Калеваля/Четверта руна
| ◀ Третя руна | Калеваля пер.: Євген Тимченко Четверта руна |
П'ята руна ▶ |
|
Зміст. Вейнемейнен здибає Айно в лісі і просить віддатися за нього. — Айно не хоче і з плачем вертає додому. — Мати її силкується потішити і заохочує вистроїтися в найкраще убрання. — Дівчина слухається поради, потім знову нарікає на свою сумну долю. — Вона б хотіла не родитися і прагне вмерти. — Виливаючи так свої жалі, вона приходить над море. — Там купається троє дівчат. — Вона хоче купатися разом, розбирається і кидається в воду. — Хвилі її заносять і вона топиться. — Заєць приносить Айновій матері сумну звістку. — Вона обсипається гіркими слізьми; з тих сліз виходить три річки і дев'ять водоспадів, і серед цих водоспадів підносяться берези; в їх верховітті три золоті зозулі співають симболічних пісень.
Молода дівчи́на Айно,
Юкагайнена сестричка,
в гай пішла гілок нарізать,
в лісі віників зробити.
Віник батькові звязала
і матусі другий віник,
а нарешті третій віник
в'яже братові своєму.
От хапається, простує
10із гайочка до домівки.
Аж надходить Вейнемейнен,
стан стрункий в гаю він бачить,
на траві дівчину гожу;
промовля слова такії:
„Не носи ти ні для кого,
а для мене тільки, дівко,
на прекрасній шиї перли,
золотий носи ти хрещик;
заплітай для мене коси,
20перев'язуй їх стрічками“.
Так відказує дівчина:
„Ні на кого я не важу,
як ношу на шиї хрещик
і шовкову стрічку в косах.
Вбрання кращого не треба,
за булки мені байдуже.
Я ношу простеньку сукню,
хліба житнього вживаю.
Я сиджу в батьківській хаті,
30вкупі з ненькою своєю“.
Далі кида з лона хрещик,
золоті каблучки з пальців,
з шиї перли поскидала,
з голови червону стрічку,
зо зла кинула в болото,
в чагарі все пошвиргала
і з плачем пішла додому
та ридаючи до хати.
Батько Айнин край віконця
40майстрував був топорище.
„Ти чого, дитино, плачеш,
чим ти журишся, дівчатко?“
„Є причина, батьку, плакать,
є нудьга і сум на серці,
тим я й плачу, любий тату,
і з плачем прийшла до тебе,
бо згубила з шиї хрещик,
гарні застібки від пасу.
Срібний хрещик був у мене,
50мідні застібки носила“.
Брат сидів там коло брами,
вирізну дугу робив він.
„Ти чого, сестрице, плачеш,
ти чого вдалася в смуток?“
„Є причина плакать, брате,
є нудьга і сум на серці:
через те я, брате, плачу
і з плачем прийшла до тебе,
що згубила з пальця перстень
60і коштовні перла з шиї;
золотий на пальці перстень
і на шиї срібні перли“.
От сестра сиділа в дверях,
золотий там пояс ткала:
„Ти чого, дитино, плачеш.
Ти чого, дівча, смуткуєш?“
„Є чого, сестрице, плакать,
є нудьга і сум на серці;
через те я, серце, плачу
70і з плачем прийшла до тебе:
з скронь моїх упало злото,
і срібло з мого волосся,
із чола блакитна бинда,
з голови шнурок червоний“.
У коморі коло две́рей
брала матірка сметанку.
„Ти чого, дитино, плачеш.
Ти чого, дівча, сумуєш?“
„Мати люба, ненько рідна,
80ти моя затуло кревна!
Є мені чого журитись
і на долю нарікати:
ось чому я, мати, плачу
і з плаче́м прийшла до тебе:
по гілки пішла до лісу,
в гаї віників зробити,
віник татові звязала,
і тобі звязала віник,
і нарешті третій віник
90мому братові звязала.
Вже додому йти я хтіла,
йшла дібровою хутенько.
З ниви так сказав Осмойнен[1],
Калевайнен[2] з поля мовив:
„Не носи ти ні для кого,
а для мене тільки, дівко,
на прекрасній шиї перли,
золотий носи ти хрещик;
заплітай для мене коси,
100перев'язуй їх стрічками.
З грудей кинула я хрещик,
з шиї перли самоцвіти,
із чола блакитні бинди,
з голови шнурок червоний,
зо зла кинула в болото,
в чагарі все швиргонула,
а сама йому сказала:
„Ні на кого я не важу,
хрещик носячи на шиї,
110стяжку маючи у косах;
вбрання кращого не треба,
за булки мені байдуже,
просте маю я убрання,
хліба житнього вживаю;
я сиджу в батьківській хаті
вкупі з ненькою моєю“.
Мати дівці відмовляє,
молодій стара говорить:
„Годі, дочко, плакать, годі!
120Не журись, моя дитино!
Цілий рік вживай ти масла,
ти тоді ставніша будеш;
другий рік ти їж свинину,
огряднішою ти будеш;
хліб з сметаною на третій,
ти тоді красуня станеш.
На горі стоїть комора,
в тій поставлена коморі
скриня з скринею щільненько
130і шкатула на шкатулу.
Ти відкрий там кращу скриньку,
підніми пістряве віко,
золотих шість пасів знайдеш,
сім чудових синіх суконь:
донька місяця їх ткала,
донька сонця мені зшила.
За колишніх молодощів,
я ще дівкою, бувало,
ягідок шукаю в лісі,
140на горі беру малину.
Якось раз я там уздріла:
місяцівна[3] тче, я чую,
і пряде сонцівна[4], бачу,
на узліссі коло гаю,
край зеленого лісочка.
Боязливо надійшовши,
коло них я тихо стала
й почала своє благання,
до паннів я так казала:
„Місяця і сонця па́нни,
150дайте но срібла та злота,
дайте дівчині небозі,
вбогій дівчині подайте“.
Місяцівна злота дала,
а срібла дала́ сонцівна,
золота кибалка вийшла,
вийшов ще й начільник срібний.
Я додом' прийшла як квітка,
до батьків прийшла весела.
Через два дні їх носила,
160а на третій поскидала.
Золоту зняла кибалку,
срібний скинула начільник,
понесла на гору в хатку
і поклала тихо в скриньку;
там лежать вони і досі,
я не бачила їх більше.
Ти надінь шовкові стяжки,
золотий вбери начільник.
Ти візьми блискучі перли,
170золотий на шию хрещик,
полотенную сорочку.
Вийми ти тоненьку сукню,
що з м'якої вовни зшито.
Там візьми шовковий пояс
і шовковії панчохи,
тонкошкірі черевики.
І гаразд заплівши коси,
кісником звяжи шовковим.
Не забудь, гляди, каблучок,
180вийми золоті наруччя.
Так убравшися в коморі,
ти приходь додому швидше,
своїм родичам на радість,
всьому домові на втіху.
Наче квітка гожа будеш,
наче ягідка хороша;
як була, ти краща станеш,
веселіша і гарніша“.
Так матуся їй сказала,
190мати доньці так мовляла.
На слова та не вважає
і не чує, що їй кажуть,
плаче ревними сльозами,
по двору іде ридає,
промовля слова такії
і такії речі мовить:
„Що то є веселих думка,
що то є душа щасливих,
чи ж не те веселих думка,
200чи не те душа щасливих,
що вода, коли хвилює,
що та хвиля у ночовках?
Що то є бездольних думка,
що душа качок сивеньких?
Чи ж не те бездольних думка,
та душа качок сивеньких,
що брудний льодок на дасі,
що вода стояча чорна?
Часто як дівоча думка,
210гадка дівчини слабої,
полем боязко мандрує,
у гайок вона заходить,
по степах собі блукає,
по кущах, по моху бродить,
від смоли не краща гадка,
не біліша як той вугіль.
О, мені багато б краще,
щоб була я не родилась,
щоб була не виростала
220та не бачила б на світі
ані смутку, ані лиха.
Краще б жить мені не довго:
ночи шостої сконати,
ночи восьмої умерти;
не багато б мені треба:
трохи хустя на сорочку
і куточок під мурогом,
трохи сліз з очей матусі,
може ще сльоза від батька,
230ледве що сльоза від брата“.
Плаче Айно день і другий,
мати знов її питає:
„Ти, чого, дівчино, плачеш?
Ти чого, дівча, горюєш?“
„Як же б то я й не ридала,
не жаліла літ дівочих.
Ти ж мене пообіцяла,
віддала ти доню рідну
дідуганові на втіху
240діду кволому на поміч,
поточистому підпора,
пильнувати його хати;
краще б доню обіцяла
у глибінь морську холодну,
щоб сигам була сестриця,
рибам по́друга моторним.
Краще б там на морі плавать,
у глибоких хвилях жити,
бути там сигам сестрою
250і подругою тим рибам,
як старому на утіху,
як хиткому бути поміч,
як падучому підстава,
поточистому підпора“.
Йде дівчина до будинка
і простує до комори;
там відкрила кращу скриню
і знаходить там у скрині
золотих шість поясочків,
260суконь семеро чудових.
Убирається препишно,
вибирає, що найкраще:
і кладе на скроні злото
і срібло ясне на коси,
та на очі синю бинду,
на чоло́ червону стяжку.
Далі вийшла і мандрує
і байраками і долом,
і степами і болотом,
270густотінними лісами,
і співа собі тихенько —
як ішла, то так співала:
„Сум важкий мені на серці
і тяжка нудьга гнітуча.
Сум проте не буде важчий
і нудьга не стане більша,
як умру я нещаслива,
у важких сконаю муках,
280при своїй страшній нудоті,
при журбі своїй безкраїй.
От тепер година впала,
щоб лягти в труну соснову
і зійти в домівку Мани[5],
до дверей дійти Туоні.
І не плакатиме батько,
не журитиметься й мати,
сестрин вид сухий від плачу,
сліз в очу не буде в брата,
як сховаюсь я у воду,
290упаду в морськую піну,
у безодню чорну зникну,
в твань, помішаную з мулом“.
День іде вона і другий,
та нарешті аж на третій
вже дісталася до моря,
на травою вкритий беріг.
Смеркло все і сутеніти
почало навколо темно.
Цілий вечір там ридала
300і нудилась цілу нічку,
сидячи собі на скелі:
там сумуючи самотно,
Айно досвітку діждалась,
подивилась, і три панни
плинуть хвилями морськими;
Айно легким ступнем тихим
хоче йти до них четверта,
надійти як п'ята вітка.
На муріг сорочку кида,
310на осику сукню верга,
а панчохи то на землю,
черевики на каміння.
На пісок швиргає перли,
а на скелі кида персні.
Там стояв бескет, що тріснув,
маячів далеко в морі.
Плине дівчина до нього,
хоче вилізти на бескет.
Ледве панна там ступила,
320забажала відпочити
на розтріснутім камінні,
на оцій маячній скелі,
як упав у воду камінь,
скеля та на дно у море;
разом з каменем дівчина,
з тим гладким бескетом Айно.
Так та рибонька упала,
так загинула небога,
і вмираючи сказала,
330як гойдалася на хвилях:
„Я пішла купатись в морі
погойдатися на хвилях;
от я, курочка, упала,
пташка, бідная, загибла.
Батьку любий, ти ніколи
за життя свого до віку
не лови собі тут риби
на просторі вод широких.
Я пішла на беріг митись
340та пішла купатись в морі;
от я, курочка, упала,
пташка, бідная, загибла.
Ти ніколи, рідна нене,
за життя свого до віку
не бери води в затоці,
щоб діжу вчинять до хліба.
Я пішла на беріг митись,
я пішла купатись в морі;
от я, курочка, упала,
350пташка, бідная, загибла.
Ти ніколи, брате любий,
за життя свого до віку
не давай води коневі
на оцім нещаснім місці.
Я пішла на беріг митись,
я пішла купатись в морі;
от я, курочка, упала,
пташка, бідная, загибла.
Ти ніколи, сестро мила,
360за життя свого до віку
не мочи очей хороших
і не мий у рідній бухті,
бо уся вода в цім морі
тільки кров із жил дівчини;
риби всі, що тут у морі,
тільки м'ясо з мого тіла;
чагарі, що тут над морем,
кісточки мої дівочі;
а трава, що тут буяє,
370з мого виросла волосся“.
Так та дівчина сконала,
пташка бідная пропала.
Хто б узявся мовить слово,
хто б узявся скласти мову[6]
в хату гарної дівчини,
в рідний двір красуні Айно?
Чи ж ведмідь те слово скаже,
чи ж ведмідь складе ту мову?
Ні, йому не скласти мови,
380на корів він нападає.
Хто б узявся мовить слово,
хто б узявся скласти мову
в хату гарної дівчини,
в рідний двір красуні Айно?
Вже ж не вовк те слово скаже,
і не вовк складе ту мову.
Не здола він скласти мову,
бо ягнят він забиває.
Хто б узявся мовить слово,
390хто б узявся скласти мову
в хату гарної дівчини,
в рідний двір красуні Айно?
Чи ж лисиця слово скаже,
чи ж вона складе ту мову?
Ні, вона не скаже слова,
бо на гуси все пантрує.
Хто б узявся мовить слово,
хто-б узявся скласти мову
в хату гарної дівчини,
400в рідний двір красуні Айно?
Чи ж то заєць слово скаже,
він хіба складе ту мову?
Заєць так відповідає:
„Сількісь, я ладен на теє“[7].
От біжить, полинув заєць,
поспішає довговухий,
хутко смече клишоногий,
швидко мчиться косоротий
до дівчачої домівки,
410до питомої оселі.
Шпарко він підбіг до лазні,
край порога зупинився,
а в тій лазні все дівчата,
кожна має в руціх віник:
„Кривоокого ми зварим,
вирлоокого спечемо,
на вечерю господарю,
на сніданок господині,
милій доні на полудник,
420на обід зготуєм сину“.
Відповів на те їм заєць,
вирлоокий гучно мовив:
„Хай сюди надійде Лемпо[8]
в чавуні собі варитись.
Я прийшов, щоб Вам повідать,
щоб сказать такеє слово:
„Красна дівчина загибла,
з нею цінове намисто,
срібна застібка укупі
430та мідяний поясочок.
Панна в хвилі опустилась,
в глибочінь морів обширих,
щоб сигам сестрою бути,
бистрим рибам за подругу“.
Заридала мати ревно,
обливаючись гіркими,
говорити смутно стала,
слово жалібно мовляти:
„Матірки! Ви не невольте
440за життя свого ніколи,
щоб дочки ішли до шлюбу,
віддавалися з примусу,
як подружжя не до мисли,
як мені, дурній, хотілось
доню силою віддати,
цю куріпочку, рідненьку“.
Мати плакала, а сльози,
ті гіркі збігали сльози
із очей старої синіх
450на її змарнілі лиця.
Ось сльоза біжить та друга,
ось гіркі збігають сльози
від змарнілих лиць старої
до грудей, що дишуть важко.
Ось сльоза біжить та друга,
ось гіркі збігають сльози
від грудей, що важко дишуть,
в пелену розкішну сукні.
Ось сльоза біжить та друга,
460ось гіркі збігають сльози
з пелени в розкішній сукні
на мережані панчохи.
Ось сльоза біжить та друга,
ось гіркі збігають сльози
від мережаних панчохів,
в тонкошкурі черевики,
Ось біжить сльоза та друга,
ось гіркі збігають сльози,
з тонкошкурих черевиків
470під її обидві нозі.
На добро землі — у землю,
на добро воді — у воду.
Як стекли вони на землю,
три струмочки утворили,
потекли трьома річками
із води, що слізьми повна,
що з обличчя збігли прудко,
що текли із лиць багато.
На струмку такім, на кожнім
480водоспад вогненний рине;
серед піни водоспаду
три сполученії скелі;
і край кожної скелини
знявсь гарнесенький горбочок;
на шпильку горба, на кожнім
три прекраснії березі.
На вершках, на тих березах,
три зозуленьки кувало.
Всі три разом стали кликать;
490з них одна гука: „кохання“,
„наречений“ — кличе друга,
а там третя: „радість, радість“.
Що гука усе: „кохання“,
ця три місяці гукає
для дівчат, що потопились
без кохання в хвилях моря.
Що гукає: „наречений“,
шість та місяців гукає
до усіх тих наречених,
500що взаємности не мали.
А що кличе: „радість, радість“,
цілий вік гука зозуля
тій це матері нещасній,
що всі дні ридає гірко.
Мати бідна так сказала,
як почула глас зозулин:
„Мати бідна, ти не слухай
довго голосу зозулі.
Як почне кувать зозуля,
510серце дуже затріпоче,
сльози виступлять на очі,
і вода біжить по лицях,
як горох спадають краплі,
як боби течуть великі.
Упада життя на лікоть
і на корх старіє тіло,
все воно мені тріпоче,
як зозулин голос чую“.
——————
- ↑ Вейнемейнен.
- ↑ Син Калеви, прізвище Вейнемейненове, бо він мешкав у стороні Калеви (в Калевалі).
- ↑ Місяця дочка.
- ↑ Сонця дочка.
- ↑ Мана, чи Туоні, бог підземного царства мертвих Маналі або Туонелі.
- ↑ Себ-то розповісти докладно все, як було.
- ↑ Зайцеві, певно, дано тим перевагу над иншими звірятами, що він прудкий, послухний, і тим, що його лагідна і плоха вдача дає йому більше дозвілля.
- ↑ Лемпо те ж саме, що й Хійсі, божество зла.