Калеваля/Сорок шоста руна
| ◀ Сорок п'ята руна | Калеваля пер.: Євген Тимченко Сорок шоста руна |
Сорок сьома руна ▶ |
|
Зміст. Люта, що хороби не беруть нарід Калевалі, Льовхі напускає на нього ведмедя. — Вейнемейнен займає дивогляда в його лігві і його поборює. — Радість люду на цю звістку. — Принесено труп ведмедя. — 3 цього приводу співи і танці.
Чутно вісті на Похйолі,
на селі новини чути:
уздоровилось Вейноле,
Калеваля знову вільна
від недуг, що почалися,
від хороб тих безприкладних.
Льовхі, Похйолі ґаздиня,
без зубів ота бабуся,
як почула, в злість упала,
10промовля слова такії:
„Ще оден я знаю спосіб,
знаю я дорогу иншу:
пожену з пісків ведмедя,
клишоногого із лісу
на Вейноле рогатизну,
на худобу Калевалі“.
От з пісків жене ведмедя,
клишоногого із лісу
на Вейнолі рогатизну,
20на худобу Калевалі.
Старий певний Вейнемейнен
промовля слова такії:
„Ільмаринене братусю,
скуй мені нового списа,
скуй мені ощіп трійчастий,
зроби ратище мідяне.
Я вловить ведмедя хочу,
звіра, що коштовне хутро,
щоб кобил моїх не брав він,
30огерів моїх не жер би,
щоб не нівечив він стада,
не губив моїх корівок“.
І коваль скував трійчатку
не коротку і не довгу,
а таку собі середню:
вовк там сів на жолобочку,
на клюзі ведмідь усівся,
лось біжить там саме краєм,
скаче ратищем там огер,
40олень сів коло головки.
Свіжий сніг уранці випав,
постелив дорогу ніжний;
білий сніг, як взимку зайчик,
в-осени овечка ніби;
старий мовить Вейнемейнен,
промовля слова такії:
„Це мене бажання тягне
і проводить до Метсолі;
надійду до панни лісу,
50тої синьої дівчини.
Від мужів іду до лісу,
від героїв на роботу;
привітай як мужа, лісе,
як того героя Тапйо,
поталань мені таланом,
щоб красу лісів піймав я.
М'єліккі, ґаздине лісу,
Теллерво, дружино Тапйо!
Прив'яжи своїх собачок,
60не пускай на волю псючок,
на шляху, де сосен сила,
де стоїть салаш ялинний.
Отсо[1], яблуко лісо́ве,
круглий, лапочко медова!
Чуєш ти, що я з'явився,
що до тебе йду хоробро;
пазури сховай в волосся,
приховай до ясна зуби,
щоб мені не загрожали,
70щоб зісталися без руху.
Мій коханий Отсо любий,
красень, лапочко медова!
Ляж, засни в траві зеленій,
на прекрасному бескеті,
щоб хитались зверху ялі,
угорі шуміли сосни.
Там собі качайся, Отсо,
там крутись, медова лапо,
у кублі горобка наче,
80мов та гуска, що на яйцах“.
Старий чує Вейнемейнен:
забрехав собака раптом,
дуже пес зненацька гавка
у дворі, де малоокий,
в лузі там, де гладкомордий.
Мовить він слова такії:
„Я гадав, зозуля кличе,
пташка люба розспівалась;
зовсім це не є зозуля,
90не взяла співати пташка;
галасує мій собака,
то моєї пташки голос,
під дверима хатки Отсо,
у дворі вродливця мужа“.
Старий певний Вейнемейнен,
де лежить ведмідь, навідав,
покуйовдив гарне ліжко,
золоте ведмеже лігво,
промовля слова такії,
100і такую мовить мову:
„Най господь хвалений буде,
най величиться створитель,
дарував мені ведмедя,
лісове мені дав злото“.
Аж на злого він поглянув,
промовля слова такії:
„Мій коханий Отсо любий,
красень, лапочко медова!
Не сварись ти по дурному;
110я не бив тебе, мій любий,
скочив ти з гладкої тільки,
сам із спохову скотився,
золоте подер убрання,
із гільок свою одежу:
в-осени буває слизько,
сльота-мрака в дні осінні.
Гей, зозуленько лісова,
що своїм ти трусиш хутром!
Кинь холодную оселю,
120кинь житло своє на пустку,
дім із галузів берези,
твій салаш з гільок вербових.
Славний ти, піди зі мною,
ти рушай, оздобо ліса,
в черевиченьках легеньких,
у панчішечках блакитних.
Тут покинь малі простори,
ції стежечки вузенькі,
до мужів ходім, героїв,
130поспішаймо там, де натовп!
Не зле там вітати будуть,
у добрі там жити маєш:
скоштувать дають там меду,
пити патоки самої,
прибутнім всім чужоземцям,
всім, що там бувають, людям.
Геть іди собі ізвідси,
кинь своє кубло погане,
і ходи собі під стріху,
140у чудовую оселю,
по сніговищах рушай-но,
як та квітка по дорозі,
через це гілля шмигляй-но,
наче білка по сучечку“.
Старий певний Вейнемейнен,
заклинач отой одвічний,
йде долиною і грає,
пісковицями співає,
поруч він ступає гостя,
150гостя, що смугасте хутро;
те грання у хату лине,
чути співи коло двору.
Погукнув у хаті нарід,
в домі вся юрба сказала:
„Чути шум сюди знадвору,
чути звуки із діброви,
спів лапчатої пташини,
і ріжок дівчини з лісу“.
Старий певний Вейнемейнен
160до воріт прийшов спочатку;
натовп кинувся із хати,
люди добрії сказали:
„Чи не золото з'явилось,
не срібло сюди дісталось?
Чи прийшли не гроші любі,
не монета золотая?
Ласуна до меду ліс дав,
чи дав рись, господар гаю,
що приходите ви з співом,
170женете на нартах бучно?“
Старий певний Вейнемейнен
промовля слова такії:
„Я виспівую гадюку,
звіра божого співаю:
тим то я прийшов з піснями,
радо-весело на нартах.
Тільки це не є гадюка,
ні гадюка, ані рися:
це приходить сам славута,
180це краса йде лісовая,
це старий тут появився,
це валько сюди приходить;
якщо любий вам чужинець,
розчиняйте настіж браму,
якщо вам він не під мислі,
зачиніть-но браму швидше“
Так на це відмовив нарід,
люди добрі так сказали:
„Будь здоров до нас, ведмедю,
190медолапий, що прийшов ти
в чисто виметений дворик,
в охаючені простори.
Сподівався цілий вік я,
в молодих чекав я літах,
щоб ріг Тапіо учувся,
лісова лунала дудка,
гайове з'явилось злото,
щоб срібло тут показалось,
на малім просторі двору,
200на вузьких у полі межах.
На врожай неначе ждав я,
я чекав немов на літо:
так жде лижва на порошу,
на гладку дорогу сани,
так дівча жде молодого,
краснолиций на дружину.
Під вікном сидів я вечір,
рано я сидів при брамі,
тижні цілі коло хвіртки,
210місяці чекав при вході,
біля клуні ждав я взимку,
на снігу твердім стояв я,
як стояв, коли він танув,
і земля в грудки збивалась,
як грудки укрились пилом,
і той пил став зеленіти;
кождий ранок міркував я,
в голові держав я думку:
де ведмідь так довго гаявсь,
220де баривсь коханець лісу,
чи в Естляндію пішов він,
чи він Суомі покинув?“
Старий мовив Вейнемейнен,
сам сказав слова такії:
„Де вести я маю гостя,
де провадитиму злото?
Чи вести його у клуню,
положить в житло соломи?“
Дав таку відповідь нарід,
230добрі люди так сказали:
„Запровадь ти чужоземця,
того гостя золотого,
під великославну стріху,
в нашу гарную оселю;
там уже готова їжа,
і поставлено що пити,
чисто виметено дошки,
пошаровано мостини,
там усі жінки убрались
240у що-найчистіші сукні,
бинди їм на прочуд гарні,
одіж їх вбирає очі“.
Старий мовить Вейнемейнен,
сам сказав слова такії:
„Отсо, пташечко кохана,
красень, лапочко медова!
Є землі тобі ходити,
поля є тобі верстати;
перейди там, моє злото,
250ти піди землею-полем,
перейди в панчішках чорних,
виступай в суконних штанях
по доріжках про синицю,
горобиними стежками,
де єсть п'ять кроков найгладших,
де шість бальок найміцніших.
Ви, жінки-небоги, дбайте,
аби стадо не злякалось,
не сполохалась отара,
260вся худоба господарок,
як ведмідь полізе в хату,
волохатий забереться!
Гей з сіней ви, паруб'ята,
геть, дівки, з воріт входових!
Ось герой вступає в хату,
ось краса мужів надходить!
Отсо, яблуко із лісу,
лісова окрасо кругла!
Тих дівчаток ти не бійся,
270не страхайся краснокудрих,
не лякайся і жіноцтва,
тих жінок, що у панчохах!
Все жіноцтво, що у хаті,
все біжить мерщій за стіну,
як мужі ідуть до хати,
молодець вступає гордий“.
Старий мовив Вейнемейнен:
„Боже, дай сюди гаразду,
під оці чудові бальки,
280в охаючену господу!
Де ж мого коханця маю,
де патлатого лишити?“
Люди так йому сказали:
„Наш чолом, вітай до хати!
І впусти своє пташатко,
дай дорогу золотому
на оці ялинні глиці,
на печі полож із краю,
щоб він хутро показав нам,
290волос бачити дозволив.
Отсо! тим ти не журися
і не гнівайся нічого,
що розглядини почнуться,
що роздивимось на волос,
не понівечимо хутра,
волос той не віддамо ми
злому мужеві на одіж,
леда-якому на свитку“.
Старий Вейно тут не гаявсь,
300хутро зараз зняв ведмедя,
у куток поклав те хутро,
у казан поклав те м'ясо,
у баняк з твердої міди,
у чавун на дно мідяне.
На вогонь казан становлять,
вже на полум'ї той мідень,
повний ввесь, набитий напхом
м'яса грубими шматками
і обсипаними сіллю,
310що з далеких місць везеться,
із Німеччини приходить,
із тих вод, що за Двиною,
по протоках тих солоних
в кораблях воно приходить.
Як ото зварили м'ясо,
як зняли казан з багаття,
понесли отую здобич
і поставили ту пташку
на столі великім, довгім,
320в злотописаних тарелях,
щоб з ківша сербнути меду,
з коновок хильнути пива.
Стіл той був увесь ялинний,
і тарелі всі мідяні,
всі ложки ті щиро срібні,
а ножі всі золотії,
філіжанки були повні,
всі мисок кінці тримали,
лісову оздобу красну,
330часті золота лісного.
Старий мовив Вейнемейнен,
сам слова сказав такії:
„Дід горбів золотогрудий,
ти, господарю Тапйолі!
Жено ти, красо Метсолі,
лісу люба господарко!
Сильний мужу, сину Тапйо,
у червоній шапці дужий!
Теллерво, дівчино Тапйо,
340і також ввесь Тапйо нарід!
До патлатого приходьте
на бенькет і на весілля:
є чого тут попоїсти,
попоїсти тут і випить,
і зістанеться доволі
на усе село роздати“.
Нарід тут промовив слово,
люди добрі поспитали:
„Як ведмідь на світ родився,
350як він ріс з прекрасним хутром,
чи родивсь він на соломі,
чи ведмідь наш в лазні виріс?“
Старий мовив Вейнемейнен,
сам сказав слова такії:
„Він родивсь не на соломі,
не у клуні на полові;
ось де він, ведмідь, з'явився,
де родивсь медоволапий:
коло місяця і сонця,
360коло Воза, що на небі,
біля донечки повітря,
коло боку в доньки твору.
На повітрі йшла на крайку,
серед неба та дівчина,
йшла шляхом якоїсь хмарки,
йшла самим окрайком неба,
йшла вона в панчішках синіх,
в черевиченьках пістрявих;
у руці їй скринька з шерстю,
370та кошовочка з волоссям;
кида шерсть дівчина в воду,
волос кидає у хвилі,
їх вітри гойдають в морі,
їх повітря колихає,
течія їх там хитає,
їх женуть на беріг хвилі,
на ріжок морський солодкий,
на лісок женуть медовий.
М'єліккі, ґаздиня лісу,
380мудра Тапіо дружина,
на воді збирає клоччя,
шерсть м'яку збира на хвилях.
Швидко шерсть вона сотає
і склада до купи хутко
у кошовочку кленову,
під ту покришку чудову;
з пелюшок шнурочки віша,
золотий ланцюг чіпляє,
на суки гіллясті вельми,
390на вершину многолисту.
Там гойдався цей коханець,
колисалось немовлятко
на сосні в цвіту рясному,
на ялині шпилькуватій;
там так викохався Осмо,
виріс він прекрасноповний
посеред кущів медових,
у медовому гайочку.
Там ведмідь чудово виріс,
400там він викохався добре,
низьконогий, куртолапий,
плоскомордий, тупоносий,
вельми широкоголовий,
і вовнистий дуже виріс;
і зубів немає тільки,
пазурів йому бракує.
М'єліккі, ґаздиня лісу
промовля слова такії:
„Пазури б йому дала я,
410йому б зуби дарувала,
якби він їх не на лихо,
не на шкоду уживав би“.
Заприсяг ведмідь страшенно
М'єліккі, ґаздині лісу,
перед богом всепотужним,
володарем всезнаючим,
що не коїтиме лиха,
не чинитиме він шкоди.
М'єліккі, ґаздиня лісу,
420мудра Тапіо дружина,
йде йому шукає зуби,
пазури зробити хоче;
розгляда міцну робину,
в ялівцю шука твердому,
розгляда цупке коріння,
стовбури кремезні, грубі;
стовбурів знайти не може,
і зубів там не знаходить.
Там росла ялинка в лузі,
430на горбку сосна стояла,
у ялинки срібне віття,
золоте гілля в соснини.
І бере з собою панна,
пазури ведмедю робить,
в щелепи стромляє зуби,
просто їх у ясна садить.
Тут улюбленця пускає,
молодця жене вродливця,
в болота пускає бігти,
440щоб гайсав собі гаями,
на узліссі щоб блукав він,
щоб скакав собі лугами;
але йти звичайно каже,
і рушати як годиться,
жити й добрі мислі мати,
золоті всі дні провадить,
там, де поле і болото,
там, де галяви жизненні,
необутому улітку,
450без панчіх собі ув осінь,
спочиваючи в негоду,
і ховаючись узимку
під дахо́м із черемшини,
край гільчастої фортеці,
під прекрасною сосною,
ув обіймах ялівцевих;
п'ять на йому ковдер з вовни,
і керей чудових вісім;
там мою узяв я здобич,
460там на вловах пощастило“.
Так сказала молодеча,
так промовили і старці:
„Як же ліс таким був добрим,
як же гай таким ласкавим,
привітний господар лісу,
і зичливий милий Тапйо,
що він дав тобі коханця,
ласуна до меду вислав,
чи за ним ганяли з списом,
470чи налякано стрілою?“
Старий певний Вейнемейнен
промовля слова такії:
„Ліс до мене був задобрий,
і ласкавий гай задуже,
привітний госпо́дар лісу,
і зичливий милий Тапйо.
М'еліккі, ґаздиня лісу,
Теллерво, та доня Тапйо,
та красуня, панна лісу,
480лісове мале дівчатко,
показало і дорогу,
і стежки мені прибрало,
на шляху признаку клало,
і щоб визначити напрям,
знаки різало на горах,
і дерева карбувало
до дверей ведмедя саме,
де знайшовся острів грошей.
І коли туди прибув я,
490надійшов до його краю,
я своїм не кинув списом,
не стріляв я там із лука,
бо він сам слизнув із верху,
сприснув сам з слизької тільки,
пагінці порвали груди,
на гілля він напоровся“.
Він такі слова говорить,
сам таку він каже мову:
„Мій улюблений ти, Отсо,
500делікатне пташенятко!
З голови зніми одежу,
поклади кусало на бік,
не торкай зубів, що мало,
затули свою ти пащу,
і гляди, не розлютуйся,
якщо ми тобі так зробим,
що твоя голівка трісне,
заскрегочуть дуже зуби.
Ось беру я ніздрі Отсо,
510першим тим ніздрям на поміч;
не беру усе я разом,
не одно беру я теє.
Ось беру я в Отсо вуха,
першим тим на поміч вухам;
не беру усе я разом,
не одно беру я теє.
Ось беру я очі в Отсо,
першим очім тим на поміч;
не беру усе я разом,
520не одно беру я теє.
Ось беру я чо́ло в Отсо,
першим чолам тим на поміч;
не беру усе я разом,
не одно беру я теє.
Ось беру я пащу в Отсо,
першій пащі тій на поміч;
не беру усе я разом,
не одно беру я теє.
Ось беру язик у Отсо,
530язику тому на поміч;
не беру усе я разом,
не одно беру я теє.
Назову того я мужем,
уважатиму героєм,
хто оці полічить зуби,
хто усе кусало вийме,
з щелепів тих найтвердіших
вийме дужими руками“.
Не обралося нікого,
ні оден храбрій не вийшов.
Сам тоді він лічить зуби,
540сам зубню всю він виймає,
вийняв дужими руками,
став коліном на ведмедя.
Вирвав зуби він ведмедю,
промовля слова такії:
„Отсо, яблуко із лісу,
у лісах округла банько!
Проходися небагато,
550покричи собі ще трошки,
із кубла піди ти звідси,
із низенької оселі,
в дім збудований високо,
у широкії покої.
Вийди, золото, пройдися,
вирушай в дорогу, скарбе,
у тропу, де свині ходять
і де ходять поросята,
на бугор укритий лісом,
560на ту гору височенну,
до тих сосен голкуватих,
до ялин тих стогіллястих;
побувать тобі там гоже,
пережити не погано,
голосний дзвенить де дзвоник
і голосить балабончик“.
Старий певний Вейнемейнен
повернув додому звідти;
і тоді сказала молодь,
570так промовили вродливці:
„Де поніс свою ти здобич,
де подів свою охоту:
чи на ледові покинув,
чи її присипав снігом,
чи зложив в болотній твані,
закопав в пісках сипучих?“
Старий певний Вейнемейнен
промовля слова такії:
„Не на ледові я кинув,
580не засипав її снігом:
рвали б там її собаки,
закаляло б швидко птаство.
Не поклав її у твані,
не зарив в пісок сипучий:
там його б робацтво їло,
і ушкодили б мура́шки.
Он куди поніс я здобич,
цей малесенький пайочок:
на бугор золотоверхий,
590на плече хребта із міди,
на святі поніс дерева,
на ті ялі стосукові,
на гілля те величезне,
на широке верховіття,
чоловікові на втіху,
перехожому на радість.
Він на схід тримає ясна,
на північний захід очі,
їх підвів не дуже вгору;
600якби звів уверх високо,
то б їх там ушкодив вітер,
попсувало б їх обітря,
не спустив їх і додолу,
бо якби спустив додолу,
потарганили б їх свині,
волочили б своїм писком“.
Старий певний Вейнемейнен
заспівав тут гарно, сильне,
щоб і вечір приоздобивсь,
610щоб день радощами скінчивсь.
Старий мовив Вейнемейнен,
промовля слова такії:
„Ти світи мені, каганче,
щоб я міг співавши бачить,
бо моя черга співати,
на вустах задзвонить радощ“.
Він співав і грав він пильно,
грав, співав аж цілий вечір,
і сказав скінчивши співи,
620на сам край промовив слово:
„Боже, дай і на прийдуче,
боже-творче, дай-но ще раз,
щоб отут справлялось свято,
щоб пізніше пам'яталось,
справить хлопцеві весілля,
волохатому бенькети.
Раз-у-раз давай, найвищий,
дай ти, праведний створитель,
познак добрий на дорозі,
630і карби дай на деревах
молодцям великодушним,
людям, що відважне серце.
Раз-у-раз давай, найвищий,
дай ти, праведний створитель,
щоб ріг Тапіо вчувався,
щоб лісну сопілку чути,
на дворі, в просторі тіснім,
на оселищах вузеньких.
Цілий день нехай там грають
640і увечері гуляють
в лісовій оцій країні,
у широкому Суомі,
в плем'ї тім, що літ доходить,
у ростучому народі“[2].
——————
- ↑ Ведмідь.
- ↑ Головна частина цеї руни подає драматичний образ різних пригод, що супроводять полювання на ведмедя у давніх Фінів. У цих народів ведмідь був разом і жаданим джерелом багатства і предметом забобонного постраху. Через це, під той саме час, як вони його полюють, щоб мати його хутро, вони прикладають до його найпестливіші і найсолодші прізвища і звертають до його найзрушливіші благання, щоб заспокоїти його гнів і заклясти його спустошення. Забивши ведмедя, ціле село, до якого належав щасливий мисливець, справляло бенькет. Оббілувавши звіра, вішали його голову на вершок дерева, яко славний трофей, потім того в співах і гулянках, на меду й на пиві, справляли цю врочисту оказію медову, що звалася похоронним бенькетом ведмедеві.