Калеваля/Сьома руна
| ◀ Шоста руна | Калеваля пер.: Євген Тимченко Сьома руна |
Восьма руна ▶ |
|
Зміст. Вейнемейнена кілька день носять морські хвилі. — Орел прилітає йому на поміч і заносить на своїх крилах його до Похйолі. — Льовхі приймав його в своїй хаті і гойно його вгонобляє. — А тим часом Вейнемейнен все невтішний. — Він хоче повернутися додому. — Льовхі береться туди його запровадити, коли б він скував їй Сампо; опріч того вона йому дасть нагородою за цю роботу свою дочку за жінку. — Вейнемейнен не береться задоволити її бажанню, але обіцяв, що пришле їй знакомитого коваля Ільмаринена. — Ільмаринен скує Сампо. — Льохві дає тоді коня Вейнемейненові і сани; взявши їх, він поспішає забрати шлях до своєї сторони.
Старий певний Вейнемейнен
по глибоких хвилях плава,
мов з сосни мандрує гілька,
мов суха з ялини галузь,
шість деньків чудових літніх,
ночей шість без перестану.
Попід ним морськая вогкість,
понад ним сіяє небо.
Плине далі він дві ночі,
10два довжезні дні мандрує;
на дев'яту ніч нарешті,
як вже вісім днів минуло,
почува старий досаду,
чує він велику прикрість:
на нозі бракує нігтя
і нема на пальці кістки.
Тут старий той Вейнемейнен
сам сказав слова такії:
„Горе мужеві бідасі,
20горе синові нещастя.
Я свою покинув землю,
з краю рідного пішов я,
щоб тепер під вільним небом
мандрувати дні і ночі,
щоб мене шпурляли бурі,
хвилі лютії гойдали
на просторі вод широких,
на відкритій водотечі.
Жити холодно у морі,
30неприємно тут тривати,
поміж хвилями що-разу,
по воді морській носитись.
Я не знаю, як тут жити,
як держатися тут мушу
у такі часи недобрі,
під ці злигодні великі.
Чи на вітрі дім поставить,
збудувать на вітрі хатку?
Як на вітрі дім поставлю,
40не найду підпори в вітрі;
на воді збудую хатку,
понесе її водою“.
Від Ляпонців птах тут лине,
від сумних країн орел той.
Він не дуже щоб великий
і не дуже щоб маленький:
він крило по морю тягне,
другим він сяга до неба,
і хвостом мете він хвилі,
50і у скелі б'ється дзьобом.
Політав він, зупинився,
подивився, озирнувся,
Вейнемейнена побачив
на блакитній моря спині.
„Ти чого на морі, муже,
багатире, в вогких хвилях?“
Старий певний Вейнемейнен
отакі слова мовляє:
„Ось чого я, муж, на морі,
60багатир на мокрих хвилях:
їхав свататись в Похйолю
я до дівчини північчя.
Прудко линув я по морю,
по широкій водоплощі.
Дня я певного утрапив,
саме вдосвіта уранці
на затоку в Люотолі[1],
течію, що при Юколі.
Там мій кінь звалився трупом,
70там мене бажано вбити.
Я упав тоді на воду,
в хвилі пальцями уперся,
щоб мене гойдала буря
і щоб хвилі колихали.
І подув зі сходу вітер,
буря з півночи, з заходу
від землі мене відбила,
понесла в далекий простір.
Днів багато я гойдався,
80я ночей багато плакав
на просторі вод далеких,
на відкритій водотечі.
Я не можу зміркувати,
зрозуміти і збагнути,
як мені судилось вмерти,
що зі мною буде перше:
чи я з голоду сконаю,
чи в воді втопитись мушу“.
Відповів орел небесний:
90„Не журись і не турбуйся,
і сідай мені на спину,
на хвості на самім купрі.
Понесу тебе я з моря,
понесу, куди захочеш,
пам'ятаю день той добре,
тямлю ті часи я гарні,
як палив ти гай у Осмо,
спопелив ліси Калеви:
вшанував тоді березу,
100залишив стрункий їй стовбур,
щоб пташки там спочивали
і щоб я сідав на неї“.
Зняв тоді вже Вейнемейнен
швидко голову над хвилі;
муж із моря вийшов сміло,
багатир підвівсь над хвилі,
на крило сіда орлові,
на хвості, на самім купрі.
От несе орел небесний
110Вейнемейнена старого,
він несе його по вітру,
весняних вітрів шляхами,
до далеких меж півночи,
до смутної Саріолі[2];
Вейнемейнена спускає,
сам бренить через повітря.
От заплакав Вейнемейнен,
плаче жалібно голосить
край широкого він моря,
120там на виступі незнанім.
Аж сто ран він мав у боці,
вітра тисячу ударів,
борода уся в болоті
і розпатлане волосся.
Дві і три він плакав ночі,
рівно стільки ж днів він плакав,
і не міг знайти дороги,
хоч аби-якої стежки,
щоб вернутися додому
130на знайомі узграниччя,
у той край, де він родився,
де він перше жив спокійно.
А струнка Похйолі панна,
білолицая красуня,
заложилася із сонцем,
щоб і з місяцем і сонцем
разом рівно уставати,
просинатися укупі.
І прийшла раніш багато
140перед місяцем і сонцем,
не співали ще і півні,
курчин син не кукурікнув.
П'ять овець вона обстригла,
шість ягняточок найкращих;
узяла на хустку вовни
назбирала на убрання,
довго перед світом вранці,
перше, як устало сонце.
От столи вона помила,
150і поміст шарує чисто,
чистить віником гіллястим,
ряснолистою мітлою.
І збира сміття докупи,
на лопатку мідну горне,
і лайно виносить з хати,
із дверей несе на ниву,
аж на край ланів виносить,
кида там в куток за тином,
і стоїть там коло сміття,
160Щось почула й повернулась:
чує, плаче щось над морем,
з того боку чує стогін.
Поспіша додому швидко,
хутко квапиться до хати.
І, коли прийшла, сказала,
слово мовила такеє:
„Чула плач я понад морем,
з того боку чула стогін“.
Льовхі, Похйолі ґаздиня,
170та беззубая бабуся
у свій двір іде моторно
до відчиненої брами.
Там прислухавшись до звуків,
промовля слова такії:
„Так ніде не плачуть діти,
так жінки не стогнуть зроду;
плачуть так самі герої,
бородаті чоловіки“.
От штовхнула в воду човник,
180тридощатий той на хвилі,
і сама веслує шпарко,
і гребе туди моторно,
де старий був Вейнемейнен,
багатир отой, що плакав.
Справді плаче Вейнемейнен,
стогне тут Увантоляйнен[3],
у поганих лозах плаче,
стогне у густій крушині,
борода і рот трусились,
190але рот йому закритий[4].
Мовить Похйолі ґаздиня
і слова такі говорить:
„Дідугане ти безглуздий,
ти в чужу потрапив землю“.
Старий певний Вейнемейнен
вгору голову підносить
і мовля слова такії:
„Добре я і сам це знаю,
що в чужу потрапив землю,
200в незнайомії країни;
і було в вітчи́ні краще,
і стояв я дома вище“.
Льовхі, Похйолі ґаздиня,
промовля слова такії:
„Я б від тебе знати хтіла,
і дозволь тебе спитати:
із яких мужів ти будеш,
із лічби яких героїв?“
Старий певний Вейнемейнен
210промовля слова такії:
„Дотепер я називався,
уважався завжди досі,
як вечірняя відрада,
як співак в долинах рідних,
посеред ланів Вейноле,
на піщаній Калевалі;
а тепер в моїм злім разі
сам себе я не вгадаю“.
Льовхі, Похйолі ґаздиня,
220промовля слова такії:
„Так із вогкости виходь ти,
і топчи до мене стежку,
розповіж свої пригоди
і свою повідай долю“.
Забира від плачу мужа,
дужака бере від суму,
уміща його у човник,
на байдак саджає з краю,
а сама веслує шпарко,
230і гребе з усеї сили.
Просто їде до Похйолі,
у чужу старому землю.
Там голодного живила
і сушила мокре вбрання;
гріла довгий час старого,
гріла й палива палила.
Муж одужав незабаром,
став герой здоровий знову.
Почала питати Льовхі,
240і такі слова мовляти:
„Вейнемейнене, чого так
плакав ти, Увантоляйнен,
в цій місцевості суворій,
понад цим великим морем?“
Старий певний Вейнемейнен
промовля слова такії:
„Досить є причини плакать
і причини, щоб журитись;
довго я у морі плавав,
250і мене там били хвилі,
на просторі вод широких,
на відкритій водотечі.
Я того так довго плачу
і терплю я поки віку,
що я рідний край покинув,
і з містин мені знайомих
у чужі вступаю двері,
в невідомії ворота.
Тут усі дерева ранять,
260кожна гілька наче порска, —
тут мені важка береза,
тут мене і вільха ріже.
Тільки з вітром я знайомий,
тільки сонце друг мій давній
тут в чужій мені країні,
коло две́рей незнайомих“.
Льовхі, півночи ґаздиня,
промовля слова такії:
„Вейнемейнене, не плач бо,
270не журись, Увантоляйнен:
добре б тут тобі лишитись,
час провадити тут красно,
їсти сеньгу на талірці
і свинини споживати“.
Мовив старий Вейнемейнен
і слова сказав такії:
„Я не їм чужої їжі,
що найкраща на чужині;
бо найліпше людям дома,
280і стоїть там всякий вище.
Дай, небесний боже добрий,
ти, любови повний творче,
дай вернутися додому,
в рідний любий край до себе.
Краще в себе в ріднім краї
з черевика воду пити,
як в землі чужій далекій
мед із ківша золотого“.
Льовхі, півночи ґаздиня
290промовля слова такії:
„Що мені даси, дідусю,
як тебе додому справлю
аж на край ланів питомих,
довезу тебе до лазні?“
Мовив старий Вейнемейнен:
„А чого б тобі хотілось,
як мене додому справиш
аж на край ланів питомих,
щоб чувати крик зозулин,
300щоб птахів співання чути?
Шапку золота ти хочеш?
Чи срібла крисаню візьмеш?“
Льовхі, півночи ґаздиня,
промовля слова такії:
„Вейнемейнене премудрий,
віковічний заклиначе,
та я злотом не турбуюсь
і сріблом я не журюся.
Злото — се квітки дитині,
310а срібло — убрання конім.
От чи Сампо не скуєш ти
з кутим покривом строкатим,
взявши кінчик пір лебедих,
молока корови-дійки,
вовни літньої з овечки,
молоде зерно з ячменю?
В нагороду цю дівчину,
я тобі мою дочку дам
і тебе додому справлю,
320щоб ти слухав там зозулю,
щоб пташок співання слухав
понад рідними ланами“.
Старий певний Вейнемейнен
промовля слова такії:
„Я скувать не можу Сампо
з кутим покривом строкатим,
але, як дістанусь дома,
Ільмаринена пришлю я,
щоб тобі скував він Сампо
330з кутим покривом строкатим.
Най дочку твою він візьме,
най її він ущасливить.
І коваль він перший в світі,
перший майстер він у штуці,
адже викував він небо,
і скував повітря покрив,
що й сліду нема кування,
і кліщів не знати зовсім“.
Льовхі, півночи ґаздиня,
340промовля слова такії:
„Я віддам свою дитину,
я тому дочку 'біцяю,
хто здола скувати Сампо
з кутим покривом строкатим,
ввявши кінчик пір лебедих,
молока корови-дійки,
вовни з літньої овечки,
молоде зерно з ячменю“.
І лошатка загнуздавши,
350запрягла гнідого в сани,
Вейнемейнена саджає.
Посадила в сани діда,
і такі слова мовляє,
і такую мовить мову:
„Голови не піднімай ти,
не витягуйся угору,
доки коник не пристане,
доки над-вечір не буде.
Якщо голову піднімеш,
360якщо витягнешся вгору,
то тебе спіткає лихо,
упаде лиха година“.
От ударив Вейнемейнен
по коню й полинув хутко,
опустив він вільно віжки.
І шляхом він їде бучно
з завжди хмурої Похйолі,
із сумної Саріолі.
——————