Калеваля/Трицять п'ята руна
| ◀ Трицять четверта руна | Калеваля пер.: Євген Тимченко Трицять п'ята руна |
Трицять шоста руна ▶ |
|
Зміст. Куллерво трібує жити статечно в батьківській хаті; але невзабарі його лиха вдача бере гору; він все ламає, до чого торкнеться. — Батько тоді йому радить подорожувати. — Він вирушає і по дорозі здибає кілька дівчат і запрошує їх до себе в сани. — Всі відмовляються. — Він одну бере живосилом і грубо ґвалтує. — Але ця дівчина була його рідна сестра. — Розпач і трагічна смерть знеславленої дівчини. — Куллерво вертається додому і оповідає матері за свій гидкий вчинок; потім він каже, що позбавить себе життя. — Мати умовляє його покинути свій намір і податися на пустку і там оплакувати свій злочин і чекати, щоб жало гризоти притупилося в його душі. — Куллерво хоче, навпаки, залишитися на людіх, вступити в криваві бої і помститися нарешті на Унтамі за лихо, що той наробив його родині.
Куллерво, той син Кулерво,
в синіх парубок панчохах,
з того часу поселився
у батьків своїх під дахом;
та не став він розумніший,
мужа розуму не мав він,
бо на добре не навчали,
колисали зле в колисці,
виховач був нерозумний,
10колисач дурний був зовсім.
Взяв той парубок робити,
брав усяку він роботу:
рибу лагодивсь ловити,
розставляти снасть рибацьку,
промовля слова такії,
так з веслом в руках він каже:
„Чи тягти чим-дужче невід,
чи гребти, що маю сили,
чи тягти мені помалу,
20чи гребти, як скільки треба?“
Від стерна сказав господар,
промовля слова такії:
„Хоч потягнеш ти чим-дужче,
як гребтимеш в повні сили,
ти і човна не розіб'єш
і облавків не зламаєш“.
Куллерво, той син Калерво
став гребти з усії сили,
з молодим потяг завзяттям;
30він зламав облавки в човні,
ялівцеві в човні ребра,
ввесь байдак той осиковий.
Вийшов глянути Калерво,
промовля слова такії:
„Ти гребти нездатний зовсім,
ти зламав облавки в човні,
ялівцеві його ребра,
ввесь байдак той осиковий.
Пожени у невід рибу,
40може в тім ти будеш ліпший“.
Куллерво, той син Калерво
взявся гнати рибу в невід,
рибу ту жене і мовить,
промовля слова такії:
„Чи усім плечем робити,
і як муж ту гнати рибу,
чи погнати обережно,
гнати стільки, скільки треба?“
І відмовив невідничий:
50„Що б була то за робота,
як не гнати, що є сили,
всею силою, що в мужа“.
Куллерво, той син Калерво
всім плечем погнав тут рибу,
всею силою, що в мужа,
обернув на кашу воду,
розтріпав на мотлох волок
і зробив ту рибу слизом.
Вийшов глянути Калерво,
60промовля слова такії:
„Ти не здатний гнати рибу,
розтріпав на мотлох волок,
поплавці розбив на дрізки,
розскепав клини на скіпки;
спроможися на податок,
зароби ходи-но грошей[1]!
Ти в дорозі може кращий,
розумніший може будеш“.
Куллерво, той син Калерво,
70в синіх парубок панчохах,
в гарних кучерях злотистих,
в шкуратяних черевичках,
взяв податків добувати,
спромагатися на гроші.
Заплатив усі податки,
землі овочем платив він,
і в своїх санках усівся,
взяв він місце на сидінню,
і додому звідти їде,
80в свою сторону мандрує.
Гучно сани ковзать стали,
і поміряли в дорозі
Вейнемейнена галяви,
облоги, що не орались.
І біжить дівча напроти,
злотокоса ковза в нартах,
в Вейнемейненовім полі,
на неораних полянах.
Куллерво, той син Калерво
90там санками зупинився,
промовляти взяв дівчині,
так запрошуючи каже:
„Увійди, дівчино, в сани,
відпочинь отут на хутрі!“
На бігу дівчина мовить,
та ковзаючи казала:
„Смерть тобі у сани сяде
і хороба тут на хутрі“.
Куллерво, той син Калерво,
100в синіх парубок панчохах,
батогом коня ударив,
нагаєм отим перлистим;
хутко він верста дорогу,
і санки шляхом скрипочуть;
він полинув дуже бучно,
сквапно їде він шляхами,
на кряжі морів блискучих,
в ледовім широкім полі.
Аж дівчина йде напроти
110снігом в добрих черевичках,
на кряжі морів блискучих,
в крижанім широкім полі.
Куллерво, той син Калерво
зупинив коня сквапливо,
рот стулив як мога краще,
мовив дівчині звичайно:
„Ти сідай, красуне, в сани,
краєва красо, зі мною“.
На відповідь так дівчина
120в черевичках гарних лає:
„Най Туоні сяде в сани,
Маналяйнен там з тобою“.
Куллерво, той син Калерво,
в синіх парубок панчохах,
батогом коня ударив,
канчуком його перлистим;
кінь шляхом полинув прудко
і скриплять в дорозі сани;
бучно він верста дорогу,
130і в дорозі виміряє
піскуватини Похйолі,
ті Ляпонські україни.
Аж напроти йде дівчина
у циньованих оздобах,
на пісковинах Похйолі,
на Ляпонських українах.
Куллерво, той син Калерво
коня віжками затримав,
рот стулив як мога краще,
140мовив дівчині ввічливо:
„Ти сідай, дівчино, в сани,
тут, красунечко, під хутро:
поїси у санках яблук,
погризеш моїх горішків“.
Так дівчина відповіла
у циньованих оздобах:
„Я плюю тобі на сани,
я плюю на них, нещасний;
під твоїм накриттям холод,
150у санках у тебе бридко“.
Куллерво, той син Калерво,
в синіх парубок панчохах,
підхопив дівчину в сани
і притяг там на сидіння;
у санках на хутрі садить,
там на спід під накрив тягне.
Зле промовила дівчина
у циньованих оздобах:
„Відпусти мене з сидіння,
160з рук пусти мене дитинку,
щоб ледачих слів не чула,
щоб прохань не чула злого;
а як ні — санки зламаю,
виб'ю довгії брусочки,
розвалю на дрізки сани,
на тріски строщу я боки“.
Куллерво, той син Калерво,
в синіх парубок панчохах,
тут відкрив з грошима скриню,
170і підняв строкате віко,
показав своє срібло їй,
розстелив хустки барвисті,
з золотим панчішки краєм
і сріблом укритий пояс.
Надить золото дівчину,
хустка їй думки зміняє,
їй срібло несе погибель,
їй думки псує те злото[2].
Куллерво, той син Калерво,
180в синіх парубок панчохах,
тут узяв дівча голубить,
шепче їй, її лоскоче,
він віжки трима рукою,
дівку другою за груди.
Знемагає він дівчину
у циньованих оздобах
під тим накривом блискучим,
на рябому хутрі гарнім.
Вже їм бог послав і ранок,
190вже і день їм вислав другий;
і спитала так дівчина,
промовля слова такії:
„Із якої ти родини,
із якого роду смілий?
З роду, певно, не малого,
батько твій значний, мабути“.
Куллерво, той син Калерво
промовля слова такії:
„Рід у мене не великий,
200не великий, не маленький,
саме тільки він середній:
я нещасний син Калерво,
син Калерво нерозумний,
син його дурний я дуже;
ти повідай, звідки родом,
із якої ти родини,
певно з роду не малого,
батько твій значний, мабути?“
Так дівчина відповіла,
210промовля слова такії:
„Рід у мене не великий,
не великий, не маленький,
саме тільки він середній:
доня бідная Калерво,
нерозумная дівчина
я дурне дівчатко дуже.
Як була я їх дитина
в хаті в любої матусі,
в ліс по ягоди пішла я,
220та під гору по малину;
я збирала полуниці,
під горбком малину брала,
я збирала день, заснула,
день збирала, ще і другий,
і нарешті вже на третій
не знайшла додому стежки,
далі в ліс дорога клалась,
в гущину стежки лежали.
Там я плакала, сиділа,
230день я плакала і другий,
і нарешті вже на третій
вийшла я на гору вище;
на горі високій стала,
там я звала і кричала;
ліс мені зелений мовить,
і горби відповідали:
„Не гукай, дурне дівчатко,
не покликуй нерозумно,
бо твого не чути гуку,
240він додому не доходить“.
Третій день я йшла й четвертий,
п'ятий день блукала й шостий:
я наважилась умерти,
я погибели шукала,
аж ніяк я не умерла,
там, небога, не загибла.
Якби вмерла я бездольна,
якби згинула слабенька,
то на другий рік би може,
250чи на трете може літо,
зеленіла б як травиця,
зацвіла б немов та квітка,
вийшла б ягідкою вгору,
камінки б червоні вийшли;
я б страхів цих не зазнала
не дізнала б я неслави“.
І заледве це сказала,
ледве вимовила слово,
як і вискочила з саней,
260хутко кинулась у річку,
просто в піну водоспаду,
в вогневую ту безодню;
там кінець собі дістала,
відшукала там погибель,
покій там в краю Туоні,
покій в вогкості потоків.
Куллерво, той син Калерво
з саночок сквапливо вийшов,
починає плакать гірко,
270голосити дуже гучно:
„Я в житті свому нещасний,
і страшна у мене доля:
я свою сестрицю рідну,
дочку неньчину знеславив!
Горе рідному татуню,
горе матінці старенькій;
мене нащо годувала,
нащо в світ мене пустила,
бо я мав би за найкраще
280не рости і не родитись,
не родитись в цьому світі,
на землі не об'являтись;
смерть неправо учинила,
і не те творила слабість,
що мене вже не змертвила,
як пожив я дві лиш нічки“.
Він хомут ножем розрізав,
ріже він реміння з шкури,
на коня собі сідає,
290на крижах у білолобця;
поспішає він і скаче,
не багато переїхав,
він до батька двору їде,
приїздить на перелісся.
Там була на дворі мати:
„Мати рідна і кохана!
Якби ти мене, рідненька,
як на світ я народився,
в димній лазні положила,
300двері міцно зачинила,
у диму б там задушила,
і на другу ніч забила
з ліжником і пелюшками,
ти мене б там утопила,
в піч би кинула колиску,
на вогні б її спалила!
На селі б тоді спитали:
„Що нема колиски в хаті,
лазня замкнена так міцно?“
310Ти б тоді їм так сказала:
„Ту спалила я колиску
і до печи швиргонула,
в лазні зерна проростають,
з них собі готую солод“.
Перше мати поспитала,
з сивим волосом старенька:
„Що з тобою, мій синашу,
що за диво ти говориш?
Наче ти з Туоні вийшов,
320наче ти прийшов з Маналі?“
Куллерво, той син Калерво
промовля слова такії:
„Диво скоїлось до-правди,
утворилося злочинство:
я мою сестрицю рідну,
доню неньчину знеславив.
Як сплатив усі податки,
всю віддав потрібну плату,
я, було, дівча надибав
330і голубив ту дівчину;
то була моя сестриця,
неньки рідної дитина.
Смерть свою вона дістала,
вже знайшла свою погибель
в страшних нуртах водоспаду,
в тому вирі, що клекоче;
я не можу зміркувати,
зрозуміти і збагнути,
де б собі знайшов кінець я,
340де б я смерть знайшов нещасний:
чи в страшній у вовчій пащі,
чи у зіві у ведмедя,
в животі кита великім,
чи в зубах лихої щуки?“
Мати так на це мовляє:
„Не шукай, синочку, смерти
в пащі у страшного вовка,
в зіві лютого ведмедя,
в животі кита великім,
350ні в зубах лихої щуки.
Не мала коса Суомі[3],
сторона широка Саво[4],
щоб сховати вчинок мужа,
щоб покрити там злочинство;
на шість літ укритись можна,
навіть поспіль аж на дев'ять;
час спокій дарує мужу,
втихомирять літа горе“.
Куллерво, той син Калерво
360промовля слова такії:
„Не піду я, щоб ховатись,
ні від сорому тікати,
а піду у пащу смерти,
я піду до брами Кальми,
на великі бойовища,
де хоробрії воюють,
на ногах стоїть ще Унто[5],
не загинув ще противний.
Не помстивсь за горе батька
370і за неньчині я муки,
я й за инше не помстився,
сам що витерпів на світі“.
——————