Калеваля/Сорок четверта руна
| ◀ Сорок третя руна | Калеваля пер.: Євген Тимченко Сорок четверта руна |
Сорок п'ята руна ▶ |
|
Зміст. Вейнемейнен хоче грати на кантеле, але струмент у морських безоднях. — Вейнемейнен величезними граблями шукає в глибокостях. — Кантеле не знаходиться. — Вейнемейнен майструє собі нове і добува з нього чудові акорди. — Блискуче поводження співця.
Старий певний Вейнемейнен
так собі гада-міркує:
„Ох, тепер поїхать добре,
хороше б повеселитись
у селі отім новому,
на отім прекраснім дворі,
та вже кантеле сховалось,
перейшла моя потіха
вже навік до риб в оселю,
10та до сеньги в глиб камінний,
на потіху щуці в морі,
там до мешканців Веллямо;
вже його назад не верне,
не віддасть назад вже Ахто.
Ільмаринене ковалю!
Працював, кував ти вчора,
та покуй ще і сьогодні,
скуй мені граблі залізні,
на граблі зубці тривалі,
20разом і граблище довге,
щоб я міг гребти в потоках,
щоб громадив хвилі в купу,
очерет зібрав в копиці
по морському побережжі,
і знайшов би в морі арфу,
взяв би кантеле я знову
з тих містин, де плещуть риби,
де живуть в камінню сеньги“.
Сам коваль той Ільмаринен,
30той коваль одвічний, майстер,
змайстрував граблі залізні,
мідяне граблище разом
по сто сажнів в кожнім зубі,
довше вп'ятеро граблище.
Взяв старенький Вейнемейнен
ті до рук граблі залізні,
перейшов він небагато,
путь коротку, невеличку,
по вальцях укритих дігтем,
40по вальцях на мідь багатих.
Там був човен, два човни там,
байдаків готових двоє,
на вальцях укритих дігтем,
на вальцях на мідь багатих,
і один новий був човник,
човник другий був старенький.
Старий мовив Вейнемейнен,
до нового човна каже:
„Ти зійди у воду, човне,
50ти спустися, човне, в хвилі,
щоб тебе не керував я,
не держав великим пальцем“.
Зараз вийшов човен в море,
там спустився в водотечу.
Старий певний Вейнемейнен
на край човника усівся,
взяв він чистити те море,
підмітати водотечу;
водяні квітки змітає,
60все сміття по надбережжю,
комишу шматочки навіть,
водяних рослинок крихти.
Він згинає кожну гільку,
зачепля граблями рахви,
і ніде знайти не може
теї арфи з кістки щуки.
Вже його навіки втіха,
теє кантеле пропало.
Старий певний Вейнемейнен
70тут вернувсь назад додому,
він поник журливо чолом,
шапка збочилася набік,
і ще раз промовив слово:
„Я ніколи не знайду вже
давніх звуків в рибій кості
і потіхи в щучім зубі“.
Ось лісочок він минає,
і іде собі край гаю;
чує, плаче там береза,
80верствувата там горює;
він іде до неї ближче,
наближається до древа,
запитався так берези:
„Що, красо-березо, плачеш,
що ти журишся, зелена,
ти, журлива з білим пасом?
Не ведуть тебе до бою,
воювати не неволять“.
Мовить дерево розумно,
90мову так зняло зелене:
„Може так багато скаже,
так мовлятимуть за мене,
що лиш в радощах живу я,
шелещу гільками радо,
я ж бездольна, вся в клопотах,
лиш журба моя вся радощ,
я в лиху себе годину
і у злім жалкую разі.
Я низьким журюся станом,
100я мою шкодую бідність;
я, бездольна нещасниця,
так нещасна без підпори,
на оцім паскуднім місці,
я на вигоні стою тут.
Стільки щастя й раювання
мають инші в тій надії,
що поверне літня радість,
на годині теплій стане;
я проте, дурна береза,
110мушу я тривати, бідна,
щоб кору із мене дерли,
щоб гілля моє рубали.
Часто дуже до берези,
до ніжної часто-густо
по весні короткій діти
до мого кряжу надходять,
гострим ножиком тут ріжуть,
сік з мого осердя точать,
злий чабан улітку часто
120білий пояс мій знімає
та плете і піхви й миски,
і на ягоди кошілки.
У ніжної мене часто,
в делікатної берези,
коло пня сидять дівчата,
тут навколо коло мене,
угорі стинають зелень,
в'яжуть віники із гільок.
Дуже часто мене ніжну,
130делікатную березу
і рубають, підтинають
розскепляють на поліна;
адже тричі цього літа,
все за теплої години,
при мені мужі ставали
і своїх сокир гострили
все на мене, з бідним чолом,
щоб з життям я розлучилась.
Це моє радіння влітку,
140вся була моя потіха,
і зима була не краща,
снігу час не був любіший.
І було давніше завжди
сум зміня моє обличчя,
хилить голову додолу,
і мої блідніють лиця,
„як собі я пригадаю
день мій чорний, злу годину.
Біль тоді приносять вітри,
150і гіркі турботи иней,
зелень хутра вихор зносить,
иней все моє убрання.
Я бездольная береза,
деревце оте нещасне,
тут лишаюся невбрана,
тут стою цілком я гола,
в лютім холоді тремчу я,
і стогну я на морозі“.
Старий мовить Вейнемейнен:
160„Ти не плач, моя березо,
не сумуй, зеленолиста,
не журися, в білім пасі;
ти ще долю щасну маєш,
і життя твоє відрадне,
ти радіючи заплачеш,
будеш втіхою бреніти“.
Старий певний Вейнемейнен
робить арфу із берези,
цілий літній день робив він,
170за день кантеле урядив
на туманнім, млистім розі,
на острівчику лісистім
закрут кантеле він ріже,
на потіху тую скриню,
закрут робить він тривалий,
цілу скриньку верствувату.
Старий мовить Вейнемейнен,
промовля слова такії:
„Закрут кантеле готовий,
180всім на радощі ця скринька,
де ж я шрубиків дістану,
де візьму кілків тих добрих?“
На дорозі дуб піднісся,
виріс високо у дворі,
все гілля було до міри,
були жолуді на вітах,
і на жолуді по кулі,
і на кулі по зозулі;
і зозуля закувала:
190голосів там п'ять лунало,
потекло із дзьобу злото,
і срібло збігало гойно
на горбочки золотії,
на сріблясті високості,
там на кантеле гвіздочки,
там узяв кілки на арфу.
Старий мовить Вейнемейнен,
промовля слова такії:
„Є на кантеле гвіздочки,
200є кілки на арфу нову;
аж те кантеле не повне,
струн п'яти йому бракує;
де б на струни я розжився,
де бренливих я здобуду?“
Він тих струн іде шукати,
попід лісом переходить;
там в лісу сидить дівчина,
там сидить дівча в долині.
Ця дівчина і не плаче,
210і не дуже, щоб радіє,
тихо співанку співає,
щоб зайшов хутніше вечір,
сподівається, що милий
надійде до неї зараз.
Старий певний Вейнемейнен
босоніж біжить хутенько,
без панчох туди береться;
як туди побіг нарешті,
попрохав волосся в дівки,
220промовля слова такії:
„Дай свого волосся, дівко,
твоїх кучерів ніжніших,
щоб вони пішли на струни,
на потіху віковічну“.
І дало дівча волосся,
подало своїх найм'якших,
подало їх п'ять, шість навіть,
повних семеро дістало.
Струни кантеле з'явились,
230виграйна довіку радість.
Було кантеле готове;
сів старий тут Вейнемейнен
на стілець, що коло дверей,
на ослін він сів камінний,
бере кантеле до рук він,
взяв свою він осолоду,
повернув до неба закрут,
а голівку на коліна,
і налагодив він струни,
240і настроїв так, як треба;
ось налагоджені струни,
стало кантеле готове;
взяв він арфу на коліна,
навкося її поставив;
по тих струнах десять нігтів,
всі п'ять пальців перебігли,
і бренять по струнах радо,
перестрибують там прудко.
Вейнемейнен починає:
250це на кантеле він грає,
делікатно водить пальцем,
вигина палюх у себе,
і гучить берези древо,
і бренить берези зелень,
погука зозулі злото,
поклика дівочий волос.
Пальці дідові це грають,
струни кантеле рокочуть,
скачуть гори, рветься камінь,
260навіть скелі затремтіли,
рахви луснули на морі,
хрящ поплив на рівних водах,
і зраділи всі ялини,
застрибали пні в діброві.
Все жіноцтво Калевалі
те шитво, що шило, кида,
мов струмок біжить нестримно,
наче річка лине-рветься;
молодиці йшли й сміялись,
270йшли веселі господині,
щоб того грання почути,
на потіху дивуватись;
чоловіки всі при тому
без шапок усі стояли,
і що там було жіноцтва —
коло лиць тримали руки;
у сльозах дівчатам очі,
навколінцях парубоцтво,
звукам кантеле вважали,
280з дзвону дивного здуміли.
Як одні вуста, всі мовлять,
як один язик, сказали:
„Не бувало зовсім перше
цих живих надхненних звуків,
аніколи, в жаднім разі,
поки місяць сяє й світить“.
Те грання луна далеко,
за шість сіл воно заходить:
там нікого не лишилось,
290щоб не йшов грання послухать,
те надхненне вигравання,
теє кантеле бреніння.
Звірина вся лісовая,
пазури сховавши, сіла,
щоб те кантеле почути,
дивуватись на потіху.
Наповітряні летухи
на гільках всі посідали,
і морські усякі риби
300всі до берега беруться,
із землі робацтво лізе,
в порошнім піску плазує,
виганяється, щоб слухать
того бренькоту живого,
тої кантеле потіхи,
Вейнемейненових звуків.
Мудрий старець Вейнемейнен
виграває дивовижно,
дивно ті лунають звуки;
310день він грав і другий грає
без перестанку й спочину,
від ранкового сніданку,
підперезаний як був він
і в тій самій все сорочці.
На господі грав у себе,
у своїй ялинній хаті:
і гучав там дах на хаті,
і двигтів поміст в покоях,
стеля там співала й двері,
320вигукали всі віконця,
і хвалилися печини[1],
і підпори всі дзвеніли.
Він пішов сосновим лісом,
він пішов ялинним гаєм:
никли сосни всі додолу,
нагиналися ялини,
із гілля шишки літали,
до коріння віти впали.
Чи гаями він мандрує,
330чи простує чагарями,
радо там гаї гуляють,
чагарі оті радіють,
всі квітки ласкаво зорять,
нагинаються сучечки.
——————
- ↑ Цегла в печі.