Катіна любов
| Катіна любов або Будівельна пропаганда Харків: Державне видавництво України, 1928 |
|
|
 |
ДЕРЖАВНЕ ВИДАВНИЦТВО УКРАЇНИ
[89179-22]
Зам. № 1901. Тираж 5000 пр.
1. Катя — комсомолка.
2. Стера — її товаришка.
3. Оксен Іванович — батько Каті.
4. Катерина Івановна — мати Каті.
5. П'єр — іхній син.
6. Коля — наречений Каті.
7. Сімонцева — мати Колі.
8. Софія Єлпідіфоровна — наречена П'єра.
9. Репортьор.
10. Редактор.
11. Поет.
12. Франт.
13. Комерсант.
14. П'яний.
15. Чоловік.
16. Офіціянт.
17. Божевільний.
18. Міліціонер.
19. Люди.
20. Піонери.
21. Палажка — служниця.
22. Вугільщик.
23. Рознощик из „Ларька“.
Сцену поділено: з правого боку — сходи великого будинку, з лівого — квартира, власне, — одна кімната квартири — вітальня. По сходах жваво збігають Катя — комсомолка та її подруга Стера. Дзвонять. Їм відмикає Палажка стара.
Катя (коли пішла Палажка) — Ну, от як знаєш, а я більше так не можу. У мене вже всі мої терпці порвались.
Стера (говорить трохи запинаючись ввесь час) — По-по-стой. Не гарячись. Т-т-треба зважити до-о-обре.
Катя — А-а, що там зважити, зважити. Я вже важила, міряла, виміряла, обчисляла, на всі боки крутила, викручувала, а, крім скаженої головної болі, нічорта! От ні на оскілечки виходу не бачу.
Стера — Ка-ка-катя. Не-не мо-о-же бу-бу-ти, щоб виходу не бу-бу-ло.
Катя — Ну тобі, звичайно (перекривляє), не мо-мо-може бути, не мо-мо-може бути. Але-ж я тобі говорю, що нема. Ну от нема та й край. Хоч сядь та й плач. (Робить сердитий нервовий рух. Сідає на підлозі, затиснувши голову між коліньми).Стера (позираючи на неї, сидить на стільці і пихкає цигаркою. Мовчить. Надувається, червоніє, ще пихкає цигаркою, потім звертається рішучо) — А-а я тобі скажу, що ти га-гаряча, як теля, а дурна, як со-соловейко на-весні.
Катя — Сама ти дура набита!
Стера — Все одно. Ти ще гірша. Хіба ти ко-комсомолка? Ти ка-ка-качка безглузда!
Катя — А-а… (нервово-роздратовано сіпається по кімнаті).
Стера — По-постой. Ти мені ска-ажи толком. Вони чого від тебе хо-хо-хочуть?
Катя — Я-ж тобі тисячу раз казала: щоб я вийшла заміж.
Стера — Ну, а ти-ж їм ш-що?
Катя — Я не можу. Розумієш, — не можу.
Стера — Я знаю. Розуміється, не мо-мо-мо-жеш. Ну, а вони-ж тобі ш-що на це?
Катя (перекривляє) — А ти-ж їм ш-що, а вони-ж тобі ш-що… Стера, ти понімаєш: — до-пі-кають. Допікають, допікають і допікають.
Стера — І все?
Катя — Що?
Стера — І все кажу?
Катя — А тобі мало чи що? Побула-б сама в моїй шкурі.
Стера — По-по-стой. Не-не-вже ти думаєш, що так легко на світі все робиться, як твоїй дурній голові здається?
Катя — А що?Стера — А то, що не вони тебе повинні переробити, а ти на своєму поставити.
Катя — Декламація! Тут пече, а ти мені промову говориш.
Стера — Промова буває краще иноді на голову від пі-пі-рамідону.
Катя — Ну й промовляй сама до своєї дурної голови, а я й слухати не хочу (затуляє вуха, бігає, крутиться по кімнаті, знов сідає на підлогу. Стера дивиться, пихкає цигаркою, мовчить. Павза).
На сходах з'являється вугільщик. Ще з-за лаштунків кричить: „Вуілля, вуілля“. Сходить на ганок перед квартирою. Стає перед дверима і обдивляється. Шукає дзвінка. В цей момент з гори спускається з величезним коробом у білому фартусі і з відповідним кашкетом на голові рознощик булок, масла і ковбас від „Ларька“. Ввесь блискучо-білий, випещений. Дивиться з цікавістю на вугільщика. Той хоче дати пройти і разом оба відхиляються спочатку в один бік, потім у другий. Сутичка. „Ларьок“ дивиться згори здивовано з неуцтва свого партньора. Той ніяковіє. Нарешті „Ларьок“ проходить. Вугільщик дивиться йому вслід з виразом, мовляв, „тоже ще задається“. Дзвонить. Катя хоче бігти відмикати, але до вітальні вже вступає Палажка, що недоброзичливо позирає на них і йде відмикати двері сама.
Палажка (відімкнувши) — Що?
Вугільщик (на сходах, покірливо) — Вуілля не желаєте?
Палажка (перекривляє) — Не желаєте… Чому тебе чорти пруть на парадний! На чорний не можеш?
Вугільщик — Я-ж тільки спитати, бо чорним не доб'єшся.Палажка — Довбнею-б тебе добило. Буду спеціяльно тебе тут піджидать. Неси! (З серцем прихлопує двері і сердито проходить через вітальню).
Вугільщик здивовано відступає, коли грюкають двері. Деякий час помнявшись і подумавши, починає сходити і на сходах, обернувшись, кидає: —
Вугільщик — Хвасон! анахтема.
Катя — (що ввесь час стояла замислившись біля вікна, раптом зриваючись) — Ах, Стервочка, я-б не знаю де забігла, коли-б це було можливо. Ну, не піду-ж я до тебе, що сама утримуєш п'ять душ. І инші так само. Та й не можу я комусь висіти на шиї. Не можу, не можу. Мені-б два місяці, тільки-б два місяці. Тоді мені обіцяли посаду в редакції. Але ж ще два місяці. А мене гнітить тут. Ну, розумієш, гнітить, далі нікуди.
Стера — Я р-розумію. Але треба по-потерпі-ти. По-поменше навертайся до дому.
Катя — Е-е-е!.. (згадавши) — Ну, слухай, мені треба бігти на збори. Ходім потихеньку, бо мати спить, через кухню: — я під'їм, ато жрать хочеться. (Виходять).
На сходах з'являється Оксентій Іванович — батько Каті. Легко і упевнено сходить на ґанок біля своєї квартири. Раптом помічає чорне сміття, чи сліди після вугільщика. Робить досадливий рух, потім кричить: „Макар, Макар“! Чекає нервово — сердито. Знизу виходить швейцар.
Макар — Що?
Оксен Іванович — Слухайте, Макар, хіба ви не чули, що радянська влада провадить зараз боротьбу за чистоту. Чому-ж ви не стежите за цим? Ну, як-же можна таке багно на сходах? А ви знаєте, що в цьому багні може мільярд бактерій. Я їх занесу до хати, а в мене діти, вони захворіють. Не можна-ж так!
Макар — Та я, Оксен Іванович, двічі сьогодні підмітав. Ну хіба-ж встежиш?
Оксен Іванович — Коли треба, то може й десять раз, а не двічі треба підмести. Кожен повинен сповняти свої обов'язки Вас-же на це й поставлено.
Макар — Та поставлено. А тільки-ж за всім не встежиш. А тут ще й гроші неакуратно платять.
Окс. Ів. — Ну то вже не я винен. Питайте тих, що квартирну плату невчасно вносять. Я плачу акуратно. А відносно нечистоти, я, разом з радянською владою, найлютіший її ворог. (Дзвонить). А ви те-ж людина робоча і радянської влади сором не слухатися.
Двері відмикає Палажка. Допомагає Оксену Івановичу роздягтися. Вішає на вішалку пальто у кутку біля дверей, одгороженому з правого боку. Та й вся вітальня, це — бувша прихожа великої квартири. Знімаючи пальто, Оксен Іванович питає: „Бариня дома“? Палажка: „Відпочивають“. Входить до кімнати. Слідом за ним проходить через кімнату Палажка. Оксен Іванович проходжується, щось обмірковуючи. Макар тим часом з мітлою й ганчіркою призводить до порядку підлогу. Кінчив. Обдивився і, зиркнувши на двері, мимрить: „От бактерія“. Починає сходити вниз. Назустріч йому Софія Єлпідіфоровна, Комерсант і Франт. Софія Єлпідіфоровна — дородна випещена жінка. Вже літня, але молодиться і має для того дані. Одяг міський, з натяком на моду, але тримає вона себе в ньому не зовсім доречно. Весела, рум'яна.Комерсант (ще при вході). — Ти, душечка, не гарячись. Я-ж сказав, що сам зроблю (Проходять повз Макара).
Софія Єлпідіфоровна — Сказав, сказав. Скільки раз ти вже казав, а я з твого казання тільки облизуюсь (Ідуть).
Комерсант — Ну, от знов. Кажу-ж будь певна…
Тимчасом, ідучи, Софія Елпідіфоровна простягає назад свою руку нишком Франтові. Цей, — бурмочучи: „Да, да розуміється зробиться“, — хапає з пожадою її руку, нишком тисне, цілує, затримує. Софія Єлпідіфоровна з опаски, що запримітить Комерсант, вириває. Але Франт хоче ще раз поцілувати, спотикається об сходи і падає. Софія Єлпідіфоровна і Комерсант здивовано обертаються, дивляться на Франта, мовляв, — „Що з вами?“. Франт бурмоче: „От сходів ще понаробляли“. Обтріпується. Сміються й зі сміхом зникають нагорі. Макар ввесь час спостерігає знизу цю сцену і виразом обличчя передає своє відношення.
До кімнати входит П'єр — син Оксена Івановича.
П'єр — Ах, ти вже дома, папа?
Окс. Ів. (роздумливо ходить) — Умгу. (Замислено повертається до сина, щоб привітатися. Той з кніксеном цілує його в шоку) — Ну як?
П'єр — Швах.
Окс. Ів. — Чому?
П'єр — Українізація дошкуляє.
Окс. Ів. — А що таке?
П'єр — Вигнали.
Окс. Ів. — Кого?
П'єр — Мене.Окс. Ів. — За віщо?
П'єр — На іспиті збився.
Окс. Ів. — Як?
П'єр — Спитали, що таке речівник, а я сказав, той, хто ричить.
Окс. Ів. — Кепська справа.
П'єр — Авжеж.
Окс. Ів. Що-ж ти собі думаєш?
П'єр — Та… Жениться треба.
Окс. Ів. Хіба без українізації тоді обійдешся.
П'єр — Коли якась галантерея в придане буде, то українізація ще потерпить.
Окс. Ів. (роздумливо). — Дивись, тобі видніше.
П'єр — Ну, а що-ж: не українізацією-ж світ собі зав'язувати.
Окс. Ів. — А де-ж галантерею взяти?
П'єр (соромливо-улесливо). — Та бачиш… Я давно збирався поговорити з тобою… Тут є одна справа. Але це не тільки мене торкається.
Окс. Ів. — А кого-ж: — мене, чи що? Так я вже жонатий.
П'єр — Ні. Але ти…
Окс. Ів. — Розвод можу взяти? Чи ти здурів!
П'єр — Та ні, не ти. Це сестри торкається.
Окс. Ів. — Катьки?
П'єр — Ну да.
Окс. Ів. — А вона-ж тут при чім.
П'єр — Вона… В неї втюрився Колька Сімонців і хоче женитися.Окс. Ів. — Знаю. Так він же на ній хоче женитися, а не на тобі. Яка-ж тут галантерея?
П'єр (докірливо). — Папа! Ну, ти своїм бистротечним умом просто памороки мені забиваєш і не даєш договорити до кінця.
Окс. Ів. — Фу! (робить знесилений рух, витирає обличчя і сідає) — Говори.
П'єр — Бачиш, Кольки Сімонцева мамаша обіцяє висватати мене за Софію Єлпідіфоровну, коли Катька вийде за Кольку.
Окс. Ів. — А це-ж що-ще за Софія Непорочна така?
П'єр — Ні, вона Пречистенська. Призвіще її.
Окс. Ів. — Оце вона і є з галантереєю?
П'єр — Да. У неї на базарі власна крамниця галантерейна. А раніш вона пиріжками торгувала. З походження — просвірниця.
Окс. Ів. — Тю-ти, ну-ти, бий тебе сила божа! Та ти й справді з глузду з'їхав від тої українізації. Та вона-ж мабуть стара бабега! Скільки їй років?
П'єр — Їй сорок перший пішов. Але вона зовсім ще молода. З виду, — як кісіль з молоком. Тілом — міцна. А вуста, папа, як ірисочка: — махохонькі-махохонькі.
Побачивши, що Оксен Іванович похнюпився, прибитий в глибокій задумі, П'єр розгублено дивиться то на батька, то по кутках. Нервується. Сідає в задумі на підлогу біля канапи. Довга павза. В цей момент з правого боку на сходи угору визирає обличчя жебрака, що шкутильгає на одну ногу, виходить на милицях в той час, як згори спускається франт. Стає в жебрацьку позу всторонці і дивиться благаюче. Франт сходить розгублений, майже нічого не бачить, туманіє. У нього з кешені, зачіпившись підв'язкою, висить дамська панчоха.
Жебрак — Господін, три дні не їв (Простягає руку).
Франт (дивиться на нього, нічого не розуміючи).
Жебрак — Їй-бо, і рисочки в роті не було…
Франт (дивиться, щось згадуючи. Обличчя починає ухмилятися. Поволі лізе до кешені. Раптом намацує панчоху. Хапає в руки. Здивовано обдивляється на світ. Раптом кидає на підлогу з викриком) — Фу, чорт!… (Вибігає).
Жебрак (свариться) — У-у, шоколад-мармеладович!… (Подумавши, підбирає панчоху і ховає до кишені. Потім, обдивившись навколо, виймає з-під рук милиці, бере їх у руку і легко збігає вгору по сходах.
Окс. Ів. (раптом приходить до висновку) — Поклич матір.
П'єр — Зараз! (Біжить, але в двері назустріч мати). Ось!…
Катерина Івановна — Чого ти, мов несамовитий? (Побачивши Оксен Івановича). А, ти вже дома? А я заснула оце перед обідом, та каверзна Палажка підняла бучу із сусідньою Дашкою. Розбудили каналії. Вже скільки раз казала ій, щоб придержувала язика, коли відпочиваю. Цілий день то те, то се. Так навозишся, що рад тій хвилині полежати. А вона як нарошни: гир-гир, гир-гир з кухні на сходи. Як нанялися. Немає їм иншого часу. Ох, і времена-ж, господи, царице небесна. (Позіхає, хреститься, вмощується на канапі). Та ще й завелися за ка-зна-що. Почалося з віхтя, а тристякувати стали: — одна профсоюз, а друга мене з тобою. (Звертається до Оксен Івановича).
Окс. Ів. — А я-ж тут до чого?
Кат. Ів. (виразно) — Екс-пло-ата-тор?-…
Окс. Ів. — Угу-у-у… (Згадуючи про справу). Слухай, Івановна…
Кат. Ів. (перебиває) — Соцстрах не платим, виходного дня не даєм, договора не підписуєм.
Окс. Ів. (скороговоркою) — Та треба якось це уладнати… Слухай, Івановна, треба порадитись у справі.
Кат. Ів. (перебиває). — Як це уладнати? Хіба вона у нас наймичка? Дякувать богу, пригріли стару, поємо, годуємо.
Окс. Ів. — Да!… Слухай, Катерина Йвановна, нам треба вирішити…
Кат. Ів. (перебиваючи). — Хто-б її взяв таку! Кому вона потрібна? Спасибі сказала-б, що держимо.
Окс. Ів. — Та вона-ж дякує. Не вона-ж лає. Дашка-ж лає.
Кат. Ів. — Все одно. Мені однаково болить неправда.
Окс. Ів. — Ну гаразд, гаразд… Так, слухай, Івановна, ми з П'єром тут говорили про…
Кат. Ів. (перебиває рукою і гукає до дверей) — Палажко, Палажко! (Оксен Іванович і П'єр нервуються) — Треба спитать, чи давно Дашчина комуністка лахміття на базар носила продавати. А то профсоюзів тих по самі вуха, а їдять навприсядки. (Входить Палажка).
Палажка — Кликали?
Кат. Ів. — Слухай, Палажко. Коли носила Дашчина комуністка на базар дрантя продавати?
Палажка — Та коли-ж, матінько моя, позавчора, чи що.
Кат. Ів. — На що-ж вона його продавала: — Їсти не було, чи як?
Палажка — І-і-і, голубонько моя, їсти то їсти, та не те припекло. Страх платити треба було (Оксен Іванович і П'єр зацікавлюються).
Окс. Ів. — Фу-ти, нечиста сила.
П'єр — Це-ж просто жах якийсь.
Кат. Ів. — У профсоюз?
Палажка — Ну да-ж. Со страхом, (хреститься) каже, розквитаться треба, щоб на совісті не лежав.
Кат. Ів. — Хе! — теж совість де знайшла. А тої совісти й немає, щоб людям голову не морочити.
Палажка — Немає, матінко, немає.
Кат. Ів. — Ну, а навіщо-ж вона Дашку держе, коли нічим платити?
Палажка — Дитина-ж мала на руках. А самій-же треба, бач, по комсомолах баляси точить. Як же!
Окс. Ів. — Ну добре. Годі вже. Так підожди, Івановна, треба порадитись за…Кат. Ів. (перериває) — Та ще не тільки держе, а й Дашуньою називає. (Палажка ввесь час підтакує — „еге-ж, еге-ж“, улесливо, а потім захоплюється, причмокує). — Грамоти її сама вчить. Більше восьми годин не заставляє працювати. Вихідний день на тиждень дає. В кіно воде. Гроші акуратно плате. Їсти все пополам діле: — що собі, те й їй. (Зиркнувши на Палажку, що „ввійшла в смак“ підтакуючи, раптом зміняє позу і голос, сердито): — А ти посуду до обіда поперетирала? Гляди там курка пересмажиться, а ти стоїш, тут вуха розвісила. Іди вже, та дивись, щоб позавчорашнього з вечері оселедця у помийницю не викинула. Можеш повечеряти ним сьогодні. А на обід там осталися вчорашні вишкварки. Ступай. (Палажка виходить). Тільки й знає стара хівря, що ходе, — їсть, сидить — їсть, і спить, то — їсть. Теж профсоюзниця ще на мою голову знайшлася, господи. Їм тільки спусти, то й самого зуздром скушають.
Окс. Ів. (не витримує, набирається духу, підходить до Катерини Івановни і на саме вухо істерично кричить) — Та чи перестанеш ти! Чуєш, скільки тобі кричу: — діло є. Поговорити треба.
Кат. Ів. — Діло? Яке діло? Що-ж ви тут півгодини патякаєте, а про діло й ні слова. Що таке, що трапилось?
П'єр — Нічого, маман, не трапилось. Не турбуйтесь. Тут, бачте, папа… (Безпомічно дивиться на Оксен Івановича. Оксен Іванович вкінець, стомившись, знесилено сідає, насуплено щось важко об- мірковує. Катерина Івановна бігає очима од сина до чоловіка. П'єр безпомічно переминається).
Кат. Ів. (боляче) — Ну?
П'єр — (скороговоркою втішає) Та нічого, нічого. Заспокойтесь… Папа…
Кат. Ів. — Ну як-же мені заспокоїтись, коли ви нічого не говорите. Що таке?
П'єр — Та…, одним словом…
Кат. Ів. — (допитливо). Ну?
П'єр — Та…
Окс. Ів. — Женитись… Бач…
Кат. Ів. (злякано) Що? Женитись! аліменти! о-о-о!. Печінка… (Істерика. Бризкають воду, возяться, метушаться. Нарешті, Оксен Іванович догадується).
Окс. Ів. (підбігає до Катерини Івановни і голосно) — Не я, стара дурепа! (Катерина Івановна одразу приходить до пам'яти і починає призводити себе до порядку, дивиться в зеркальце. Оксен Іванович впадає в знесилення і, насупившись, сідає. Мовчить). — Завжди так. Скільки раз кажу — не поспішай, не дослухавши до кінця (обурено). Це-ж чорт зна що!
Кат. Ів. — Ну хіба-ж я могла знати?
Окс. Ів. — Знати, знати. Наділив тебе господь розумом, та не в тому місці.
Кат. Ів. (винувато). — Ну годі вже, годі. Ну, в чім справа? (Оксен Іванович мовчить. До П'єра) — Що таке?
П'єр — Про мене, маман… Я… женитись… треба.Кат. Ів. (прояснівши) — А-а-а-, слава тобі господи! Іди, синочку, я тебе поцілую. Дай господи щастя. Давно я душею болію, на тебе дивлючись. Як-же, як-же: в літа входиш. Пора думати і про (значимо) день любви! (Цілує, посадила коло себе. П'єр мліє. Оксен Іванович знов починає нервуватись). — Бо нам тепер тільки й того, що згадувать. А перед тобою ще цілий світ впереді. Ну хто-ж вона? (лукаво) Не крийся.
П'єр (стурбовано, раптом) — Єлпідіфоровна маман… То єсть, Софія (запинається).
Кат. Ів. (милуючись з ім'я) — Со-оня. Сонюшенька. Сонюшка…
Окс. Ів. (сердито) — Не Сонюшка, а свинюшка, сто чортів твоїй матері! Чи перестанеш ти, нарешті, плести дурниці? О, господи, Ісусе Христе, — ну де ще є на світі таке одоробло, як ти? І хто тебе родив, хто тебе хрестив, хто тебе в світ пустив? Хто тебе любив, хто з тобою водився, хто на тобі женився, — хай-би тому вуха поодпадали, очі повисихали, щоб його трясця була маленьким побила!..
Кат. Ів. (ображено, винувато і благаюче) — Ну, що ти, що ти! Ну що таке? (розгублена, нічого не розуміючи бігає очима від чоловіка до П'єра).
Окс. Ів. А то, распередубина ти стоєросовая, що твоя Сонюшка — просвірниця стара під п'ятдесят років, макітра ти репаная!
Кат. Ів. (злякано) — Ой! — нічого не второпаю.П'єр — (ввесь час сіпається, набирається рішучости і з сердитим виглядом скороговоркою кричить) — Ну, що ви зі мною робите! Ну, що це таке? Маман! Папан! Я не можу українізуватися. То єсть, я провалився на українізації. То єсть, на іспиті. Мене вигнали зі служби. Тільки галантерея може мене тепер спасти. Щоб вона на мені женилася. То єсть, вийшла за мене заміж. Софія Єлпідіфоровна. А Колькина мати обіцяє це зробити тільки тоді, коли Катька вийде заміж за Кольку!.. (З почуттям сповненого обов'язку) Фу-у… (Павза, Катерина Івановна пильно придивляється до сина. Переводить погляд на Оксен Івановича. Знов на сина. Серйозно щось обмірковує. Нарешті, говорить протяжно).
Кат. Ів. — Понімаю.
Окс. Ів. — Що ти понімаєш?
Кат. Ів. — Що Катьку треба видати заміж. Инакше з неї комсомольської дурі не виб'єш.
Окс. Ів. — Катька своїм чередом. А що робити з П'єром? Що, я питаю тебе, робити з тією просвірницею? Ах, це-ж тільки подумать: — молодий (П'єр відповідно реагує), красивий; ставний; (підвищеним голосом) дворянин!..
П'єр (перериває) — Бувший.
Окс. Ів. (грізно) — Що? Бувший? І тим горжусь!.. Дворянин!.. І йому… подумай, йому женитися на п'ятидесятилітній просвірниці!
Кат. Ів. — Що? (репетує). На просвірниці? Та ти з глузду з'їхав, П'єр! Та де-ж це видано? Та що ж це таке? (Кричить) П'єр!.. П'єр!.. Говорю тобі. Як ти смів образити дворянську честь твого роду? Як ти смів образити мене, твою матір? Твого батька? Досить з нас Катрі! П'єр, ставай на коліна. Проси пробачення у твого батька. О-о-ой, печінка… (Непритомно присідає. До неї підбігають Оксен Іванович і П'єр, підтримують за руки, підводять до канапи).
П'єр (перелякавшись за матір, починає до неї тихо, улесливо) — Ну, маман, Ну, заспокійтесь. Ну, вона зовсім не просвірниця. Вона бувша просвірниця. Як ми бувші дворяни.
Кат. Ів. (зупиняє на П'єрові надійний погляд). — Не просвірниця?
П'єр (задобряючи). — Ні. Вона має свою крамницю на базарі.
Кат. Ів. — Крамницю?
П'єр — Ну-да. Торгує галантереєю і мануфактурою.
Кат. Ів. — І мануфактурою?
П'єр (радісно) — Ну да-ж, ну-да.
Кат. Ів. (серйозно) — Оксен Іванович! У нас зовсім всі діти з білизною обносилися. Просто я не знаю, що й робити. У тебе те-ж нічого нема.
Окс. Ів. (дивится здивовано, потім рішуче) — Тьфу!..
П'єр (щоб затерти цей момент) — І вона має, маман, тільки сорок перший рік…
Кат. Ів. (радісно-здивовано) — Тільки сорок перший?П'єр — Тільки сорок перший. Вона зовсім ще молода…
Кат. Ів. — Зовсім молода?
П'єр — Да. Тілом — міцна. А вуста, маман, як ірисочка: — махохонькі, махохонькі…
Кат. Ів. (злегка докірливо) — Ну, як тобі не сором, Оксен Іванович, так хлопця мучити?! (Пестить П'єра. Той радий) — Це-ж просто я не знаю. Розуміється, треба женитися. Благословляю, дитино моя. (Приголублює, цілує. Оксен Іванович зовсім спантеличений, не вірить своїм очам).
П'єр — Але-ж, маман…
Кат. Ів. — Що, синочку мій?
П'єр — Сімонцева висватає, коли Катька вийде за Кольку.
Кат. Ів. — Ох ця мені циндря комсомольська. Ввесь рід зганьбила. І в кого вона вдалася? Ні батька, ні матери й знать не хоче. З шантрапою всякою водиться. До дому днями не навертає… Ну, я їй пропишу іжицю. Я її навчу батьківську волю шанувати. Сказала видам заміж, — і видам, хоч там що. Може тоді хоч одумається, пошанується… Молода ще вона. Горя не знала. А от, як улізе в шкуру жіночу, як запищать кругом, як обсядуть, то де той гонор дінеться. Як вітром здмухне тоді і комсомольські, і партійні, і професійні, і всякі такі комдурощі і комвитівки… Охо-хо, господи… (Хрестить рота, наприкінці починає говорити тихше. Оксен Іванович давно, махнувши рукою, сів на стільця, затих, напівдрімає. П'єр, спустившись біля ніг матери, теж затих, слухаючи останні материні слова. Запановує тиша, кожен в'яло про щось думає. Павза)
З правого боку до сходів повагом виходить Катя, тримаючи в руках червоного зшитка. Вона в ньому, опустивши плечі й голову, щось перечитує, обмірковує, потім щось дописує і знов перечитує. Голова її ввесь час опущена і обличчя до суворости задумане. Стає в півоборота і з таким виглядом починає поволі підносити вгору обличчя. Все вище, вище, аж задравши голову. Так, деякий час затримується. Потім, не зміняючи положення голови, починає ледве всміхатися. Обличчя потроху прояснюється, аж до виразу, коли людині хочеться чхати. Раптом голосно: — „апчхи!…“. В кімнаті всі троє, ніби з просоння, здрігаються.
Велика світла кімната, вітальня нової квартири Оксена Івановича. На задньому плані велике вікно. У вікно видно яскраво будування величезного будинку, що через дзеркало збоку відбивається у великому дзеркалі в кімнаті. Коло вікна за столиком у профіль сидить Катя. Мрійно дивиться у вікно. Час-од-часу щось похапцем записує до свого червоного зшитку. Катерина Івановна сидить на канапі зліва і шиє дамські панталони.
Кат. Ів. — Слухай ти, циндря!
Катя (почула, стрепенулась, але не відповідає).
Кат. Ів. (помовчавши) — Кому я кажу? Чуєш ти, принцеса кобеляцька!
Катя (робить нервовий рух, мовчить).
Кат. Ів. — Щож мені кланяться тобі, чи жалуваться на тебе в комсомол? Мати-ж до тебе говорить. Чи може я тобі вже й не мати? Ну, послав господь донечку в наказаніє за гріхи, мабуть. (Хреститься) Всі люде, як люде. У всіх діти, як діти, а у мене, як сатана, прости господи. Говори, не говори, як горохом об стінку. (Мовчить, сердиться, зриваючись) — Та чи замовчиш… Тьфу!.. Чи озвешся ти, я тебе питаю?!
Катя (підводить голову, спокійно, злісно дивиться на матір. Цідить крізь зуби, ніби нічого не сталося). — З ким-то ви, мамо, так там репетуєте?Кат. Ів. (обурена, сікається). — А-а-ах! Ну що ви скажете! (перекривляючи) — З ким то ви репетуєте?! Ну як це вам подобається? Півгодини криком і ласкою кличу її, щоб озвалася, а вона, ніби позакладало, і оком не моргне. (В'їдливо) — З тобою, доню, моя люба, з тобою, доню моя мила, так ласкаво говорю (грубо), щоб ти була маленькою луснула, чи й на світ не родилася!..
Катя (так само спокійно). — Зо мною? Ну то в мене-ж є ім'я. Зовуть мене Катрею.
Кат. Ів. — А якже. Не ставало, щоб у ячейці вже й перехрестили. Було-б краще. Куди-ж пак, зовсім по радянському: — Усесерина Комсомоловна Донбасфінтіфлюшкина. Тьфу! — мерзота.
Катя — При чому тут ячейка і… ваші глупості.
Кат. Ів. — Не смій зі мною так говорити. Я тобі мати.
Катя — Бувають ріжні матері.
Кат. Ів. — Що?
Катя — Нічого.
Кат. Ів. — Чи замовчиш ти? (Катя робить здивований рух) — Отже, знов печінка схватить через таку донечку. (Охає, стримується, вмощується. Катя похмуро дивиться у вікно. Павза). — Подай води! (Катя неохоче наливає з карафки у шклянку води і підносить, дивлячись у бік. Катерина Івановна п'є потроху, позираючи з-під лоба на Катю. Катя стоїть і чекає. Підчас, коли вона простягає руку забрати шклянку, Катерина Івановна починає знов пити. Катя знов одвертається і чекає. Декільки раз. Нарешті, лагідно) — П'єр жениться. (Катя робить невиразний рух) — Пора вже. (Помовчавши) — І тобі теж подумати вже треба (Катя, не дочекавшись шклянки і, зробивши досадний рух, відходить) — Ну. хіба сама не була молодою — крученою, знаю. Покомизилася і досить. Пора й за розум братись. Літа вже. А жить же треба. І в нас колись замолоду всякі примхи були. Мода тоді була на свободну любов із студентами. А тепер хоч лусни, всяка тобі в комсомол повинна записатися…
Катя (перериваючи докірливо) — Мамо…
Кат. Ів. — Ну, хіба-ж неправда? Але не вік же молодою бути, з комсомолом тягатися, пора й про себе подумати. (Помовчавши) — От шию придане (показує панталони), а на серці, замість радіти, — печаль одна.
Катя — Я нікого не прохала турбуватись про (перекривляє) придане.
Кат. Ів. — В тім-то й справа, що не прохала. А думать комусь же про це треба. Хто-ж подумає, як не мати? Споконвіку така вже доля нас, матерів.
Катя — Доля. Те-ж доля — в панталонах.
Кат. Ів. А то-ж як ти думаєш: — без панталонів і без бога, дитино моя, не проживеш. Я більше твого на світі жила, повір мені, знаю.
Катя (рішуче, переконуюче). — Ну, чого ви на мене наріпились? Ну, що вам од мене треба?Ніякого вашого „заміж“ я не знаю й знать не хочу. Розумієте, не хочу. (Запалюється) — Куди заміж? Чого заміж? З ким — заміж? Що — заміж?.. Ви по вуха сидите в болоті, ну й сидіть. Вам не вилазить. Але чого ви мене тягнете? Що вам від мене треба? Я хочу йти своєю дорогою. Наплювать мені на ваш заміж, на ваші панталони, на все ваше барахло, разом з вашим господом богом, помадками, лампадками і з усім святим і пречистим свинським життям вашим!..
Кат. Ів. — Тю на тебе, ідіотка, прости господи! Кому це ти говориш?
Катя (рубає) — Вам!
Кат. Ів. — А я-ж хто?
Катя — Матір'ю називаєтесь.
Кат. Ів. (перекривляючи) — Називаєтесь. А як пелюшки за тобою прибирала тоже називалась? Хто тебе виходив? Хто тебе виносив? Ночей не досипав. Хто?.. Називаєтесь… Знала-б, що таку пошле господь, — вночі-б приспала. Раз на душу гріх взяла-б, щоб потім не грішити. (Рішуче суворо) Не смій мені, паскуднице, таке говорити! Чуєш? Сьогодні прийде Сімонцева з сином, — треба прийняти. Та тільки посмій мені якісь вибрики робити. От, клянусь тобі, запорю. Місця живого не зоставлю. З дому вижену на всі чотири… І край.
Катя — О-ох!.. Навіщо так страшно? Сама піду, коли на те пішло! А нащот запорю, то — можете заспокоїтися, бо ці дворянські ваші звички тепер не в моді. Дзуськи!Кат. Ів. — А-а-а,.. (хапається за печінку. Від болю не може говорити, а тільки ловить губами повітря. До неї кидається Катя, але вбігає П'єр. Побачивши, що з нею, П'єр дає води. Катя виходить. Катерина Івановна, одійшовши, охкає. П'єр, підтримуючи її під руки мовча виводить. Павза).
Катя (Вбігає. З пальтом на руці і з портфелем. Помічає на столі свій зшиток, кладе його до портфеля. Подивившись у вікно, замислюється, усміхається. Робиться натхнена. Далі відходить, витягає з портфеля зшиток і, любовно розгортаючи, спочатку перечитує мовчки, потім уголос. Час-од-часу, позираючи у вікно): —
— Красунцю!
Тобі єдиному співаю я пісню,
Тобі несу свою нерозквітлу любов.
Непорушна первість дум на чоло мені тисне.
Знай: — Комсомольська грає в моїх жилах кров!
І життя наше, то — свято в карнавалі.
Хай живе Інтернаціонал!
Кат. Ів. — Пожалуйте, пожалуйте. Це — донечка наша, Катруся (підморгуючи Симонцевій, та Колі. Катя, підвівшись, невдоволено позирає на всіх).
Сімонцева (критично озираючи все, сідає) — Охо-хо-хо. Діти, діти. Поки малі, поти й з нами, а як повиростали, то й порозлітались. Тільки й бачиш, що малими. А далі, то вже піде там всяка (виразно дивиться на Катю, та — рухом протестує), — любов. А потім сім'я, свої діти, свої заботи. (Коля облизується). Колінька, сядь тут.
Кат. Ів. — А так, так. От і я, слава тобі господи, виносила й виходила двійко. Як не було тяжко, а розставаться тепер, як від душі одривати.
Сім. (виразно дивиться на Катю). — Чи не можна в вас водички попити?..
Кат. Ів. — А як-же, зараз. (Робить Каті сердиті миґи, щоб ніхто не бачив. Та, ніби не помічаючи, не звертає уваги. П'єр хоче бігти, але Катерина Івановна його стримує, показуючи Каті, щоб та дала води. Катя знов робить вигляд, що не помічає. Катерина Івановна скаженіє, штовхає П'єра, щоб той подав. Сімонцева невдоволена. Катерина Івановна, міняючи вираз, лагідно говорить до Сімонцевої) — Зараз, зараз, не турбуйтеся, будь ласка.
Сімонцева (виразно) — Та воно й дітки ріжні бувають. Иншому господь пошле, бодай і на світ не родилося. Таке кляте, таке кляте, що й господи… (П'є потроху воду).Кат. Ів. — І… і… і не кажіть. Буває. Буває, моя голубонько.
Сім. (побачивши під столом пальто Каті). — Чи то я не добачаю, чи то у вас під столом одежа там якась валяється? (Робить єхидний вигляд. Всі здивовано дивляться туди. Катерина Івановна обурена. Катя згадує, що то її пальто, роздратовано витягає його й вішає на бильце стільця зі словами: „Це моє“. Сімонцева єхидно: „Ага“. Катерина Івановна мовчки свариться на неї, потім лагідно).
Кат. Ів. — Ну що це з тобою, Катрусю? Иншого місця не знайшла? (До Сімонцевої). Правду сказати, так вона у нас така акуратна, така справна завжди. (Притишеним голосом). Та, видать, пора вже приспіла. В голові не те. Забувається. От іще біда з нею, так це — в комсомолі теліпається. Але-ж пошесть вже тепер така. І молодість. Пройде. Чого замолоду не буває. (Коля ввесь час намагається підморгувати Каті, навмисне кахикає, то наближається до неї, то відходить. Катя на все це реагує то призирливо, то сердито. П'єр спостерігає підохочуючи Колю і співчуваючи йому).
Сім. — Замолоду воно, то замолоду, але ж з тими харцизяками валандаться дитині порядних людей не личить. Що ви не кажіть, а таки не личить.
Кат. Ів. — Не личить, голубонько, сама знаю, що не личить. А що-ж поробиш? Що поробиш, коли все тепер шкереберть пішло. І управи на них немає, захисту ніякого порядним людям немає. Вже я й ласкою, вже я й бійкою. Не бере. І то сказать: лаєш, та й озираєшся. Бо гляди контрреволюціонеркою обзовуть, а то й уголовне діло за знущання над рідною дитиною пришить можуть. Ну просто тобі — Содома і Гомора.
Сім. — Дітей в руках держать треба, щоб слухались, щоб понімали, що й до чого. Пхе! — комсомол… Та начхать я хотіла на той комсомол! І духу його в моїм домі не було й не буде. Мій теж замарудив було: — в комсомол та й в комсомол. — Кинь, кажу, хто тебе, такого дурня, туди прийме? Кому ти потрібен? Ні, в одну душу: — в комсомол. Там, каже, на героя революції можна вийти. І так: — і раз і в друге. Не слухає, все своє. Розсердилась я. Ну, думаю собі, покажу я тобі комсомол: знатимеш не тільки комсомол, а де й раки зімують. Покликала його, прив'язала в кухні до дверей, спустила штани і, вибачте, по самому, по філейному. — Оце тобі, кажу, комсомол, а оце — герой революції. Так набила, що аж самій шкода стало. Але щоб же ви думали? Як рукою зняло.
Кат. Ів. — Зняло?
Сім. — Шовковий став. Еге-ж. (До Колі) Колінька!
Коля (вструнку, слухняно) — Що, мамінька?
Сім. — А-ну, прочитай Катерині Івановні сочінєніє про комсомол.
Коля (самовдоволено):Наш комсомол
Грає в футбол
Все це дураки.
Ці харцизяки. (Всі регочуть).
Катя (обурено-гостро) — Дурак!.. (Всі раптом змовкають ніяково. Сімонцева — обурена. П'єр і Коля — вражені. Катерина Івановна не знає, що робити. Катя одвернулася).
Кат. Ів. (Боязно тривожно) — Кому це ти? (Павза).
Катя (спокійно) — Автору.
Всі (з полегкістю) — А-а-а…
П'єр — А я думав… (Не рішається договорити. Катерина Івановна махає йому рукою, щоб замовк).
Сім. (тихо Катерині Івановні) — А що таке автор?
Кат. Ів. — Та то… (шукає вислову) сочинитель є один такий. (Сімонцева дивиться на всіх підозріло. Коля, збитий з настрою, розкис. Катерина Івановна намагається замазати ввесь інцидент). — Ну, так. Пройдім, може, закусимо. А молодь хай тут погуторить про свої справи.
Сім. (позіхаючи в кулак) — Та воно вже й додому пора. Тільки оце (пильно дивиться на П'єра) Софію Єлпідіфоровну пождать треба. (П'єр міняється в обличчі, радіє). Умовилися у вас тут з нею зустрітися. Не хотіла вона тут, правда, зустрічатися.
Кат. Ів. — Та чого-ж, хай бог милує!
Сім. — Боюсь, каже. Вони благородні, каже, дворяни, а я що?Кат. Ів. — Та й які там дворяни! По-перше, бувші, а по-друге — і були то ми дуже захудалими.
Сім. — Та й я-ж їй це кажу. А потім і — я, кажу, хіба-ж я дворянка? Тільки й того, кажу, що батько колись в поміщицькій економії прикажчиком служили. Та й чого боятися? Тепер (згорда позирнувши на Катерину Івановну)… — всі рівні.
Кат. Ів. (з жалем) — Рівні-ж рівні. Ну, пожалуйте. (Ідуть, залишаючи молодих. Раптом Катерина Івановна згадує, до П'єра, підморгнувши йому многозначно) — А тобі-ж Оксен Іванович велів навідатися до нього на службу. Якесь діло там є. (Виходять. П'єр, пометушившись, теж вибігає).
Катя (Зиркнувши на Колю, виходить на передній план, заклавши руки за голову і з болем витискає з грудей) — О-ох! (Стоїть нерухома, замислилась).
Коля (Поправляє костюма, одкашлюється. Хоче підійти і заговорити. Все не зважується. Підходить Розкриває рота і закриває мовчки. Нарешті) — Е-е-е… (Катя дивиться на нього запитливо скоса. Коля ніяковіє і замовкає. Декілька раз знов „екає“ і замовкає. Нарешті, говорить вибухом) — Ба-а-гато тепер всякої дряні розвелося! (Злякався й замовк).
Катя — (Зиркнувши на нього, знов глибоко зітхає. Замислилась. Потім, щось зваживши, усміхається і раптом, обернувшись до Колі, дзвінко питає) — Невже?Коля (регоче, захлинаючись) — Ага.
Катя — А що-ж це за дрянь така?
Коля (невиразно робить пальцями) — Та так… всяке там… таке. Ге-ге-ге…
Катя — А що-ж саме?
Коля — Та… от всяке… ну, словом, там… дрянь всяка… (Невиразний рух рукою і пальцями в повітрі).
Катя — Ну, щож?
Коля — (виразом обличчя щось шукає. Нарешті ніяковіє) — Не знаю.
Катя — От тобі й раз.
Коля — Ге-ге-ге.
Катя — Можна подумать, що ви!
Коля (стає в ображену позу, півником) — Я?
Катя — Ну да.
Коля — Що я?
Катя — (усміхаючись з натиском) — Не дрянь, розуміється. І не… (призирливо бридко) дрянцо паршиве, а… (Глузливо, з приском сміху), що ви й самі не знаєте, що таке.
Коля — А-а-а. Ге-ге-ге.
Катя (підходить щільно до Колі, пильно на нього дивиться. Коля робиться тривожним, міняється в обличчі, не розуміючи в чім справа. Раптом зі сміхом декілька разів злегка ляскає його рукою по щоці). — Ех ви, голуцванок мамашин! (Відходить. Зітхає. Сідає на канапу і замислюється. Коля не знає як йому реагувати. Потім радіє. Підбігає радісний до Каті, але, побачивши її обличчя, губиться. Деякий час не знає, що робити, потім починає нишком ходити навколо неї, розглядаючи її. Виразом обличчя виявляє своє вдоволення з неї. Катя замислено дивиться просто себе. Коля починає придивлятися теж туди. Знов дивиться на неї. Знов туди. Нарешті, виймає з кешені бінокля і направляє його в напрямку, де дивиться Катя).
Катя — Що ви робите?
Коля — Бінокль.
Катя — Що бінокль?
Коля — Мамаша купили для театру.
Катя (байдуже) — Ну?
Коля (не розуміючи) — Га?..
Катя — А далі що?.. (Раптом зривається з місця, біжить до вікна. Замислено дивиться туди. Потім згадує про зшиток. Закриває його. Зітхає і в'яло повертається мовчки на своє місце. Сідає, так само байдуже дивлячись перед себе. Коля ввесь час спостерігає. Потім рішуче ховає до кешені бінокля. Заправським рухом виймає портсигара і запалює папіросу. Зважується говорити. Нервово пускає дим).
Коля — Мда…
Катя (здивовано подивившись на нього, перекривляє) — Мда…
Коля — Ге-ге-ге.
Катя — Що?
Коля — Е-е… Любов…
Катя — Що-о?!
Коля — Еге. Любов.
Катя (неохоче) — Ви знаєте, що таке любов?!Коля — А вже-ж знаю.
Катя — А що?
Коля — Це… коли… цілуваться хочеться…
Катя (призирливо) — Ці-лу-ваться?! (Гостро несподівано) — Йолоп!!
Коля (розгублено) — Хто! я?
Катя (видержує павзу) — Ні. Це… той, є один, що так думає.
Коля (радісно) — А-а…
Катя (патетично, забувши про Колю) — Любов — це коли цвітуть фіялки. Любов — це, коли запах липи паморочить голову і тисне на серце. Любов, це далекі дзвіночки шаленої тройки в завирюху. Це хуртовина, це грім, це блискавка… Любов — це ніжність, ніжність. Безмірна ніжність і жаль, і туга… Коли люблять — тоді ніби стоять на високій, високій горі, де орли, де схід сонця, а всі там внизу… Ви були на Кавказі.? (Раптом згадавши про Колю, уриває). А що там говорить! (До Колі) А ви хто такий будете?…
Коля (ввесь час здивовано слухав. Раптом розгубився від несподіванки, забувши, хто він) — Я?..
Катя — Да…
Коля — Я (випалює несподівано для себе) — Жених!
Катя (глузливо) — Жених?!… Дивись ти, зроду такої породи не бачила.
Коля (радіє, поправляє краватку, костюм, обдивляється себе задоволено) Еге-ж. Ну-да. Жених. (Запалює хвацько другу папіроску. Катя вириває у нього з рук папіросу, надриває мунштука і бере безшабашно в рот. Коля здивований. Потім сміється, виймає й собі папіросу і запалює. Павза палення цигарок).
Катя (безжурно) — Умгу… А я й не знала?!
Коля (нишком хоче поцілувати Катю в шию. Та дає дзвінкого ляпаса. Коля розгубився, на очах сльози). — Що?.. (Дивиться навколо себе).
Катя (байдуже) — Нічо… Я тепер вас зрозуміла.
Коля (радісно) — Зрозуміли?
Катя — Так. Зрозуміла, хто ви такий.
Коля (захлинаючись радісно) — А хто?
Катя (виразно) — Ви мікро-орга-нізм!
Коля (не знає радіти йому, чи ображатись) — Да… Ні… Е-е-е. А що це таке?
Катя (бере його рукою за підборіддя усміхаючись) — Це така мацюпуренька-мацюпуренька пташка дурненька. І… (Грубо) гад повзучий. (Різко одштовхує його і зхоплюється з місця. Коля зовсім збитий з панталику. До кімнати вбігає радісно розгублений П'єр. На ходу кличе: — „Маман, маман“! Коля раптом приходить до пам'яти. Хапає свою папиросу, і починає нишком тушити її об власну підошву).
П'єр (здивовано) — Маман немає? (Радісно до всіх) — Софія Єлпідіфоровна прийшли! (Запинається на закінчені — „ли“. Здивовано міркує. Потім раптом) — „ла“. Прийшла. Софія Єлпідіфоровна. (Дивиться то на Колю, то на Катю. Коля із симпатії хоче підтримати його радість, але, побачивши нахмурене обличчя Каті, що діловито складає зшиток у портфеля і надіває пальто, щоб іти, запинається).
П'єр (до Каті). — А ти куди?
Катя — Мені немає часу теревені тут розводити. На делегатські збори треба.
П'єр — А Со…? (запинається).
Катя (ідучи повз П'єра, перекривляє його, наблизивши до нього своє лице) — А Со?!. Досить з мене й цього жлукта (показує на Колю), щоб я ще твою Со.. (Виразно) Соломаху розважала! (Вибігає, ляскаючи дверима. П'єр і Коля розгублено дивляться їй у слід. Потім один на одного, потім навколо себе. Нарешті, П'єр починає щось міркувати, підвівши вгору очі, і несвідомо розтуливши рота Коля уважно дивиться П'єру в рот).
П'єр (раптом запалим голосом з відтінком не то запитання, не то пробачення до Колі) — Піду?.. (Коля здвигує плечима, П'єр вибігає. Коля дивиться йому вслід. Потім здивовано виходить повагом наперед. Деякий час дивиться просто перед себе. Кліпає очима. Далі безнадійно махає рукою. Зі смаком позіхає. Сідає на канапу, підкладає під себе ноги і бринькає пальцями на губах. Зненацька помічає з-під канапної подушки якийсь білий шмат. Хитро починає витягати, витяг, бере обома руками на світло і розгортає жіночі панталони. На обличчі жах. Обдивляється навколо себе. Потім на панталони, на обличчя йому збігає приємність. Обдивившись навколо ще раз, дивиться на світло, усміхається і похапцем, зібгавши, пробує ховати в одну-другу кишеню. Нарешті ховає в ліву бокову кишеню піджака. Потім на цьому місці зовні тримає ліву руку ввесь час. Ходить, легко пританцьовуючи і щось весело наспівуючи. У двері входять П'єр і Софія Єлпідіфоровна. П'єр входить спиною, радісно зазираючи в вічі Софії Єлпідіфоровні, розступаючись перед нею.
П'єр (улесливо) — Будь ласка, будь ласка. Сідайте (підставляє стільця).
Соф. Єлп. (пишається) — Та не турбуйтеся. (Оглядає все навколо) Гарно тут як у вас. (П'єр впадає біля неї. Вона до Колі, що стоїть нерухомої спостерігає цю картину, робить знак, щоб той вийшов. Коля не розуміє. Тоді вона з натиском) — Мамаша вас шукає там.
Коля — Га? Що? Мамаша? Зараз! (Вибігає).
Соф. Єлп. — Таке дурне теля. Не розуміє, що молодим людям поговорити по душам треба (жартівливо підштовхує П'єра, усміхаючись).
П’єр — Хі-хі-хі.
Соф. Єлп. (настроюючи себе на серйозний тон) — Ну, як же ви поживаєте?
П'єр (обсмикується, виправляється, робить поважну міну). — Та, знаєте, діла всякі.
Соф. Єлп. — Діла?
П'єр — У-у-у!
Соф. Єлп. — І багато-ж ділов тих у вас?
П'єр — О-о-о! знаєте, иноді хожу просто як розтерзаний.
Соф. Єлп. (співчутливо) — Розтерзаний?П'єр — Еге-ж. Ну-да. Так, знаєте, багато, багато ділов усяких…
Соф. Єлп. — Усяких?.. А що-ж саме?
П'єр — Та, знаєте, тут і служба, посада значить. (Подумавши) Правда, з нею у мене маленькі неприємности, але-ж однаково… (Переконуючи себе) — Служба є служба, що не кажіть — все одно. Да!.. (Фантазує) Потім, знаєте, бухгалтерія там, рахфінвідділ, місцком, виробничі наради, підвищення продуктивности праці, режим економії, змичка з селом, шефство, затовареність, Дніпрельстан, боротьба з приватним капіталом… (Згадавши, що Софія Єлпідіфоровна сама торгує запинається, далі улесливо). Розуміється, радянська влада і наша партія підтримують і будуть підтримувати в певних межах чесний приватний капітал…
Соф. Єлп. Чесний?…
П'єр — Іменно чесний, ібо… (Шукає слова, далі вибачливо) неп! неп та й годі… (Продовжує фантазувати) — Ну, там кооперація всяка, командировки, надурочні, будівництво соціялістичного господарства…
Соф. Єлп. — І все то діла ваші? робота?
П'єр (упевнено) — А як-же, а як-же! робота (Спохватившись) Правда, не все. Ну, а… (Шукає вислову) — Думати-ж треба!
Соф. Єлп. — Думати?..
П'єр — Ну-да. Хі-хі-хі. (Заграє з нею. Вона відповідає тим же).
Соф. Єлп. (серйозно) — Розумний ви, парень!П'єр (гордо) — Да-а-а! (спохватившись) То єсть. що ви? що ви? Хі-хі-хі… (журно) От тільки українізація допікає.
Соф. Єлп. — Допікає?
П'єр — Просто життя від неї нема. Маман так і кажуть: „Пропав ти, П'єр, від тої українізації, як собака в ярмарку“…
Соф. Єлп. — Та що ви? Чому-ж то?
П'єр — Вигнали!
Соф. Єлп. — Вас?
П'єр — Да (опам'ятавшись). То єсть, ні. Бачте, на іспиті збився та й тільки.
Соф. Єлп. — Збився? От, іродові душі, такого хлопця збили! (Приголублює його, П'єр цілує їй руку. Софія Єлпідіфоровна, раптом згадавши, лізе рукою в свої спідниці і з кишені одної з них, попорпавшись, витягає шоколад) — Вам принесла. Трохи не забула. Ви любите?
П'єр (причмокуючи) — У-у-у!..
Соф. Єлп. — І я теж (Їдять шоколад) Це — моя страсть. Ще як покійні мамаша були живі, то я, бувало, вкраду гроші і одразу їх усі на шоколад. Щоб я коли без шоколаду снідала або обідала, так того й світ не бачив.
П'єр (задоволено сміється) — Хі-хі-хі…
Соф. Єлп. (згадуючи) — Або, щоб до мене якийсь прийшов та без шоколаду, та я його й на поріг не пущу. Ти мені гроші-грошима, чи там шампанське-шампанським, а шоколад щоб був! Первим долгом. А то й говорити не стану не то-що!…П'єр (здивовано) — Не то-що?
Соф. Єлп. — Ну-да (згадує) А як пайки ще давали, ходили тоді всякі. Комісари там чи управдєли. Припре бувало і борошна, і сала, оселедців там, ковбаси і всякої, всякої всячини. Тільки на поріг — я одразу: „шоколад є?..“ „Нема?..“ Марш! — щоб і духом твоїм скверним тут не воняло… О!.. А то був один інтелігенчик такий паршивенький. Все скиглив, що шоколаду в них не дають. Брешеш, кажу, криса ти совецкая. Знаю, що Кісенька твоя, слинява, зранку до вечора жере. — Ну що-ж, каже, я зроблю, коли вона з рук однімає. А-а!.. Однімає?.. Так, Кісенька твоя, облізла, кажу, може однімати, а я не можу?.. Схопила я у нього з рук торбу з борошном, і привселюдно на сходах висипала йому те борошно на голову. — Оце, кажу, тобі шоколад! а оце — мармелад! Оце твоя Кісенька задрипана, а оце я! Щоб знав повік, кажу, як з чесними людьми діло мати. Після того тільки й бачила: — як корова язиком злизала… Да!..
П'єр (тривожно) — А-а-а.. чого-ж вони до вас ходили?..
Соф. Єлп. (під вражінням спогадів) — Га?..
П'єр — Ходили вони чого?..
Соф. Єлп. (опам'ятавшись, жартуючи) — От дурненький: — хіба не знаеш чого? Жартувати!
П'єр — Жартувати?..
Соф. Єлп. — Ну-да. Флірт це називається (Чипає його ногою).П'єр (ніби зрозумівши, вдоволено) — А-а-а хі-хі-хі. (Сміються в двох).
Соф. Єлп. (згадавши) — Ати-ж… ви… дворянин будете?
П'єр (з жалем) — Бувший!
Соф. Єлп. (співчутливо) — Бувший… Ну-да. А тоді ви були справжній, не липовий?
П'єр (з запалом) — Ні-і-і… у нас і маєток був, двадцять десятин землі в оренду ми здавали.
Соф. Єлп. — Та й Горпина Степановна, кума моєї матері, теж так кажуть. А я боюся, чи правда-ж то? Бо тепер такий народ пішов, такий народ, що… палець даси, а він і всю руку одірве… А мені по моїй спеціальності вухо гостро треба держати. Бо не доглянеш там, чи прогавиш тут і — влопався. Обберуть, ограбують і спасибі не скажуть… Діло-ж я власне тепер маю, крамницю (Ніби читає) — мануфактури і галантереї…
П'єр (радісно) — Да, я знаю. Крамничка у вас гарненька.
Соф. Єлп. (роздумливо) — Та гарненька воно, то гарненька, та тільки ока власного діло потрібує. А без мужчини, свого друга вірного, яке вже там і око! Сюди-туди й обкрутили і обдурили, не счуєшся й де, не счуєшся й коли.
П'єр (серйозно) — Да-а. То буває.
Соф. Єлп. (зиркнувши на П'єра) — Що правда, й мужчини всякі бувають. Инший попадеться, ну право-ж, олух царя небесного. Ні тобі до діла, ні тобі до чого…П'єр (уважно стежить, машинально) — До чого?..
Соф. Єлп. — (Зиркнувти на нього) Еге-ж. І роботи з нього, як з козла молока: не робе — тільки бадляє!…
П'єр (машинально) — Бадляє…
Соф. Єлп. — Такого краще хай мої вороги мають. А я-б його, тюхтія, за хвіст і-і. (Робить жест) — тпруті…
П'єр (усміхається) — тпруті.
Соф. Єлп. (зітхнула, пестливо тріпає П'єра по щоці) — Так то, мій карапет сахариновий… (П'єр задоволено регоче) — Ну, а ви-ж, я чула, женитися збираєтесь?!
П'єр (натхнено) — Хочу.
Соф. Єлп. — Справді?
П'єр — Дуже.
Соф. Єлп. — Ну й як-же?
П'єр — Та ніяк!
Соф. Єлп. — Чому?
П'єр — Не знаю.
Соф. Єлп. — А все таки?
П'єр — Не знаю, чи захоче.
Соф. Єлп. — Хто?
П'єр — Вона.
Соф. Єлп. — Хто-ж вона?
П'єр (соромливо) — Та ви…
Соф. Єлп. (роблено здивовано) — Я?!.
П'єр — А вже-ж.
Соф. Єлп. (пишаючись) — Хіба я вам подобаюсь?П'єр — Да.
Соф. Єлп. — Та ви-ж мене вперше бачите.
П'єр — По-перше, хоч і вперше, то ви мені подобаєтесь. А потім — я ходив у крамницю вас дивиться. Ви й не знали.
Соф. Єлп. (пишається) — Та що ви кажете?
П'єр — Їй-бо, правда! Ще раз я підслухав, як ви комусь на вухо казали, показуючи на мене: — що це за жевжик такий тут так часто вештається?..
Соф. Єлп. (регоче) — Ха-ха-ха!.. Чому-ж ви мені про це тоді не сказали, чудило ви такий?..
П'єр — Я злякався і більше не ходив.
Соф. Єлп. — Ха-ха-ха… (Обдивляючись навколо, таємниче, глузливо) Ну, а цілуваться-ж ви вмієте?..
П'єр — О-о! — Здорово.
Соф. Єлп. (обдивляється знов навколо. Далі підбігає до дверей, крізь щілину дивится у двері і, упевнившись, що нікого нема, повертається) — А-ну, як? (Стоючи, підставляє уста).
П'єр (соромливо одтопиривши губи, ледве торкається її уст) — О!..
Соф. Єлп. — А ну ще… (П'єр повторює) — Оце й усе?..
П'єр (розгублено) — А хіба що?
Соф. Єлп. (рішуче) — Хіба-ж так цілуються? (Хапає П'єра за плечі обома руками і вліплює йому в уста дзвінкого поцілунка. П'єр отетерів. Облизується. Смакує. Вона повторює. Вдруге. Втретє. Далі хапає його за стан, валить на канапу головою од дверей і, злігши над ним, придушуючи його, часто й дзвінко цілує. П'єр повільно виходить зі стану отетеріння і починає входити в смак. Лежить на канапі, час-од-часу дригає ногами. Раптом діловою походкою, потираючи руки, до кімнати вступає Оксен Іванович. Вони його не помічають. Оксен Іванович, схиливши голову, задумано виходить наперед і раптом примічає їх, зовсім не бачучи обличчя Софії Єлпідіфоровни).
Окс. Ів. (не своїм голосом грізно, одвернувшись од них) — П'є-р-р-р!!! (П'єр і Софія Єлпідіфоровна розгубились. П'єр хоче щось сказати, але язик його не слухає).
П'єр (оволодівши язиком, нарешті, хрипло винувато) — Що, папочка?..
Окс. Ів. (не знає, що казати, потім раптом иншим голосом) — Яка година?..
П'єр (злякано) — Пів на дванадцяту, мабуть, папочка.
Окс. Ів. — Що ти, П'єр!.. Зараз не більше, мабуть, як пів на шосту?!
П'єр (покірно) Пів на шосту…
Окс. Ів. (обертається до них, дивиться на Софію Єлпідіфоровну. Вражений. Виявляє приємність. Випрямляється. Розглажує вуса. — Починає ходити) — Мда… Ну-у… Що-ж ви тут робили?.. (Раптом, спохватившись) Тьфу! Той… Як же ви?.. Га?.. [Дивиться на Софію Єлпідіфоровну, потім згадує, до П'єра] — Що-ж ти мене не познайомиш?
П'єр — Е-е-е… Це…, папочка. Софія Єлпідіфоровна. Да.Окс. Ів. — Дуже приємно. Дуже приємно. (Залицяється, стискає руку).
Соф. Єлп. (призводить до порядку себе. Інтригуючи) — Та мабуть і приємности тії не так то вже й дуже. Увічливість більше.
Окс. Ів. — Ні! Чому-ж? Кхе… кхе… А-а… Да!.. Я, знаєте, оце просто з роботи. Погода така чудова. І-і… той… так, знаєте, бадьоро…
Соф. Єлп. (жартуючи двозначно) — Та воно в кого кров молода, тому звичайно завжди (з натиском) бадьоро.
Окс. Ів. — Ну, обов'язково вже й молода. У деяких старичків… Хі-хі-хі бадьорости иноді буває більше, ніж у молоди. А особливо у теперішньої нашої.
Соф. Єлп. — Е-е… Молоде — воно (безапеляційно) дурне!
Окс. Ів. — Хе-хе-хе… А ви чому-ж так думаєте?
Соф. Єлп. — Та!..
Окс. Ів. — Кхе… Да… Розумію: — про молодість тільки мова.
Соф. Єлп. — Та вже-ж… Наздогад буряків, щоб дали капусти.
Окс. Ів. — Ха-ха-ха. А ви капустку таки вживаєте?
Соф. Єлп. — Та не одмовляюсь, коли…
Окс. Ів. — Коли що?..
Соф. Єлп. (робить безсоромний рух) — Нічо…
Окс. Ів. — Хі-хі-хі…П'єр (ввесь час з цікавістю і здивовано спостерігав цей діялог, раптом голосно) — Ха-ха-ха!..
Окс. Ів. (насупившись) — Що з тобою, П'єр? (П'єр ніяковіє) Ти, мабуть, простудився?.. (Пробує йому рукою чоло). А вже-ж. Маленький жар є… Е-е-е… Ти-б пішов там, будь ласка, мені треба там відчит переписати. Я поклав його на столі.
П'єр (нічого не розуміючи, трохи ображений) — Відчит?..
Окс. Ів. — Ну-да. Завтра доклад. Я тебе дуже прошу. А то може бути просто скандал.
П'єр (машинально) — Скандал… (Дивиться то на Софію Єлпідіфоровну, то на Оксена Івановича).
Окс. Ів. — Да… (Ходить. Потім роздратовано) Ну!?. Я-ж тебе прошу. (Бере його за плече й обережно, але нервово направляє до дверей) — Він там на столі. Черновик. Перепиши його, будь ласка. Там зовсім небагато. (П'єр, ідучи до дверей, ввесь час озирається на Софію Єлпідіфоровну. Вона глузливо і вдоволено посміхається з нього. Робить йому рукою поцілунок). Коли що не розбереш, пропусти, потім я сам допишу… (Коли П'єр вийшов) — Ну так, як же ви?..
Соф. Єлп. — (ввесь час на загравання відповідає тим-же) — Як бачите!
Окс. Ів. Ну те, що я бачу… (розводить галантно руками, вказуючи на неї) — гідне найкращих похвал.
Соф. Єлп. — Тільки не перехваліть, а то зглазите.Окс. Ів. (всажуючи її на канапу) — Ну що там!.. Прошу, прошу… (Бігає по кімнаті, обдивляється кутки, двері, наспівуючи: „Королева іграла… звуки вальса Шопена… і внімая Шопену, полюбіл єйо паж…“ Раптом, сідаючи коло неї) — Прошу ручку!
Соф. Єлп. (ховаючи руки) — Та що ви!?
Окс. Ів. — Як що?.. (Серйозно з пафосом). Шановна сеньора, маркіза, леді, Дульцинея Тобозская, Софія Переяславская і прочая, і прочая, і прочая… (Ніби з промови) В той момент, коли ви переступили поріг моєї вбогої халупи! В той момент, коли ви засяяли на моєму темному небозводі! В той момент, коли ваша… (обдивляється з натиском) убєдітельная фігура… вразила мій… скорбний зір!…
Соф. Єлп. (ніби ображена, затуляє йому рота своєю долонею) — Та киньте! Ну що ви, справді?!. (Оксен Іванович хапає її руку і з присмаком декілька раз цілує. Руки не випускає, примовляючи: „нічого, нічого“). — А то можна подумать, що ви п'яні!.. (В цей момент у двері з папером просовується голова П'єра).
Окс. Ів. — Я?.. п'яний?..
Соф. Єлп. — Та вже-ж не я!
Окс. Ів. — О ні! Що ви?.. Хоч правда, да! Я — п'яний!.. Вами. (Азартно цілує руку).
П'єр (вбігає) — Папочка, тут слово… (Зупиняється. Скорбно дивиться на обох. Шукає погляду Софії Єлпідіфоровни. Та холодно ховає руку).Окс. Ів. (розгублено сердито) — Я-ж тобі говорив, щоб ти пропускав..
П'єр — Але тут одне слово.
Окс. Ів. (з досадою) — Яке? А ну, дай!..
П'єр (показує) — Пре, з, м, ц… що воно?..
Окс. Ів. (дивиться) — Презумпція!
П'єр (повторює) — Презумпція?!
Окс. Ів. — Да, будь ласка, поспіши. А то скандал.. (П'єр неохоче виходить, але біля порога Оксен Іванович до нього) — Цс-с-с… (Кличе рукою. Той підбігає) — Слухай, П'єр, там у буфеті є пляшка «Барзаку», так ти її (робить рух) «ке» сюди! А то Софія… Е-е-е… (Запинається, П'єр підказує: „Єлпідіфоровна“) Єлпідіфоровна в гості прийшла, треба-ж угостить…
П'єр (радісно біжить) — Зараз!
Окс. Ів. (перепинаючи) — Тільки… Катерині Івановні (робить пальцем) — Ні-ні. Бо… (многозначно) сам розумієш, справа серйозна і треба поговорити по душам.
П'єр — Розумію. Зараз (вибігає).
Соф. Єлп. (коли до неї підходить Оксен Іванович) — Ну от так би й давно. А то, можна сказать, то-о-же ще гостей приймають!..
Окс. Ів. — Не сердьтесь, дорогая! (Напружено чекає, що хтось увійде, обережно бере її руку, цілує) — Мене-ж дома не було…
Соф. Єлп. (манірно тріпає рукою його по щоці) — До-о-ма, до-о-ма… (Бере його за ніс) — Кіцька ти, паршива… (У двері Катерина Івановна і П'єр з пляшкою і з трьома шклянками)Кат. Ів. (просто з порога) — Що це ти справді, Оксен Іванович! У нас завжди не так, як у людей: — Горпина Степановна з Колею там, а ви тут. І та циндря десь пропала…
Окс. Ів. (підходить до неї і одводить вбік) — Ну ти-ж сама розумієш, справа серйозна, треба поговорити толком (показує). До ногтя.
Кат. Ів. — Та я розумію… А тільки не гаразд якось воно виходе…
Окс. Ів. — Ну не гаразд! Чому-ж не гаразд? Треба-ж узнать все: — як і що й до чого. Прийнять треба. Поговорить.
Кат. Ів. — Та поговорить же… (Підозріло оглядає Софію Єлпідіфоровну, Оксена Івановича і все) — Ох, і день господь послав!.. (Виходить. Тим часом П'єр розставив усе на маленькому столику біля Софії Єлпідіфоровни. Радіє. Хоче залицятися до неї. Вона тримається холодно. П'єр губиться, але надії не тратить. Умощується, тримаючи свою шклянку в руці).
Окс. Ів. (повертається, здивовано дивиться на П'єра і на його шклянку) — А ти?..
П'єр — І я.
Окс. Ів. — Випить хочеш?
П'єр — Ні.
Окс. Ів. (ніби не чуючи) — Ну, випий швидче та йди! А то скандал… (Наливає шклянки. Софія Єлпідіфоровна бере свою, він — свою, П'єр не бере. До П'єра) Ну?! (Той ображено дивиться на них підводиться і, притуливши пальця до уст, повагом виходить. Оксен Іванович йому вслід) — От чудак!Соф. Єлп. — Молодий ще… (Підносить шклянку) Ну, за наше з вами… (Дивиться на нього) вчорашнє. Ха-ха-ха…
Окс. Ів. (рішуче) — Ні! За завтрішнє! Тільки за завтрішнє. Хе-хе-хе…
Соф. Єлп. (свариться) Ой-ой-ой!.. ви, здається, у свого синка пішли.
Окс. Ів. — Ні, навпаки: синок у мене!
Соф. Єлп. — П'ятак пара, хоч і в руки не бери!.. (Подумавши, рішуче) — А про мене, так хоч завтрішнє, хоч вчорашнє — один чорт! (П'є. Оксен Іванович — так само)
Окс. Ів. — Та воно, власне, й я так думаю. Можна… (Наливає) — і за сьогоднішнє.
Соф. Єлп. (заграє) — Можна й за сьогоднішнє. (П'ють)
Окс. Ів. — А коли-ж воно буде те сьогоднішнє?
Соф. Єлп. — А коли вам треба?
Окс. Ів. (нахиляючись до неї). — Та хоч і зараз!
Соф. Єлп. (одхиляючись) — Ша, мамаша, не спіши, а то посторонки лопнуть…
Окс. Ів. — Ну, яка-ж ви… наївна!..
Соф. Єлп. — Я?.. ха-ха-ха… (Захлинається од сміху) — От сказав: — я… наївна?!. (Оксен Іванович почуває себе ніяково, болізно підхіхікує. Софія Єлпідіфоровна потроху приходить до себе од сміху. Далі говорить серйозно). — Ну, досить!.. Ви от скажіть мені краще: — я чула, що ви там на службі податками завідуєте. Правда?
Окс. Ів. — Правда. А що?Соф. Єлп. (почувши відповідь, пильно обдивляється його потім манірно) — Який ви… сімпатічний!..
Окс. Ів. (розмяк) — Ну що ви? що ви? Я просто можу… збожеволіти од такої (жест про неї) приятності, як ви… (обережно цілує руку)
Соф. Єлп. (многозначно) — Ну?!.
Окс. Ів. (не розуміє) — Що?
Соф. Єлп. Ну, кажу?!
Окс. Ів. (губиться) — А-а… Да-да… Що?.. (Рішуче) Ви про що?..
Соф. Єлп. — Ну й тетеря-ж ви: — коли і де!..
Окс. Ів. (радісно) — А-а-а… Еге… Ну-да, ну-да!. Хе-хе-хе… е-е-е… чекайте… у неділю в дві годині у сквері… (Не випускає її руки).
Соф. Єлп. (напівжартівливо, напівбайдуже маже його рукою згори в низ по виду) — Гаразд!.. (Потім наливає собі й п'є. Раптом згадує) — Ах, да! — трохи не забула… (Починає порпатись в спідницях, виставивши оголену ногу. Оксен Іванович дивиться на неї з жахом, позираючи на двері. Далі, запримітивши ногу, починає її гладити рукою. Вона жартує. Коли Софія Єлпідіфоровна виймає шоколад, Оксен Іванович зовсім спантеличений) — Ось! Це — моя страсть. Змалку. (Дає Оксен Івановичу).
Окс. Ів. (натхнено, залюблено розводячи руками) — Ну, хто-б міг подумати?.. Оце, я розумію номер!.. (Обіймає її і, навалившись, пристрастно довго цілує. Софія Єлпідіфоровна придушено умгукає, одбиваючись неохоче. Вбігає П'єр).П'єр (випалює за одним духом) — Репортьор прийшов!..
Окс. Ів. — Що сталось?.. Який репортьор?..
П'єр — Репортьор. Каже: — веліли прийти…
Окс. Ів. (поправляючи на собі костюма.) — Ах да! Фу чорт!.. Зовсім забув.
П'єр. (з готовністю до послуг) — Погнать?..
Окс. Ів. (винувато позираючи на Софію Єлпідіфоровну) — Е-е… Ні… Той… Вибачте, мені тут на декілька хвилин… (Софія Єлпідіфоровна підводиться невдоволено, щоб іти) — Ні-ні! Що ви?!. Я тут… Коли дозволите… у вашій присутності його прийму. Тут пустяк. Пару слів тільки…
Соф. Єлп. — Я — що?! Тільки може-б краще мені піти?..
Окс. Ів. — Ну, чому-ж? Це-ж може бути й вам цікаво. Тут зовсім коротенька бесіда про податки.
Соф. Єлп. — Про податки?
Окс. Ів. — Ну-да. Про податки на приватний капітал.
Соф. Єлп. — А-а-а… Тоді з охотою! (Умощується).
Окс. Ів. — Так, значить, дозволите?
Соф. Єлп. — З великою приємністю!
П'єр — Папа, може в кабінеті тобі зручніше, а ми тут…
Окс. Ів. — Ну, що ти, П'єр: — ти-ж мусиш обов'язково переписати сьогодні, а то просто скандал… Ну йди, та скажи, що можна. (П'єр, одчинивши двері, з присвистом, рукою закликає репортьора ввійти. Входить репортьор. П'єр на дверях спостерігає, час-од-часу передразнюючи репортьора рухами).
Репортьор — Вибачте. На одну хвилину. Я дзвонив вам з редакції „Червоне перо“. Ви були так ласкаві…
Окс. Ів. (випрямившись, тримається згори) — Ах да! Здається, щось таке… Не пригадую.
Репортьор — Ще прохали не надовго, бо у вас сьогодні доклад.
Окс. Ів. — А правда, правда! Ну сідайте, будь ласка! (Подивившись по черзі на Софію Єлпідіфоровну і репортьора) — Ах, ви не знайомі? — Знайомтесь, будь ласка. Це… наша дружина… (Всі роблять здивовані очі) Фу! — що я: невістка. Невістка нашого сина. (Софія Єлпідіфоровна і П'єр сміються) — То єсть, наша невістка, майбутня дружина нашого сина… (Вибачливо до репортьора) Так, знаєте, голова запаморочена всякими справами.
Репортьор (запобіливо). — Ну ще-б пак!
Окс. Ів. — Просто иноді боюсь, що, гляди, сплутаю з чужою і власну дружину.
Репортьор — Да-да…
Окс. Ів. — Ну, так! (Побачивши П'єра) П'єр, що я тебе прохав?! (П'єр, опам'ятавшись, вибігає) — Ну, почнем?.. (Починає ходити, обмірковуючи, по кімнаті. Репортьор, сівши недалеко од Софії Єлпідіфоровни, наготував автоматичну ручку і блок-нота. Оксен Іванович ходить, тре собі лоба, ніяк не може нічого згадати. Репортьор, зиркнувши скоса на Софію Єлпідіфоровну, починає їй підморгувати, потім загравати. Софія Єлпідіфоровна йому відповідає. І так, на протязі всієї сцени. Врешті, цілує їй руку, чіпає її за коліно. Вона непомітно відповідає йому тим самим. Дає шоколаду і так далі).
Окс. Ів. (раптом) — Ви що, власне, хотіли?
Репортьор — Е-е-е… Нас цікавить ваш погляд на перспективи боротьби і перемоги у звязку і в залежності від податкової системи, що її провадить радянська влада по відношенню до приватного капіталу, або-ж, як дотепно тепер кажуть, до непманства.
Окс. Ів. — Ах так! ну гаразд… (Ніби диктує. Репортьор записує, не забуваючи про Софію Єлпідіфоровну) — Як всім відомо, наша партія і радянська влада стояли, стоять і завжди будуть стояти за знищення всякої буржуазії і за пролетарську революцію у всесвітньому маштабі… І… як сказав товариш Ленін, — важливо почати, а… гм… той.. Кінець буде. Да!..
Репортьор — Е-е-е, вибачте, у тов. Леніна, — от не знаю зараз який том, — там ніби то якось инакше… той… кінець. Спочатку там саме так і сказано: „важливо почати“ А от кінець здається, инший.
Окс. Ів. — Да?… Гм!.. А ми зараз у „Азбуці Комунізму“ подивимось. Бо в мене зараз творів Леніна немає. Все, знаєте, ніяк не зберуся. Ну ніколи — просто понікуди. А пам'ять на цитати у мене той… не дуже то. От ми в Азбуці. Там же, напевно, це місце є. Я щось так пригадую. Е, так ми зараз… (До дверей) П'єр!. (Почекавши) Гм… Нема… (До репортьора) Знаєте, може ви цитати там самі подивитесь і справите, а то ми забаримось, а в мене, знаєте, ну, зовсім немає часу.
Репортьор — Да. Звичайно, звичайно. Я це сам. Враз.
Окс. Ів. — Ну от. Так підем далі. Про що там?…
Репортьор — Е-е… — „Кінець буде“.
Окс. Ів. — Ага. Ну!.. Пр-р-ролетаріят не на те завоював диктатуру… влади, щоб… е-е… розгнуздать власницькі інстинкти… е-е… буржуазному елементові. Да… Ні, ні і ні!
Репортьор — Да, чи ні?..
Окс. Ів. — Ну, я ж вам кажу — ні!
Репортьор — Ах, да!
Окс. Ів. — Ні, ні і ні!.. Пролетаріят її завоював для того, щоб доканать… ліквідувать… знищить… і розвіять по всьому світу навіть і порох буржуазії і приватного капіталу…
Соф. Єлп. (з жахом) — Оксен Іванович! — ну, що ви говорите? Хіба-ж можна на одну доску ставити буржуазію і чесний приватний капітал? Цього-ж ніяк не можна друкувати!
Окс. Ів. — Про чесний ще буде. Ви не турбуйтесь. (Цілує їй руку. До репортьора) — Вона у нас дуже налякана. Ще за часів воєнного комунізму.Репортьор — А-а-а.. Ну, тоді зрозуміло.
Соф. Єлп. — Але-ж я не знаю: — тоді хоч живцем у гроб лягай?!
Окс. Ів. — Ну, я-ж вам казав: — не турбуйтесь!.. Так що там?..
Репортьор — „Приватний капітал“…
Окс. Ів. — Так… І тут наша партія і радянська влада мають в своїх руках для боротьби з ними найкращий, найвірніший, найраціональніший, найдосконаліший, найдошкульніший засіб… Записали?..
Репортьор — Зараз, зараз..
Окс. Ів. — Засіб цей — це наша податкова система, що не має собі рівної в цілому світі. Ця наша радянська червона податкова система є, можна сказать, нашим conditio sine qua non успішної боротьби нашої з приватним капіталом… Але!..
Соф. Єлп. і Репортьор — Що?!
Окс. Ів. — Але, кажу!.. (До репортьора) Вибачте, я говорив там, що після завоювання нами диктатури, було заведено нову економічну політику, так званий, НЕП?..
Репортьор (роздивляється) — Ні, здається, пропустили.
Окс. Ів. — Ну, так ви там вставте. Але це потім. Так що там?..
Реп. — Але!..
Окс. Ів. — Але!.. Але тепер зрозуміло, чому співробітники і особліво відповідальні робітники цього найвідповідальнішого органу, можна сказать, авангарду боротьби на фронті з контрреволюцією.. то єсть, ні: — там не контрреволюція, а приватний капитал… На фронті з приватним капіталом повинні найкраще оплачуватися. Бо!.. Бо тільки їхніми зусиллями ми зможемо спочатку полегеньку взять, обнять, ніби приголубить, а потім, чим далі, — все більше тиснуть, стиснуть, душить, придушить і нарешті розчавить!..
Соф. Єлп. — Ой, не говоріть так страшно!..
Окс. Ів. — Чекайте. Зараз.. Розчавить і… чоботом розтоптать приватний капітал!
Соф. Єлп. — Ой!..
Окс. Ів. — Зараз. е-е-е…
Реп. — Може той… чоботом якось воно незручно…
Окс. Ів. — Незручно?.. Е-е-е… Ну тоді… розчавить, щоб… не лишилося й камня на камні!..
Соф. Єлп. — Ну, а про чесність же де?
Окс. Ів. — Одну хвилинку. Зараз. Але!..
Соф. Єлп. і Реп. (по різному) — Але?!.
Окс. Ів. — Але й приватник приватнику — рознь!
Соф. Єлп. — Рознь!
Окс. Ів. — Є приватник і приватник…
Соф. Єлп. — І приватник!
Окс. Ів. — Є приватник чесний…
Соф. Єлп. — Чесний.
Окс. Ів. — Да! А є… Ну, як би його помнякше тут сказать?.. Мерзавець!
Соф. Єлп. — Падлец!!Окс. Ів. — Ні!.. Це, знаєте, буде дуже… е-е-е… нецензурно.
Соф. Єлп. — Ну, а чого-ж там з ними панькаться! Подумаєш! — Як він, можна сказать, з-під носа в мене вириває, завжди, як та кішка, дорогу мені перебігає, так я буду ще з ним і церемониться?! Та не діжде він!
Окс. Ів. (беручи її за руку, лагідно) — Ну-да, ну-да! Я вас розумію. Я вас дуже добре розумію. Але-ж не можна сюди вносити особистого моменту. Це ж — політика!
Соф. Єлп. — Ну й політика, так що?!
Окс. Ів. — Е-е, це ви вже зовсім даремно. Ви зрозумійте: політика! Це вам не хунт озюму.
Соф. Єлп. (трохи невдоволено) — Та не хунт!…
Окс. Ів. — Ну-от! Я вас, звичайно, дуже добре розумію. (До репортьора) Ви розумієте: — От, скажем, вона. Має малесеньку…
Репортьор (запобігливо) — Малесеньку…
Окс. Ів. (показуючи на пальці) — Мацюпуреньку крамничку галантерейну..
Соф. Єлп. (трохи ображено) — Ну, не таку вже й маленьку!..
Окс. Ів. — Ну-да! А все-ж…
Репортьор — Да!
Окс. Ів. — Ну от. А є… це-ж просто якісь… скоти!
Соф. Єлп. — Та де там — іхтіозаври!
Окс. Ів. — Да!.. Ну от… (Подивившись на годинника, до репортьора) Ну, одним словом, ви розумієте, про що йде мова. Так оце ще треба там записати.. Ну, й здається все! Я дуже вибачаюсь, то єсть перепрошаю, але в мене, знаєте доклад. Так, що ніяк…
Реп. (схоплюється з місця) — Да, звичайно, звичайно. Я розумію вас.
П'єр (вбігає, розчиняючи настіж двері) — Вже всі йдуть!
Окс. Ів. — Ага, зараз.
Реп. — Ну, не буду вас затримувати. Дуже дякую. Сьогодні піде обов'язково. Рядочків п'ятдесят буде. Правда, у нас за рядок дуже дешево платять. Та рядків двадцять можна буде ще нагнать.
Окс. Ів. — Ага Да! Там в кінці ще не забудьте дописати, що на останнє в розмові інтерв'юєр виголосив: „Хай живе світова революція, хай живе червоний подінспектор“!
Реп. — А як-же, а як-же. Хіба це первина? Ну до побачення. (Стискає руки. Всі відповідають: „до побачення“. З Софією Єлпідіфоровною інтимне рукостискання. П'єр теж подає руку. Але вона повисає самотньо в повітрі: репортьор проходить, не помічаючи. До кімнати входять Сімонцеви і Катерина Івановна. Репортьор галантно з ними розкланюється і вибігає).
Кат. Ів. (до Сімонцевої) — Та посиділи-б ще трохи.
Сімонцева — Е, ні. Вже пора. А то й так цілий день по гостях швендяємо.Кат. Ів. — Ну звиняйте. Та ви-ж, здається, ще з Оксен Івановичем і не бачились?!
Окс. Ів. — Е, да. Вибачте. (Здоровкається) Я, знаєте, тільки-що з роботи. Ще як слід і обдивитися не встиг…
Кат. Ів. — Діла все, діла.
Сімонцева — Еге-ж. Діла. Та що-ж нам старим. То їм (показує на молодих) — ще там сяк-так. А нам…
Окс. Ів. — Да. Нічого не поробиш. Иноді просто перериваєшся. А тут прийшов, коли-ж, самі знаєте, таке діло. (Показує на П'єра) Ну, треба-ж. Нічого не поробиш.
Сім. Та знаю-ж, знаю. Е, хоч-би, господи, до ладу все дійшло, то воно хоч на серці полегшає. А то кому — радість, а кому — печаль.
Соф. Єлп. (одходючи од П'єра, що безнадійно робив спроби залицятися з нею. П'єр стурбований) — Ну, чого там печаль, радуватися треба!
Сім. — Та воно, як то кажуть: — і сміх, і горе!
Соф. Єлп. — Ну горе ще встигнемо, а поки що: — краще сміх!
Окс. Ів. (жартуючи) — Воно то так, але-ж не всім таке щастя.
Соф. Єлп. — Як кому? Чи не вам бува?
Окс. Ів. — А почім знать, може й нам!
Соф. Єлп. — Ну, як матимете дуже багато, то й нам позичите! (Всі сміються. Коля щось шепоче на вухо Сімонцевій і тягне її. Та спочатку не хоче йти, а потім іде за ним вліво на передній план. Він їй жестами пояснює про свою розмову з Катєю. Вона відповідно реагує).
Окс. Ів. — Та ні, мабуть! Я вже бачу, — що прийдеться до вас у борги залазити.
Соф. Єлп. — Ну, що ви; — де вже нам!..
Окс. Ів. — Ой, не кажіть. Якщо по вас судити, то сумніватися не доводиться (П'єр підходить до столика, де сиділа Софія Єлпідіфоровна. Нишпорить. Нарешті, зупиняє здивований погляд на двох обгортках од шоколаду. Бере по одній у руки. Дивується. Міркує. Показує — дві).
Соф. Єлп. — Е, хай вам! — ще зглазите. (Всі сміються).
Кат. Ів. (до Софії Єлпідіфоровни) — Добре, що хоч є що зглазити. Дайте-ж я вас хоч поцілую. (Цілує).
Соф. Єлп. — Е, було!..
Кат. Ів. — Ну, гріх бога гнівити! — не обидив ще й зараз.
Соф. Єлп. — Та воно як кому.
Кат. Ів. — Та не знаю вже як кому, а про мене то кращої принцеси не бачила, та чи й побачу…
Соф. Єлп. — От-то право. Та ви й, справді, в краску мене вгоните…
П'єр — Маман. (Кличе до себе. Катерина Івановна одмахується. Він знов кличе. Вона підходить. Він її одводить на передній план праворуч і починає жестами розповідати про свою розмову з Софією Єлпідіфоровною. Про те, звідки вона дістає шоколад, про те, що він знайшов дві обгортки од шоколаду і т. д.).Окс. Ів. — Ну, що ви! Давно-ж сказано: — Унічіжениє — паче гордості.
Соф. Єлп. — Та яка там гордість… (Жартуючи, затуляє долонею йому рота, він, озирнувшись, цілує. Потім, нашіптуючи одне одному, сідають в центрі на передньому плані).
На сцені три одночасних пантоміми. Головна — зліва. Там Коля виймає з бокової кешені піджака панталони, розгортає, показує. Жестами розповідає. Сімонцева похвально цілує його в голову. Він ховає.
Сім. — Ну, пора вже, пора. І так забарилися. (Всі сходяться до купи).
Кат. Ів. — Та чого ви: — посиділи-б ще!
Сім. — Е ні, ні. І не просіть, голубонько.
Прощаються. Говорять: „До побачення, заходьте, вибачайте“ і т. д. Всі сунуть до виходу. Аж раптом у двері Катя. З портфелем.
Катя (на верхньому голосовому регістрі). — Ах, ще тут!?.
Всі — Що таке?!
Катя (серйозно на нижньому голосовому регістрі) — Я хотіла сказать: ще тут дорогі гості…
Вся сцена — міський сквер. Садові лавки. Посередині стовбур зачахлого дерева. На дереві плакат з написом: „Смітити забороняється“. На задньому фоні міський паркан. З-за паркану видно у глибині будівлю високоповерхового будинку. Вподовж паркану — тротуар. Сквер од тротуару відгорожено звичайною низькою огорожою. З лівого боку — літнє кафе. З правого у глибині парадний хід будинку, де напис: „Житлокооп №…“. У сквері проводить час міська публіка. Всі дружньо лускають насіння. Час-од-часу ділова публіка проходить по тротуару. З правого боку — на лавці сидить Катя і замислено дивиться на будівлю. До скверу входить франт, обдивляється скрізь, бере на око Катю, починає навколо неї ходити, наспівуючи „тра-ра-ра“. Підсідає. Катя одвертається. Франт починає розмовляти. З правого боку вивіска: „Редакція „Червоне перо за рогом“…
Франт — Чудовий сьогодні день… (Катя мовчить. Франт виймає папіроси, пропонує) — Ви не палите?…
Катя (різко обертаючись, церемонно) — Дякую!.. (Підводиться і переходить на лавку напроти).
Франт (перекривляє) — Дякую!.. (Покрутивши носом, підводиться, робить декілька кружних кроків і знов сідає біля Каті). — Неправда, в тої дами криві ноги?.. (Катя мовчить). Я не розумію: — на віщо тоді носити таке куце убрання?!.Катя (повернувшись до нього) — Ви з нахаб?
Франт (сміється) — Дотепно сказано! Звичай-но, звичайно.
Катя — А ви знаєте, що нахабам роблять?..
Франт (Входить в ролю). — Ні! Цікаво, цікаво. А що?..
Катя (рішуче хапає його за вухо, мне і скидає з лавки). — Ось що! (Пересідає на попереднє місце. Франт спантеличений).
Франт (Випрямляється, робить кислу міну)… — Порядочна називається… (Виходить).
З будинку виходять Оксен Іванович і Катерина Івановна одягнені, тепло-контрасно до всіх, що одягнені легко: — у калошах, непромокаєме пальто, зонтик. Ідуть тротуаром. Катерина Івановна намагається все тримати під руку Оксена Івановича. Він непомітно увільняється від цього. Проходять по тротуару вліво, а звідти у сквер. Катя, побачивши їх, виходить праворуч. Оксен Іванович ввесь час турбується і позирає на годинника. Озирається, придивляється.
Окс. Ів. — Сядем тут… Ні, тут… Ні, мабуть, тут краще… (Перебігає від одної лавки до другої, озираючись навколо. Катерина Івановна дивується, нервується).
Кат. Ів. — Ну, не все одно, де сісти.
Окс. Ів. — Е-е… Бачиш, там протяг. Флюса ще наживеш. І потім вигляд тут чудовий. От будинок будується. Просто тобі — панорама…
Кат. Ів. (призирливо) — Па-но-ра-ма… Пхе! — не бачили будинків. Чим думають здивувати!..
Окс. Ів — Хто?
Кат. Ів. — Хтокало… Не знаєш, хто?Окс. Ів. — А-а-… Ну, все-ж таки, знаєш, будують, будують…
Кат. Ів. — Спасибі їхньому батькові, і без їх будували б!
Окс. Ів. (озираючись, машинально) — Да, да! Звичайно, звичайно. (До иншої теми) Е-е… Ти посидь тут, погуляй. День такий чудовий. Подихай свіжим повітрям… (Співчутливо, докірливо) А то-ж ти просто занудилась: — все в кімнаті та в кімнаті. Одпочинь. А я тут напівгодини. Тут недалечко треба мені…
Кат. Ів. (хапаючись йому за рукав) — Що-о?!
Окс. Ів. — Мені тут по справі одній. Я зараз.
Кат. Ів. — Якій справі?..
Окс. Ів. — Та… (вигадує) Тут одна… службова справа… (позираючи скоса) службова, службова…
Кат. Ів. (недовірливо) — Службова?..
Окс. Ів. — Ну звичайно. А яка-ж іще може бути?!.
Кат. Ів. — Яка!.. Знаю яка…
Окс. Ів. (перелякано) — Знаєш?
Кат. Ів. (інтригуючи) — Ну-да!
Окс. Ів. — Та що ти кажеш?
Кат. Ів. — Що ти чуєш…
Окс. Ів. (розгублено) — Ну… І-і… Як?…
Кат. Ів. — А так.
Окс. Ів. (з жахом) — Та не може бути?
Кат. Ів. — Ну от! так, може статись!..
Окс. Ів. — Статись?.. Ти що маєш на увазі?..Кат. Ів. — А ти що?..
Окс. Ів. — Я… (Позіхає) Взагалі…
Кат. Ів. (тривожно) — Взагалі?. А-ну, подивись мені в вічі!.
Окс. Ів. — Що?
Кат. Ів. — Подивись у вічі!
Окс. Ів. (ніби не розуміючи). — В які вічі?.. Ти подивись, яке небо голубе…
Кат. Ів. — Чуєш, дивись мені в вічі!
Окс. Ів. — Ну, і з чого це ти взяла, я не розумію?!. (До иншої теми). А он скільки голубів літає. Один, два, три, чотирі, п'ять, шість… Давно вже я збираюсь, знаєш, голубів завести. Треба буде П'єру сказать, щоб…
Кат. Ів. (обурено) — Ах ти-ж босяк! Так ти од мене думаєш криться! Ти що-ж думаєш: що я тобі вже й не жінка? Що я не мати своїм дітям? Дивись, падлюко, кажу тобі!
Окс. Ів. — Ну, чого ти репетуєш? Що таке? В чім справа? В які вічі? Що в вічі? Подумаєш, велика радість у вічі дивиться!..
Кат. Ів. — Дивись, кажу тобі!
Окс. Ів. — Ну, що? Ну, дивлюсь, дивлюсь… (Робить вигляд, що дивиться, водячи очима в бік).
Кат. Ів. (суворо) — Не грай!
Окс. Ів. — Ну, не граю! Ну, що? Ну… (Дивляться пильно одне одному у вічі. Катерина Івановна його тримає за щоки. Оксен Іванович збентежений. Катерина Івановна одводить йому голову, тріпнувши його по щоці. Одвертається, трохи посміхаючись. Оксен Іванович розгублений. Катерина Івановна йому хіхікає. Він розгублено відповідає тим-же).
Кат. Ів. — Ясно.
Окс. Ів. (з жахом) — Ясно?
Кат. Ів. — Да.
Окс. Ів. — Да?.. а що ясно?…
Кат. Ів. — До Горпини Степановни відносно Каті?!.
Окс. Ів. (з полегкістю) — Да! Розуміється! (Регоче) Звичайно ж відносно Каті… Фу-у!.. (Обертається, ніби щось почулося) — Фу?.. Хто там фукає?..
Кат. Ів. (обдивляється) — Та то тобі примандюрилося!..
Окс. Ів. — Да?.. Фу-у!.. (Ввесь обвис).
Кат. Ів. (діловим тоном) — Ти-ж тільки гляди. Справу треба обкрутити (Робить рух) во!.. Відволікати не можна. (Оксен Іванович спочатку підтакує в'яло, потім знову починає нервуватися, кудись поспішаючи, позирає на годинника) — Щоб:-раз-раз і в вузлик?.. Бо що-ж тоді з П'єром робити? Ця… не дуже вона мені подобається… але що-ж поробиш? Куди-ж йому діватися?… А вона, хоч уже й не молода… (Оксен Іванович робить рух), але женщина ще при соку… (Оксен Іванович підтакує енергійніше). І розум в голові має, а у П'єра, хоч він і наша дитина, а таки… той…
Окс. Ів. — (Показує на голову).
Кат. Ів. — Еге-ж. Ну-да. Ну, як же його в світі божому жити! А в неї там крамничка, галантерея. (З лівого боку виходить человік у ботфортах, в косоворотці і піджаку. На голові форменний картуз. Високий. Тримається гоголем. На ногах стоїть твердо. Фізіономія алкоголічна. П'яний).
Окс. Ів. (побачивши) — А-а-а… Ой!.. (Схоплюється з місця, стає до чоловіка спиною і затуляється зонтиком).
Кат. Ів. — Що?
Окс. Ів. — Він!
Кат. Ів. — Хто він?
Окс. Ів. — Гроші в мене завжди просе. Пересядем на другу лавку, щоб він не бачив.
Кат. Ів. — Та чого ти хвилюєшся? Ну, що-ж тут такого! (пересідають).
Окс. Ів. — Що такого!.. Він гроші в мене завжди просе…
Кат. Ів. — Гроші просе?
Окс. Ів. — Ну-да!
Кат. Ів. — Ну, так що-ж?
Окс. Ів. — А то, що так просе, що краще б він їх у мене… грабував! (Дивляться на чоловіка).
Чоловік (підходить до столика в кафе, сідає на стільця і з рішучим п'яним виразом на обличчі стукає по столу).
Офіціянт — Що вгодно-с?..
Чол. — Пляшку нарзану і морозива!
Оф. — Одну, дві порції?..
Чол. (момент подумавши, різко-п'яно) — Три!!. (Той побіг подавати).Окс. Ів. (робить жахливий вираз) — Чула?..
Кат. Ів. — Ну що-ж: — якась п'янчужка!. (Продовжуючи перервану розмову). Так, от! Ну. І крий тебе боже, щось там говорити за комсомол. А коли вже й доведеться, то… лай! Лай на чім світ стоїть. До двадцятого покоління лай…
Окс. Ів. — Слухай, Катерино Івановно, що ти все так багато лаяться стала? Ти-ж дворянка, здається, а лаєся, ну… як… грубо…
Кат. Ів. — З вами не огрубієш?! Одна ця мені циндря скільки печінок стоє…
Окс. Ів. — Ну гаразд! Так я… (Запитливо) Пішов?..
Кат. Ів. — Пішов. (Оксен Іванович, озираючись на чоловіка і намагаючись його обійти, виходить) — Постой!
Окс. Ів. (дивлячись на годинника) — Ну, що?.
Кат. Ів. — Постой кажу!
Окс. Ів. (повертається) — Що?
Кат. Ів. (бере його за голову. Оксен Іванович дивується. Цілує його в лоб) — Благословляю. Гляди-ж. (Хрестить його. Оксен Іванович хоче щось сказати, потім, махнувши рукою, вибігає. Катерина Івановна хрестить його вслід і пересідає на попереднє місце).
Чоловік, з'ївши, збирається йти Надіває картуза. За ним в улесливій позі стоїть офіціянт. Чоловік випускає картуза з рук. Той подає. Крім того, запримітивши, чистить йому рукавом плече. Чоловік іде, офіціянт услід.
Оф. — Вибачте, гроші!
Чол. (суворо дивиться на нього) — Нема!Оф. — Жартувати зволите?..
Чол. — Нема!
Оф. — Як нема?
Чол. — Ну, нема! (Простягає йому руку для стискання).
Оф. (дивиться на руку, обдивляється його) — То єсть, як нема?..
Чол. — Так! Нема і край.
Оф. — Нема?!
Чол. — Нема! Були-б, то заплатив.
Оф. — Так значить нема?!
Чол. — Нема!
Оф. — А морозиво було?
Чол. — Було.
Оф. — А нарзан був?
Чол. — Був.
Оф. — А в проходах ти був?..
Чол. — Чипх!.. (Простягає йому руку і хоче йти).
Оф. (бере різко й повертає його до себе) — Па-а-стой! Наївся — напився даром, а поговорити з чоловіком не хочеш!..
Чол. (сердиться) — Ну, що?!
Оф. — Що?!
Чол. (дивиться тупо) — Да!
Оф. — Так що?!
Чол. (реве) — Ну-да!
Оф. (розмахується і б'є) — А ось що! (Чоловік точиться, з нього злітає картуз. Він підводиться. Офіціянт б'є удруге і далі, примовляючи: „А ось що, ось що гад!“ Одходячи). Гм. — канарейка поднебесная!..Чол. (Ввесь час мовчав, спокійно підвівся, обтрусився, надів картуза. Незлобно) — Болван! За свої гроші ще й б'ється… (Пішов).
З парадного житлокоопу вибігає П'єр без картуза, розгублений і розтріпаний. В руках тримає червоний зшиток Каті. Придивляється, шукає когось зі своїх. Раптом помічає Катерину Івановну. Хоче бігти до неї швидче. Пробує бігти вліво. Передумує. Біжить вправо. Знов передумує. Не рішається перескочити через садову огорожу. Раптом перескакує і біжить до Катерини Івановни.
П'єр — Знайшов!
Кат. Ів. — Фу, як ти мене налякав, хай тобі!..
П'єр — Я… Маман…
Кат. Ів. — Ну, що там трапилось?..
П'єр — Знайшов!
Кат. Ів. — Кого?
П'єр — Зшиток!
Кат. Ів. — Який зшиток?
П'єр — Катін зшиток.
Кат. Ів. — Ну, так що? В чім справа, не розумію!
П'єр — Тут у неї любов записано.
Кат. Ів. — Любов? У Катрі?
П'єр — Да!
Кат. Ів. — Що ти верзеш, дурню!
П'єр — Да, любов. І у віршах навіть є.
Кат. Ів. — Та що таке? Говори толком.
П'єр (захлинаючись) — Ну, я собі давно вже думаю: — не може бути, щоб у неї любві не було. Тим більше, що вона не маленька вже і к тому ж — комсомолка. Да! Ну от. А потім бачу, що вона із своїм зшитком щось носиться. Все записує щось туди. Не инакше, як про любов, думаю, записує. Але ніяк того зшитка не міг у неї запопасти. Все з собою носе. Коли бачу — сьогодні вранці вона його собі під подушку — тиць! Ну, думаю, тепер єсть. Тільки вона з дому, я-туди. Схопив, розкриваю і-і…
Кат. Ів. — Ну?
П'єр — Ну, і-так і є… (Розкриває, показує).
Кат. Ів. — Та що ти?
П'єр — Да. Ось тут все: і як він любий їй „до схід сонця і вночі“, і як вона кохає його у „сивих присмерках туманного вечора“ і „в злотнім промінні голубого дня“… Потім називає його…
Кат. Ів. (роздумливо) — До схід сонця і вночі…
П'єр — Да. Потім називає його „мій любий, любий первісток мого серця“ і „весняний цвіт моєї душі“… Ну, там багато ще всякого такого любовного… а от просто вже справжня любов (Читає, деклямуючи):
Красунцю!
Тобі єдиному співаю я пісню.
Тобі несу свою нерозквітлу любов.
Непорушна первість дум на чолі мені тисне.
Знай: — комсомольська грає в моїх жилах кров!
І життя наше, то — свято в карнавалі.
Хай живе Інтернаціонал!
Кат. Ів. (роздумливо) — Інтернаціонал…
П'єр — Да!.. (Раптом спохватившись) Га?..Кат. Ів. — Але при чому тут інтернаціонал?..
П'єр — Що?..
Кат. Ів. — До чого тут інтернаціонал…
П'єр — Інтернаціонал?… Да!.. Гм…
Кат. Ів. — Любов і… інтернаціонал… (Павза)
П'єр (напружено думає і раптом радісно) — Ну, що ви, маман! Як ви не розумієте. Це-ж так і мусить бути!
Кат. Ів. — Що?..
П'єр — Інтернаціонал! Любов і Інтернаціонал.
Кат. Ів. — Як?
П'єр — А так… Адже Катя — комсомолка?
Кат. Ів. — Комсомолка.
П'єр — Ну?
Кат. Ів. — Ну?!
П'єр — Ну, значить, і інтернаціонал!
Кат. Ів. (сердито) — Але чому?.. Чому Інтернаціонал?..
П'єр — Як чому? Тому, що-інтернаціонал! У них же все так.
Кат. Ів. — Да?..
П'єр (безапеляційно) — Да-а-а! У них — все. Їсти там, чи пити, спати, гуляти, любити, все, щоб був Інтернаціонал! А як-же. Инакше-ж не можна.
Кат. Ів. — Та-ак…
П'єр — Ну да! Звичайно.
Кат. Ів. — А-а… Ну, то значить добрий знак…
П'єр (нетерпляче) — Та який знак?! Любов!!
Кат. Ів. — Та любов же, любов…П'єр — Ну, от! (Павза. Обоє мовчки думають, потім П'єр нерішуче) — От тільки… я не знаю…
Кат. Ів. — Що?..
П'єр — Та тут ось… Сказано: — „І сотні вікон твоїх, як сотні сонць, кинуть своє проміння на нашу вбогу ще землю“…
Кат. Ів. — Вікон?..
П'єр — Еге-ж!
Кат. Ів. — Гм… Да!.. (Раптом подумавши) Але що-ж там думать? — Ясно.
П'єр — Ясно?
Кат. Ів. — Ну-да!
П'єр — А що?
Кат. Ів. — Ну, як ти не розумієш? — це ж той… взагалі… поезія!
П'єр — Ах да! Звичайно, звичайно… Хіба-ж мало в любві всяких дурниць говорять? От я читав колись, наприклад, про одне рандеву. Так там він їй, дурень, просто так і сказав: „Ваші очі, каже, це — прірва“. Ха-ха-ха. Ну хіба-ж прірва і очі це те саме? Що значить любов! — як голова у людини може замакітриться…
Кат. Ів. — Ну, звичайно. От тільки… Про кого це вона?
П'єр — Як про кого? Звісно про кого!
Кат. Ів. — А про кого?
П'єр — Ну, ясно — про Кольку Сімонцева.
Кат. Ів. — Про Колю?
П'єр — Да. Сам бачив, як вона з ним загравала.Кат. Ів. — Загравала?
П'єр — Еге.
Кат. Ів. — Як-же?
П'єр — А так. Зробила йому „глазки“, та й каже: „от іще мені оце жлукто!“ Ха-ха-ха…
Кат. Ів. — (Серйозно) А-а-а…
П'єр — Да…
Кат. Ів. (рішуче) — Ну, давай мені зшиток. Я піду до Горпини Степановни. Там папа. А ти ступай зараз-же найди мені ту циндрю…
П'єр — Ну, де-ж я її найду? Вона, напевне, десь в комсомолі, чи на якихсь зборах…
Кат. Ів. (перериває) — Ну, пошукай там. Знайди і обов'язково до дому приведи… Чи може я з Оксен Івановичем розминусь, то він тут мене чекатиме. Тоді сюди. Охо-хо-хо…
П'єр — Ну, маман, як же я її знайду!.. А Софія Єлпідіфоровна, коли вже…
Кат. Ів. (поспішаючи) — А от дай з цим покінчити. Сам же знаєш, поки з цією циндрьою не владнаєм, діла не буде…
П'єр — Та знаю…
Кат. Ів. — Ну — от, ступай! (Виходить вліво. П'єр, постоявши в нерішучості йде вправо. Але назустріч йому виходить п'яний. Співає)
П'яний —
Наш паровоз вперед летить,
В комуні остановка.
Немає иншої путі —
В руках у нас винтовка!
П'єр (серйозно) — Не остановка, товариш, а зупинка…
П'яний (спотикаючись, зупиняється) — Зупинка?.. Ех ти… халєра, малограмотная!.. У трамваї — зупинка, а в комуні… — остановка. (Іде точиться).
Оф. — Ич які трундулєти викамарює… (Сміється).
П'яний (раптом на виході передумує і повертається назад. Підходить до П'єра. Робить відповідний рух) — Дай на півбутилки. В горлі пересохло.
П'єр (не розуміє) — Що?
П'яний — На півбутилки.
П'єр — Немає в мене.
П'яний (подумавши) — Ну, на пляшку пива.
П'єр — Немає.
П'яний (подумавши) — Ну, дай закурить!
П'єр — Немає. Я не курю.
П'яний (дивиться сердито) — Не куриш?
П'єр — Не курю.
П'яний — І не п'єш?
П'єр — Ні.
П'яний (обдивившись його зневажливо). — От касторка!.. (Хоче йти, але, роздумавши, обертається до П'єра) — А що-ж ти робиш?
П'єр — Я?..
П'яний — Та вже-ж не я!
П'єр (не знаючи що відповідати). — Е-е-е… (Запинається).П'яний (Пильно стежить, перекривляє). — Е-е-е… Що робиш, питаю?
П'єр — Нічого!
П'яний — Нічого?.. Як так?
П'єр — А так. Працював, то єсть, работав, а тепер ні.
П'яний (серйозно). — Скоротили, чи як?..
П'єр — Да!
П'яний (Здивовано). — Та невже?..
П'єр — Справді.
П'яний (широко, радісно). — Дай руку, товариш! От, можна сказать, знайшов товариша по нещастю. (Тисне руку. П'єр кривиться, вириваючи руку).
П'єр — Ой!..
П'яний (не помічаючи). — Ну, нічого. Не журись, браток. На Дніпрельстан поїдем. Там, брат, роботи хоч залийся.
П'єр — Хіба?
П'яний — Д-а-а… Хопе! (задумливо). Що-ж поробиш: — машина не вміщає. Во!.. Правда, воно всяко буває… Буває… От ти знаєш, яка, скажем, буває ріжниця поміж скороченням штатів і собачою виставкою?
П'єр — А що? Ні.
П'яний — Ні?
П'єр — Ні.
П'яний — А та, що на собачій виставці порядні люди виставляють сукиних синів, а при скороченні штатів: — сукини сини виставляють (б'є себе в груди) порядних людей. Во!..П'єр — Ха-ха-ха…
П'яний — Так-то. Ну нічого… (Обдивившись його). А ти-ж що робить думаєш?
П'єр — Я?
П'яний — Так.
П'єр — Жениться!
П'яний — Же-ни-ться?.. Гм…
П'єр — Так. Тут є одна галантерею має.
П'яний — Галантерею?..
П'єр — Еге. Сьогодні вже остаточно…
П'яний (хмуро). — А ти де працював?
П'єр — Тут є бульботрест. Так я заступником помішника Зам. Зава.
П'яний — Ага…
П'єр — Да. Сьогодні вже папа і маман…
П'яний — Маман? Ой!..
П'єр — Да.
П'яний — Так чого-ж ти раньше мені не сказав, Самувар ти Грамофонович?.. Тьфу!.. (Спльовує, іде, по дорозі обертається). — Касторка!.. (Виходить, співаючи „Наш паровоз“ і т. д. П'єр спочатку спантеличений, потім, опам'ятавшись, сердито вслід п'яному декілька разів плює і виходить. Офіціянт регоче).
З лівого боку на тротуарі з'являється постать Оксен Івановича, що визирає, обдивляючись. Далі бере бінокля і дивиться. Потім, обернувшись назад, показує рухом, що нікого нема. Тоді виходить Софія Єлпідіфоровна. Ідуть по тротуару. Софія Єлпідіфоровна тримається йому за лікоть. Оксен Іванович, ввесь час озираючись, видьоргує руку. Проходять по тротуару і входять у сквер з правого боку. У кафе сідають за столиком. Прохають морозива і води.Соф. Єлп. — Фу! Немов і справді негарне щось робимо, що так критись доводиться.
Окс. Ів. (напружено озирається, підсміхується). Негарне? Да!.. (Спохватившись). Ні! Що ви?.. Так просто, знаєте, — на віщо зайві розмови?
Соф. Єлп. — Але чому-ж ви їй просто не скажете?
Окс. Ів. (не розуміючи). — Не скажу?
Соф. Єлп. — Да! Так і так, мов, — годі і — край!
Окс. Ів. — Годі?
Соф. Єлп. — Ну-да. А то що-ж там тягти? Все одно-ж один кінець. (Залицяється, робить відповідний рух) — носулька ти моя, маргаринова. Хі-хі-хі…
Окс. Ів. — Хі-хі-хі… Да-да-да… Звичайно. Звичайно.
Соф. Єлп. (серйозно). — Бо я, хоч і дозволяю собі всяких вольностів, — але в обиду себе не дам. Ні. Дзуськи! Я всяку там шантрапу наскрізь бачу.
Окс. Ів. — Да-да.
Соф. Єлп. — Раз ти зі мною, так зі мною. А другій — зась!
Окс. Ів. — Хе-хе-хе. Правда, правда. Влучно сказано.
Соф. Єлп. — Ну, коли ще там не було крамниці, доводилось самій хліб заробляти, ну, тоді ще сюди-туди. А тепер — на чорта мені це здалося? Хіба я їсти-пити не маю, чи як? Пхе! Тільки пальцем кивну, всякий побіжить ще й слід обнюхуватиме…
Окс. Ів. (улесливо). — А як-же, а як-же. (Непомітно цілує їй руку).
Соф. Єлп. — Тільки мені тепер це не потрібно. На чорта!? Любов мирна і тихе родинне життя, — ось у чому щастя!
Окс. Ів. (зітхаючи) — Да…
Соф. Єлп. (зиркнувши на нього) — Чого так тяжко?
Окс. Ів. — Так щось на душі неспокійно.
Соф. Єлп. (дивиться на нього пильно). — А ти наводив справки, що я тебе прохала, про податковий лист?
Окс. Ів. (спохватившись). — Ах да! Наводив, наводив. А як-же.
Соф. Єлп. — Ну?
Окс. Ів. — Там вони аж на двадцять процентів збільшили.
Соф. Єлп. — Ну що: — не говорила я тобі? От иродові душі! Останню сорочку готові здерти. А ти мені — „не може бути, не може бути“… Бачиш, як не може бути! От і довіряйся твоїм державним (призирливо) податчикам… (подумавши) собаччикам!..
Окс. Ів. (розводить руками) — Да! Порахували твою крамницю по другому розряду, тоді, як вона має бути по третьому.
Соф. Єлп. — Ну, що ти скажеш! Я-ж усе геть чисто, крім пустякової там галантереї, в підвалі сховала, як контроль приходив. І от тобі! Ще й обідом його, мерзотника, вгощала. А він?.. І жди після цього од людей справедливости!..
Окс. Ів. — Та де там!..
Соф. Єлп. — Ну, а ти-ж все вже там тепер полагодив?
Окс. Ів. — А як-же! Все, як слід. Гаразд.
Соф. Єлп. — Ну слава богу! Спасибі тобі, карамелька ти моя ананасна… (Усміхається, маже його рукою по виду).
Окс. Ів. (цілує їй руку). — Хі-хі-хі…
Соф. Єлп. (згадала, лізе до кешені в другій спідниці). — От… шоколаду… захопила з собою… на всякий случай…
Окс. Ів. (Озирається схвильований. Притримує її руки). — Ну, що ти? що ти? Незручно.. Побачуть…
Соф. Єлп. — Та хто там побачить! А як і побачуть, то що?
Окс. Ів. — Ну, що ти? — незручно… Можна-ж тут узяти (шукає очима офіціянта). Слухайте! Дайте там плитку шоколаду.
Оф. — Якого прикажете: — „молочний“, „туріст“…
Соф. Єлп. — „Міньон“.
Оф. — Прошу дуже. (Подає).
З правого боку чути голоси : 1) — „Товариш редактор! Товариш редактор“!… 2) — „Да, да. Драстуйте! Завтра в прийомні години з одинадцяти до двох“… — З останніми словами вбігає редактор. Його на виході хапає за поли поет.
Поет — Та почекайте, будь ласка!Ред. — Ну, я-ж сказав! Мені ніколи. Завтра в прийомні години…
Поет (не випускаючи, простягає руку). — Драстуйте!
Ред. (Дивиться на руку). — Да! До побачення… (Хоче бити. Поет його зупиняє).
Поет — Я на одну хвилинку. Драстуйте.
Ред. — Фу!.. Драстуйте. А далі що?
Поет — Я член спілки письменників — „Граблі“.
Ред. — У-у-у!…
Поет — Ось мій членський квиток. (Показує).
Ред. — А-а-а!..
Поет — Вірші ось. Привіз.
Ред. — Возом, чи потягом?
Поет — До станції возом, а там потягом.
Ред. — Ну, так привозьте завтра! Почитаємо. (Біжить. Поет затримує).
Поет — Та тут на півгодини всього діла.
Ред. — О-о-о!.. (втирає чоло хусткою, скидає піджака. Сідає). Води!..
Оф. — Сітро, лімонад, клюквенний, нарзан, єсентуки, номер 17, 20?..
Ред. (здивовано) — Що?!
Оф. — Сітро, лімонад, клюквенний, нарзан, єсентуки?..
Ред. — Во-о-ди!!
Оф. — Звичайної води?
Ред. — Да.
Оф. (згори) — Це, товаришу, і дома можете напитись.Ред. — Фу!! Давай нарзан.
Оф. — Сію мінуту. (Подає).
Поет (розгортає зшитки радісно). — Я тут приніс де-що.
Ред. — Де-що?
Поет — Ага. Ну, так от треба це вмістить.
Ред. — Вмістить? (П'є)
Поет — Обов'язково. Чудесні вірші.
Ред. — Чудесні?
Поет — У нас всі дома сміялись дуже, як читав.
Ред. — Сміялись?
Поет — Еге. Так от.
Ред. — Ну, а як же у вас там з посівами, з яриною?
Поет — З яриною… Да, знаєте, чудесно в одного поета сказано: „У мене коні як вогоні, ярновки повні закроми“.
Ред. — Чудесно?
Поет — Чудесно. Правда, він, знаєте, трохи якийсь солоденький цей поет. А от у мене мова соковита, барвиста.
Ред. — Соковита, кажете?
Поет — Соковита. Наші хлопці кажуть, що з моїх віршів сік так і капає, аж тече…
Ред. — А ви гуси пасли коли-небудь?
Поет (зрадів) — А як-же! Ну що ви право: — щоб я та гусей не пас!
Ред. — Ну, й як же воно: — пишуться тоді вірші?
Поет. — У-у-у!.. Здорово! — куди твоє діло.Ред. - А-а… А що-ж воно: - часу ото - багато, чи - талант?
Поет. - Та як вам сказать? Так, що більше талант!
Ред. - Талант?
Поет. - Да. От я, наприклад. Всі так кругом і говорили: ну до чого воно здатне це „ніщо“?
Ред. - „Ніщо“?..
Поет. - Еге-ж. Я, тоб-то. А тепер-о! (Показує на зшитки).
Ред. - А скажіть, як ви думаєте: - чи писали-б поети стільки віршів, коли-б гусей не пасли.
Поет. - Як вам сказать, думаю, що ні!
Ред. - Виходить, що єдиний порятунок для поезії, це - гуси?
Поет (роздумує, потім раптом). - А виходить, матері його ковінька, що так! Хе!.. Дивись ти…
Ред. - Одним словом, колись гуси Рим спасли, а тепер спасають поезію?
Поет (радісно) - Во! Ну-да. В самий центер! (сміются).
Ред. - Ну, а з прозою-ж як у вас?
Поет - Е-е… Проза та, стерва, заковириста. Там на гусях не поїдеш. Вона більше на печі витанцьовується. Зімою, значить.
Ред. - Зімою?
Поет — Ну да. Літом її трудно взять. А я от пробував, пробував і зімою — та кинув. Зате вірші — будь ласка! Я ось вам почитаю. Це у мене все серйозні. А то є ще чудернацькі. Ті — потім.
Ред. — Потім?Поет — Да. Ті — на закуску.
Ред. (благаюче обличчя) — А може на завтра одкладем?
Поет — Нє-є-є. Не можна. Це-ж цікаво.
Ред. (позіхає) — Цікаво?
Поет — Да. А завтра ще.
Ред. — Ще?
Поет — Ну да. Не все разом. Харошого понемножку. Ну — от! (Вибирає зшиток). Тут у мене революційні. І про крицю тут, і про все.
Ред. — А може все таки почекаємо до завтра?
Поет — Ну, що ви! Як же можна!?
Ред. — Ага. Ну може вип'єте води? (Пропонує).
Поет — Ні, спасибі. Не хочу. Ну?..
Ред. — А ви знаєте, що то за будинок там будується?
Поет — Е, що там з будинком! Слухайте.
Ред. (робить хитрий вигляд, бере в руки піджак) — Гаразд. Ви тут посидьте, я зараз вибіжу, папірос куплю і назад.
Поет — Ну, як вам не соромно думати про папіроси, коли тут, можна сказать, така важлива справа. З папіросами ще встигнете. (Садовить назад) Ну, от! Починаю. (Готується відповідно читати. Редактор знеможено і покірно вмощується слухати):Ми зростали в червоних огнях
І не раз убачали ми смерть.
Не відомий нам смуток і жах
Ми йдемо неупинно вперед. (Всі сміються).
Поет (Дивиться, неймовірно здивований) — Як ви вгадали? Цього-ж вірша ніде не друковано!
Ред. — Хе! Кепський би з мене був редактор, коли-б я, послухавши вірша спочатку, не знав, що буде в кінці!
Поет — Да?
Ред. — Звичайно. А потім всі талановиті вірші, я їх, можна сказать, наскрізь бачу! За рік вперед можу (виразно) спророкувати! (Всі сміються).
Поет — Та невже?!
Ред. — Факт!
Поет — Так це-ж просто провокація получається.
Ред. — Не провокація, а, так сказать, пророкація!.. Так, що далі можете вже не читати. Ясно-ж уже, що вірш талановитий. І навіть більше того: — дуже талановитий. Можливо навіть занадто.
Поет (радіючи) — Да? Хм! Ви — чудесний редактор!!
Ред. — О да, можете бути певні.
Поет (спохватившись) — Ну, а ось, цей?..
Ред. — Та вони — всі мабуть такі?!.
Поет — Е ні, це зовсім, зовсім в иншому… е-е-е… жанрі.
Ред. — Ах, жанрі!?.
Поет — Еге. Ну, починаю: —Не можна повернуть історії карусєль,
Як сказав Жан Жак Русєль…
Всі сміються. Поет теж вдоволений винаходом записує його собі. Редактор після слова «колесо» непомітно втікає.
Поет (озирнувшись і не побачивши редактора) — Що?.. От сукин син! (збирає зшитки) — Треба наганять, а то ще втече… (Вибігає. Потім через деякий час з'являється з редактором на тротуарі, насилуючи його волю читанням віршів. Так і ходять увесь час, проходючи по тротуарі, зникаючи, з'являючись у сквері, зникаючи знов і т. д.).
Соф. Єлп. (всі регочуть) — Оце так карусєль! І вродиться-ж оттаке: — хоч сядь та й плач!
Окс. Ів. — Да! Парень… (Показує на голову) з блискавкою. Вірші пише.
Соф. Єлп. — Рехнувся. І, здається, безнадійно!
Оф. — Да. Подай, боже, меду, а куті я й сам дістану (Всі сміються).
Соф. Єлп. — Ху, хай йому… (Подивившись серйозно на офіціянта) — Ну, так коли-ж?!
Окс. Ів. — Що?
Соф. Єлп. — Скажеш!
Окс. Ів. (безтурботно) — Та вона-ж знає
Соф. Єлп. (здивовано) — Уже?!
Окс. Ів. (підморгує) — Ну, ще в той день. Хі-хі…
Соф. Єлп. — Що?
Окс. Ів. — Та коли ти вперше прийшла.
Соф. Єлп. (не розуміючи) — Хто знає?..Окс. Ів. — Та Катерина Івановна, жінка.
Соф. Єлп. — Що знає?..
Окс. Ів. — Що за П'єра ти заміж виходиш!
Соф. Єлп. — Тю! — на тебе прицюцькуватий. Ти що?.. (Показує в бік, де вірші читали). Теж рехнувся?..
Окс. Ів. — А ти про що?
Соф. Єлп. — Та ми-ж… Про загс…
Окс. Ів. — Ну, про загс-же, про загс. От підете, запишетесь і — вже! Я не заперечую, ні! Все вже полагоджено. От тільки аби там Катя з Сімонцевими і — все гаразд.
Соф. Єлп. (несамовито) — Ах ти-ж розпутнику, старий, пранцюватий, болячка тобі в пуп! Так ти що?! Глумиться над беззахисною женщиною? Що-ж ти думаєш: — покрутив, повертів зі мною а тепер хочеш на шию мені повісити оте своє барахло?!.
Окс. Ів. — Яке барахло? Що за барахло? Що ти репетуєш?
Соф. Єлп. — Як, яке барахло? А синочка твого слинявого, П'єра твого пришелепуватого.
Окс. Ів. — Він — не пришелепуватий, він — дворянин!
Соф. Єлп. — Чхать я хотіла на ваше дворянство голоштанне! Мені потрібний ти!
Окс. Ів. — Я?..
Соф. Єлп. — Да!
Окс. Ів. — Ну, що за каприз!.. Будь ласка, бери мене, але-ж у мене жінка, діти. Не можу-ж я.Соф. Єлп. — Що не можу? А жити зо мною — можу? А спати зо мною — можу?
Окс. Ів. — Ну, скільки-ж я там спав? Раз, чи двічі.
Соф. Єлп. — Двічі?! Так тобі мало?..
Окс. Ів. — Ну, при чому тут: — мало, чи багато!
Соф. Єлп. — Як при чому?! А я кажу, що при чому!
Окс. Ів. — Та не може бути?
Соф. Єлп. — Факт!
Окс. Ів. — Факт?
Соф. Єлп. — Факт ще й з плюсом!
Окс. Ів. — Ой-ой-ой! Так що ж це таке? Аліменти?!
Соф. Єлп. — Нє, голубчику, на аліментах не виїдеш! Я тобі таку карусєлю встрою, що аж чортам тошно буде!
Окс. Ів. (серйозно, спокійно) — Що ти хочеш?..
Соф. Єлп. — Тебе, чорта ритого!
Окс. Ів. — На віщо я тобі здався? П'єр же зовсім молодий і взагалі-ж є, скільки хоч, молодих людей!
Соф. Єлп. — Подавися ними сам! У мене — по горло.
Окс. Ів. — Одначе, я все-ж не розумію: — кого тобі треба?
Соф. Єлп. — Кого?!
Окс. Ів. — Да!
Соф. Єлп. — Кого?!Окс. Ів. — Ну-да!
Соф. Єлп. (виразно) — Податного інспектора!..
Окс. Ів. (рішуче) — У-ух, ти-ж каналія! Так ти-ж що: — під радянську владу підкоп ведеш? У щель залазиш?! Ах, ти-ж тля непманська! Та я…
Соф. Єлп. — Ша-ша-ша… Не на таку наскочив. Ми таких циндриків бачили.
Окс. Ів. (зірвавшись з тону) — Бачили?..
Соф. Єлп. — Не тільки бачили, а й в руках держали.
Окс. Ів. (поміркувавши) — Хоч третину спецставки?..
Соф. Єлп. — Кинь дурня накручувати!
Окс. Ів. — Ну, а що?..
Соф. Єлп. — Тебе!
Окс. Ів. — Таки мене?..
Соф. Єлп. — Тебе!
Окс. Ів. — Ну, ти-ж розумієш, я з великою охотою, але-ж не можу.
Соф. Єлп. (грізно) — Не можеш?!
Окс. Ів. — Тс-с-с… Не гарячись. Ось треба заплатити. Слухайте, скільки там?..
Оф. — Руп з копійками!..
Окс. Ів. — Ось два! (той бере прибирає, йде) — Ну?
Соф. Єлп. — Ну?!
Окс. Ів. — Слухай. Ти-ж не яка-небудь. Ти-ж розумієш, — не можу!
Соф. Єлп. (грізно) — Не можеш?!
Окс. Ів. — Ну, не можу.Соф. Єлп. — Е, що там панькатись! — (Робить істерику) — Кар-р-а-ул! Безобразіє! Скандал! Все пропало!..
Окс. Ів. Ну, що ти робиш?.. (Хоче затулити їй рота. Вона ще дужче).
Соф. Єлп. — Ай, ай караул!
Окс. Ів. — (Кидає її) — Ну, що за женщина невихована!.. (Відходить. Софія Єлпідіфоровна репетує. Чути свисток міліціонера. Збігаються люди, редактор з поетом, міліціонер. Софія Єлпідіфоровна, почувши, що збігаються, — затихає).
Всі. (різно) — Що таке? Що трапилось? В чім річ? (Іде міліціонер. Всі затихають).
Міліціонер (підходить до неї офіціяльно) — Що?
Соф. Єлп. (лаконічно) — Честь!
Міл. — Яка честь?
Соф. Єлп. — Чесної женщини.
Міл. — Чия?
Соф. Єлп. — Моя.
Міл. — Ну?
Соф. Єлп. — Пропала!
Міл. — Де пропала?
Соф. Єлп. — Там. (показує, не дивлячись, назад себе, де стоїть Оксен Іванович. Міліціонер дивиться на всі боки, за ним повертає голову і Оксен Іванович, ніби нічого не розуміючи. Міліціонер здивовано здвигає плечима, дивлячись на Окс. Івановича).
Міл. — Нічого не бачу.
Соф. Єлп. (Обертається, тиче пальцем у Оксена Івановича) — Він!Міл. (до Оксена Івановича). — Ви?
Окс. Ів. (мотає головою). — Понятія не маю.
Соф. Єлп. — А-а… так, ти ще й понятія не маєш, риба ти лопанська!.. А жив зі мною хто?… А прижив зі мною хто? Га! Не ти?
Окс. Ів. (дивиться на міліціонера). — Просто таки понятія не маю. (Розводить руками). — Ну, що скажете? Це-ж просто дивний якийсь… екземпляр.
Соф. Єлп. — А, так я ще й екземпляр?! (звертаючись до всіх). — Ну, це вже… я прямо таки не знаю… це вже прямо… (Спадає з тону) якийсь курйоз!..
Міл. — Нічого, мадамочка! — судом все, як полагається, по закону.
Соф. Єлп. (скаженіє). — Постой же ти, шкура барабанська! Я тебе провчу. (Оксен Іванович потихеньку вислизає вліво). Я тобі покажу, де раки зимують!
Міл. — Не турбуйтесь. Все буде гаразд. Навіщо нерви псувать? Тихо, мирно, подайте в суд, там все честь-честю розберуть, присудять вам, скільки полагається, аліментів і на тому — кришка.
Соф. Єлп. — Які аліменти?.. Яка кришка?.. Я його падлєца заставлю жениться. На чорта мені його аліменти?!
Міл. — Е, ні. Це ви вже, мадамочка, напрасно. Жениться тепер нікого не можна заставить. Це вже минулось.
Соф. Єлп. — Як так?Міл. — А так. Тепер всякий вольний громадянин. Хоч там, — живи з ким хоч! А попався, — пожалуйте аліменти… А нащот жениться заставити, — ніхто не може.
Соф. Єлп. — Не може?
Міл. — Ні! Тепер з цим ділом, слава богу, вже покончили.
Соф. Єлп. — А на віщо-ж я лемент такий счинила?
Міл. — По ошибки, виходить. Ну, з тим наше вам, бувайте… Громадяне! — розходьтесь. Нічого нема. Вже кончилось. (Виходить, розходяться. Поет, що ввесь час тримає за полу вже зовсім знесиленого редактора, щоб той не втік, — потихеньку підходить ззаду до Софії Єлпідіфоровни, що, діставши з кишені шоколад, замислено жує).
Поет (співчутливо). — Ух, скільки-ж їх тепер розвелось оцих знущателів женського серця!..
Соф. Єлп. (зітхає). — Ох! — і всяк на честь твою зазіхає…
Поет — Да!. Ну, а як же у вас воно сталося?.
Соф. Єлп. — Та як?.. Можна сказать, ні з того, ні з сього… (фантазує). Півроку він за мною теліпався. А я й не знала. Потім якось познайомився. Ну, там се — те, п'яте — десяте, одним словом, скаламутив він мене вдризг. Але я й виду не подаю. Півтора роки він за мною побивався. Я ні-ні. Коли якось одного разу бере так ніжно-ніжно мене за руку, дивиться мені в вічі і так тихо-тихо каже. „Будь моєю“, та в ручку мене чмок… Ну, в мені тут все і пішло вверх дном. І так мені раптом стало — уесесерно, уесесерно на душі.
Поет — Ге-ге-ге… Уесесерно!..
Соф. Єлп. (озирнувшись, схоплюється, раптом оскаженіла) — О-о-о!.. Згори — вітер, з долу — дим, драстуй, милий господін… Ти якого хріна тут в чуже діло носа соваєш?. Га?!
Поет (злякано). — Я… Поінтересуваться…
Соф. Єлп. (перекривляє) — Поінтересуваться!.. Ах ти-ж, прахвост поетічеський!..
Поет — Що?
Соф. Єлп. (грізно наступаючи). — Що?!
Поет — Слухайте, тьотю, ви не дуже, а то поприще…
Оф. (заохочує) — Та що ви на нього дивитесь: — дзонціком, дзонціком його…
Соф. Єлп. — Що поприще?! Кому поприще?!
Поет — Вам!
Соф. Єлп. — Ах, ти-ж, ффуліган!.. Ось я тобі поприщу… (Б'є його зонтиком, той тікає, вона за ним. Поет вибігає. Софія Єлпідіфоровна одхекується. Сідає), Фу!.. хоч тут серце трохи зірвала…
Редактор мовчазно спостерігає всю цю сцену. Коли Софія Єлпідіфоровна сідає на місце, він раптом зрозумів, що звільнився від поета. Випрямляється, поправляє піджак, веселішає, запалює цигарку і гордо виходе. Але на виходить раптом щось згадує, повертається, підходить до Софії Єлпідіфоровни, вклоняється їй.
Ред. — Мерсі.
Соф. Єлп. (жеманно). — Ну що ви? що ви?.. (Протягає йому руку, він стискає).Ред. — Дуже дякую.
Соф. Єлп. — Ну, нема за що!.. (Вся залюблена в нього. Редактор урочисто виходить, на виході ще раз знімає капелюха і вдячно кланяється. Софія Єлпідіфоровна посилає йому рукою поцілунка. Далі говорить мрійно). — Ах, який сімпатічний молодий чоловік…
З лівого боку по тротуару біжить Оксен Іванович. За ним гониться Катерина Івановна. Хапає його за полу й зупиняє. Показує жестом, що треба йти в сквер і що туди прийде хтось, зліва. Він жестом доводить, що йому туди йти не можна, запрошує до дому. Ввесь час так перемовляються. Оксен Іванович хоче тікати. Катерина Івановна його ловить. Нарешті, загубивши терпець, Катерина Івановна хапає його за праву руку, скидає його собі на плече і несе вліво. Вносить зліва і спускає на лавку справа.
Кат. Ів. — Ху! — от одоробло на мою голову.
Окс. Ів. (жестами благає, щоб мовчала або говорила тихше).
Кат. Ів. — Ну що це таке, я питаю? Га?. Чи ти з глузду з'їхав?
Окс. Ів. (позираючи в бік Софії Єлпідіфоровни, притишено). — Та нічо, нічо.
Кат. Ів. — Ну, що нічо?.. Ну, що ти собі думаєш? Такий день, господи. Тут судьба, можна сказать, рішається, а його гедзь якийсь укусив!..
Окс. Ів. — Тс-с-с… Нічого. Все гаразд. Який там гедзь!?.
Кат. Ів. (сердито). — Ну, а що-ж ти мені все фиглі-миглі перед очима робиш? Що ти на мене туман наводиш, — питаю я тебе?..Окс. Ів. — Ну, заспокійся. Нічого не трапилось. Тільки не репетуй, будь ласка.
Кат. Ів. — Та як не репетуй! Як же не репетуй, коли жили ти з мене вимотав. Ніг під собою вже не чую. Де ти пропадав оце, я тебе питаю?..
Окс. Ів. — Ну — де? — звісно де!
Кат. Ів. — Де-ж звісно? Тебе-ж у Горпини Степановни не було. Я оце звідти.
Окс. Ів. — Не було?
Кат. Ів. — Ну, що ти з ним робитимеш на світі божому!.. Та очуняйся ти, чухандра нещасна! Що тебе телеграфним стовбом по голові дзенькнуло, чи що?..
Окс. Ів. (рішуче). — Гірше!
Кат. Ів. — Що таке?
Окс. Ів. — Гірше, гірше й гірше!
Кат. Ів. — Та що-ж?
Окс. Ів. — Трамвай переїхав.
Кат. Ів. — Де?
Окс. Ів. — На Пушкинській.
Кат. Ів. — Кого переїхав?
Окс. Ів. — Жінку одну.
Кат. Ів. (з серцем) — Тьфу! — ти, нечиста сила.
Окс. Ів. — Ну-от! Переїхав. Там міліція, протокол, мене за свідка потягли в часть. Ну і — вже. Спізнився.
Кат. Ів. (Недовірливо). — О-о-ох, брехло ти старе, та ще й неумите!..
Окс. Ів. — Ну от. Тут нещастя, а вона з своїми бабськими ревнощами! (Бере її, щоб вести, пози- раючи на Софію Єлпідіфоровну, що сидить до них спиною). От ходім в часть, сама прочитаєш і дізнаєшся…
Кат. Ів. — Геть! — не до часті мені тепер. Діло треба кінчать.
Окс. Ів. — Та тихше. Яке діло?
Кат. Ів. — Оце тільки од Горпини Степановни. Вона зараз прийде сюди з Колею. П'єр побіг за Катрусею. Все вже поладнали. Сьогодні й заручини. Катя влюбилася в нього.
Окс. Ів. — У кого?
Кат. Ів. — Та в Колю-ж!
Окс. Ів. — Що ти?
Кат. Ів. — Да. Просто по вуха втюрилась. А як дізнались: — П'єр украв у неї оцього зшитка, а тут все й написано. От хитрулька!.. — чисто в матір пішла. Пригадуєш, як тебе обставила.
Окс. Ів. — Да, можна сказать, облапошила… (Спохватившись). Тю! що я?! Да-да… Ну, а що-ж за зшиток?..
Кат. Ів. — Та-о! Вірші тут.
Окс. Ів. — Вірші?
Кат. Ів. — Ну-да!
Окс. Ів. — Які вірші?
Кат. Ів. — Та про це-ж саме.
Окс. Ів. — А немає там про Руселя?
Кат. Ів. — Якого Руселя?
Окс. Ів. — Та про Жан-Жак-Русо.
Кат. Ів. — Ні, тут тільки про любов.
Окс. Ів. — Ах, про любов!..Кат. Ів. — Ну — да!
Окс. Ів. (про себе), Слава тобі, господи, може хоч одно діло склеється, коли друге — репнуло!
Кат. Ів. — Що репнуло? Що таке?..
Окс. Ів. — Та то я кажу: — дай боже, довголітнього життя новобрачним, коли наше з тобою вже репнуло! (Обоє сміються. Софія Єлпідіфоровна, почувши, обернулася, дивиться на них. Її помічає Катерина Івановна. Надходить трохи до неї і привітливо кланяється).
Кат. Ів. — Добридень! (Та демонстративно одвертається. Катерина Івановна розгубилась) — Що таке?..
Окс. Ів. (увесь час намагається бути непомітним) — Та то… нерви!
Кат. Ів. — Які нерви?
Окс. Ів. — Ну, знаєш, у них завжди так.
Кат. Ів. — У кого, в них?
Окс. Ів. — Та в таких женщин.
Кат. Ів. — В яких таких?
Окс. Ів. — Ну, що заміж хочуть вийти, а воно… той…
Кат. Ів. — А я-ж їй що хіба?..
Окс. Ів. — Ну, як-же, чудачка: — свекрухою будеш!.. (Зліва входять Сімонцеви).
Кат. Ів. — Ну так що?..
Окс. Ів. — Ну як же!.. (Побачивши Сімонцевих) А ось і наші!.. (Підводяться, зустрічають, здоровкаються).
Кат. Ів. — А ми вас тут чекаємо, чекаємо…Сім. — Та забарились. Колінька по дорозі забігав купить мармеладу, шоколаду і пундиків там всяких.
Коля (в руках пакунки і коробки) — Ось самий справжній держкондтрест! (До Катерини Івановни і Оксена Івановича) Прошу, вгощайтесь!..
Кат. Ів. — Та що ти?! — дякую. (Многозначно). Це-ж хіба для нас? — Дай, я тебе, синочку, хоч поцілую. (Цілує. Коля радий).
Сім. — Колінька, сядь, синочок, тут!.. (Цілує його, гладить по голові) — Ну, а Катрусінька-ж ваша де?..
Кат. Ів. — Та зараз буде. П'єр побіг за нею. От чекаємо. Воно-б і не годилося так, можна сказать, на роздоріжжі, та вже хай! Бо одного збереш, другого — немає. А тут — вже всі. От тільки — П'єр і Катруся… Та воно й година сьогодні така хороша. На свіжому повітрі легше якось. Потім підем всі разом.
Сім. — Еге-ж, еге. Хоч посидіть, полюбуваться, бо — недовго вже й смерть стане за плечима.
Кат. Ів. — Ну, що ви, хай бог милує!
Сім. — Та воно-ж так: — коли їх женеш, заміж видаєш, — то сам про смерть думаєш.
Кат. Ів. (жартуючи) — Е, що там? — ще побрикаємося. (Всі сміються. Вбігає засапавшись П'єр і стає, як вкопаний) — Ну?!.
П'єр. — Зараз буде! (Вклоняється всім. Потім обводе всіх очима, когось шукає).
Катер. Ів. — Де-ж вона так бариться?..П'єр (машинально) — Зараз… (До Катерини Івановни) А-а-а…
Кат. Ів. — Що таке?..
П'єр — Нічо. (Побачив Софію Єлпідіфоровну).
Кат. Ів. (Зітхаючи) — Охо-хо-хо!.. Так, що здаваться рано: — ще побрикаємось!..
Сім. — Та воно… (Заминається, до Колі) — Піди он подивись, як гарно сонечко на будинкові вилискує!.. (Цілує його, відпихає. Коля йде. Вона схиляється на вухо до Катерини Івановни і щось їй шепоче. Сміються. Знов шепочуться. Далі втягують в компанію і Оксена Івановича. П'єр рушає до Софії Єлпідіфоровни. Ніяк не зважиться підійти. Робить всякі міни. Далі підходить галантно, залюблено. Софія Єлпідіфоровна у відповідь на його залицяння скручує мовчки чотирі дулі і тиче йому під ніс. П'єр здивовано відходить і звертається до Катерини Івановни).
П'єр. — Маман!
Кат. Ів. — Що, синочку?..
П'єр — Я не розумію..
Кат. Ів. — Що таке?
П'єр. (відкликає її) — Я підійшов до неї (показує на Софію Єлпідіфоровну), — а вона мені дулю…
Кат. Ів. (збентежено) — Що таке?!.
П'єр. — Дулю!
Кат. Ів. — Дулю?!
П'єр. — Ну-да!
Кат. Ів. (Ввічливо до Сімонцевої. Потім до Оксена Івановича діловито) — Вибачте, у нас тут своє домашнє… Слухай, Оксен Іванович! — айди-на но хвилинку.
Окс. Ів. (підходе стурбований) — Що таке?..
Кат. Ів. — Скажи мені, Оксене Івановичу, що це воно в світі діється?..
Окс. Ів. — А що таке?
Кат. Ів. — Я до неї (показує) драствуй, вона до мене — задом; він до неї — з ласкою, а вона йому — дулю!
Окс. Ів. — Дулю!
П'єр — Чотирі дулі!
Окс. Ів. — А-а-а… Ну, я-ж тобі вже казав: — нерви!
Кат. Ів. — Та які нерви? що нерви? з чого нерви?
Окс. Ів. — Ну, знаєш, буває так… (Не знає, що казати).
Кат. Ів. — Що буває? Але-ж дулю?!
Окс. Ів. — Ну, дулю! Ну так що?
Кат. Ів. — Як, так що? Це — образа!
Кат. Ів. — Як, що поробиш?! Хіба ми їй поперек горла стали?..
Окс. Ів. — Що-ж поробиш?
Окс. Ів. — При чому тут поперек горла! (Вигадує) — Просто нещастя в людини.
Кат. Ів. і П'єр — Як, нещастя?!
Окс. Ів. — А так. Умер!
Кат. Ів. і П'єр — Хто вмер?..
Окс. Ів. — Її… милий! Чоловік.
Кат. Ів. і П'єр — Чоловік?Окс. Ів. — То єсть, ні! Що це я сплутав. Не чоловік, ні, ні! А-а… Брат! Да… брат! милий брат умер!
Кат. Ів. і П'єр. - Брат?
Окс. Ів. — Еге.
Кат. Ів. — Ну так що?!
Окс. Ів. — Ну, от тепер вона заміж не може вийти цілий рік. Да.
Кат. Ів. — Заміж не може?!
Окс. Ів. — Не може. Ніяк не може. Ніяк…
П'єр (щось надумавши, голосно) — Але-ж, папа! — Скільки на світі братів і сестер умирає, так що-ж це: і… жениться не можна?!.
Окс. Ів. — Ну, який ти, П'єр, чудак! — Зрозумій: — умер її рідний брат, а вона женщина… Релігіозна!.. О!..
Кат. Ів. і П'єр. — Ре-лі-гіозна?!.
Окс. Ів. — Да… (Всі дивляться в бік Софії Єлпідіфоровни. Софія Єлпідіфоровна мане пальцем офіціянта, той підходить, вона йому щось шепоче на вухо, він киває головою. Вона підводиться. Він, підтримуючи її під руку, виводить через кафе. Потім повертається і кличе пальцем Оксена Івановича. Той підходить).
Оф. — Прохали вам передати: — хай йому, кажуть, чорт!.. Нехай приходить в четвер.
Окс. Ів. — В четвер?!. А в якій годині, не сказала?..
Оф. — Ні. Тільки, кажуть, в четвер.
Окс. Ів. (бадьориться) — Аа-а… так би й давно!.. Дякую.Оксен Іванович хоче йти до своїх, коли зліва виходить божевільний в блискучому кумедному генеральському вбранні. Іде повільно, повторюючи ввесь час: «Мухи во, мухи во!». Тикає в повітрі пальцем, ніби бачить їх. Иноді — ніби ловить мух. Всі здивовано дивляться на нього. Потім один на одного. Далі Оксен Іванович запитливо дивиться на офіціянта. Той показує пальцем біля лоба, що мовляв, — божевільний. Оксен Іванович цей знак передає иншим, коли доходить до П'єра, той підхіхікує. Нарешті, божевільний підходить до П'єра, дивиться на нього ловить у нього на носі муху. П'єр зляканий
Божевільний (Дивлячись пильно на П'єра, грізно) — Парад алле!!. Суккини сини!!. Пропала Росія!!. (Потім бачить муху, ловить її. Відходе зі словами „мухи во!..“. Ловить муху, сідає на підлозі, розглядає її мовчки. Далі ввесь час спостерігає, що робиться навколо. З правого боку вбігає Катя, за нею Стера. Всі радіють. Особливо Коля, що вже готує свої пакунки).
Всі — Нарешті!.
Катя — Що, нарешті?..
Коля — Та дочекались!..
Катя (зиркнувши на всіх, до Катерини Івановни) — Да, я оце забігла, щоб зовсім…
Кат. Ів. (перериваючи) — Та ну-да-ж, ну-да!. зовсім же, зовсім… Ми тут і так чекаємо, чекаємо…
Катя — Не треба було чекати. Я все одно до дому-б забігла.
Кат. Ів. — Та звісно! — А як-же дім свій рідний минати!.. Але-ж і ми тут зараз усі… (Катя робить здивовану міну) Всі вже знають…Катя — Знають? Звідки? Я ж тільки що з редакції…
Кат. Ів. (хитро) — Та вже знаємо, знаємо… Можеш не говорити. А то чого-б ото ми тут зібрались!?.
Коля — Да!.. (Регоче. Инші підтримують. Катя дивиться підозріло) —
Катя — Що знаєте?..
Кат. Ів. — Та, звісно, що!.. Ич яка хитрулька!.. Рідну матір — і ту, можна сказать, кругом пальця обвела. Е, та що там говорить! За це тепер не гудять. Аби все гаразд було (звертається до всіх) — А в наш час, хіба не було всяких примх?! Ого, ще й як!.. У нас тоді мода була на свободну любов із студентами. Да!.. Сама грішила. Грішила, люде добрі. От нікому не казала, навіть йому (вказуючи на Оксена Івановича), що під єпітрахіллю з ним була, — і то не казала. А от в такий день скажу: — грішила, грішила…
Катя — Ну?!
Кат. Ів. — Ну й ну!. Та що там довго баляси точить!. Вірші тоже штука не погана, а особливо, коли в серці любов, а в душі — благодать.
Катя — Які вірші?..
Кат. Ів. — Та які-ж, Катрусенько, донечко моя! Ці-ж самі. Любовні. Твої.
Катя — Що?!
Кат. Ів. (хитро) — Ну, там, — де ти пишеш про любов, про красунця свого..
Катя. — Що?! Як ви смієте?! Украли! Де вони?!?Кат. Ів. — Та не соромся, дитино моя, ну, знаємо вже, хто…
Катя — Що таке?! Хто?
Кат. Ів. (показуючи на Колю) — Та ось же!
Коля (наперед) — Я!..
Катя. (До Колі) — Тьфу!!.
Коля. (коробки падають йому з рук) — Що?..
Катя. — Де мій зшиток?.. Хто взяв?.. Тут ніколи, забігла попрощатись, тільки що на роботу поступила, а ви тут знов зі своїми глупостями. Де зшиток?!.
Окс. Ів. (рішуче іде до Катерини Івановни) — Дай!.. (Бере зшиток, до Катерини Івановни) — Де тут?..
П'єр. — Ось! А з Інтернаціоналом, то на другому боці…
Стера (до Каті) — Ка-ка-катя, хо-хо-дім.
Катя. — Зараз. Почекай.
Окс. Ів. (до Каті притишено, серйозно) — Ти мені скажи, — оце, про красунця з інтернаціоналом, ти кому писала?..
Катя. — Ха-ха-ха!.. Так ви подумали, що це (показуючи на Колю) йому?.. Ха-ха-ха… Правда, ці вірші невдалі, їх забракували, але я ніколи не думала, щоб хтось у них міг пізнати отакого дурачка, як цей!… Ха-ха-ха…
Всі — А хто?
Катя (показуючи рукою) — Он!.. (Всі обертаються)
Всі. — Де?Катя — Будинок!
Всі. — Будинок?!.
Катя (піднесено) — Оця велетенська, монументальна будівля, що її на своїх м'язах виносе вгору робочий люд! Її повинні оспівати великі поети нашого часу. І вони її, — прийде час, — оспівають! А я?! Ха!.. Хай вибачать мені, що я своїми мізерними силами була зважилась на це!.. Ну що-ж?.. (переходить в жартовливий тон) — все це є не більше як тільки… справедлива оцінка мого… (ляскає пальцями) — талану! (Вириває зшиток) — Прощайте, груші квашені! Не згадуйте лихом. Ходім. (Катя й Стера вибігають. Всі у відповідних позах стоять розгублено).
Оф. (Порушує тишу, говорячи, ніби з собою) — Щоб молоді дівчата любили молодих хлопців, — бачив. Щоб молоді дівчата любили семидесятилітніх старичків, — бачив. Щоб молоді дівчата любили кошенят там, чи цуценят, — теж бачив… Але, щоб молоді дівчата, та любили будинки… та не тільки любили, а ще й вірші їм писали, — от накажи мене бог, — уперше чую!..
П'єр — Але-ж це не любов. Це-ж просто якась… будівельна пропаганда!?.
Коля (рішуче, демонстративно виходить наперед, виймає з лівої бокової кешені піджака і розгортає панталони. Шпурляє їх в обличчя Катерини Івановни) — Це, мамаша, називається: — чотирі з боку ваших… нєт!..
П'єр (відгуком) — Нет!Кат. Ів. (дерев'яно сідає на лавку, говорить стиснуто) — Печінка… (Сімонцева і Коля тимчасом лагодяться йти, аж раптом за парканом спів. Всі слухають).
Хор. —
Наш паровоз вперед летить.
В Комуні остановка.
Немає иншої путі.
В руках у нас винтовка.
Наш паровоз вперед летить.
В Комуні остановка.
П'єр. (машинально, голосно, в напрямку до паркану) — Не остановка, а зуп…
Кат. Ів. — (Затуляє йому рукою рота) — Тс-с-с…
З-за паркану раптом вряд висовуються голови піонерів У всіх на обличчях міна здивовання. Потім раптом всі піонери заливаються гучним реготом. Божевільний, що сидить на підлозі, спочатку тупо дивиться, потім теж починає божевільно реготати. На сцені всі — врозтіч. Катерина Івановна хапає Оксена Івановича за руку і бере його собі на плече, вибігаючи вправо. За ними дріботить П'єр.
Окс. Ів. (на виході, повиснувши на плечі) — Як там не везе, так тут повезе!..
УКРАЇНИ
Бедзик, Д. — Хто кого. Драма на 5 образів. 73 стор. Ц. 40 к.
Бедзик, Д. — Чорнозем ожив. Драма на 3 дії. 49 стор. Ц. 25 коп.
Білоусов, В. — На Шляхах. Драма на 2 дії. 62 стор. Ц. 15 коп.
Гак, А. — Родина Пацюків. Комедія на 4 дії. 119 стор. Ц. 50 к.
Гете, И. — Фауст. Трагедия. 330 стор. Ц. 3 карб.
Головко, А. — В червоних шумах. П'єса на 3 одміни. 44 стор. Ц. 15 коп.
Дніпровський, І. — Любов і дим. П'єса. 93 стор. Ц. 1 крб. 05 к.
Донченко, О. — Комсомольська глушина. Авантурно-побутова п'єса на 3 дії. 54 стор. Ц. 25 коп.
Левитина, С. — Марійка. Соціяльно-побутова драма на п'ять дій. Вид. 2. 88 стор. Ц 35 коп.
Муринець, В. — По ревізії. Вид. друге. 32 стор. Ц.
Панченко, М. — Коліївщина. Повстання Максима Залізняка. На п'ять дій с прологом і епілогом 102 стор. Ц. 1 крб. 30 к.
Пройдисвіт, І. — Перемогли. П'єса на 3 дії. 62 стор. Ц. 25 коп.
Смолич, Ю. та Болобан, А. — Збірка п'єс. Вип. I. 220 стор. Ц. 80 коп.
Замовлення надсилати на такі адреси: 1. ХАРКІВ, вул. 1 Травня, 17, почтовий відділ ДВУ. 2. КИЇВ, вул. К. Маркса, № 2, почтовий відділ ДВУ. 3. ОДЕСА, вул. Лассаля, № 33 (пасаж), почт. від. ДВУ.
ПО ВСІХ ОКРУГОВИХ ТА ЗНАЧНІШИХ МІСТАХ УКРАЇНИ.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|