Калеваля/Сорок третя руна
| ◀ Сорок друга руна | Калеваля пер.: Євген Тимченко Сорок третя руна |
Сорок четверта руна ▶ |
|
Зміст. Льовхі узброює всіх Похйолянських воєнників і вирушає з ними Вейнемейненові наздогін. — Багатир силою своїх чарів споруджує серед моря скелю; на неї нарізується корабель з Похйолі і розбивається. — Тоді Льовхі перекидається вірлом, забирає вояків під свої крила і знімається в повітря. — Вона здоганяє Вейнемейненів корабель і сідає на щоглі на версі. — Леммікейнен її разить своїм мечем. Вейнемейнен її валить, ударивши стерном. — Льовхі проте намагається вирвати Сампо з корабля, але воно розбивається на дрізки, одні поточилися на дно, а другі плавають по морю зверху. — Марні погрози Льовхі. — Вона визнає себе переможеною і вертає сумна на Похйолю. — Вейнемейнен, прибувши до своєї сторони, бачить розбитки Сампо на березі. — Він їх старанно збира і удається з довгою молитвою до Юмалі, щоб стягти його ласку на свій нарід.
Льовхі, Похйолі ґаздиня,
нарід скликала Похйолі,
подала ватагам луки,
і мужів збира з мечами,
човен По́хйолі лаштує,
виряджа військовий човник.
На байдак мужів саджає,
споряджає їх до бою,
як дітей виводить качка
10і веде качат в порядку;
сотня мечників сідає,
лучників аж ціла тисяч.
Ставить щоглу на байдаці,
оснаща його у линви,
напина на щоглу парус,
полотно на тії линви;
наче хмарка полинула,
наче брила хмар на небі,
вирушає у дорогу
20і сквапливо звідти їде,
щоб назад узяти Сампо
з Вейнемейненова човна.
Старий певний Вейнемейнен
в морі човником керує,
промовля слова такії,
на задку стоявши мовить:
„Сину Лемпі веселенький,
від моїх всіх друзів вищий!
Вилізь ти на щоглу вгору,
30та на линви парусисті,
подивись вперед в повітря,
подивись назад на небо:
чи ясний повітря обрій,
чи ясний, ачи мутний він?“
Зліз веселий Леммікейнен,
молодець здоровий, зграбний,
що готовий без прохання,
без хвальби швидкий завсіди;
на високу щоглу виліз,
40і на линви парусисті,
та на схід, на захід глянув,
подививсь на північ, південь,
глянув на Похйо́лі беріг,
промовля слова такії:
„Проти нас повітря ясне,
а мутне за нами небо;
насува з півночи хмара,
оболок іде з заходу“.
Старий мовить Вейнемейнен:
50„Ти говориш неправдиво;
зовсім то не хмарка лине,
і не оболок то суне:
це кораблик парусистий,
придивися-но пильніше“.
Пильно дивиться удруге,
промовля слова такії:
„Здалеки неначе острів,
мов з півночи в морі виспа,
соколи там на осиках,
60глухани там на березах“.
Старий мовить Вейнемейнен:
„Ти говориш неправдиво;
соколів там не бувало,
глуханів нема там зовсім:
то з Похйо́лі парубоцтво;
ти поглянь утретє краще“.
Сам веселий Леммікейнен
придивляється утретє,
промовля слова такії,
70і такую мовить мову:
„Човник з півночи надходить,
сотня весел б'є по морю.
Сто мужів сидить при веслах,
збільш як тисяча на човні“.
Старий певний Вейнемейнен
тут дізнавсь нарешті правди,
промовля слова такії:
„Ільмаринене, до весел,
Леммікейнене веселий,
80ви, всі люди, тут громадьте,
щоб помчався далі човник,
щоб байдак вперед полинув“.
Ільмаринен сам громадить
і веселий Леммікейнен.
І гребуть всі люди з ними;
тріскотить стерно соснове,
кочети риплять страшенно,
загойдавсь ялинний човник,
ніс йому вищить тюленем,
90зад йому як вир клекоче,
воду всю укрили хвилі,
навкруги клубує піна.
Всі мужі гребуть що сили,
всі навзаводи герої.
Не коротшає дорога,
не утік дощаний човник
байдака, що з парусами,
того човна, що з Похйолі.
Старий бачить Вейнемейнен,
100що тепер вода зуспіла,
що вже лихо не минеться;
погадав, поміркував він,
як же бути, що робити;
промовля слова такії:
„Вихід винайти я зможу,
знаю я маленьке диво“.
В гаманець, де губка, лізе,
лізе він туди сквапливо,
з гамана бере кремінчик,
110небагато взяв там губки,
кинув той шматочок в воду
та через плече наліво;
промовля слова такії,
і такую мовить мову:
„Вийде з кременю най скеля,
вийде тут підводна щовба,
і на ній з Похйолі човник,
стогаковий най загине,
посеред морських бурунів,
120серед диких хвиль великих“.
Попідводний камінь виріс,
під водою щовба знеслась,
в довжину на схід сягає
і широкістю на північ.
Човник Похйолі надходить,
біжить хвилями на веслах,
спотикається на скелю,
на отой підводний камінь;
розколовсь дощаний човник,
130стореберний він розсівся,
щогла в воду повалилась,
паруси упали в хвилі.
Понесло їх геть повітря,
підхопив рвачкий їх вітер.
Льовхі, Похйолі ґаздиня,
уступа ногами в воду,
хоче зрушити той човник,
понести хоч трохи вище;
аж підне́сти не здолає,
140човна зрушити не може,
поламалися всі ребра,
всі гаки порозпадались.
Довго думала, гадала,
промовля слова такії:
„Хто б мені міг дати раду,
хто б мені прийшов на поміч?“
Відміняє хутко тіло
і вбирається у друге,
п'ять приносить кіс гостренних,
150шість мотик давно нездалих.
їх собі взяла на пальці,
наче пазури наділа,
і до тіла пів-байдака,
прив'язала в дольній часті,
ребра човна, наче крила,
керму наче хвіст наділа;
сто мужів на крилах має,
хвіст аж тисяча засіло,
сотня мечників сідає,
160лучників аж ціла тисяч.
Розпустила Льовхі крила
і вірлом знялась в повітря,
угорі крила́ми плеще
Вейнемейнену на гибель,
і торка крилом хмарини,
у воді хлюпоче другим.
Мати вод, краса, сказала,
промовля слова такії:
„Вейнемейнене старенький,
170поверни до сонця очі,
оберни на захід чоло,
озирнись назад ти трохи!“
Старий зараз Вейнемейнен
повернув до сонця очі,
обернув на захід чоло,
озирнувсь назад ще трохи:
бачить бабу препогану,
птах страшний в обітрі лине,
що по плечі наче яструб,
180головою мов орел той.
Вейнемейнена дігнала,
і до щогли надлетіла,
учепилася за линви,
на вершечку щогли сіла;
упаде затого в човен,
корабель схилився на бік.
Ільмаринен взяв молитись,
і найвищого просити,
гаряче творця благає,
190промовля слова такії:
„Борони, всесильний творче,
заступи, прекрасний боже,
від погибели тут сина,
чадо матери від смерти,
між створіннями твоїми,
з-між твоїх людей, мій боже!
Найчистіший боже, Укко,
Укко, сам творець небесний!
Дай мені вогненне хутро,
200дай сорочку, що палає,
щоб під захистом я бився,
під заслоною стинався,
голова моя щоб ціла,
не ушкодилось волосся
в грищах чистого заліза,
в зіткненню лихої стали“.
Старий мовить Вейнемейнен,
промовля слова такії:
„О ти, Похйолі ґаздине,
210хочеш ти, ділімо Сампо
на окрайчику туманнім,
на острівчику лісистім?“
Мовить Похйолі ґаздиня:
„Вейнемейнене старенький!
Я ділить не хочу Сампо,
паюватися з нещасним“.
І сама вхопила Сампо
Вейнемейненові з човна.
Тут веселий Леммікейнен
220витягає меч з-під паса,
тягне гостреє залізо
з боку лівого сквапливо,
б'є по пазурах орлячих,
по кігтях ударив дуже.
Б'є веселий Леммікейнен,
б'є мечем і мовить слово:
„Упадіть, мужі, додолу,
всі мечі і всі герої,
сто мужів, що там на крилах,
230на кігтях на кожнім десять“.
Мовить Похйолі ґаздиня,
з вершку щогли так мовляє:
„Леммікейнене веселий,
бідний Кауко, молодче,
одурив ти мати рідну,
набрехав своїй старенькій:
ти казав, що шісдесят літ
ані з ким не підеш битись,
як захочеш навіть злота
240і срібла як забажаєш“.
Старий певний Вейнемейнен,
заклинач отой одвічний,
так гадав, що вже на часі,
що прийшла година слушна:
тягне керму з глибу моря,
демено з струмків дубове,
ним дивогляда ударив,
відрубав орлові кігті,
пазури всі поламались,
250лиш оден малий лишився.
З крил попадала вся молодь,
всі мужі звалились в хвилі,
сотня з крил їх повалилась,
з тіла тисяча упала,
сам орел з страшенним громом
на край човника звалився,
наче з дерева тетірка,
наче вивірка з соснини;
ухопився він за Сампо,
260підмізинним пальцем тягне,
тягне Сампо просто в воду,
упуска строкатий покрив
із червоних ребер човна
в глибочінь потоків синіх;
так розбилось Сампо в морі,
поламавсь строкатий покрив.
Потопились ті уламки,
ті шматки великі Сампо,
в глибокості тих потоків,
270в темній твані дна морського;
там від них в воді багатства
і від них у Ахто скарби;
аніколи в жаднім часі
і допоки сяє місяць,
не загине вод багатство,
ті скарби, що є у Ахто.
Полягли шматочки инші,
ті де-меншії уламки
на морів блакитній спині,
280на широких хвилях моря,
щоб морський гойдав їх вітер,
колихала водотеча.
І гойдав їх в морі вітер,
колихала водотеча
на морів блакитній спині,
на морських широких хвилях;
їх жене на беріг вітер,
течія до суходолу.
Старий певний Вейнемейнен
290бачить хвилі побережні,
бачить, як на беріг моря,
як женуть на побережжя
ті уламки Сампо хвилі
і в трісках строкатий покрив.
З того він радіє дуже,
промовля слова такії:
„Це ізвідси вийде сім'я,
невідмінних благ початок:
і орання й засівання,
300і всілякії рослини,
поблиск місячний ізвідси,
сонця світло доброчинне,
на розлогостях Суомі,
на моїх галявах рідних“.
Льовхі, Похйолі ґаздиня,
промовля слова такії:
„Маю ще оден я вихід,
маю ще оден я спосіб
проти оранки і сіву,
310проти пастівні й рослини,
проти місяця сіяння,
проти сонячного блиску;
понесу у скелі місяць,
я в горі сховаю сонце,
я морозом заморожу,
застуджу зимою зимно,
що поореш і посієш,
всю ріллю твою і збіжжя;
я направлю град залізний,
320град накидаю сталевий,
на твою ріллю велику,
на твоє прегарне поле.
Пожену з пісків ведмедя,
грубозубого із пущі,
огери най роздирає,
най кобили він шматує,
най твою кладе отару,
най твої корови губить.
Я зведу твій нарід мором
330і твій плід увесь я знищу,
щоб допоки сяє місяць,
не було за його чутки“.
Старий мовить Вейнемейнен,.
промовля слова такії:
„Ані чарів тих Ляпонців,
ні Тур'янців не боюся,
бо година тільки в бозі,
він ключі судьбові носить;
не дивогляду їх мати,
340не врагу тримати в пучках.
Якщо звірюсь я на бога,
на творця зложу надію,
прожене злочинця з ниви,
ворогів з мого́ врожаю,
щоб отой не збавив сіву,
і моїх рослин не знищив,
не украв би мого сіву,
не пошкодив би врожаю.
Ти, господарко Похйолі,
350садови злочинців в скелю,
переступників у гору,
замикай в каміння винних,
а не ясний місяць гарний
і не сонечко кохане!
Ти морозь своїм морозом,
застуди зимою зимно
те, що ти сама посієш,
те насіння, що розсиплеш;
там пошли свій град залізний,
360ті сталевії градини,
де твої плуги поорють,
на лани сумні Похйолі.
Пожени з пісків ведмедя,
і кота з діброви злого,
клишоногого із ліса,
малозубого із гаю,
там на вигони Похйо́лі,
де стада Похйо́лі ходять“.
Льовхі, Похйолі ґаздиня,
370промовля слова такії:
„Це моя загибла влада,
і потужність перепалась,
міць моя в глибокім морі,
у глибоких нуртах Сампо“.
Тут додому йде і плаче,
до Похйолі йде з журбою;
не взяла собі від Сампо
нічогісінько, що б варто,
а взяла з собою трохи
380підмізинним тільки пальцем,
принесла собі в Похйолю,
грудку тільки в Саріолю,
тим то в По́хйолі і вбозтво,
у Ляпонців омаль хліба.
Старий певний Вейнемейнен
вийшов сам тоді на беріг,
там знайшов шматки від Сампо
і від по́кришки уламки
понад берегом над морем,
390на м'якій піщаній виспі.
Посадив уламки Сампо
з тої покришки-строкатки
на туманнім млистім розі,
на острівчику лісистім,
щоб росли і розростались,
щоб могли перевернутись
у ячмінь — варити пиво,
і на хліб — у жито добре.
Старий мовить Вейнемейнен,
400сам слова такі він далі:
„Боже, дай, пошли нам, творче,
щоб у щасті ми кохались,
вікували щоб щасливо,
звікували вік свій чесно
тут в Фінляндії коханій,
в стороні Карелів рідній.
Борони, коханий творче,
заслони, наш добрий боже,
від мужів, що злої мисли,
410від жінок, що злої думи,
втихомир землі ти муки,
вгомони води ти силу!
Будь синам твоїм порадник,
будь вночі ти їм підпора
і удень їм захорона;
най не світить мляво сонце,
і не сяє місяць мутно,
най вітри не дмуть лихії,
і шкідливий дощ не пада,
420най нам холод не пошкодить
чи яка негода злая.
Розгорни баркан залізний,
споруди камінну твержу
круг того, чим володію,
з двох боків цього народу,
від землі пошир до неба,
від небес пошир на землю,
щоб мені він був оселя,
захист, притул і заслона,
430щоб чого не взяв злочинець,
і чого не вкрав би ворог,
поки віку, поки часу,
поки сяє злото-місяць“.