Калеваля/Трицять четверта руна
| ◀ Трицять третя руна | Калеваля пер.: Євген Тимченко Трицять четверта руна |
Трицять п'ята руна ▶ |
|
Зміст. Куллерво поспішає кинути Ільмариненову хату. — Ільмаринен убивається над тілом своєї жінки. — Куллерво верстає далі свою дорогу; він нарікає на свою долю і покладає вибратись в сторону Унтамо, щоб помститися там за кривди його родині. — Лісова бабуся подає йому знати, що його батьки ще живі, і показує йому дорогу, кудою треба йти, щоб найти їх домівку. — Куллерво туди прибуває і дається пізнати. — Його мати, зрадівши, що знову бачить свого сина живого, оповідає йому, як її старша дочка таємничо зникла і як вона вмерла смертю, що ніхто не знає якою.
Куллерво, той син Калерво,
в синіх парубок панчохах,
в гарних кучерях злотистих,
в черевичках шкуратяних,
коваля зібрався кинуть,
Ільмаринена лишити
перше, ніж коваль дізнає,
що його сконала жінка:
дуже буде він журитись,
10боротьбу почне з Куллерво.
Бавлячись пішов він звідти,
з хати Ільми нежурливий,
по лісах, веселий, сурмив,
по новім нив'ї тулявся,
болота хитав і землі,
і земля давала відгук
на ту гру Калерво сина,
на лихі Куллерво крики.
У ковальні стало чути:
20там коваль роботу кинув,
вийшов слухать на дорогу
і на двір пішов дивитись,
що за гомін там у лісі,
на пісках в ріжок хто грає.
Тут побачив він і правду,
що там трапилось, побачив:
долі жінка розпростерта,
там його красуня впала,
на дворі вона упала,
30на травицю там звалилась.
І коваль старий горює,
то він серцем занудився,
цілу ніч сидів і плакав,
і гіркі котились сльози;
чорний сум, неначе діготь,
чорний жаль, як те вугілля[1].
Куллерво іде все далі,
він як трапилось блукає:
день іде рясним він лісом,
40на землі дерев Хіісі;
як посутеніло на ніч,
на землі він там усівся.
На землі сидить сирітка,
так покинений міркує:
„Хто мене створив бідаху,
хто мене зродив на світі,
щоб блукав я місяцями
попід небом тут просторим?
Хто у рідний край простує,
50хто іде в свою оселю, —
темний ліс моя країна,
на піску моя оселя;
вітер править за багаття,
дощик лазнею буває.
Ти ніколи, боже добрий,
поки світа, поки сонця,
не твори дитя нещасним,
щоб дитя було сирітка,
щоб жило собі без батька,
60щоб без матери лишилось,
як мене зробив ти, боже,
утворив мене бідаху,
наче чайку в синім морі,
наче качку на бескеті.
Сонце ластівці сияє,
і блискоче горобцеві,
веселить пташок воздушних;
лиш мені воно не світить,
не заграє сонце любе,
70я веселощів не маю.
Хто зродив мене, не знаю,
хто у череві виносив;
може качка при дорозі
принесла мене в болото
і покинула край моря,
там в розколині бескету.
Батька змалку я утратив,
молодим позбувся неньки,
батько й мати вже померли,
80ввесь загинув рід великий;
черевики дано з леду
і панчішки сніговії;
та під ожеледь пустили,
на місток хитливий дуже,
щоб звалився я в болото,
щоб упав в гнилую воду.
За життя свого ніколи
я в багні лежать не хочу,
як хисткий–хитливий мостик,
90наче кладка в драговині,
ані впасти у болото:
адже дві руці я маю,
всі п'ять пальців я згинаю,
і підношу десять нігтів“.
Ось йому на гадку спало,
в мізку ця засіла думка,
щоб до двору йти Унтамо,
за батьківський сум помститись,
та за муки свеї неньки,
100за своє лихе нещастя.
Промовля слова такії:
„Почекай-но, Унтамойнен,
згубцю роду мого й плоду!
Я прийду з тобою битись,
і твою оселю збурю,
я спалю твій двір широкий“.
Лісова надходить баба,
в синій сукні та старенька,
промовля слова такії
110і такую мовить мову:
„Де ідеш, Калерво сину,
де, Куллерво, поспішаєш?“
Куллерво, той син Калерво
промовля слова такії:
„Ось мені на гадку спало,
в голові засіла думка,
мандрувати на чужину,
на село, де Унтамойнен,
щоб за смерть помститись батька,
120батька смерть і кров матусі,
зруйнувати його хату,
і на попіл обернути“.
Так промовила старенька
і такі слова говорить:
„Не померло ваше плем'я,
не загинув ще Калерво;
батько твій живе ще поки,
мати ще твоя здорова“.
„Ти, моя бабусю люба,
130ти мені повідай, мила,
де мій мешкає татунько,
де живе моя матуся?“
„Там живе твій любий тато,
там і матінка рідненька,
в стороні живуть Ляпонській
коло рибного ставочка“.
„Дорога, кохана бабцю,
ти мені повідай, люба,
як би міг я там дістатись
140і знайти туди дорогу?“
„Там дійти ти можеш добре
і не знаючи дороги:
ти іди спочатку лісом,
далі берегом уз річки;
ти перейдеш день і другий,
так і третій день перейдеш,
поверни на північ далі;
на шляху натрапиш гору,
ти іди попід горою,
150обійди ліворуч гору;
до ріки ти прийдеш звідти,
річка ця праворуч буде,
берегами помандруєш,
до порогів трьох прибудеш,
на кінці коси ти станеш,
на ріжку доволі довгім;
там побачиш ти хатину,
на ріжку рибальчу хату,
там живе твій батько й досі,
160мешка там рідненька неня,
дві твоїх живе сестриці,
дві панни прекрасні-гожі“.
Куллерво, той син Калерво
вирушає у дорогу,
день іде, іде і другий,
так іде ще день і третій;
повернув тоді на північ,
на шляху надибав гору;
він пішов попід горою,
170він гори пішов ліворуч,
надійшов тоді до річки,
там іде він краєм річки,
лівим берегом потоку,
надійшов до трьох порогів,
і на край коси приходить,
та до самого краєчка,
там побачив він хатину,
на ріжку рибальчу хату.
Уступив він до хатини,
180не вгадали там Куллерво:
„Звідки ти прибув з-за моря,
із якої ти родини?“
„Не вгадаєте ви й сина,
я дитина ваша рідна;
бо мене мужі Унтамо
відвели колись від роду:
був на зріст тоді я в п'ятку,
мов матусі веретенце“.
Перше так сказала мати,
190так промовила старенька:
„Бідний сину, мій коханий,
бідна пряжко золотая!
Так з живими ти очима
перейшов землею цею,
як по мертвому ридала,
по тобі лила я сльози.
Мала я синочків двоє,
дві дочці я мала гожі;
заподілося з них двоє,
200старших двоє згибло зовсім:
на війні пропав синочок,
доня згинула без вістки;
це синочок повернувся,
донька ще не повернулась“.
Куллерво, той син Калерво
так спитав своєї неньки:
„Але де вона поділась,
де моя сестра загибла?“
Мати так сказала слово,
210і такую мовить мову:
„Ось куди вона поділась,
де загинула сестриця:
йшла по ягоди до лісу,
під горою по малину,
там та курочка поділась,
швидко пташка там сконала,
там без вісточки пропала,
смерть забрала невідома.
За дочкою хто нудьгує?
220Та ніхто, як рідна мати:
над усі шукає мати,
мати все до неї рветься;
так пішла і я небога,
відшукати хтіла дочку:
як ведмідь я бігла лісом,
наче видра тим гайочком,
день шукала, день і другий,
третій день її шукала,
і на третій день над вечір
230вийшла я нарешті вище,
на горі високій стала,
на шпилі тим височеннім;
там свою дочку я звала,
там мандрівниці шукала:
„Де ти, донечко кохана,
повернись додому швидше!“
Так свою гукала доню,
за пропалою вбивалась;
на відповідь гори кажуть,
240так діброви відповіли:
„Не гукай своєї доні,
не шукай її уголос,
бо ніколи аж до віку,
і во вік вона не зможе
бути в матери у хаті,
бути в пристані у батька“.
——————
- ↑ Фінське прислів'я; визначає глибоку розпуку.