Калеваля/Трицять друга руна
| ◀ Трицять перша руна | Калеваля пер.: Євген Тимченко Трицять друга руна |
Трицять третя руна ▶ |
|
Зміст. Ільмариненова жінка хоче зробити з Куллерво пастуха. — Вона спекла йому хліб, запікши в нім камінь, положила йому в торбу і загадала гнати скотину на пасовище. — Саме тоді, як він іде, вона чарує і заклинає, щоб відвернути небезпеку, що могла б статися стадові, що доручено Куллервові.
Куллерво, той син Калерво,
в синіх парубок панчохах,
в гарних кучерях злотистих,
в черевиках шкуратяних,
в коваля прибувши хату,
у господаря він просить
зараз вечером роботи,
у господарки на рано:
„Тра, щоб названу роботу,
10моїй праці дано назву,
що я мушу тут робити,
до якого взятись діла“.
Ільмариненова жінка
міркувати узялася:
що б повинен він робити,
цей купований челядник;
пастухом його послала,
най отари він пильнує.
Та пихата господиня,
20ковалиха, реготуха,
пастухові хліб готує,
хліб пече доволі грубий,
верх пшеничний, спід вівсяний,
а в середині лиш камінь.
Хліб мастить ріденьким маслом,
і сальцем мастить скоринку,
і дає челядникові,
пастухові годуватись.
Так сама слугу навчає,
30промовля слова такії:
„Ти цей хліб не їж, аж поки
заженеш до лісу стадо“.
Ільмариненова жінка
випуска на пашу стадо,
промовля слова такії,
і такую мовить мову:
„В ліс корів я випускаю,
просто в гай молокодайних,
на осики просторогих,
40на берези круторогих,
набиралися щоб товщи,
і щоб салом обростали
в лісових проліссях чистих,
посеред гаїв широких,
у березняку високім,
між осиками рясними,
в золотих лісах соснових,
та по срібних тих дібровах.
Бережи їх, добрий боже,
50борони, потужний творче,
заслони їх від нещастя,
від години крий лихої,
щоб біда їх не зуспіла,
щоб неслава не спіткала!
Як ти дома боронив їх
і ховав їх у горожі,
так ховай їх ти на волі,
за горожею боронь їх,
щоб відпасувалось стадо,
60щоб мені вдалась худоба:
добромисним хай до мисли,
а зломисним то навкірки.
Пастухи недобрі може,
чи пастушки непутящі,
пастухом вербу зроби ти,
до корів вартовим вільху,
оборонником робину;
най черімха пожене їх
ще раніш за господиню,
70ніж шукати піде челядь!“
Вартувать верба не буде,
пильнувать корів робина,
гнать товар не буде вільха,
ні черімха заганяти!
„Ну, тоді пошли ти кращих,
насилай дочок створіння,
щоб худоби пильнували,
боронили ціле стало!
Маєш ти дівчат багато,
80сотки їх тобі слухняні,
що живуть у наповітрі,
доньки дивнії створіння.
Літа доню — жінко щастя,
півдня доню — мати твору,
доню хвої — господине,
донько ялівця — красуне,
робинівна — ти малятко,
черемхівна — донько Тапйо,
Мйеліккі — невісто лісу,
90Теллерво — ти панно Тапйо!
Стережіть худоби меї,
ви її хоч доглядайте,
ви піклуйтеся улітку,
як ввесь ліс зазеленіє,
зашелесне лист на древі,
заколишуться зелинки.
Літа донько — жінко щастя,
доню півдня — мати твору,
розгорни м'який край сукні,
100розіпни хвартух тоненький,
і укрий моє ти стадо,
заслони моїх маляток,
щоб зла хвиля не торкнула,
щоб і дощ їм не пошкодив.
Заховай їх від лихоти,
перепни стежки нещастя,
ті грузькії багновиці,
ті бурхливі перетоки,
воду повну хвилювання,
110глибоченну ту безодню,
щоб нещастя не було їм,
щоб ушкодини не мали,
як бува загрузнуть в твані,
як затопляться в потоки,
проти божого веління,
всепотужного наказу!
Ти заграй в ріжок пастуший
із високих високостів —
той ріжок медовий з неба,
120від землі з солодким звуком!
Ти подми в ріжок той дужче,
в голосний ріжок заграй ти,
і пошли квіток на гори,
закраси краї долини,
розмалюй окрайки гаю,
дай життя усім узліссям,
мед пошли на край болота,
солодощів на потоки!
Дай стадам годівлі більше,
130нагодуй моїх рогатих,
їм подай медову їжу,
і напій питвом медовим!
Золотого дай колосся,
трав, що срібнії головки,
живодайних дай потоків,
дай струмочків ти бурхливих
у шумливім водоспаді,
із ріки, що прудко рине,
із бугрів укритих злотом,
140та із срібного лісочка!
Золоті криниці вирий
з двох боків отам на луці,
де стада могли б напитись,
щоб точився мед солодкий
в пишнім вимені в корови,
у набряклих повних дійках,
щоб напухли дуже жили,
молоко б текло рікою,
щоб лилось воно струмками,
150щоб запінилось потоком,
щоб трубою бігло бучно,
щоб ішло киплячим рогом,
щоб воно точилось завжди,
що-хвилини виливалось,
поминувши сіно злеє
і покоси поганенькі,
щоб не йшло воно в Маналю,
не пропав би дар прекрасний.
Є лихих багато в світі —
160молоко на Ману доють,
дар корів вони марнують,
переводять їх давання;
небагато є тут добрих,
що беруть його у Мани:
на селі узявши кисле
і де-инде що свіжіше.
На село моя матуся
не ходила на пораду,
і по розум ні до кого —
170молоко солодке в Мани,
в господарів кисле брала,
а свіжіше, то у инших;
молоко далеко брала,
і воно було чудове:
йшло воно із Туонелі,
із землі йшло, із Маналі.
Нишком-тишком прокрадалось,
вніч приходило тихенько,
щоб лихі його не чули,
180щоб негідники не знали,
щоб йому нікчемне сіно
не прискорило загину.
Так бувало мати мовить,
так сама, бувало, скаже:
Дар корів куди мандрує?
Молоко куди стікає?
До чужих воно не піде,
по дворах селянських ходить:
в пелені воно у хльорки,
190у руках у непотреби;
чи попавши на дерева,
в лісі там воно пропало,
розкотилося по гаю,
полилося на пролісся.
Молоко йти не повинно
ні в Маналю, ні до инших,
в пелену попасти хльорці,
чи до рук до непотреби,
чи лишитись на деревах,
200в лісі гинути зеленім,
розтікатися у гаї,
виливатись на пролісся.
Молока і дома треба
до ужитку повсякчасно:
дома жде його ґаздиня,
у руках її дійниця.
Доню літа, жен окрасо,
доню півдня, мати твору!
Погодуй піди Сйотіккі[1],
210і напій ти Юотіккі,
молока ти дай Герміккі,
дай що краще Туоріккі,
молока подай Майріккі,
дай ти тим корівкам милим
з вершків доброї травиці,
з трав отих политих добре,
із землі подай ти неньки,
із лужечка медового,
із солодкого мурогу,
220з ягодистого дай ґрунту,
від паннів квітних в рівнинах,
від травних панянок ніжних,
через панну мли на небі,
що вмолочнює корови;
щоб носили повне вим'я,
раз-у-раз набряклі дійки,
щоб доїла куца дівка,
недорослая челядка.
Вийди ти з долини, панно,
230із струмка з м'яким окрайком,
лагідне дівча, з потоку,
ти на зріст струнка й прекрасна!
Ти візьми води в струмочку,
щоб мої стада помити,
щоб стада ті кращі вийшли,
щоб моя вдалась худоба,
перш, як прийде господиня,
як побачить їх пастушка,
та господарка нещасна,
240з нею бідная пастушка.
М'єліккі, ґаздине лісу,
милосерда мати стада!
Ти пошли робинь ставніших,
ти пошли челядок кращих
доглядати мого стада,
пильнувать худоби тої
через ціле довге літо,
дні гарячі і великі,
що дарує нам найвищий,
250що дає нам милосердий!
Теллерво, ти діво Тапйо,
лісу донечко прекрасна,
з ніжним берегом у сукні,
з злотокудерним волоссям,
ти, що стада так борониш:
господині стад пильнуй ти
серед гарної Метсолі
і розумної Тапйолі!
Доглядай ти краще стада,
260про корів піклуйся більше.
Крий їх гарною рукою,
гладь їх ніжними пучками,
і чеши до блиску риси,
щоб гладкі як плавки в риби,
мов морські на колір звіри,
як вівці дикухи руно!
Як стемніє, звечоріє,
сутінь вечора настане,
допровадь стада до дому,
270перед очі господині,
щоб вода текла по спинах,
на крижах був став молочний!
Як додому піде сонце,
защебече на ніч пташка, —
ти промов тоді до стада,
ти скажи тим рогоношам:
„Гей додому, рогоноші,
молоко несіть до хати!
Добре буде вам удома,
280буде м'яко долі спати,
по лісах блукати страшно,
берегами тупотіти;
як ви прийдете додому,
розкладуть жінки багаття,
на траві на мед багатій,
на землі, де ягід сила.
Сину Тапіо, Нійріккі,
сину ліса в синій свитці!
Ти кілків постав соснових
290і ялин струнких з вінцями,
постели містки на багнах,
по містинах недогідних,
по драговинах і тванях,
по драглистих багновицях!
Допровадь ти круторогих,
пожени їх ратичастих,
до хмарин з густого диму
без ушкоди і без блуду,
щоб не грузли по болотах,
300щоб не впали в багновиці!
Як не слухатиме стадо,
і вночі не буде дома,
ти тоді, робини панно,
ти, дівчино ялівцева,
із берези виріж різку,
прутик в кущику березний,
пугу в лісі робинову,
ялівцевую нагайку,
за зеленим замком Тапйо,
310за горою із черімхи.
Пожени додому стадо,
як почнуть палити в лазні;
стадо ти жени до хати,
лісовий товар в Метсолю!
Отсо[2], яблучко лісо́ве,
що медову лапу корчиш,
дійдем ми ладу з тобою,
і погодимось назавжди,
на ввесь час свойого віку,
320доки житимемо в світі:
що на ратицях — тих жалуй,
не займай молокодайних,
поки літечко триває,
ця річна доба гаряча.
Як ти дзвоника почуєш
і ріжка покличний голос,
на мурогові лягай ти,
ти на галяві мостися,
устроми в зелинки вуха,
330між грудками головою.
В гущину біжи ізвідти,
в купу моху заховайся;
на місця тікай ти инші,
там де иншії горбочки,
щоб і брязкіток не чути,
ні розмов тих пастухових.
Слухай, Отсо, мій коханий,
що медова лапа в тебе:
не кладу я заборони,
340щоб хвостом махав при стаді;
не займай лиш язиком ти,
не хапай противним ротом,
щоб зубами стадо дерти,
і щоб лапою вбивати.
Обминай лужок далеко,
тую галяву молочну,
і від брязкіток тікай ти,
від страшних рогів пастуших!
Якщо стадо на галяві,
350мусиш бігти до болота;
якщо стадо на болоті,
мусиш бігти до діброви;
на горі пасеться стадо,
ти зістанься під горою;
стадо ходить під горою,
ти ходи тоді на версі;
якщо в поле вийде стадо,
заховайся у лісочок;
ходить стадо по лісочку —
360ти іди тоді у поле!
Мов зозуля золотая,
наче срібний голубочок,
мов сижок той стороною,
водяна неначе рибка,
вовняним клубком котися,
мов клубок лянний легенький!
Пазури сховай у хутро,
в ясна зуби заховай ти,
не лякалося щоб стадо,
370не боялася худоба!
Ти лиши спокійно стадо,
що на ратицях, дай спокій,
най вони блукають тихо,
виступають най порядно,
і полями і болотом,
та ще тихим переліском,
ти гляди, їх не займай там,
не хапай собі у лапи!
Та згадай, як присягався
380при потоці уз Туоні,
при шумливім водоспаді,
перед Вищого коліном:
одібрав ти там і дозвіл,
тричі в літо щоб наблизивсь
до тих дзвоників дзвенючих,
там, де брязкітки брязкочуть;
але дозволу немає,
не було тобі ухвали,
щоб чинив ти далі лихо,
390раз-у-раз у нім кохався.
Злість тебе як переможе,
до зубів жага приступить,
поверни на ліс ти злобу,
і жадання на ялини:
ти гризи гнилі колоди,
стовбур трухлий у берези,
ти іди до баговиння,
до бугрів, де сила ягід.
Як поїсти ти захочеш,
400і напитись забажаєш —
так живися ти грибами,
у мурашнику копайся,
їж коріння червонясте,
мед шматочками в Метсолі,
а не їжу для худоби,
не траву для неї й сіно!
І коли із медом діжка
замусує у Метсолі,
на буграх укритих злотом,
410і на пагірках сріблястих,
там, захланний, нагодуйся,
жадібний, ти там напийся,
бо то страва невиводна,
і той трунок не зникає.
Так ми дійдемо до згоди,
буде в нас довічний спокій,
щоб жили ми у гаразді,
у доволі ціле літо,
бо земля обом нам спільна,
420але засіб не однакий.
Як ти бою забажаєш,
і захочеш воювати,
воюватимемо взимку,
на снігу спіткаймось разом!
А коли поверне літо,
потечуть річки й болота —
звідти будь ти що-найдальше,
золоті стада де чути!
Якщо вернешся сюди ти,
430до гаїв оцих надійдеш,
ми накинемось на тебе;
як не буде варти дома —
є жінок багато вмілих,
господиня є у хаті,
що тобі шляхи зав'яже,
дасть нещастя на дорозі,
щоб ти шкоди не накоїв,
не приніс стадам загину
проти божого веління
440і потужного ухвали.
Укко, мій високий боже,
чуєш, я тебе благаю:
зачаруй моїх корівок,
відміни моє все стадо,
на деревах всіх коханих,
дорогих моїх на камінь,
як дивогляд там перейде,
ця колода буде близько.
Якби я була ведмедем,
450мала я медову лапу,
я б ніколи не крутилась
у бабів попід ногами,
є ще иншії містини,
є ще далі загороди,
де тинятись може ледар,
може никати ледащо.
Підколи, піди ти, лапи,
щоб з литок все м'ясо злізло,
серед синьої діброви,
460в лоні дивного лісочка.
Ти іди грудками поля,
на піску веселий бігай,
є готовая дорога,
щоб ішов ти понад морем
до далекої півночи,
на Ляпонськії простори;
там тобі приємно жити,
залишитися там добре:
ходаків не треба вліті,
470ані в-осени онучів,
по верхах багнищ великих,
по широких днах болотних.
Як не можеш перейти ти,
і туди не знайдеш стежки,
поспішай ти иншим шляхом,
біжи иншими стежками
впрость до гаю Туонелі,
чи у галяви до Кальми!
Болота собі там знайдеш
480і бори, щоб нагулятись;
там Строкатка і Мурівка,
і корів багато инших.
Їм міцні залізні пута,
ланцюгів на шиях десять;
набирає товщу тіло,
набирають м'яса кості.
Будьте добрі, лісе й гаю,
будь, дібровонько, ласкава,
заспокой рогате стадо,
490ратичастим дай ти спокій,
так аж доки буде літо,
доки теплий час триває.
Куйппана, діброви царю,
бог лісів сивобородий,
псів своїх тримай міцніше,
брехунів своїх відважних!
По грибку встроми у ніздрю,
і по жолудю у другу,
щоб вони не знали нюхом,
500не навітрились на стадо!
Зав'яжи їм очі шовком,
вуха биндою постягуй,
щоб не чули тупотіння,
щоб не бачили й не чули.
Як цього ще буде мало,
як цього ще небагато,
дітвору жени ти звідти,
і синів своїх де далі,
най виходять із діброви,
510най тікають з узбережжя,
із пастівників вузеньких,
від полів просторих вельми!
Ти сховай собак в печерах,
брехунів звяжи моторних
золотими ланцюгами
та сріблястим ще ремінням,
щоб злочинства не вчинили,
безсоромного учинка!
Як цього ще буде мало,
520як цього ще небагато,
золотий мій царю, Укко,
ти мій срібний оборонцю!
Золоті слова почуй ти,
і мою з коханням мову.
Дай робинові ужівки
на ці писки тупоморді;
як ужівки ці не спинять,
мідяні ти вилий пута;
якщо мідь не гідна буде,
530викуй ти залізні пута;
як порветься ще й залізо,
як воно не здатне буде —
золотий ціпок уткни ти
у їх пащеки костисті;
залютуй кінці міцніше,
і клепли по них порядно,
щоб і лиця не здригнулись,
щоб не розціпились зуби,
якщо ціле те залізо,
540як і сталь його не ріже,
ніж не може зіпсувати,
і сокира не врубає!“
Ільмаринена дружина,
ця розумна господиня
тих корів погнала з хліва,
стадо пастися пустила,
пастуха пустила ззаду,
щоб ганяв невільник стадо.
——————