Калеваля/Сімнацята руна
| ◀ Шіснацята руна | Калеваля пер.: Євген Тимченко Сімнацята руна |
Вісімнацята руна ▶ |
|
Зміст. Вейнемейнен вирушає до велетня Віпунена, щоб у нього спитатися трьох слів, що йому бракує. — Велетень уже вмер. — Вейнемейнен спускається в його домовину. — Віпунен його проковтнув у свою величезну пельку. — Вейнемейнен заходить йому далеко в середину і ставить там кузню. — Віпунен від страшенного болю благає багатиря вийти, потім того мече на нього чарівними формулами що-наймогутнішими. — Вейнемейнен править три слові. — Нарешті велетень його задовольняє. — Вейнемейнен тоді виходить з нього і кінчає будувати човна.
Старий певний Вейнемейнен
не виносить трьох словечок
із осель на Туонелі,
із будов, що на Маналі:
думав розумом своїм він,
розважав він головою:
де б він слів знайти міг троє,
заклинань тих роздобути?
Йшов йому пастух напроти,
10промовля слова такії:
„Слів знайти ти можеш сотню,
тисячу пісень уміти:
Віпунен[1] тобі їх скаже,
в шлунку дужого їх знайдеш.
Є до Віпунена стежка,
є на місце те дорога, —
не така щоб що-найліпша,
не така щоб і найгірша;
першу часть дороги мусиш
20йти жалом голок жіночих,
перейти повинен другу
ти мечів вузьких вістрями,
перейти частину третю
топірців геройських лезом“.
Старий певний Вейнемейнен
погадав про цю дорогу,
до ковальського йде горна,
промовля слова такії:
„Ільмаринене ковалю,
30скуй мені обуву з стали,
мені чоботи залізні,
скуй залізную сорочку,
і підойму із заліза,
булаву із стали викуй:
щоб було доволі стали,
зверху щоб було залізо.
Я трьох слів здобути хочу,
і заклять собі дістати,
в шлунку дужого набути,
40мені Віпунен їх скаже“.
Сам коваль той Ільмаринен
промовля слова такії:
„Віпунен умер віддавна,
вже давно пропав Анте́ро[2],
він давно не ставить пасток,
сітів він не напинає.
Не довідатись у його,
не знайти ані півслова“.
Старий певний Вейнемейнен
50не вважа на те, мандрує.
Перебіг у день він перший
жалами голок жіночих,
а дня другого чвалає
на вістрях мечів героїв,
іде-точиться у третій
він сокир геройських лезом.
Віпунен з пісень славутний,
той потужно-дужий старець,
там лежав собі простягтись
60із закляттями і з співом.
На плечу росте осика,
та березина на скранях,
і на підборідді вільха,
в бороді нависли верби,
потяглись із лоба сосни,
між зубів ялиці тислись.
Вже надходить Вейнемейнен,
меч залізний висуває,
із піхов, із шкури тягне,
70з чересел своїх здіймає,
на плечу руба осику
і березину на скранях,
вільхи валить з підборіддя,
в бороді ряснії верби,
кедри він руба на лобі,
на зубах стина ялини.
Устромля залізну палю
в рот Віпунену великий,
у його гидкії ясна
80та крізь щелеп скрегітливий,
й промовля слова такії:
„Встань, служебниче людини,
та покинь свій сон глибокий,
довговічную дрімоту“.
Віпунен з пісень славетний
враз прокинувся від сону,
він удар болючий чує,
відчува боління гостре;
він куса залізну палю
90та м'яке залізо зверху, —
перегризти годі стали,
прокусить в залізі серця.
Старий певний Вейнемейнен,
в роті стоячи, спіткнувся,
у середину ногою,
слизнув лівою ногою
в рот Віпунену великий,
через вилиці широкі.
Віпунен з пісень славетний
100відкриває ширше рота,
роззявля широко пельку, —
проковтнув з мечем героя,
перейти пустив крізь горло
Вейнемейнена старого.
Віпунен з пісень славетний
промовля слова такії:
„Вже чого-чого не їв я!
Я ковтав козу з вівцею,
і корову яловицю,
110кабана глитав охоче,
та ніколи ще такого
я не трібував шматочка“.
Мовить старий Вейнемейнен,
промовля слова такії:
„Бачу я, спіткало лихо,
бачу, вибухло нещастя
у вузькій кошарі Хійсі,
у могильнім склепі Кальми“.
Погадав, поміркував він,
120як же бути, що чинити?
Мав ножа собі при боці,
що держак увесь у жилах,
з його човник змайстрував він,
збудував байдак майстерно
і поплив у тому човні,
він гребе усюди в кишках,
переходами громадить
і по закутках насилу.
Віпунен з пісень славетний
130зовсім тим не турбувався.
Зараз взявся Вейнемейнен
лаштуватись до кування.
Він почав кувать залізо,
він зробив з сорочки кузню,
на міхи ужив рукава,
хутро стало піддувалом,
димарі з штанів поставив,
щелепи з панчох у печи;
став кувати на коліні,
140був йому кулак за молот.
Він кував з страшенним гуком,
бив він з стукотом великим,
і кував він цілі ночі,
вдень кував без перестанку
там у велетня у шлунку,
в чаклуна того у чреві.
Віпунен з пісень славетний
промовля слова такії:
„Та з яких мужів єси ти,
150із лічби яких героїв?
Проковтнув я сто героїв,
я до тисячі пожер їх,
та не їв тобі подібних:
аж до рота йде вугілля,
на язик той жар приходить,
в горло чад іде з заліза.
Ти виходь, катюго, звідти,
ти тікай мерщій, душмане,
а не то піду до неньки,
160все скажу твоїй старенькій;
якщо матері скажу я,
все їй виявлю старенькій,
я жалю завдам матусі
і бабусі важко буде,
що синок не добре чинить,
що дитя погане стало.
Годі розуму добрати,
ані способу збагнути:
проковтнувсь як ти, Хіісі,
170як там, бісе, опинився,
щоб кусати й мордувати,
мене жерти, рвати страшно?
Чи ж бо ти від бога слабість,
від найвищого недуга,
чи мені тебе наслано,
приготовлено від инших?
Чи прийшов сюди за плату,
умостився тут за гроші?
Якщо ти від бога слабість,
180від найвищого недуга,
доручуся я творцеві,
волі вищого віддамся:
славних бог не залишає,
не дає загинуть смілим.
Як тебе мені наслано
і пороблено від инших,
то знайду твоє я кодло,
відшукаю я початок.
Появилася ушкода,
190від заклять лихота сталась,
між чаклунством сильне-дужим,
поблизу співців умілих,
там на сідалі злих духів,
на проліссях ворожбитів,
на рівнинах бога смерти,
з-під землі вона з'явилась,
із осель мужів померлих,
із хаток людей загиблих,
з набубнявілого ґрунту,
200із землі, що зрита всюди,
з кременів, що вітер крутить,
із пісків велико-шумних,
із долин униз похилих,
із болот зусім без моху,
із струмків, життям що повні,
з хвилі, що рокоче вічно,
з загород лісів Хіісі,
із п'яти міжгір'їв гірних.
Від похилля гір мідяних,
210від шпилів, що повні крушу,
від сосни, що шелестить там,
від шумливої ялини,
зверх дуплястої смереки,
від ялин гнилого лісу,
від паскудних нор лисиці,
від лісних галяв оленів,
від скелистих нор ведмедів,
із печери клишоногих,
із далекої Похйолі,
220із великої Ляпоньї;
із гаїв на порость бідних,
з поля, що не знало плуга,
від бойо́вищ величезних,
із тих місць, що б'ються мужі,
від столоченого нив'я,
від крови, що там димує,
від кряжу морів далеких,
від розлогої рівнини,
від глибокости мулкої,
230що на тисячу саженів,
із шиплячого потока,
з прірви, що вогнем клекоче,
з водоспаду, що на Рутьї,
із нуртів, що все бурують,
з неба задньої частини,
із окрайків хмар безвідних,
з стежки вітерців весняних,
звідтіля, де їх спочинок.
Або зло ізвідти вийшло,
240або ти прийшов ізвідти
в серце те, що неповинне,
у те черево безгрішне,
щоб кусати й шматувати,
його шарпати і дерти?
Ну, виходь-но, псе Хіісі,
ну, вилазь, собако Мани,
геть, диво́гляде, із шлунку,
із моїх печінок, кате!
Ти не рви моє поребря,
250сележінь не увереджуй,
не труси мойого шлунку,
не перевертай легені,
не свердли мойого пупа,
скрань моїх ти не торкайся,
і не муч кряжу спинного,
не розколюй кульш у мене.
Як не муж я, як повинно,
то пошлю того, хто кращий,
щоб прогнав лихоту звідти,
260щоб дивоглядом ригнути.
Жен землі гукну я здолу,
я ґаздів з полів покличу,
з-під землі мужів з мечами,
з-під пісків героїв верхи,
всіх на поміч, яко силу,
на підмогу, як пожиток,
при моїх тяжких терпіннях,
при моїх страшливих муках.
Як тобі оце не страшне,
270якщо ти не хочеш вийти:
ти приходь з мужами, лісе,
ялівцю з челядниками,
ти, ялиннику, з народом,
озерце з дітьми своїми,
сто героїв ви з мечами,
мужів тисяча залізних,
щоб тут біса катувати,
роздушить лиху хоробу.
Як тобі і те не страшне,
280як ще ти не хочеш вийти:
мати вод, ти появися
з хвилі в синій перев'язці,
із струмка в м'якім убранню,
з твани чистою ти вийди,
захист мужеві слабому
і поліпшення герою,
щоб не з'ївся неповинно,
щоб без слабости не вмер я.
Як тобі і те не страшне,
290якщо ти не хочеш вийти:
ти ходи, творіння доню,
золота красуне, панно,
найдавнішая з жіноцтва,
ти з усіх найперша мати.
Подивись на ці боління,
відверни, приходь ти, лихо,
ти усунь моє терпіння,
з мене виметни душмана.
Як тобі і ти не страшне,
300якщо ти не хочеш вийти:
Укко! Ти в небеснім пупі[3],
на окрайці хмар громових!
Ти спустись, тебе прошу я;
поспішай, тебе я кличу,
діло вижени недобре;
уратуй мене від чарів
ти мечем своїм огнистим,
лезом тим, що мече іскри.
Звідти геть вилазь, душмане,
310утікай мерщій, катюго,
не твоя бо тут домівка.
Як тобі хатини треба,
пошукай де-инде місця,
і оселища де-далі
близ господарки мешкання,
уз дверей твоєї пані!
Тільки як туди прибудеш,
як кінця дороги дійдеш,
до батьків твоїх близенько,
320до батьківської отари,
дай на знак, що ти вже дома,
що прибув дай знати нишком,
затарахкай, як грімниця,
як поломінь блиска, блисни;
вдар у двері ти на дворі,
ти відсунь з віконня дошку,
прошмигни тоді у хату,
поспішай, лети в покої,
ухопи його за тужні,
330за вузьке на п'ятці місце.
Ґазду кинь у кут найдальший,
а ґаздиню аж на двері,
вирви геть ти ґазді очі,
розколи ґаздині череп;
на гаки скарлюч їм пальці,
їм обом зсудом голів'я.
Як цього ще буде мало,
півнем вилети із хати,
і на двір лети курчатком,
340на гною грудьми усядься,
віджени від ясел коні,
рогатизну від корита,
їх у гній встроми рогами,
загрузи хвостами в землю,
поверни їм очі рогом
і скрути міцніше в'язи.
Якщо ти хороба з вітру,
він надув тебе, навіяв
з весняним повітрям вкупі,
350від морозу ти заслана, —
линь дорогою ти вітру,
весняних вітрів шляхами,
не сідавши на дерева,
ні на вільсі спочивати,
просто на мідяну гору,
їй на шпиль на мідь багатий,
щоб гойдав тебе там вітер,
щоб повітря пильнувало.
Якщо ти спустився з неба,
360із хмарок тонких окрайців,
ти зійди на небо знову,
піднесися знов в обітря,
в хмари, де багато крапель,
на зірки, що там мигочуть,
щоб палав ти як поломінь,
як вогонь щоб ти занявся
на шляху великім сонця,
в дворі місяця округлім.
Як же ти прийшов з потоків,
370як тебе вода пригнала,
до води ти й завертайся,
знов іди собі в потоки,
наузкрай мулкого замку,
на сам верх на водогір'я,
щоб тебе гойдали хвилі
і потоки колихали.
Якщо ти з пролісся Кальми,
із осель людей померлих,
повертай на рідне місце,
380повертай в домівку Кальми,
на той ґрунт, що набубнявів,
на розпаленую землю,
де народи потопились,
де лежить великий натовп.
Якщо ти, дурний, ізвідти,
з суточків в лісах Хіісі,
із кутків ялинних нетрів,
там, де гай живе сосновий,
прожену тебе, щоб жив ти
390в суточках лісів Хіісі,
де вікує гай сосновий
по кутках ялинних нетрів.
Там ти доти залишайся,
доки не згниє підлога,
поростуть грибами стіни,
упаде додолу стріха.
Прожену тебе, ледащо,
звідти вишлю дивогляда
в дідуся ведмедя лігво,
400в дім ведмедиці бабусі,
на болотяні низини,
на німуючі мочари,
на життя джерело повне,
на бренливії потоки,
на безрибії озера,
в воду, де не плеще окунь.
Якщо там не знайдеш місця,
прожену тебе ще далі
на межі тії Похйолі,
410у далекий край Ляпонський,
на галяви бідні в парость,
на неораную землю,
де ні місяця, ні сонця
і нема денного світла.
Там тобі вигідно жити,
там тобі пурхати любо.
Висять там на вітах лосі
і шляхетнії олені,
щоб муж голод заспокоїв,
420заспокоїв би жадання.
Я жену ледащо далі,
заклинаю, проганяю,
до водоспаду на Рутьї,
аж на вир вогнистий саме,
там, де падають дерева,
там, де валяться ялини,
сосни з стовбуром великим
і з зеленим чолом ялі.
Плавай там ти, злий поганцю,
430плавай в піні водоспаду,
ти крутись в широких хвилях,
там живи в вузьких потоках.
Якщо там не буде місця,
прожену тебе я звідси
в річку чорної Туоні,
в води вічної Маналі,
щоб ізвідти ти не вийшов
за життя свого ніколи,
як не дам тобі я волі,
440як тебе не відпущу я,
баранів узявши дев'ять,
все ягнят вівці одної,
за биків найдужчих дев'ять,
одної телят корови,
за прекрасних дев'ять коней,
одної лошат кобили.
Ти собі попросиш коней,
огером захочеш їхать?
Коней дам тобі в дорогу,
450огерів тобі достачу,
кінь є красень у Хіісі,
на горі червоногривий,
ще й вогонь пашить із рота,
і кінці біліють ніздер,
із заліза всі копита,
у коня сталеві ноги,
може він стрибать на гори
і долиною ступати,
якщо верховень умілий,
460якщо їде повний сили.
Як тобі цього ще мало,
можеш взяти Хійсі нарти,
чобітки вільхові Лемпо
і кийок лихого мужа,
щоб прибув ти в край Хіісі,
щоб діставсь до гаю Лемпо,
всю оббіг країну Хійсі,
по землі лихого ковзав.
Ти надибаєш каміння,
470розколи їх на дві частки;
ти гілля шляхом спіткаєш,
поламай його на ріща;
ти шляхом героя стрінеш,
так туди йому й дорога.
Гей, рушай-но, непотрібний!
Утікай, ледащо, звідси,
нім на світ благословиться,
перш, як займеться на зорю,
перше, як зійде тут сонце,
480перше, ніж тут півень крикне.
Час ледащові рушати,
час тікати вже гидкому,
час при місяцеві бігти
і відходить при осянні.
Якщо, злий, не утечеш ти,
як не підеш, псюко, хутко,
то візьму великий пазур
того, що жадає крови,
я клішні візьму на м'ясо,
490ті зубці, що носить каня,
щоб здушить ледащо ними,
щоб з душманом покінчити,
в голові щоб не шуміло,
щоб душа не хвилювалась.
Утікав бо Лемпо грізний,
любий материн синочок,
як давав мені біг поміч,
дарував творець пораду.
Ти, що матери не знаєш,
500недолуга твар, тікай-но,
без господаря собако,
геть, безматченко ти, псище,
перш, ніж час собі загубиш,
як скінчить мандрівку місяць“.
Старий певний Вейнемейнен
промовля слова такії:
„Тут мені живеться добре,
тут мені лишитись любо.
Замість хліба їм печінку,
510і обідаю я салом,
травлю легеню чудово,
сало — добрая пожива.
Глибше я ковальню цюю
посаджу у м'ясо серця,
молотком міцніше буду
бити там, де небезпечно,
щоб мене до суду віку
ти не спекався ніколи;
якщо слів я не почую,
520не довідаюсь закляття,
так що тисячу потужних
характерників навчу я.
Бо не слід словам ховатись,
і скриватися замовам,
ані в землю зариватись
і по смерті чаклуновій“[4]
Віпунен з пісень славетний,
цей дідусь, що сили повний,
на устах несе закляття,
530наповняє груди міццю.
Відмика скриню з словами,
відчиня пісень шкатулю,
щоб пісень співати кращих,
передати що-найліпших
про речей первопочаток,
звідки все пішло на світі,
Не співають їх ні діти,
ні міцні герої ниньки:
бо лихі часи настали,
540ізживаються вже люди.
Про початок снів виводив,
поспіль всі співав закляття,
як то з божого наказу,
як з потужного веління
та розпалося обітря
і вода із нього вийшла,
із води земля постала,
із землі пішли ростини.
Заспівав, як місяць стався,
550як поставлено і сонце,
як стовпи вітрів з'явились,
як пішли на небі зорі.
Віпунен з пісень славетний
він співав багато й красно,
не чувано, не вбачано
аніколи в жаднім часі,
хто б співав від нього краще,
хто б твердіше знав закляття.
Так уста слова вигонять,
560так язик їх висилає,
як лошатко расовеє,
як румак, що прудко скаче.
Цілий день пісень співає,
ночі всі співає поспіль;
і вважа на співи сонце,
зупиня свій обіг місяць,
нерухомі в морі хвилі.
Стали всі в сагах боввани,
самий струм ріки спинився,
570водоспад бурливий Рутьї,
і на Вуоксі потоки,
і Ордан став нерухомо.
Зараз старий Вейнемейнен,
як слова узяв до тями,
як наслухався їх доста,
як набрав замов хороших,
то поклав ізвідти вийти,
із Віпунена із шлунку,
тому велетневі з рота,
580чаклунові із грудниці.
Мовив старий Вейнемейнен:
„Ой ти, Антеро Віпунен,
рота ти роззяв найбільше,
уст твоїх кутки найширше,
щоб я з черева міг вийти
і вернутися додому“.
Віпунен з пісень славетний
промовля слова такії:
„За життя пожер багато,
590проковтнув я силу тисяч,
та іще не їв такого,
як старий той Вейнемейнен;
хитро ти сюди пробрався,
добре, що собі виходиш“.
Славний Антеро Віпунен
хутко щелепи роззявив,
рота широко відкрив він
і кутки у рота більше.
Старий певний Вейнемейнен
600вийшов з черева Анте́ро,
вийшов велетню із рота,
чаклунові з осередка.
З рота слизнув він поспішно,
вислиз він на перелісся,
наче вивірка весела,
як бобер золотогрудий,
і пішов собі він далі,
ковалеві аж до горна.
Мовив дідові 'Льмаринен:
610„Що ж? трьох слів чи ти дізнався,
чи дістав такі речення,
щоб краї в човні зробити,
щоб звязати зад міцніше,
щоб зміцнить облавки дужче?“
Старий певний Вейнемейнен
промовля слова такії;
„Я сто слів уже навчився,
заклинань почув я тисяч,
виніс сховані закляття,
620ті слова з таємних глибів“.
І пішов старий до човна,
в місце мудрої роботи,
закінчив він швидко човна,
по краях звязав окрайці,
зад звязав що-найміцніше,
і зміцнив облавки дужче;
без будови човен стався,
без трісок байдак готовий.
——————