Калеваля/Трицять восьма руна
| ◀ Трицять сьома руна | Калеваля пер.: Євген Тимченко Трицять восьма руна |
Трицять дев'ята руна ▶ |
|
Зміст. Ільмаринен повертається до Похйолі, щоб там знайти собі иншої жінки. — Льовхі не віддає за нього другої дочки. — Дівчина і собі не хоче йти в сліди своєї сестри. — Ільмаринен її пориває, кладе в сани і їде додому. — Лемент дівчини в дорозі. — Прибуття до села, де спиняються на ночівлю. — Зможений Ільмаринен засинає твердим сном. — Дівчина використовує той час, щоб його зрадити. — Гнів Ільмаринена. — Чарівними словами він обертає її на чайку. — Вейнемейнен питає в коваля новин з Похйолі. — Похвала Сампо.
Що покинув Ільмаринен,
той коваль, одвічний майстер,
золоту оту подобу,
молоду свою срібляну;
на коня надів він зброю
і запріг поперед саньми,
сам на сани він сідає,
умостився на сидінню;
він поклав помандрувати,
10і таке на думці мав він,
щоб знов сватати в Похйолі
доньку другую Півночи.
Їде він денну дорогу,
і відтак він їде другу,
а на третій день нарешті
на Похйолі двір приїхав.
Льовхі, Півночи ґаздиня,
там була на дво́рі саме,
промовляти починає,
20узяла його на розпит:
чи її дитині добре,
добре донечці живеться
з чоловіком у свекрухи,
як ґаздині і невістці.
І коваль той Ільмаринен
журно голову понурив,
шапка збочилася на бік,
сам сказав слова такії:
„Не питайся краще, тещо,
30не бери мене на розпит,
чи живеться добре доні,
чи живе в гаразді люба!
Смерть її схопила нагло,
їй кінець прийшов раптовий;
в землю ягідку сховали,
і поклали на пісочок,
чорнокучерну під стебла,
і сріблясту під травицю;
по твою я доньку другу,
40по дівча прийшов молодше;
ти віддай дівчину, тещо,
відпусти ти другу доньку
в хату першої дружини,
на ослін сестри небоги!“
Льовхі, Півночи ґаздиня,
промовля слова такії:
„Зле давніше я вчинила
і зробила я недобре,
що 'ддала тобі дитину,
50тобі донечку вручила,
щоб умерла молоденька,
щоб загинула та свіжа,
наче в пащі злого вовка,
у страшній ведмедя пельці.
Не віддам тобі другої,
я не дам за тебе доньки,
щоб змивала з тебе сажу
і від кіптю вимивала;
я укину радше доньку,
60дорогу мою дитину,
в водоспад шумливий, бурний,
у оті бурхливі нурти,
в зів страшний минька, що в Мані,
в зуби щуки в Туонелі“.
Тут коваль той Ільмаринен
рот скривив, чоло понурив
і волосся розкуйовдив,
і хитнувши кудерцями,
уступив до хати сквапно,
70перейшов під стріху хутко,
промовля слова такії:
„Ходь, дівчаточко, до мене,
на ослін сестри твоєї,
в хату першої дружини,
щоб хлібів пекти із медом,
щоб варити краще пиво“.
Аж співа хлоп'ятко долі,
так співа і промовляє:
„Геть собі, ти в замку зайвий,
80пріч від нашого порога!
Шкода замкові від тебе,
горя замкові завдав ти,
як прийшов сюди уперше,
як уперше став на дверіх.
Панно, любая сестрице!
Це сватач, та будь розсудна;
не дивись йому на ноги,
рот, дивись який у нього;
адже в нього ясна вовчі,
90пазури сховав лисичі,
пазури ведмежі, гострі;
ніж його жадає крови,
ним він голови стинає,
перерізує ним спини“.
І промовила дівчина,
Ільмариненові мовить:
„Не піду за тебе заміж,
за паскудника такого;
ти забив свою дружину,
100і мою сестрицю стратив,
і мене забити можеш,
сам життя мене позбавиш;
бо дівчина гідна того,
чоловік щоб був де-ліпший,
і щоб мав він зріст хороший,
щоб в санках рушати кращих
і до кращої оселі,
і до більшого будинка,
не до кузні, що з вугіллям,
110до багаття леда-мужа“.
Розпалився Ільмаринен,
той коваль, одвічний майстер,
рот розкрив, чоло понурив,
і волосся розкуйовдив;
він побіг, схопив дівчину,
обійняв її руками,
з хати вибіг як шалений,
і побіг до саней прудко,
посадив дівчину в сани,
120просто кинув на сидіння,
звідти їхати береться,
мандрувати з того краю,
і трима віжки рукою,
груди другою дівочі.
Гірко плакала дівчина,
промовля слова такії:
„Йду до ягоди з болота,
до бережного латаття,
там я, курочка, загину,
130там умру я, пташка, з горя.
Ільмаринене ковалю!
Якщо ти мене не пустиш,
розіб'ю оці я сани,
потрощу я їх на тріски,
їх колінами зламаю,
розіб'ю я їх ногами“.
Сам коваль той Ільмаринен
промовля слова такії:
„Так коваль уладив сани:
140у санках залізні боки,
щоб їм шкоди не зробила
своїм тупанням дівчина“.
Плаче бідная дівчина
у оздобинах блискучих,
пальці з сорому ламає,
боляче кусає руки,
промовля слова такії:
„Якщо ти мене не пустиш,
відмінюсь тоді на рибу,
150і сиго́м піду під хвилі“.
А коваль той Ільмаринен
промовля слова такії:
„Не втекти тобі від мене:
вслід я щукою полину“.
Плаче бідная дівчина
у оздобинах блискучих,
пальці з сорому ламає,
боляче кусає руки,
промовля слова такії:
160„Якщо ти мене не пустиш,
я сховаюсь в ліс зелений,
горностаєм на бескеті“.
Сам коваль той Ільмаринен
промовля слова такії:
„Не втекти тобі від мене,
вслід я видрою полину“.
Плаче бідная дівчина
у оздобинах блискучих,
пальці з сорому ламає,
170боляче кусає руки,
промовля слова такії:
„Якщо ти мене не пустиш,
то я жайворонком стану
і сховаюся у хмарі“.
Аж коваль той Ільмаринен
промовля слова такії:
„Не втекти тобі від мене:
я услід вірлом полину“.
Переїхали ще трохи,
180невеличку ще дорогу,
почала хропти коняка,
довговухая лякатись.
Підвела голівку панна,
слід на снігові вбачає,
і питаючись так каже:
„Перебіг тут хтось дорогу?“
Відмовляє Ільмаринен:
„Перебіг дорогу заєць“.
Бідна дівчина зідхнула,
190і зідхнувши заридала,
промовля слова такії:
„Горе дівчині небозі!
Мала б я собі за краще,
уважала б за найліпше
та за цим побігти зайцем,
утекти за клишоногим,
а не з судженим лишитись
на пом'ятім укривалі:
і волосся краще в зайця,
200має заєць рот ладніший“.
Сам коваль той Ільмаринен
очі в діл, кусає губи,
їде бучно на дорозі;
не багато переїхав,
коник голосно запирхав,
довговухий налякався.
Підвела голівку панна,
слід на снігові вбачає,
і спитавши так сказала:
210„Що шляхом перебігало?“
Відмовляє Ільмаринен:
„Тут лисичка перебігла“.
Бідна дівчина зідхнула,
і зідхнувши заридала,
промовля слова такії:
„Горе дівчині небозі!
Я б собі за краще мала,
уважала за найліпше
в са́нях їхати лисичих,
220у повозі вітроніжки,
а не з судженим лишитись
на пом'ятім укривалі:
і волосся краще в лиса,
має лис ладніший ротик“.
Сам коваль той Ільмаринен
очі в діл, кусає губи,
їде бучно на дорозі;
не багато переїхав,
коник голосно запирхав,
230довговухий налякався.
Підвела голівку панна,
слід на снігові вбачає,
і питаючись мовляє:
„Що дорогою тут бігло?“
Відмовляє Ільмаринен:
„Перебіг дорогу вовк тут“.
Бідна дівчина зідхнула
і зідхнувши заридала,
промовля слова такії:
240„Горе дівчині небозі!
Я б собі за краще мала
і за ліпше уважала
вслід за вовком цим побігти,
що все дивиться понуро,
а не з судженим лишитись
на пом'ятім укривалі:
має вовк волосся краще,
має вовк і рот ладніший“.
Сам коваль той Ільмаринен
250очі в діл, кусає губи,
бучно вулицею їде
уночі в селі новому.
Тут потомлений з дороги
в сон твердий упав він зараз,
а тимчасом, коли спав він,
жартувала з иншим жінка.
Як коваль той Ільмаринен
та прокинувся уранці,
рот скривив, понурив чоло,
260у ковтун волосся збилось.
І сказав тут Ільмаринен,
і такі слова мовляє:
„Чи не взятися до співу,
не заклясти молодої,
лісовим зробити звіром,
відмінить на водяного?
Якщо в ліс її пущу я,
то ввесь ліс перелякаю;
як пущу її на воду,
270утечуть ізвідти риби;
я візьму гостріше лезо,
і мечем те доконаю“.
Чує меч, що він наважив,
дізнає бажання лезо,
промовля слова такії:
„Не на те адже я здався,
щоб губив жінок собою,
щоб життя збавляв безсилих“.
Аж коваль той Ільмаринен
280розпочав закляття дужі,
і почав замови гнівно:
відмінив на чайку жінку,
щоб скакала по бескетах,
пискотіла по скелистих,
понад берегом крутилась,
і нуряла під негоду.
Тут коваль той Ільмаринен
знов на саночки сідає,
і верста дорогу бучно,
290сумно голову спустивши,
їде в сторону свою він
на відомі перелісся.
Старий певний Вейнемейнен
на шляху перестріває,
промовля слова такії:
„Ільмаринене, ковалю!
Що так, брате, зажурився,
шапка збочилась набакир?
Ти із Похйолі вернувся?
300Як живе тепер Похйоля?“
Відмовляє Ільмаринен:
„Та чому б не жить Похйолі?
Сампо меле без устанку,
як давніш стукоче покрив,
меле день, щоб годуватись,
меле другий день на продаж,
і на засіб меле третій.
Я говорю справедливо,
знову це я повторяю:
310не жила б чому Похйоля,
коли Сампо є в Похйолі!
Там і оранка і сіви,
усілякі там рослини,
і добро там невиводне“.
Мовить старий Вейнемейнен:
„Ільмаринене, ковалю,
де лишив дружину, брате,
знакомитую дівчину,
що ти сам назад приїхав,
320без дружини повернувся?“
Сам коваль той Ільмаринен
промовля слова такії:
„Обернув в морськую чайку
я свою ледащо жінку,
ниньки чайкою на морі
та дружина стогне, квилить,
шамотить там по бескетах
і лунають криком скелі“.