Калеваля/Трицята руна
| ◀ Двацять дев'ята руна | Калеваля пер.: Євген Тимченко Трицята руна |
Трицять перша руна ▶ |
|
Зміст. Леммікейнен готується, проти волі і умовлянь матери, піти війною на Похйолю. — Він узброює свій корабель і прибрав собі Тіеру, свого давнього товариша зброї. — Похйолі мати викликає на героя поміч мороза. — Мороз змагається з Леммікейненом, але переможений його заклинанням, він відступається, залишаючи Леммікейнена корабель серед криги. — Леммікейнен в товаристві Тіери подорожує далі пішки. — Він загубив дорогу і, створивши собі химерного коня, кидає думку їхати на Похйолю і повертається додому.
Раз веселий Леммікейнен,
молодець Кауком'єлі
вийшов вдосвіта уранці,
ледве зайнялось на зорю,
став на човникову пристань,
на причал той кораблевий.
На гаках стогнав там човник,
той байдак дощаний плакав:
„Мушу я лежати, бідний,
10мушу я, сердега, сохти.
На війну не їде Ахті:
шісдесят він літ не може
здобувать срібла війною,
допевнятись боєм злота“.
Тут веселий Леммікейнен
в човен кинув рукавицю,
ту хутро́вану пальчатку,
промовля слова такії:
„Ти, ялинний, не журися,
20ти з брусковими боками,
ще ти підеш воювати,
на баталію поїдеш,
вояків ти повен будеш
перше, як минеться завтра“.
Ахті йде до свеї неньки,
промовля слова такії:
„Ти не плач, матусю рідна,
не вбивайсь, моя старенька,
якщо я ізвідси рушу
30та піду на бойовище.
Це мені на гадку спало,
узяла мій мозок думка —
нарід знищити Похйолі,
на гидких помститись людях“.
Мати хтіла зупинити,
так стара до сина каже:
„Не ходи, синочку любий,
не стинайся на Похйолі:
смерть тебе зуспіти може,
40можеш ти загинуть хутко“.
Трохи думав Леммікейнен;
він іти туди наваживсь,
зруйнувати все поклявся.
Промовля слова такії:
„Де б я мав знайти ще мужа,
де б знайшов з мечем героя,
щоб мені був поміч в бійці,
був би дужому підмога?
Чув багато я за Тйеру[1],
50чув чимало за Кууру[2],
так візьму його я краще,
він з мечем за мною піде,
і мені поможе в бої,
буде дужому підмога“.
Перейшов через село він,
перейшов до двору Тйери.
Як прийшов туди, промовив,
тут сказав він, як з'явився:
„Тйеро, друже мій сердечний,
60ти мій любий і коханий!
Чи колишнє пам'ятаєш,
як жили з тобою вкупі
і було ходили разом
на великі бойовища?
Перейшли ми сіл чимало,
де було хаток по десять,
і в хатах тих все герої,
їх по десятеро в кожній.
З тих героїв не лишилось,
70із отих мужів найдужчих,
щоб кого ми не убили,
щоб не стратили обидва“.
Був там батько під віконцем,
різав ратища на списи;
при коморі на порозі
мати масло колотила;
брат на дворі був при брамі,
лаштував собі він сани;
під мостком стояли сестри,
80прали хусточки усякі.
Від вікна промовив батько,
від порога мати мовить,
там від брами брат мовляє
і від моста мовлять сестри:
„Тйері ніколи стинатись,
не на часі списом битись:
він тепер вже крамарює,
на ввесь вік зробив він покуп.
Одруживсь іно-що Тйера,
90господиню взяв недавно,
ще до перс він не торкнувся,
не горнув її до лона“.
На печі лежав сам Тйера,
на край печи той Куура,
на горі обув він ногу,
другу він обув на лавці,
коло брами вперезався,
застібнувся вже далеко,
і за ратище схопився;
100не було воно велике,
і не дуже, щоб маленьке,
так удовж собі середнє:
на спису стоїть конячка,
і на ратищу лошатко,
та вовки на звязку виють,
на кільці ричать ведмеді.
От своїм трясе він списом,
порушає і хитає,
кида ратище угору,
110на нив'я з глейким окрайком;
спис у степ твердий стромляє
в землю рівну, що без грудок.
Далі він ударив списом,
б'є об спис Кауком'єлі,
поспішає і рушає,
як товариш Ахті в бої.
Ахті, що живе на виспі,
відштовхнув свій човник в воду,
як гадюку між колосся,
120як живучу ту єхидну.
І поїхали на північ,
їдуть на Похйолі море.
Господиня на Похйолі
посила мороз страшенний
на морські Похйолі брижжі,
на просторую пустелю;
промовля слова такії,
і таку дає вказівку:
„Гей, морозе, мій синочку,
130мій годованцю-малятко!
Вирушай там, де пошлю я,
йди туди, де виправляю,
заморозь ти човен Ахтін,
той байдак Кауком'єлін,
на кряжу блискучім моря,
на відкритій водотечі.
Най замерзне сам господар,
най веселий в човні мерзне,
щоб ізвідти він не вийшов
140за життя свого ніколи,
як не визволю сама я,
як не дам йому свободи“.
Син ледачого коліна,
молодий, лихий на вдачу,
взяв мороз студити море,
взяв тужавить водотечу.
Поки брався він до ціли,
поки тягся суходолом,
взяв усю деревам зелень,
150відібрав траві волокна.
Як туди він вже дістався,
на морський Похйолі беріг,
на безкраю бережину,
то спочатку заморозив
уночі озера й бухти
і стужавив беріг моря;
не чіпав самого моря,
не звязав ще водотечі.
На кряжі морськім був зяблик
160і на хвилях трясохвістка;
пазури у них не мерзли,
і не дубли їм голівки.
Аж на другу ніч почав він
все просторитись де далі,
сорома цілком позбувся,
виріс він зухвало дуже,
став морозити він люто,
студенити все страшенно:
лід зробив за лося товщим,
170навалив на сажень снігу,
заморозив човен Ахтін,
байдачок на хвилях Кавчин.
Він бажав самого Ахті
в тих крижинах заморозить,
на руках торкнувся пальців,
до ножаних став доходить.
Розпалився Леммікейнен,
в злість упав, розгнівавсь дуже,
він в вогонь мороз штовхає,
180притиска його до горна.
Він схопив мороз руками,
в жмені він тримає злого,
промовля слова такії,
і такую мовить мову:
„Син північного ти вітру,
син зими, морозе лютий!
Не морозь ручних ти пальців,
ніг моїх ти не торкайся,
вух моїх не смій займати,
190голови не смій чіпати.
Є і так тобі роботи,
є чимало заморозить,
залиши ти людську шкуру,
тіло, що родила мати,
ти морозь болото й землю
та холоднеє каміння,
на воді морозь ти верби,
най потріскають осики,
обдери кору з берези,
200розчахай великі сосни,
не займай на людях шкіри,
дивностворених волосся.
Як цього тобі ще мало,
можеш ще морозить друге:
і розпалене каміння,
і гарячії бескети,
скелі, що заліза повні,
дикі гори повні криці;
най Вуокса ціпеніє,
210і зупиниться Іматра;
затули ти нуртам пельку,
студени у вирі піну.
Чи початок твій сказати,
звідки ти прийшов, повідать?
Знаю твердо твій початок,
певно знаю, як ти виріс:
холод народивсь на вербах,
а мороз пішов з берези
коло хати на Похйолі,
220уз домівки в темнім краї,
від вітця, що був злочинець,
і від матери стидкої.
Хто живив мороз на вербах,
хто надав лихому сили?
Його мати перс не мала,
молока їй бракувало.
Там його живили змії,
там гадюки насичали.
Не було їх вим'я свіже,
230без пипок цицьки гадюкам.
Там мороз гойдала буря,
колисав північний вітер
поміж вербами на ставах,
на потоках завжди бурних.
Хлопець виховавсь недобре,
норови набув погані;
ще і прізвища не мало
те зіпсоване хлоп'ятко,
аж нарешті дано ймення:
240став морозом прозиватись.
Далі жив він по барканах,
в чагарах собі тинявся,
влітку він струмками плавав,
по верхах болот широких,
влітку шелестів в ялинах
і бурхав в гаях соснових,
був в лісах там березових,
скаженів собі по вільхах.
Студенив траву й берези,
250зарівняв мороз пролісся,
він кусав з дерев листочки,
квіточки побрав по травах,
покусав кору він соснам,
пощипав ялинам кірку.
Не занадто вже великий,
виріс ти над міру вгору;
ти мене морозить хочеш,
щоб мої розпухли вуха?
Відібрати хочеш ноги
260і мені покрасти пучки?
Ти покинь мене морозить,
студенити так нещадно.
Я вогонь вложу в панчохи,
та поломінь в черевики,
накладу вугілля в брижжі,
сковорід по швах наставлю,
і мороз мене не візьме,
побоїться взяти холод.
Прожену тебе далеко,
270до півночи меж далеких;
і коли туди прибудеш,
як батьківщини досягнеш,
казани студи негайно,
і у печі все вугілля,
та жінок, що в тісті руки,
коло персів немовляток,
молоко у всіх овечок,
і кобилине лошатко.
Як цього ще буде мало,
280прожену тебе я звідси
в вугляну Хіісі купу,
на черінь пічний до Лемпо.
Перейди в вогонь туди ти,
на ковадло ти збирайся,
щоб пом'яв тебе коваль там
молотками й клепачами,
молотком щоб бив він дужче,
клепачем щоб роздробив він.
Як тобі й цього ще мало,
290і ти слухати не хочеш,
знаю я ще инше місце,
ще один притулок знаю:
поведу твій рот до літа,
твій язик у теплу хату,
щоб до віку там лишився,
щоб не вийшов ти до віку,
і не дам тобі я волі,
сам не випущу ізвідти“.
Вітра півночи синочок,
300той мороз завважив лихо;
сам благає він ощади,
промовля слова такії:
„Так умовмося з собою,
щоб одно 'дному не шкодить
в жаднім часі і до віку,
поки сяє-світить місяць.
Як почуєш, що морожу,
чи як инше я бунтую,
ти в вогонь мене направиш,
310чи штовхнеш мене в поломінь,
між ковальське те вугілля
до 'Льмаринена у горен,
відведеш мій рот до літа,
мій язик у теплу хату,
щоб до віку там лишився,
не вернувсь назад ніколи“.
Так веселий Леммікейнен
човен свій лишив у кризі,
свій байдак військовий в леді,
320сам шляхом пішов відважно.
Вслід іде товариш Тйера,
у тропу свойого друга.
Це ступає рівним ледом,
по гладкому йде той Ахті.
Так іде він день і другий,
і нарешті вже на третій
ріг голодний бовваніє,
маячить сільце мізерне.
Ахті йде на тверджу рогу,
330промовля слова такії:
„Є, звичайно, м'ясо в замку,
риба буде тут на дворі
для потомлених героїв,
для мужів, що знемоглися“.
Не було у замку м'яса,
ані риби там на дворі.
І промовив Леммікейнен,
молодець Кауком'єлі:
„Най вогонь пожре тут замок,
340най знесе його водою“.
І мандрує звідти далі,
лісом сміливо ступає,
невідомими шляхами
і незнаними мостами.
Це збирає Леммікейнен,
молодець Кауком'єлі,
пух м'який по всім камінню
і волокна по бескетах;
хутко сплів собі панчохи,
350черевики штучно справив
посеред осель морозних
в лютування холоднечі.
Він пішов шляху шукати,
і вивідувать напрямку:
простий шлях до ліса тягся,
там стелилася дорога.
І промовив Леммікейнен,
молодець Кауком'єлі:
„Ой ти, Тйеро, мій коханий!
360Ось де ми тепер дістались,
дні і місяці блукавши
в вітровім просторі тільки“.
Відповів йому так Тйера,
дав таке від себе чути:
„Нам збирається на помсту,
на погибель нам нещасним,
на війну сюди прийшли ми
в завжди хмурую Похйолю,
щоб покинути тут душі,
370щоб загинути назавжди,
на місцях оцих нікчемних,
на дорогах невідомих.
Нам ніколи не дізнати,
не дізнати й не сказати,
ми яким шляхом ідемо,
на яку ступили стежку,
щоб загинути у лісі,
щоб умерти в рівнодолах,
тут, де крук лишень родився
380та в степу мешкають ґави.
Круки сміливо потягнуть,
понесуть шматочки м'яса,
м'ясо птаство похапає,
кров нам вип'ють хижі ґави,
і дзьоби круки засунуть
сміло в трупи нас нещасних,
понесуть на камінь кості,
на скелястії бескети.
Мати бідна не дізнає,
390не довідається рідна,
де її лишилось м'ясо,
де її збігає крівця:
чи на мочарах болотних,
чи у боїщі великім,
на кряжі в великім морі,
на увінчаних потоках,
чи на горах, хмелем вкритих,
чи на кущиках на шлясі.
Не довідається мати
400за синочка бідолаху
і гадатиме, що вмер він,
буде думка, що загинув;
і заплаче неня гірко,
голоситиме старенька:
„Там тепер мій син сердечний,
там коханок мій нещасний;
сіє він посів Туоні
і скородить поле Кальми.
Дав мій син тепер на віки,
410він, моя дитина бідна,
дав він лукові спочинок,
і нехай та висхне зброя;
можуть пташки годуватись,
і куріпки жити в гільках,
не боятися ведмеді,
і на волі грати лосі“.
Відмовляє Леммікейнен,
молодець Кауком'єлі:
„Ось тепер що, мати рідна:
420ти мене в собі носила,
кур ти викохала купу,
лебедів велику зграю,
аж їх всіх розвіяв вітер,
Лемпо був їх всіх розсипав:
тут одну, а там он другу,
і загнав далеко третю.
Пам'ятаю я колишнє,
пам'ятаю кращі днини,
виступав, як квітка, дома,
430наче ягідка ходив я.
Хто на нас бувало гляне,
той дивує, як росли ми,
зовсім инше, як тепера,
під лиху оцю годину;
вітер знаємо тепера,
сонце бачили давніше,
а тепер нас криють хмари,
дощ собою прикриває.
Не журилися ми дуже,
440і не вельми клопотались:
чи живуть дівчата добре,
як красуні ті гуляють,
як сміється те жіноцтво,
чи відданниці співочі
без плачу в своїм бажанню,
без утоми у клопотах.
Тут нема ще чарування,
проти нас нема закляття,
щоб умерли ми в дорозі,
450на дорозі щоб загибли,
молоді, щоб ми звалились,
і такі пропали свіжі.
Відьмаки коли ворожать,
чаклуни коли чаклують,
то домів привести можуть,
у місця принести рідні;
і себе самих чарують,
на дітей пускають чари,
і змертвляють навіть рід свій
460та ще знищують родину.
Батько мій ніколи перше,
дід отой сивоволосий,
чаклунів тих не гонобив,
не любив синів ляпонських.
Так колись казав мій батько,
так і я тепер промовлю:
„Борони, потужний творче,
заступи, прекрасний боже,
най рука заслонить гойна,
470і твоя велика сила,
шлях думок, що мають мужі,
гадки-помисли жіночі,
і розмову бородатих,
як і мову безбородих;
будь нам вічне забороло,
будь нам певна охорона,
щоб дитина не зблудилась,
щоб син матери не схибив
на шляху творця благого,
480на дорозі, що від бога“.
Зараз справив Леммікейнен,
молодець Кауком'єлі,
румаків баских з турботи,
карих коней із скорботи
і кантарку з днів журливих,
і кульбаку з лихоліття.
Сів коневі він на спину,
був той кінь у білих плямах,
їде він ступою важко,
490попліч з ним поїхав Тйера.
Їде берегом на силу,
ледве він піском плуганить
до коханої матусі,
до сивенької старої.
Я тепер покину Кавко,
змовкне мій для його поспів.
Напутив на шлях я Тйеру,
най додому він мандрує;
хочу співи повернути,
500поведу їх иншим шляхом.
——————