Калеваля/Шоста руна
| ◀ П'ята руна | Калеваля пер.: Євген Тимченко Шоста руна |
Сьома руна ▶ |
|
Зміст. Вейнемейнен простує до Похйолі. — Юкагайнен, що не забув зневаги від нього і палає помстою, пантрує його на дорозі, узброєний луком. — Даремно його мати силкується відвернути його від повзятої думки. — Юкагайнен зміряє на Вейнемейнена, але влучає в його коня; кінь пада й тягне з собою в море багатиря, де той стає іграшкою великої бурі. — Юкагайнен хвалиться матері своїм лихим учинком.
Старий певний Вейнемейнен
вже нала́годивсь рушати
у оті холодні села,
в сю похмурую Похйолу.
Кінь його 'д соломи легший,
легший від гороховини.
Він надів йому попругу,
золоту накинув трензлю.
Сів на спину румакові,
10і пустився у мандрівку.
Він шляхом жене хутенько,
і верста дорогу швидко
румаком соломи легшим,
легшим від гороховини.
Полем він жене Вейноле,
по піщаній Калевалі,
румаком він шпарко скаче
від батьківщини все далі.
Він кряже́м морським мандрує
20та розложистим простором.
Румаку сухі копита,
незамоченії ноги.
Молодий же Юкагайнен,
той плохий Ляпонський хлопець,
ще і досі пеклом дихав,
він давно, давно вже заздрив
Вейнемейнену старому,
віковим його закляттям.
Змайстрував вогненний лук він,
30луковину пооздобив.
Лук зробив він із заліза,
луковину вилив з міди
і обклав її він злотом
та срібла туди додав ще.
Де ж то він знайшов мотузку,
тятиву як полаго́див?
Взяв лянні нитки у Лемпо,
жили лосячі у Хійсі[1].
Луковина вже готова
40і кінці готові в лука.
Вийшов лук на око гарний,
коштувать не мало мусів.
Коник став на самім версі,
по краях біжить лошатко,
ведмежа спить на заломі,
на карбах дрімає зайчик.
Він вирізує і стріли
тричі пір'ям обтикає,
точить стрілище з заліза,
50Із гілок смолистих кінчик.
Він вже вирізав ті стріли
і тоді обтикав пір'ям,
пір'ям ніжним голубиним,
горобця тонкими крильми.
Гарту дав готовим стрілам,
умочив жало він потім
у соку зміїнім чорнім,
в отруйній крові гадючій.
Так були готові стріли,
60він нап'яв свойого лука.
Вейнемейнена чекав він,
пантрував морського друга.
Вранці, ввечері чекає,
опівдня його пантрує.
Вейнемейнена чека все,
жде його без відпочинку.
Засідає під віконцем
і пильнує край баркану,
прислухається над шляхом,
70вигляда його у полі.
Висить сагайдак на спині,
а в руках той лук чудовий.
Чатувати його далі
поза другу хату вийшов,
над шпилем гори вогненним,
понад виступом великим,
над вогнистим водоспадом,
над ріки святої виром.
Одного нарешті ранку
80на захід очима скинув
і на північ подивився.
Повернув лице до сонця:
бачить щось у морі чорне,
завважа на хвилях синє.
„Чи не хмарка то зі сходу,
чи не досвіток ранковий?“
Ні, не хмарка то зі сходу,
то не досвіток ранковий,
це старезний Вайнемейнен,
90заклинач отой одвічний.
Простував він до Похйолі,
прямував до Піментолі[2],
румаком соломи легшим,
легшим від гороховини.
Лук схопив тут Юкагайнен,
той плохий Ляпонський хлопець,
тятивою брязнув з гніву
і націлив лук чудовий
Вейнемейнену на гибель,
100щоб умер Сувантоляйнен[3].
Мати перш його спитала,
так його пита сивенька:
„Ти для кого справив лука
і обклав його залізом?“
Відповів їй Юкагайнен
і сказав слова такії:
„От на що я лука справив
і обклав його залізом:
Вейнемейнену на гибель,
110щоб умер Сувантоляйнен.
Вейнемейнена зборю я,
заклинача вікового.
В серце саме і в печінку,
і йому в лопатку влучу“.
Та стрілять йому боронить,
не дає дозволу мати.
„Вейнемейнена не руш ти,
сина дивного Калеви,
роду славного той Вейно,
120сестрин син, мені він небіж.
Ти коли його застрелиш
і уб'єш Калеви сина,
ох! тоді позникне радість,
пропаде тоді співання;
на землі ж тут краща радість
і тут кращеє співання,
ніж отам в полях Маналі,
ніж в оселях Туонелі“.
Молодий же Юкагайнен
130міркував не дуже довго,
на хвилину повстримався:
щоб стріляти — зняв він руку,
щоб націлити — зняв другу,
тятиву трима він пальцем.
І такі слова говорить,
і таку мовляє мову:
„Хай загине вже навіки,
на землі хай зникне радість,
най усі пісні пощезнуть,
140а таки я вб'ю старого“.
Лук вогненний він націлив,
на коліні лівім держить
міднокутеє оружжя;
став на праве він коліно,
з сайдака виймає стрілку,
витяга її пірчасту;
вийняв ту, що найміцніша,
і що стрілище найкраще,
і на лук її поклавши,
150положив на лося жилу.
Нахиля тугого лука,
до плеча праворуч держить,
і зложився він до стрілу
в Вейнемейнена старого
і слова мовля такії:
„Линь, полинь, жало березне,
полети, ялинний стрільник,
розпростайсь, із лося жила.
Як рука націлить низько,
160най стріла полине вище;
як націлить надто вгору,
най помчить стріла та нижче“.
От він брязнув тятивою,
похопивсь стрілу пустити;
вгору стрілка полетіла,
через голову на небо:
оболоки розірвались
і порепалися хмари.
Не вдавався він у тугу,
170другу знов стрілу пускає:
полетіла дуже низько,
в землю глибоко встромилась;
їй захтілось буть в Маналі,
розметать бугір піщаний.
Зараз він пускає третю,
і улучила ця третя
просто лосеві у косу,
і в коня того встромилась,
що був легший від соломи,
180легший від гороховини,
і крізь м'ясо і крізь кості,
і крізь лівую лопатку.
І упав тут Вейнемейнен,
хутко пальцями у вогкість,
і руками в хвилі моря,
кулаком упав у піну
з хребта синього, із лося,
із свого коня у воду.
Знявся тут страшенний вихор,
190в морі дуже хвилювання,
понесло старого діда,
від землі аж геть відбило,
на просторі вод широких,
на відкритій водотечі.
Юкагайнен взяв хвалитись,
так він голосно волає:
„Вейнемейнене старезний,
за життя свого ніколи,
не побачиш ти до віку,
200доти, поки місяць світить,
ані степу на Вейноле,
ні пісків у Калевалі.
Років шість ти в морі плавай,
літ ти сім носись на хвилях,
вісім літ метатись будеш
на просторі вод широких,
на відкритій водотечі.
Як сосна на морі шість літ,
як смерека в хвилях сім літ,
210вісім літ, як пень деревний“.
От вернувся він додому,
там його питає мати:
„Ти невже подужав Вейно,
того велетня Калеви?“
Мовив юний Юкагайнен,
відповів таке він слово:
„Так, його я вже подужав,
я убив Калеви сина;
най він море вичищає,
220най мете моторно води
на отих дрімливих хвилях.
Там у дзеркало потоків
старий пальцями уперся;
він упав на море ліктем,
і схилився перше на бік,
і зоставсь лежать на спині,
щоб носитися по хвилях
і по морю хвилюватись“.
А проте сказала мати:
„Зле вчинив ти, небораче,
що стріляв старого Вейно;
230ти убив Калеви сина
і героя Сувантолі[4],
і окрасу Калевалі“.
——————