Калеваля/Чотирнацята руна
| ◀ Тринацята руна | Калеваля пер.: Євген Тимченко Чотирнацята руна |
П'ятнацята руна ▶ |
|
Зміст. Веселий Леммікейнен, по замовляннях і заклинаннях, і завдяки допомозі лісових богів і богинь, нарешті, займає лося Хіїсі і заводить його в Похйолю. — Тоді Льовхі йому загадує забити полум'янистого бігуна Хіїсі. Леммікейнен і це робить і знову просить руки молодої дівчини. — Льовхі кладе третю і останню умову своєї згоди, а саме: забити лебедя на чорній ріці Туоні. — Леммікейнен простує до цієї річки узброєний в лук. — Старий пастух Похйолі на його чатує, забиває з поміччю гадюки, що він викликав, і кидає в річку Туоні. — Там смерти син розшматовує Леммікейнена.
От веселий Леммікейнен
погадав, і так міркує:
На який би шлях звернути
і яку верстать дорогу?
Чи Хіїсі лося кинуть,
і самому йти додому,
чи попробувати ще раз,
вполювати того лося
на відраду панні ліса,
10гайовій на радість панні?
Він такі слова мовляє
і таку говорить мову:
„Укко, мій високий боже,
любий отче мій небесний,
споряди ти ліпші нарти,
дай ти їм велику хуткість,
щоб я ними міг майнути
суходолом, болотами,
просто в сторону Хіїсі,
20полем По́хйолі великим
у сліди Хіїсі лося,
лося, дикого оленя.
3-між мужів іду до лісу,
з-між героїв на роботу,
я шляхом на Тапіолю[1]
поуз Тапіо оселі.
Вам чоло́м мій, гори, виші,
вам ліси з прекрасних сосен,
вам осик гаї біленькі,
30тим також, хто в вас витає.
Дай дорогу, лісе, пустко,
будь, о Тапіо, прихильний,
пропусти на гори мужа,
дай мені пройти болотом,
щоб мою піймати здобич,
одібрати нагороду.
Сине Тапіо, Нюйріккі,
дивний муж в шлику червонім,
ти зазнач мені дорогу,
40на горі полож прикмети,
щоб, дурний, ішов я просто,
щоб знайшов собі дорогу
тут, розшукуючи здобич,
трудячись для нагороди.
М'єліккі[2], ґаздине лісу,
лісова прекрасна мати!
Ти своє розкидай злото,
тут своє срібло розсипай
перед мужем, що блукає
50по слідах, по всяких ямах.
Золоті ключі візьми ти,
що на чересі в каблучці,
відімкни ти льох і Тапйо
пошукай в палатах лісу:
тут я здобичи чекаю,
за охоту нагороди.
Як же ти сама не хочеш,
загадай своїм служебкам,
доручи своїм челядкам,
60наймичок своїх пошли ти.
І яка ґаздиня з тебе,
як не маєш ти служебок,
і не держиш сто челядок,
наймичок не маєш тисяч,
щоб отари в лісі пасти
і про дичину щоб дбати, —
лісова, станиста панно,
Тапйо, доню медомовна,
в медову заграй сопілку,
70у солодку дуду свисни
там, де пані милостива,
де ґаздиня лісу дивна.
Ти даси їй чути гуки,
ти її від сону збудиш,
а вона не чує зовсім,
не прокинулась від сону,
я благаю невідступно,
золотий язик тривожу“.
Так веселий Леммікейнен
80все благає у дорозі.
Поспіша він лісом диким
і полями і болотом
до гори з вугілля Хійсі,
на пекучії галяви.
Ковза день, день другий ковза,
і нарешті аж на третій
надійшов до крутогір'я,
на бескет високий вийшов;
кинув оком він на південь,
90подививсь через болото,
взорив він оселю Тапйо:
двері золотом мигочуть,
блиск сяга через болото,
через той чагар і гору.
Тут веселий Леммікейнен
уступає з свого місця,
наближається до хати,
до вікон надходить Тапйо.
Там чекаючи сховався,
100під вікном засів він шостим;
там подательки сиділи,
лісу матірки розсілись
у самих буденних сукнях,
в заялозеному дранті[3].
Так промовив Леммікейнен:
„Що сидиш, ґаздине лісу,
у брудній буденній сукні,
загорнулася у дрантя?
На тебе й дивитись бридко
110і чудне твоє обличчя;
ти з лиця усім негарна
з зашкоруплим чорним тілом.
Як блукав оцим я лісом,
три знайшов палаци в лісі:
кістяний і дерев'яний,
третій був палац камінний;
золотих шість гарних вікон
у стіні було у кожній;
подививсь я крізь віконце,
120заховавшись я побачив
моцаря самого Тапйо;
бачив Тапіо ґадзиню.
Теллерво[4], дочку ту Тапйо,
бачив ввесь у Тапйо нарід:
всі там злотом шамотіли,
і сріблом вони бряжчали;
а сама ґаздиня лісу,
що дає відраду-втіху,
в золотій була обручці,
130в золотих на пальцях перснях,
головний убір із злота,
золоті в волоссі бинди
золоті ковтки на вухах
і буйні на шиї перли.
Лісова ласкава пані,
медова Метсолі[5] мати,
скинь солом'яні пантофлі,
берестяні черевики.
Поскидай гидкеє рам'я,
140скинь сорочку до роботи:
сукню радости візьми ти
і сорочку ошатнішу,
поки я ходжу тут лісом,
свеї здобичи шукаю.
Я нуджуся дуже в лісі,
я цілком похмурим стався,
що ходжу тут по дурному,
зовсім здобичи не мавши;
обітуй її здобути,
150щоб я міг спочити трохи.
Так занадто довгий вечір,
довгий день той без здобутків.
Дід лісів темнобородий,
мох — кожух, кущаста шапка!
Загорни ліси в полотна,
убери гаї в одіння,
укривало дай осикам,
вільхам дай м'яке убрання,
укривай сріблом ялини,
160ти розсип по соснах злото,
упасуй ялини міддю,
лісові сріблом соснини.
Най цвіте береза злотом,
брязкітки́ дай їй на стовбур.
Ти зроби, як в давні давна!
Отоді були дні ліпші,
ялина́ ясніла сонцем
і сосна неначе місяць,
медом пахло серед лісу,
170медом пахло в сивім гаї;
лагумінням на проліссях,
із болот стікав був олій.
Лісу доню, добра панно,
доню Тапіо, Туйліккі[6].
Прожени на взкрай ти дичу,
до розлогих перелісків;
як вона не схоче бігти,
як сюди ледащо піде,
від куща візьми ти прутик,
180прут березовий в долині,
бий її тоді по клубах,
хвиськай ти її по боку
і жени до місця борше.
Здобич ти жени швиденько,
аж до мужа, що чекає,
польовничою тропою.
Як вона на стежку вийде,
дай їй стежкою ти бігти,
розіпни обидві руки,
190щоб не збочила, дивися,
щоб та дича не ввиляла,
щоб від стежки не відбігла.
Як же дича звідти вийде,
як вона, буває, збочить,
так за вухо на дорогу,
на тропу веди за роги.
Якщо тарас на дорозі,
ти відкинь на край дороги,
якщо там лежать дерева,
200розтрощи їх на кавалки.
Якщо ти вір'я спіткаєш,
похитни його навкоса
там, де п'ятий перевійник,
де його підпора сьома.
Стрінеш річку на дорозі,
і на стежечці струмочок,
ти місток зроби шовковий,
з кармазинової хустки,
перекинь через міжгір'я,
210кинь його ти через воду,
через річку на півночі,
через піну водоспаду.
Ти госпо́дар дому Тапйо,
дому Тапйо господарко!
Дід лісів темнобородий,
золотий владарю лісу.
Мімерккі, ґаздине лісу,
лісова подання мати.
Ти стара в убранні синім,
220у мережаних панчохах.
Ти приходь мінятись злотом,
і сріблом моїм мінятись;
взяв від місяця я злото,
а срібло моє від сонця;
на війні його здобуто,
в бої надбано насилу,
в гамані лежить даремно,
у кисеті марно гине,
і те злото нерозмінне,
230і срібло те невиводне“[7].
Вже веселий Леммікейнен
перебіг далеко лісом,
він пісень співав край лісу,
в трьох гаях співав зелених,
прихилив ґаздиню лісу,
лісового господаря.
Подобрішали всі панни,
з ним у згоді доньки Тапйо.
Сполошили, виганяють
240лося з нетрі лісової,
з гірки Тапіо зганяють,
по краях палацу Хійсі,
де на нього муж чекає,
щоб він міг піймати здобич.
Сам веселий Леммікейнен
свій аркан накинув швидко,
на плече Хіїсі лося,
на оту лошати шию,
щоб ногами не брикався,
250як йому погладить спину.
І веселий Леммікейнен
промовля слова такії:
„Лісу пан, землі господар,
і красо галя́в травистих.
Мати лісу — Міеліккі,
мати лісова подання.
Поспішай, бери ти злото,
і срібло бери хутніше,
розстели боржій хустину,
260поклади її ти долі
під оце блискуче злото,
під оце срібло прекрасне,
щоб на землю не упало
не розсипалось по бруду“.
От він рушив у Похйо́лю,
як туди прийшов він, каже:
„І нарешті лось Хіїсі,
на полях піймався Хійсі.
Дай, стара, за мене дочку,
270мені дівчину за жінку“.
Льовхі, півночи ґаздиня,
промовля слова такії:
„Дам тоді за тебе доньку,
тобі дівчину за жінку,
як коня ти зануздаєш,
румака, що ввесь червоний,
Хійсі огера у піні,
саме край полів Хіїсі“.
Взяв веселий Леммікейнен
280золотистую кантарку
і сріблястую обротьку
і пішов коня шукати,
пильнувати довгогривка,
по краях полів Хіїсі.
Бистро він шляхом мандрує,
поспіша із того місця
на зелені перелісся,
на межі святого поля,
там коня шукає пильно,
290там шукає довгогривка.
Він заткнув за пояс кантар,
на плече узяв обротьку.
День шука, шукає другий,
і нарешті аж на третій
вийшов він на горб високий,
на камінну лізе спину,
подививсь на схід він оком,
верне голову до сонця:
на степу коня побачив,
300довгогривця коло сосен.
Виліта вогонь з волосся,
дим знімається від гриви:
І промовив Леммікейнен:
„Укко, мій високий боже!
Творче, ти нагониш хмари,
скрізь хмарки по небу водиш.
Відчини ти склеп небесний,
як вікно — легке повітря;
ти полий заливним градом,
310удощи грудки заліза
в гриву коника Хіїсі
білочолому у спину“.
Укко, той творець небесний,
що живе собі на хмарах,
розпанахав геть повітря,
розламав він склеп небесний,
дав залізний град і иней,
удощив залізним градом,
голови буйнішим в мужа
320І конячої дрібнішим.
Все коневі в гриву впало,
білолобому на спину.
Тут веселий Леммікейнен
надійшов, хотів побачить
і добачити все краще.
Сам сказав слова такії:
„Добрий коню з краю Хійсі,
ти румаче з гір високих!
Золотим нагнися чолом,
330головою з срібним блиском,
під кантарку золотую,
під сріблястую обротьку.
Тебе кривдити не буду,
пригинатиму не дуже
на дорозі на далекій,
на шляху короткім вельми
до будинку на Похйолі
до лихої злої тещі.
І не битиму ремінням,
340батогом тебе не лясну,
не торкну тебе я шовком,
мотузком вести не буду“.
Хійсі кінь — червоний волос,
огер той, що ввесь у піні,
золотим нагнувся чолом,
головою з срібним блиском,
в золотистую кантарку,
у сріблястую обротьку.
От нарешті Леммікейнен
350зануздав коня Хіїсі,
накида на морду кантар,
надіва йому обротьку
і сіда на спину хутко,
на крижі коню Хіїсі;
Батогом коня ударив,
з верби гількою махає,
хутко він шляхом простує,
до високих гір прямує,
до тих гір на північ дальню,
360на той кряж, укритий снігом.
Приїздить він у Похйолю,
з двору він іде до хати,
мовив, як туди вступив він,
як до По́хйолі дістався:
„Кінь занузданий великий,
румака я взяв у Хійсі,
на полях його зелених,
саме край святого поля.
Я отам піймав і лося
370на полях далеких Хійсі;
дай, стара, за мене доню,
дай мені дівча за жінку“.
Льовхі, півночи ґаздиня,
промовля слова такії:
„Я віддам тобі дівчину,
заручу тобі я панну,
якщо лебедя застрелиш;
птаха дужого в потоці,
в чорній річці уз Туоні[8],
380на святій ріці у нуртах.
Можеш спробувати раз лиш,
лиш одну послату стрілку“.
Сам веселий Леммікейнен,
молодець Кауком'єлі,
хоче лебедя уздріти,
довгошийого побачить,
на ріці Туоні чорній,
в долішнім краю Маналі[9].
Швидко він ізвідти рушив,
390вийшов бистрими ступнями
на потік край царства мертвих,
до нуртів святої річки.
Лук закинено за плечі,
і сайдак на спині висить.
А пастух той мокроокий,
дід старий отой Похйолі,
став при самій Туонелі,
край нуртів святої річки
і дивився все навколо,
400чи не прийде Леммікейнен.
Якось раз пастух нарешті
Леммікейнена побачив,
як ішов той ближче й ближче,
до потока Туонелі,
саме поуз водоспаду,
близ святої річки нуртів.
Наче кий підняв із моря,
з хвилі він підняв гадюку,
устромля її крізь серце
410Леммікейнену в печінки,
вгородив крізь ліву паху,
просто в правую лопатку.
І веселий Леммікейнен
вже пронизаний звалився
і такі слова мовляє:
„Дуже зле ото вчинив я,
що спитати недомисливсь
у старенької я неньки.
Дати-б дві маненьких слові,
420слів не більш, як троє дати[10]:
жити як і що робити
за цих злигоднів страшенних?
Я змії не знаю вразок,
від гадюки мук не знаю[11].
Мати, ти мене носила,
годувала в поті чола.
Ти дізнать, вгадати можеш,
де тепер твій син нещасний.
Поспішай сюди до мене,
430ти ходи мені на поміч,
щоб бідаху вратувати
від конання в цьому місці,
щоб я парубком прокинувсь
і пішов у повні віку“.
Так пастух той мокроокий,
дідуган сліпий Похйолі,
Леммікейнена закинув,
затопив Калеви сина
в Туонелі чорні води,
440у оті бурхливі нурти.
І веселий Леммікейнен
в течію шубовснув гучно,
там шумує з водоспадом
на просторі царства мерлих.
Ввесь в крові слуга Туоні
меч встромив в Кауком'єлі,
полоснув гостренним лезом
так, що іскри полетіли;
на п'ять куснів плата мужа,
450тіло все на вісім часток.
Кинув в річку Туонелі,
в глибочінь води Маналі:
„Ти лежи собі там вічно,
вкупі з луком і сайдаком,
лебедів стріляй в потоці,
водяних птахів на хвилях“,
Так сконав той Леммікейнен,
вмер зальотник той невтомний
в струмі чорному Туоні,
460на глибокім дні Маналі.
——————
- ↑ Мешкання Тапіо — бозтва лісу, ліс.
- ↑ Лісове бозтво; Mielikki — ласкава.
- ↑ Спосіб показати відсутність дичини. На погляд такого мисливця, як Леммікейнен, ліс без дичини — це ліс без листя. Навпаки, коли дичини там багато, то йому здається, що він ясніє золотом і сріблом. Так треба розуміти всі фігуральні вирази цеї частини руни.
- ↑ Мабуть від telta — покриття.
- ↑ Увособлення лісу; її звуть солодкою, як мед, або на мед багатою, бо вона піклується медом (mesi), що його багато в лісах.
- ↑ Від tuuli — вітер.
- ↑ У давнів Фінів був звичай передкладати злото і срібло лісовим бозтвам, щоб за те одібрати багато дичини.
- ↑ Бозтво смерти; він пак Мана.
- ↑ Маналя — оселя мерців, теж Туонеля.
- ↑ Мова за чародійні формулі, що ними б Леммікейнен оборонився від нападів змії. Змія грає в фінській магії дуже велику ролю.
- ↑ Себ-то я не знаю чародійних слів, щоб заклясти змію.