Калеваля/Третя руна
| ◀ Друга руна | Калеваля пер.: Євген Тимченко Третя руна |
Четверта руна ▶ |
|
Зміст. Далеко пішла Вейнемейненова слава. — Юкагайнен завдрить і хоче його зачепити. — Він виїжджає йому напроти і зачіпає його. — Вейнемейнен дає Юкагайненові оповісти, що той знає, але нехтує мірятися з ним. — Юкагайнен розпаляється і загрожує йому своїм мечем. — Тоді Вейнемейнен піддає його страшенним чарам. — Юкагайнен просить помилувати його і обіцяє, коли Вейнемейнен відкличе свої чари, віддати за нього свою сестру Айно. — Вейнемейнен його звільняє. — Юкагайнен вертає смутний додому і оповідає матері свою пригоду. — Горе молодої дівчини, обіцяної за старого співотворця. — Радість матери в надії посвоячитися з таким славутнім багатирем.
Старий певний Вейнемейнен
все живе собі, вікує
посеред степів Вейноле[1],
по дібровах Калевалі.
Там пісні свої виводить,
повний мудрости співає.
Він що-дня співав пісень тих,
їх виводив цілі ночі,
він співав про дії давні,
10звідки всяка річ на світі,
що тепер ані дитині,
ні героям не до тями;
бо тепер часи лихії
та і люд здрібнів занадто.
Чутка геть пішла по світу,
розійшлась далеко слава
Вейнемейненових співів,
пісні сильного героя[2].
От пішла на північ чутка,
20в Похйолю заходить слава.
Жив собі там Юкагайнен,
молодий Ляпонець щуплий;
якось раз пішов у гості
і почув він дивну мову,
що співати краще можна
і пісні складати ліпші
посеред степів Вейноле,
по дібровах Калевалі,
ніж він сам спромігся скласти,
30ніж від батька він навчився.
Розридався Юкагайнен,
не дають йому спокою
Вейнемейненові співи,
що співа той краще 'д нього.
До старої йде він нені,
до своїх батьків приходить,
каже їм, що піде зараз,
що лаштується в дорогу
до осель, що на Вейноле,
40щоб із Вейном[3] там змагатись.
Батько сина не пускає,
ані батько, ані мати,
щоб він рушив на Вейноле,
щоб із Вейном там змагався.
„Ні, тебе там зачарують,
зачарують і закинуть
рот і голову в замети,
руку на суворий вітер[4],
щоб рукою ти не зрушив,
50не ступив би і ногами“.
Мовив юний Юкагайнен:
„Добре батенько все знає,
мати ще від нього краще,
знаю ж я за всіх найкраще:
я бажаю сперечатись
і змагатися з мужами.
Я співців ослаблю співом,
чаклунів я зачарую,
заспіваю так, що перший
60в них співець останнім буде;
я його узую в камінь,
уберу лубками ноги,
наложу на груди камінь
й кам'яну дугу на плечі,
дам з каміння рукавиці,
кам'яний надіну шолом“.
Так наважився упертий,
і бере коня на стайні;
із ніздер поло́мінь паше,
70сипле іскри кінь копитом.
Загнуздав коня баского,
в золоті запріг ґринджоли,
сам усівся на ґринджоли,
умостився на сидінню.
Батогом коня ударив, —
що перлисте батожильно.
Добрий кінь біжить шляхами,
полинув румак чудовий.
Лине звідти хутко-прудко,
80скаче день, один та другий,
третій день він хутко лине,
а коли минув і третій,
він досяг степів Вейноле,
в піскуватій Калевалі.
Старий певний Вейнемейнен,
заклинач оцей одвічний,
саме був на тій дорозі,
тим шляхом спокійно їхав
по степах, що на Вейноле,
90по дібровах Калевалі.
Молодий палкий Ляпонець
шпарко спереду наїхав;
зачепилися голоблі,
і гужі переплелися.
Об хомут хомут аж тріснув,
об дугу дуга штовхнулась.
Тут вони і зупинились.
Стали двоє й міркували.
Із дуги водиця крапа,
100з голобель знялася пара.
І спитався Вейнемейнен:
„Звідки ти, з якого краю,
що женеш конем шалено,
як скажений наїжджаєш,
мій хомут порвав ти нащо,
поламав дугу у мене,
попсував ґринджоли нащо,
скорси поламав обидва?“
Мовив юний Юкагайнен,
110сам сказав слова такії:
„Молодий я Юкагайнен;
але й ти мені повідай,
ти, лайдаче, звідки родом,
з кодла підлого якого?“
Старий певний Вейнемейнен
обізвався так на цеє,
промовля слова такії:
„Як ти юний Юкагайнен,
так звертай лишень з дороги,
120бо молодший ти на літа“[5].
Отже юний Юкагайнен
промовля слова такії:
„Що тут значить наша юність,
наша юність, або старість;
хто знаттям переважає,
та мудріший хто за кого,
тільки той дорогу візьме,
другий вступиться з дороги;
так старий ти Вейнемейнен,
130заклинач отой одвічний.
Так готуймося ж до співу,
до пісень своїх берімось,
хай одного слуха другий,
і почнім отут змагання“.
Старий певний Вейнемейнен
промовля слова такії:
„Я співець не знаменитий,
заклинач я невідомий;
вікував я вік самітно,
140жив собі в краю пустельнім
посеред степів питомих,
і там чув саму зозулю.
Та хай буде, як хто хоче.
Золотий, повідай, хлопче,
що ти знаєш більш від инших,
в чім над ними візьмеш гору?“
Мовив юний Юкагайнен:
„Я всього багато знаю,
та одно я певне знаю
150і найкраще розумію:
є на дим в покрівлі дірка[6],
а багаття коло печи;
добре жити тюленеві
і гаразд морській собаці:
поблизу жере лососі
та глита сиги близенько.
Мешка сиг на дні морському,
а лосось на рівнім місці.
Щука треться саме в холод
160серед лютих бур узимку.
Боязкий горбатий окунь
в-осени у твань заходить,
треться влітку на сухому,
беріг збуджуючи плеском.
А коли тобі ще мало,
то я ще багато знаю,
можу розказать, що орють
оленями на півночі,
а кобилами на півдні,
170за Ляпоньєю волами.
Знаю я гаї на Пізі[7],
знаю сосни я на Горні[8];
гай стрункий росте на Пізі,
на шпилі на Горні сосни.
Три страшні є водоспади
і озер великих троє,
три також високі гори
під отсім небесним склепом:
Галлепйоре[9] у Тавастів,
180Катракоскі[10] у Карелів,
годі ж бо змогти Вуоксу[11]
переважити Іма́тру“[12].
Мовив старий Вейнемейнен:
„Тям дитячий, баби мудрість
не до стоту бородатим
і жонатим не подоба.
Ти скажи речей початок[13],
віковічних діл глибокість“.
Мовив юний Юкагайнен,
190промовля слова такії:
„Розповім я про синицю,
що вона є тільки пташка,
а єхидна — то гадюка,
йорж в воді — то буде риба;
і що м'якшає залізо,
а земля перекисає;
що вода погана тепла,
пал вогню — річ небезпечна,
що вода найстарші ліки,
200шум годиться до закляття.
З лікарів — творець найперший,
бог — порадник найстаріший.
Із гори вода побігла,
а вогонь упав із неба;
ржа змінилась на залізо;
зародилась мідь у скелях.
Від землі болота старші;
ива найстаріше древо,
а ялина — перша хата,
210камінь — перше є начиння“.
Старий певний Вейнемейнен
промовля слова такії:
„Чи ти ще додати маєш,
чи усі вже банелюки?“
Мовив юний Юкагайнен:
„Пам'ятаю ще я трохи,
давнину я сиву тямлю,
як тоді зорав я море
і копав морську глибокість;
220рибам вирив я печери,
опустив я дно морськеє,
розстелив тоді озера,
гори вергав я на гори,
накидав великі скелі.
Був я шостая людина,
сьомим моцаком вважався;
утворив оцю я землю,
взяв повітря в певні межі,
стовп на воздусі поставив,
230збудував небесну стелю,
напутив ясний я місяць,
осяйне поставив сонце,
прикотив на місце воза,
небо зорями засіяв“.
Мовив старий Вейнемейнен:
„Брешеш ти над міру всяку;
ти не був при тому зовсім,
як тоді оралось море,
як копалося глибокість,
240рибам вирилось печери,
дно морськеє опускалось,
порозстелено озера,
гори вергалось на гори,
та ще скелі накидалось.
Не було тебе там видно,
той не чув, тебе не бачив,
хто тоді спорудив землю,
взяв повітря в певні межі,
стовп на воздусі поставив,
250збудував небесну стелю,
напутив хто ясний місяць,
сонце осяйне поставив,
воза прикотив на місце,
небо зорями засіяв“.
Отже юний Юкагайнен
промовля слова такії:
„Розум свій коли згубив я,
дак мечем шукати маю.
Нумо, старий Вейнемейнен,
260ти співцю з широким ротом,
нумо мірятись мечами,
на їх леза роздивімось“.
Мовив старий Вейнемейнен:
„Та мені цілком безпечні
і мечі твої і мудрість,
твої хитрощі і дотеп.
Та хай буде, як хто хоче:
із тобою я, мізерним,
міряти мечів не буду,
270ти нікчемний і противний“.
Розпалився Юкагайнен,
гнівом рот йому скривило,
трусить патлями сердито
й промовля слова такії:
„Хто мечі боїться мірять
і на леза роздивлятись,
так того своїм я співом
оберну на писк свинячий,
і людей такої вдачі
280я усюди розпорошу:
положу у гною купу,
чи в куток до хліву кину“.
Став похмурим Вейнемейнен
і розгнівався страшенно:
сам тоді почав співати,
сам він слово зняв нарешті.
Не дитячий спів почав він
і не за́бавку жіночу,
він пісень співав геройських:
290що їх діти не співають,
молодь лиш на половину,
а з мужів іно третина;
бо часи тепер лихії,
та і люд здрібнів занадто.
Зняв річ сміло Вейнемейнен,
сколихнулися озера,
затрусились гори з міддю,
іздригнулися каміння.
З скелі скеля вниз котилась
300і трощилися бескети.
А дуга Ляпонця стала
молоденькими гілками,
обернувсь хомут на иву,
на шлеї верба з'явилась,
золочені сани стались
побережною лозою,
а батіг перловий взявся
на взберіжжі осокою;
кінь Ляпонця білолобий
310скам'янів край водоспаду.
Міч із держальном злотистим
блиснув блискавкою в небі
і веселкою над морем;
лук мальований зігнувся,
та шуліками в Ляпонця
стріли легкі полинули,
а собака тупомордий
кругляком зробивсь великим.
Дід і шапку відміняє,
320з шапки стала довга хмара.
Він співа — і рукавиці
на квітки перемінились,
повстяна блукає свитка
баранцями в синім небі,
а із пояса в Ляпонця
зорі в небі зазоріли.
Він співа — і Юкагайнен
по стегно загруз в болото
і по пояс в багновиці,
330у сипкий пісок по плечі.
Оттоді пак Юкагайнен
міг збагнути, зрозуміти,
що не тим шляхом пішов він
і побравсь в дорогу дурно,
щоб змагатися в закляттях
з Вейнемейненом великим.
Хоче рушити ногою
і ноги звести не може;
повернути другу хоче,
340та вона узута в камінь.
Юкагайнена узяв тут
острах лютий, жах великий,
він страшне побачив лихо
і сказав слова такії:
„О ти, мудрий Вейнемейнен,
віковічний заклиначе!
Відміни ти чаклування
і візьми назад закляття,
відпусти мене ти звідси,
350увільни на волю з лиха.
Принесу тобі я о́бмін,
дам усе тобі, що схочеш“.
Мовив старий Вейнемейнен:
„Що ж мені ти дать гадаєш,
щоб вернув я чаклування,
щоб узяв назад закляття,
щоб пустив тебе я звідси,
увільнив на волю з лиха?“
Мовив юний Юкагайнен:
360„В мене два прегарні луки,
пара луків пречудових;
з них оден влуча предобре
і стріляє другий влучно;
вибирай якого схочеш“.
Мовив старий Вейнемейнен:
„Я твоїх не хочу луків,
ти дурний, мені їх на що.
В мене в хаті їх такого,
що обвішано всі стіни,
370всі гвіздки занято їми.
В ліс самі ті луки ходять
і стріляють там без мене“.
Заспівав — і Юкагайнен
засмоктавсь у твань ще більше.
Мовив юний Юкагайнен:
„Маю два човни прегарні,
пару байдаків чудових;
як стріла оден літає,
другий збіжжя перевозить:
380вибирай, якого хочеш“.
Мовив старий Вейнемейнен:
„Байдаків твоїх не треба,
я човнів твоїх не хочу,
їх такого в мене дома,
що заставлено ввесь беріг,
повно їх у всіх затоках:
і вони тривкі під бурю
і міцні навпроти вітру“.
Знов співа — і Юкагайнен
390засмоктався в твань ще глибше.
Мовив юний Юкагайнен:
„Коні два на стайні в мене,
огерів чудових пара;
під сідлом оден з них біга,
другий швидко тягне в возі;
вибирай, якого хочеш“.
Мовив старий Вейнемейнен:
„Коней тих мені не треба,
огерів твоїх хвалених;
400в мене їх такого дома,
що стоять при кожних яслах,
і стоять у кожнім стійлі,
на спині їм хвиля плеще,
на кряжах ставки мигочуть“[14].
Знов співа — і Юкагайнен
ще загруз у твані глибше.
Мовив юний Юкагайнен:
„Вейнемейнене дідусю!
відміни бо чаклування
410і назад візьми закляття.
Шапку золота добуду
і у бриль срібла насиплю,
що з війни приніс мій батько,
на бойо́виську надбавши“[15].
Мовив старий Вейнемейнен:
„Ні срібла твого не треба,
ані золото ні на що.
Маю їх багато дома,
у коморах їми повно
420скрині напхано до верху;
в мене золото як місяць,
а срібло старе як сонце“[16].
Знов співа — і Юкагайнен
заситився в твань ще більше.
Мовив юний Юкагайнен:
„Вейнемейнене дідусю!
відпусти мене ти звідси,
увільни на волю з лиха.
Я віддам тобі все збіжжя,
430всі лани я обіцяю,
щоб життя уратувати,
щоб собі ратунок дати“.
Мовив старий Вейнемейнен:
„Ні ланів твоїх не треба,
ані збіжжя не потрібне;
маю й так того багато:
де не зирк, усюди нива,
бовваніють всюди скирти.
Та і нива в мене ліпша,
440і чистіші маю скирти“.
Знов співа — і Юкагайнен
заситився в твань ще глибше.
Та нарешті Юкагайнен
і зовсім перелякався.
Аж по рот загруз в багно він,
з бородою у болото.
В рот набився мох з землею,
а в зубах кущі загрузли.
Мовив юний Юкагайнен:
450„Вейнемейнене премудрий,
славний, вічний заклинане,
поверни назад закляття,
дай мені топтати рясту,
відпусти мене ти звідси.
Мулом очі заліпились,
ріже вже пісок зіниці.
Якщо візьмеш ти закляття,
злу свою замову вернеш,
то віддам тобі я Айно,
460доньку матери моєї,
хай мете тобі у хаті
і господу чисто держить,
най діжки і миє й парить,
і пере твою одежу,
тче вкривала золотиї
і медовики хай смажить“.
Старий певний Вейнемейнен
віджививсь, повеселішав,
він радів, що Юкагайнен
470жінку дасть йому на старість.
Сів на радісну він скелю,
став собі на камінь співу[17],
заспівав він трохи, ще раз,
втретє заспівав ще трохи.
Взяв назад він чаклування,
повернув свої закляття.
Вийшов юний Юкагайнен,
із болота тягне шию,
тягне бороду із твани.
480Скеля знов конем зробилась,
а саньми кущі бережні,
з осоки батіг вродився.
Хутко він лаштує сани,
швидко сам у них метнувся…
Звідти він смутний мандрує,
не у доброму гуморі,
до коханої матусі,
до батьків своїх береться.
Він чкурнув немов шалений
490і під'їхав божевільно:
поламав об клуню сани
і голоблі об ворота.
„Що за знак“, гадає мати,
і промовив слово батько:
„Тю! дурний зламав на віщо
і ґринджоли і голоблі.
Що ти їдеш як шалений,
прилинув як божевільний?“
І заплакав Юкагайнен,
500обсипається гіркими,
звісив голову понуро,
шапку зсунув якось на бік,
побілілі губи стиснув
і спустив журливо носа.
Мати перша поспиталась
і довідатись бажала:
„Ти чого, синочку, плачеш,
що тобі завдало смутку?
Що ти білі губи стиснув
510і спустив журливо носа?“
Мовив юний Юкагайнен:
„Рідна ненечко, кохана!
Лихо скоїлось зі мною,
нещасливая пригода.
Без причини я не плачу,
є причина, щоб журитись.
Я до віку буду плакать,
вікувати вік у смутку:
бо сестру кохану Айно,
520доню любої матусі,
Вейнемейнену прирік я,
щоб йому була за жінку,
старцю хирному підпора,
діду кволому підстава“.
Мати сплеснула руками,
заплескала у долоні,
промовля слова такії:
„Сину рідний мій, не плач бо,
бо нема причини плакать
530і нема чого журитись.
Я пестила цю надію,
дуже довго я чекала,
щоб оцей герой могутній,
щоб той дужий Вейнемейнен
та моїм зробився зятем,
чоловіком доні любій“.
Молода те чує Айно,
обсипається гіркими,
плаче день і другий плаче,
540сидячи рида на ґанку,
з туги жалібно голосить,
з скруги, що вразила серце.
Мати їй сказала ось як:
„Що ти плачеш, дочко Айно?
Наречений твій могутній,
за героя віддаси ся,
щоб сидіти край віконця,
на ослоні розмовляти“[18].
Відмовля дочка на теє:
550„Мамо, матінко рідненька,
є, кохана, з чого плакать:
шкода кіс моїх чудових,
юних кучерів шкодую,
жаль дівочого волосся,
що замо́лоду покриють
та завчасу їх зав'яжуть.
Я вбиватимусь до віку
за те сонце любе-миле,
за цей місяць тихий-ясний,
560за блакить прозору неба.
Треба їх мені покинуть,
їх дівча забути мусить
коло братнього ослона
та батьківського віконця“.
До дочки говорить мати,
молодій стара мовляє:
„Кинь, дурна, свої печалі,
годі плакати, нещасна!
Без причини ти так плачеш
570і вбиваєшся даремно.
Боже сонце любе-ясне
на землі усюди світить,
не в саме віконце батька,
на ослін до брата тільки.
Ягідок багато всюди,
на галявах полуниці.
Недотепо! Там їх можеш
ти набрати скільки схочеш
а не тільки в лісі в батька,
580на ланах у свого брата“.
——————
- ↑ Вейнемейненова сторона.
- ↑ Тут іде переважно про славу чародійної сили співу.
- ↑ Скорочене Вейнемейненове ймення.
- ↑ Себ-то занурять з головою в сніг.
- ↑ Люди старого віку на великій пошані у Фінів.
- ↑ В давніх хатах фінських димаря властиво нема; дим виходить крізь шпари на даху.
- ↑ Гори.
- ↑ Гори.
- ↑ Гори.
- ↑ Водоспад.
- ↑ Річка.
- ↑ Водоспад.
- ↑ Слова таємничі, творчі.
- ↑ Фінське речення, щоб висловити тонкість волоса і добрий хов коней.
- ↑ Фіни, як і давні вікінги скандинавські, пускалися в далекі, небезпечні виправи і повертали додому часто з багатою здобиччю.
- ↑ Вейнемейнен показує тривалість свого багатства: чим давніший скарб, тим ціна йому більша.
- ↑ Щоб надати більше сили своїм чарам, фінські чарівники, як і ляпонські чаклуни, виходили на високий камінь.
- ↑ Себ-то провадити безжурне життя.