Калеваля/Трицять дев'ята руна
| ◀ Трицять восьма руна | Калеваля пер.: Євген Тимченко Трицять дев'ята руна |
Сорокова руна ▶ |
|
Зміст. Вейнемейнен запрошує Ільмаринена їхати з ним на Похйолю, щоб вивезти звідти Сампо. — Ільмаринен викладає труднощі цього передузяття, і радить виправитися суходолом. — Вейнемейнен на те пристає і просить коваля, щоб зробив йому меча. — Обидва багатирі сідають на коні і пускаються в дорогу, — Вейнемейненів корабель жаліється, що його покинено, і проситься взяти участь в битві. — Вейнемейнен кидає коня, узброює корабель і пускається в море. — Зустріч з Леммікейненом, що прилучається до виправи.
Старий певний Вейнемейнен
промовля слова такії:
„Ільмаринене, ковалю!
Чи не рушити в Похйолю,
щоб добути звідти Сампо,
покрив вгледіти строкатий?“
Сам коваль той Ільмаринен
промовля слова такії:
„Нам незмога взяти Сампо,
10важко винести той покрив
з завжди хмурої Похйолі,
із сумної Саріолі,
бо віднесено вже Сампо,
покрив сховано строкатий,
в кам'яну поклалось гору,
в гору мідяну Похйолі,
там за дев'ятьма замками;
розкоренилось там Сампо
в глибочінь на дев'ять сажнів,
20і пішов у землю корінь,
в водоспад зануривсь другий,
третій в гору, що при хаті“.
Мовить старий Вейнемейнен:
„Брате, любий мій ковалю!
Помандруймо до Похйолі,
щоб здобути звідти Сампо,
корабель збудуймо добрий,
щоб поставити там Сампо,
щоб з собою взяти покрив
30в скелі Похйолі сумної,
в тій горі, де повно міди,
там за дев'ятьма замками“.
Відмовляє Ільмаринен:
„Суходолом безпечніше;
Лемпо морем най поїде,
смерть най хвилями простує:
там зуспіти може вітер,
перекинути нас хвиля,
тра гребти там буде пальцем
40і ліктями керувати“.
Мовив старий Вейнемейнен:
„Суходолом безпечніше,
безпечніше, але важче,
і крутіше, ще і дальше;
байдаком у морі добре,
човном плавати приємно,
вод рівнинами рушати,
простувати течією.
Хвилі човничок гойдають,
50вітри рухають кораблик,
колиса західній вітер,
і південний підганяє;
та най буде, як хто хоче:
ти не хочеш братись морем,
так поїдьмо суходолом,
бережиною поїдьмо.
Скуй лишень мені ти лезо,
меч зроби мені вогненний,
щоб вовків нам розточити,
60розірвать Похйолі нарід,
бо піду я брати Сампо
в селах, що морозом повні,
у сумній Похйолі завжди,
в тій похмурій Саріолі“.
Сам коваль той Ільмаринен,
той кувач одвічний, майстер,
на вогонь залізо кинув,
кинув крицю у вугілля,
злота кинув цілу жменю,
70і срібла укинув пригорщ;
роздмухать міхи примусив
слуг тих, наймитів щоденних.
Роздмухають дуже слуги,
наймити працюють жваво,
наче тісто криця м'якне,
наче кашка та — залізо,
як вода срібло блищиться,
наче хвиля плине злото.
Нахилився Ільмаринен,
80той коваль одвічний, майстер,
подививсь на спід до горна,
на узкрай жаркої печи:
там-он лезо утворилось,
золотий держак зробився.
Вийняв місиво з вогню він,
і поклав металь чудовий
з горна на своє ковадло,
щоб веселий стукав молот.
Меч зробив, якого хтів він,
90і було найкраще лезо,
меч він злотом пооздобив
і сріблом оправив гарним.
Старий певний Вейнемейнен
подивитись сам приходить,
і бере вогненне лезо,
взяв його у праву руку,
повертає, розглядає
і такі слова говорить:
„Чи меч прийдеться по мужу,
100лезо те по мечникові?“
І прийшовся меч по мужу,
лезо те по мечникові;
на кінці там сяє місяць,
по середині гра сонце,
в держаку блискочуть зорі,
в дальній часті рже лошатко,
угорі сидить котятко,
в піхвах гавкає собачка[1].
Тут і там він меч стромляє
110по залізному бескету,
промовля слова такії:
„Цим би лезом я спромігся
тверді гори перетяти,
порозколювати скелі“.
Сам коваль той Ільмаринен
промовля слова такії:
„Чим я можу, бідолаха,
чим, відважний, боронитись,
упасатись, затулитись
120від пригод землі і моря?
Чи не в панцер одягтися,
взять залізную місюрку,
і убратись в пас сталевий?
Муж у панцері геть дужчий,
багатир в залізі кращий,
у сталевім пасі дужчий“.
Час від'їхати наблизивсь,
і прийшла доба від'їзду;
мусить їхать Вейнемейнен,
130з ним коваль той Ільмаринен,
і пішли коня шукати,
щоб мав гриву колосисту,
поводи у них на кульшах,
а наряд увесь на плечах.
І коняку виглядають,
морду кінську серед лісу,
пильно дивляться по нетрах,
в темнім лісі на узліссі;
врешті вгледіли в діброві,
140у гаю колосогривця.
Старий певний Вейнемейнен,
з ним коваль той Ільмаринен,
огера у шори вбрали,
і в кантарку його морду;
тупотять, шляхом мандрують,
їдуть берегом обидва,
на узмор'ї чують зойки,
крики з пристани лунають.
Старий певний Вейнемейнен
150промовля слова такії:
„Це дівчина там ридає,
це там зойкає дівчатко;
чи не їхали б ми ближче,
подивились, що воно там?“
Сам над'їхав там він ближче
подивитись, що такого;
то не дівчина там плаче,
не дівчатко там ридає,
це там човник зойка-плаче,
160це байдак журливо квилить.
Старий мовить Вейнемейнен,
ставши з боку того човна:
„Що, доща́ний човне, плачеш,
байдачку із кочетами,
чи твоя робота груба,
і важкі гаки на весла?“
Відмовля дощаний човен,
мовив човен з кочетами:
„В море човен вийти хоче,
170від вальців укритих дігтем,
наче в хату чоловічу
хоче дівчина із дому.
Це я плачу, човен бідний,
і журюся, бідолашний,
щоб мене штовхнули в воду,
щоб мене пустили в море.
Будувавши так казали,
і збивавши так співали:
байдаком воєнним бути
180і корабликом до бою,
щоб скарби возить на споді,
і щоб плавати з багатством.
На війні ще не бував я,
і по здобич я не їздив.
Хоч човни і гірші инші,
їздять все-таки до бою
на веселе бойовище,
виїздять на літо тричі,
повертаються з грошима
190і везуть скарби на споді.
Я ж будований на прочуд,
з сотні цілої дощечок,
тут лежу поміж трісками,
тут де саме будувався;
земляне робацтво тільки
спочиває піді мною,
та гидке-бридке те птаство
на моїй кублиться щоглі,
та всі жаби у лісочку
200на моїх боках сідають.
Мався б я подвійно краще,
і подвійно і потрійно,
як би був гірська ялина,
на пісочку був сосною,
по гільках стрибала б білка,
коло пня була б собачка“.
Старий певний Вейнемейнен
промовля слова такії:
„Ти не плач, дощаний човне,
210ти байдаче з кочетами!
На війну ти підеш хутко,
на баталію поїдеш!
Чи створив тебе, байдаче,
чи удав творець майстерно,
чи поїхав би ти боком,
течією стороною,
щоб тебе до рук не брати,
кулаками не торкати,
і плечем не порушати,
220не тягти тебе руками?“
Відповів дощаний човник,
мовив човен з кочетами:
„Мій обширий рід не ходить,
байдаки, братерство любе,
як їх в воду не штовхають,
як по хвилі не женуть їх,
як руками не чіпають,
не рушають їх із місця“.
Мовив старий Вейнемейнен:
230„Як зіпхну тебе я в воду,
чи побіг би ти без весел,
як не будуть веслувати,
щоб стерно не помагало,
і не дув у парус вітер?“
Відповів дощаний човник,
мовив човен з кочетами:
„Мій обширий рід не ходить,
і ніхто із нас не їде,
як гребти не будуть пальці,
240якщо весла не поможуть,
як стерно служить не буде,
не дмухнуть вітри на парус“.
Старий певний Вейнемейнен
промовля слова такії:
„Чи побіг би ти на веслах,
як тебе вони порушать,
пожене стерно хутенько,
і дмухне у парус вітер?“
Відповів дощаний човник,
250мовить човен з кочетами:
„Ввесь великий рід мій ходить,
човни, братія вся люба,
якщо руки держать весла,
якщо весла помагають,
підганя стерно рухливе,
якщо дмуть у парус вітри“.
Залишає Вейнемейнен
на піску свою конячку,
прив'язав її до гільки
260і до пня за уздіницю;
штовхонув на хвилі човник,
жене співами у воду;
так запитує у човна,
промовля слова такії:
„Човне вигнутий майстерно,
ти байдаче з кочетами!
Чи ти так поїдеш гарно,
як ти вигляд маєш гарний?“
Відповів дощаний човник,
270мовить човен з кочетами:
„Можу я ходити добре,
і потовпити на споді
сто мужів, що держать весла,
мужів тисячу без діла“.
Старий певний Вейнемейнен
взяв пісень співати тихо:
на одному боці в човні
парубоцтво гоже сіло;
в кулаках багато сили,
280в чобітках їм ноги вбуті;
а на другім боці в човні
в каблучках дівчата сіли,
у оздобинах цинових,
в поясках блискучих, мідних.
Вейнемейнен все співає:
засадив мужами човник;
там на споді всілись старці,
що свій вік увесь сиділи;
посадив їх він тісніше;
290молодь перше посідала.
Сам він сів на край у човен,
коло демена з берези.
Свій кораблик він керує,
промовля слова такії:
„Ти біжи на хвилях, човне,
на просторі бездеревнім,
ти біжи немов та банька,
наче квітка течією“.
Парубків гребти примусив
300і дівчат сидіти тихо:
парубки громадять щиро,
не коротшає дорога.
Він казав гребти дівчатам,
парубкам сидіти тихо:
і гребуть дівчата щиро,
не коротшає дорога.
Він старих гребти примусив,
молодих сидіти тихо:
і старі громадять щиро,
310не коротшає дорога.
Вже нарешті Ільмаринен
сам громадити усівся:
і побіг дощаний човник,
і коротшає дорога,
тільки чути шелест весел,
кочетів вищання чути.
Він гребе з страшенним груком,
аж хитаються лавиці,
стогнуть весла із робини,
320держаки їх як куріпки,
їх лопати як тетірки,
човна ніс кричить як лебідь,
човна зад, мов крук той краче,
кочета йому грегочуть.
І старий сам Вейнемейнен
човен з плюсканням керує,
на задку червонім сівши,
коло демена стоявши;
аж ріжок маячить в морі,
330а сільце на тім виріжку.
На ріжку там Ахті мешкав,
на ріжку при бухті Кавко;
плаче Кауко без риби,
і без хліба Леммікейнен,
і мала у Ахті хата,
все життя його погане.
Він зробив у човна боки
і заднив того він човна
на ріжку отім голоднім,
340при сільці отім мізернім.
Слухи в Ахті дуже гострі
і зіркі він має очі;
подививсь на північ, захід,
повернув до сонця очі,
ген веселку там далеко,
а ще далі баче хмару.
Не веселку то він баче,
і не хмара то дощова,
то біжить там, плине човник,
350то жене байдак дощаний
на кряжі блискучім моря,
на відкритій водотечі;
на задку сидить відважний,
дужий муж стерном керує.
Мовив юний Леммікейнен:
„Я цього не знаю човна,
човна, що така будова,
що мандрує із Суомі,
весла воду б'ють зі сходу,
360а стерно бере на захід“.
Гучним голосом покликнув,
так гукнув, що аж лунає,
він гука з кінця виріжку,
через воду вголос кличе:
„Чий оце на морі човник,
чий кораблик тут на хвилях?“
Парубки сказали з човна,
так дівчата відповіли:
„Що за муж ти на тім місці,
370що за сміливець у нетрах,
як не знаєш, що за човен,
цього човна із Вейноле,
і стерничого не знаєш,
при веслі цього героя?“
Відмовляє Леммікейнен:
„Та стерничого я знаю,
і також гребців я знаю;
старий певний Вейнемейнен
при стерні сидить, керує,
380а громадить Ільмаринен;
пливете куди ви, мужі,
де простуєте, герої?“
Мовить старий Вейнемейнен:
„Ми простуємо на північ,
проти дужої водиці,
через хвилі вкриті шумом,
щоб собі здобути Сампо,
засягти строкатий покрив
з тої скелі, що в Похйолі,
390із гори, де повно міди“.
І промовив Леммікейнен:
„Вейнемейнене старенький,
ти мене візьми як мужа,
і як третього героя,
бо ти їдеш брати Сампо,
понести з собою покрив.
Покажу себе я мужем,
якщо битись буде треба,
дам рукам своїм я ро́зказ,
400поучу свої ще плечі“.
Старий певний Вейнемейнен
взяв того з собою мужа,
молодця з собою в човник;
сам веселий Леммікейнен
уступа до човна хутко,
поспіша ходою легко,
і несе бруски з собою
Вейнемейнену на човен.
Мовить старий Вейнемейнен:
410„Є вже дерево у човні,
в байдаку моїм брусочки,
все влаштовано як треба;
нащо ти приніс брусочки,
нам на човен тут колоди?“
Відмовляє Леммікейнен:
„Не потопить човна поміч,
байдачок той обережність;
у північнім морі часто
рвали бурі з човна древо,
420вітри дошки в них ламали“.
Мовить старий Вейнемейнен:
„Тим у човні цім воєннім
вигин зроблений залізний,
і оббито зверху сталлю,
щоб і вітер не пошкодив,
бурі човна не розбили“.
——————
- ↑ Руна хоче сказати, що всі ті фігури були вирізані на мечі.