальцями вогонь той,
на руках поломінь няньчить;
ось упав вогонь в дурної,
100у дівчини-недотепи,
з рук упав, що колисали,
з пальців, що його пестили.
Затряслось, розсілось небо,
розчинилося повітря,
і летить вогненна гискра,
і червона крапля пада;
покотилася по небі,
зашипіла верхом хмари,
дев'ять тих небес минає,
110зоряних тих шість наметів.
Старий мовить Вейнемейнен:
„Ільмаринене, ковалю!
Ну, ходімо подивитись,
подивитись, розпитати:
там якийсь вогонь спустився,
десь поломінь засвистів там
з україн небесних вищих
на земні країни нижні.
Чи не місяця то крайчик,
120чи кружало може сонця?“
І пішли оба герої,
так пішли і міркували:
як би їм дістатись краще,
як простіше простувати,
там де впав отой поломінь,
де вогонь звалився з неба.
Просто них шумує річка,
розлилась широким морем.
Взяв старенький Вейнемейнен
130будувать під себе човна
і збивать його з деревні;
сам коваль той Ільмаринен
до човна стерно соснове
і ялові весла робить.
Незабаром був готовий
човен з веслами й гаками.
Човен він спуска на воду,
і гребе хапливо далі,
їде річкою Невою,
140берегом потоків Невських.
Ільматар, дочка повітря,
та створіння доня перша,
показалась їм напроти,
промовля і каже слово:
„Із яких мужів ви двоє,
як вас люди прозивають?“
Старий мовить Вейнемейнен:
„Ми мужі обоє з моря,
я старенький Вейнемейнен,
150другий буде Ільмаринен.
Ти скажи нам, звідки родом,
як тебе на ймення звати?“
Так їм жінка та сказала:
„Я найстарша між жіноцтвом,
я дочка створіння перша,
найдавніша мати в світі;
п'ять разів я шлюби брала,
шість була я наречена.
Беретесь куди ви, мужі,
160де йдете, герої смілі?“
Старий мовить Вейнемейнен,
промовля слова такії:
„Уродився десь там вогник,
нам з'явився тут поломінь;
без вогню жили ми довго,
всі у потемку ходили;
нам ото на думку спало
подивитись, де вогонь той,
що з небес сюди звалився,
170що упав з окрайку хмари“.
Панна їм дала відповідь,
промовля слова такії:
„Вам знайти поломінь важко
і побачити не легко.
Наробив поломінь шкоди,
лиха він накоїв силу.
Вогнева з'явилась гискра,
і червона краєм впала
із полів творця великих,
180де її сам Укко вибив,
крізь небесні ті рівнини,
наповітряні простори,
саме крізь димову дірку,
по сухих кроквах покрівлі
у нову Туурі хату,
до Пальвойнена в оселю.
Як вогонь туди звалився
у нову Туурі хату,
він почав робити шкоду,
190він узявся до злочинства:
він хапа за груди дівку,
розрива дівчині перса,
він пече коліно в хлопця
і в господаря борідку.
У колисці вбогій мати
годувала немовлятко,
і туди вогонь полинув,
і вчинив він там злочинство:
він пече дитя в колисці,
200груди матері пече він.
Так дитиночка в Маналю,
відійшла в Туоні панство,
бо на смерть вона вродилась
і судилась на сконання:
від вогню, від мук страшенних,
згибла в полум'ї червонім.
Мати більше знання мала:
не пішла вона в Маналю,
бо вогонь прогнати вміла,
210знала, як поломінь гнати
крізь вушко малої голки,
крізь обух, що у сокири,
та крізь надовбень в мотиці,
на краю широкопілля“.
Старий певний Вейнемейнен
поспитав дівчини шпарко:
„Але де ізвідти ділась
тая гискорка вогненна,
з краю поля у Туурі,
220в ліс пішла вона, чи в море?“
На відповідь так сказала,
відповіла так та жінка:
„Та вогонь побіг ізвідти,
покотився геть поломінь,
попалив поля він спершу,
болота спалив і ниви,
і нарешті впав у воду,
в хвилі Алюе[1] скотився;
теє озеро скипіло,
230від вогню вода блискоче.
Уночі, улітку тричі,
дев'ять раз у ніч осінню,
теє озеро виходить
з берегів до верху сосен;
там вогонь бушує дико,
жарке полум'я клекоче[2].
Як кипить, то кида риби,
окуні свої на скелі.
Думу думають там риби,
240окуні отам міркують,
як же жити, що робити.
І за домом плачуть рибки,
за домівкою той окунь,
йорж за скелею своєю.
Вийшов окунь кривов'язий,
він вогненну гискру ловить,
та піймать її не може.
Вийшов синій сиг наздогін,
ловить гискру вогневую,
250проковтнув він злий поломінь.
Алюе вступило в беріг,
і з усіх країв опало,
на своє звичайне місце
ночи літньої спустилось.
Ось минуло часу омаль,
проковтнув хто, той злякався,
біль почув той, хто ззів гискру,
хто пожер поломінь, терпить.
Гучно кидається всюди,
260день пливе, пливе і другий,
де лежить сиговий острів,
де стоять бескети сеньги,
поуз тисячу ріжечків,
поуз сотню островочків;
кожен ріг дає поради,
кожен острів мовить слово:
„В Алюе знайти не можна,
в тому озері тихенькім,
нещасливця, хто забив би,
270проковтнув би хто бідаху;
і кінця нема тим мукам,
від вогню твоїм терпінням“.
Ось пеструшка це вчуває,
і сига того ковтає;
от минає омаль часу,
і боїться рибу ззівши,
і нездужа проковтнувши,
і пожерши муки терпить.
Гучно кидається всюди,
280день пливе вона і другий,
де стоять бескети сеньги,
де стоять печери риби,
поуз тисячу ріжечків,
поуз сотню островочків.
Кожен ріг дає поради,
кожен острів мовить слово:
„Чи в цім Алюе не буде,
в тому озері тихенькім,
хто б забив оту бездольну,
290проковтнув її бідаху?
Мукам тим немає краю,
від вогню твоїм терпінням“.
Щука сивая те чує,
проковтнула ту пеструшку;
ось минає омаль часу,
і боїться рибу ззівши,
і нездужа проковтнувши,
і пожерши муки терпить.
Гучно кидається всюди,
300день пливе, пливе і другий,
коло галчиної скелі,
коло тих бескетів чайки,
поуз тисячу ріжечків
поуз сотню островочків.
Кожен ріг дає поради,
кожен острів мовить слово:
„В Алюе знайти там годі,
в тому озері тихенькім,
хто б забив ту нещасницю,
310проковтнув би хто бідаху;
і нема тим мукам краю,
від вогню твоїм терпінням“.
Старий певний Вейнемейнен,
з ним коваль той Ільмаринен,
ялівець стинають гучно,
і плетуть із лика сіті,
в воді ивовій фарбують,
з иви коркою зміцняють.
Старий певний Вейнемейнен
320до сітей жене жіноцтво.
От жінки при сітях стали,
потягли сітями сестри,
гребучи з сітями їдуть
коло стрілок, островочків,
коло скель, печер, де сеньга,
коло островів, де сиги,
де комиш стоїть, сіріє,
очерет розрісся струнко.
Ідуть далі, рибу ловлять,
330тягнуть невід, зануряють,
держать навкося ту пряжу,
нахиливши невід тягнуть.
Не зловили тої риби,
силкувалися хоч дуже.
Тут брати вступили в воду,
надійшли мужі до сіти,
тягнуть сіті і штовхають,
невід сіпають, тарганять
коло рахов, по затоках,
340коло скель твердих Калеви.
Та зловити годі риби,
що така потрібна дуже.
Щука сірая не вийшла
із затоки затишної,
ні з води в великім морі:
сіть велика проти риби.
Стали риби ті жалітись,
щука щуці так казала,
сиг у сига запитався,
350сеньга так до сеньги мовить:
„Чи уже відважні мертві,
чи сини Калеви згибли,
ті, що сіть плели із лену,
із ниток зробили невід,
що остьми отут лякали,
києм стукали довженним?“
Чує старий Вейнемейнен,
промовля слова такії:
„Ні, не вмерли ще герої,
360не загиб Калеви нарід;
вмер один, а два родилось,
а у них ще кращі ості,
і києм ще довшим ловлять,
сітьми, що страшніші вдвоє“.
——————