Кленові листки (Стефаник, 1930)
| Кленові листки Харків; Київ: Державне видавництво України, 1930 |
|
 |
ВАСИЛЬ СТЕФАНИК
КЛЕНОВІ ЛИСТКИ
Державний Науково-Методологічний Комітет при Наркомосвіті УСРР по секції політосвіти ухвалив до вжитку по бібліотеках для малописьменних
ДЕРЖАВНЕ ВИДАВНИЦТВО УКРАЇНИ Харків — 1930 — Київ
Бібліографічний опис цього видання вміщено в „Літопису Українського Друку“, „Картковому репертуарі“ та інших покажчиках Української Книжкової Палати
.png)
Постіль застелена полотном, коло стола на задній і передній лаві засіли куми, на краю печі рядком діти. Вони поспускали рукави, як стадо перепелиць, що спочивають, але все готові летіти. Куми зате сиділи, як вкопані, лише руками доставали хліб або чарку горілки, але й руки найрадше не рухалися б, лише спочивали б зігнені в кулак на колінах. Не радо вони брали хліб і чарку. Каганець блимав на припічку й поробив з кумів великі, чорняві тіні й кинув їх на стелю. Там вони поломилися на сволоках і також не рухалися.
Коло стола схилений стояв Іван, господар хати і тато маленької дитини, що її охристили.— Будьте ласкаві, мої куми, та зажийте ще по одній. Хоч це не горілка, а болото, але з мужиком то так завше: що де у світі є найгірше, то він має те спожити, що де у світі є найтяжче, то він має те виконати…
— На це ми роджені, — відповідали побожно куми. Як чарка обійшла колію, то Іван її поставив лігма коло пляшки, бо боявся, щоби не впала така маленька на землю.
— А закусіть… Та й дивіться, який мене клопіт найшов у самі жнива, самий огонь. А я, бігме, не знаю, що з цього має бути?! Чи маю лишити жнива, та й обходити жінку і варити дітям їсти, чи я маю лишити їх тут на ласку божу та й тягнути голоден косою? Бо вже моє таке має бути, бо в такий час ніхто до хати не прийде за великі гроші. На тобі, Іване, дитину та й радуйся, бо ще їх мало маєш!
— Куме, ви це пусте говорите, так ніколи не буде, бо люди мають плодитися.— Коби ж то люди, а то жебраки плодяться… Я вас дуже перепрошую за мою таку бесіду, але ви гадаєте, що я про неї дбаю або про себе я дбаю?! Бігме, не дбаю, хай їх зараз вихватає, та й мене з ними! Овва, отож би ми втратили рай на землі і маєтки лишили.
Куми вже не обзивалися, не перечили, бо бачили, що Івана не переможуть, і хотіли, щоби скоріше виговорився, то скоріше їх пустить спати. Іван встав від стола, спинився насеред хати, спустив рукави так, як діти на печі, й почав до них балакати.
— Та чому не летите з моєї голови? Я вам розчиню і вікна, і двері, гай!..
Діти засунулися на піч, що їх не було видко.
— От сарана, лиш хліба та й хліба, та й хліба! А відки ж я тобі того хліба наберу? Та коли дванадцятий сніп якийсь раз порухати, поки якийсь раз схилитися, то з поперека огонь в пазуху сиплеться! То тебе кожне стебельце в серце дюґне[1]!
Це було до дітей, а тепер він звернувся до кумів.
— А увечір, лиш покажешся до хати такий, як віхоть, як майка усотаний, а вони тобі в один голос… і жінка, і діти: „Нема хліба!“ Та й ти не йдеш, бідний чоловіче, спати, але ти тягнеш ціп та й молотиш напотемки, щоби завтра було з чим іти в жорна. Та так тебе ціп і звалить на сніп, та й так деревієш до ранку у сні, аж тебе роса припаде. Та й лише очі пролупиш, то зараз тебе та роса їсть, бо мало тебе біда їсть, ще вона вночі тебе найде! Промиєш очі та й точишся на лан такий чорний, що сонце перед тобою меркне.
— Іване, не журіться дітьми.
— А коби коло моєї дитини і мамка, і нянька, і добродзійка[2] ходила, коби мені люди всього назносили, то й я б, єґомость[3], знав, як дітей вчити! Але мої діти ростуть по бур'янах разом з курми. А якщо до чого прийде, отак як тепер, то ніхто не знає, що вони цілий день їдять? Чи крадуть, чи жебрають, чи пасуть, а я відки знаю?.. Я кошу ваші лани та й забуваю не лиш про дітей, але про себе не пам'ятаю! Ви би хотіли, щоби я і ваші лани обробляв, обробляв, і дітей щоб я вчив. А ви від чого? Так, люди, ви сами знаєте, яке наше життя…
— Знаємо, куме, знаємо! Як не знати, коли сами в нім бродимо.
— Я на дітей дивлюся, але я не думаю, щоби воно було чемне, щоби вміло доладу зробити. Я лиш заглядаю, чи воно вже добре по землі ходить, щоби його упхати на службу, от цього я чекаю. Я не чекаю, щоби воно убралося в силу, щоби путерії[4] набрало, щоби воно коло мене нажилося. Коби лиш багач або пан роззявив пащеку, то я його туди кидаю, щоби лише збутися! А потім воно бігає коло худоби, ноги одна рана, роса їсть, стерня коле, а воно скаче та й плаче. Ти би йому завернув худобу, поцілував би його в ноги, бо ти його сплодив та й сумління тебе п'є, але минаєш, ще ховаєшся від нього, щоб його не чути.
Аж почервонів, аж задихався.
— Та й росте воно в яслах, під столом або під лавою, їсть кулаки, вмивається сльозами. А підросте, то й щось воно украде, бо воно ніколи добра не знало, то краденим хоче натішитися. Дивишся… Йде до тебе жандар. Скує тебе, наб'є тебе, як скотину, бо ти тато злодієві та й мусиш з ними бути у змові. Та й стаєш злодієм навіки! Але це ще не все, кінець ще напереді. Хай би син, ваша дитина, а людський злодій, хай би зогнив у тюрмі, бо злодія не шкода! Хай би! А то вони візьмуть здоров'я та й дають до лікарні лічити, а потім посилають письмо до війта, щоби тато платив кошта. З хати виганяють, під пліт викидають з бебехами! Идеш до війта, по руках цілуєш: „Війточку, виберіть мене із цеї кари“. „Ти, — каже війт, — бідний чоловік, то, може, тебе пустимо, але яку я вигоду буду мати за твою вигоду?“ Стиснеш плечима, складешся, як ножик, та й кажеш: „Місяць вам буду даром служити…“ Так, чи не так, люди? Правду кажу, чи брешу, як пес?!
— Все так, не цілий ґатунок такий, одного слова ви не замилили[5]!
Іван дрожав весь, чув на собі цілу вагу страшних своїх слів.
— Щоби ви не казали, люди, що крячу над головами своїх дітей, як ворон над стервом! Не кажіть, люди, не кажіть! Я не крячу, я правду говорю, мій жаль кряче, серце кряче.
Очі його загорілися, і в них появилася страшна любов до дітей. Він шукав їх очима по хаті.— Бо виглядає так, що я своїх дітей геть позбиткував[6] гірше, як темний ворог. А я, бачите, не позбиткував, я лише розгорнув з-перед очей сьогодні, і завтра, і рік, і другий, і подивився на моїх дітей, що вони там діють? А що я побачив, те й сказав. Я пішов до них у гості, та й кров моя застигла на їх господарстві…
По хвилі:
— Якби до тої Канади не було морів, то я би їх у міх забрав та й пішки би туди з ними йшов, щоби їх занести далеко від цього поругання. Я би ті моря берегами обходив…
Куми забули були про відпочинок, а тепер собі пригадали, скоро повставали й пішли.
Рано.
Діти обідали на землі, обливали пазухи і шелестіли ложками. Коло них лежала мама, худа, жовта, і клала коліна під груди. По чорнім, нечесанім волоссю спливала мука й біль, а губи заціпилися, щоби не кричати. Діти з ложками в роті оберталися до мами, дивилися і знов оберталися до миски.
— Семенку, ти вже наївся?
— Вже, — відповів шестилітній хлопець.
— То візьми віничок, покропи землю та й підмети хату. Мама не може нахилитися, бо дуже болить усередині. Не кури дуже.
— Уступіться, бо через вас я не можу замітати.
Мама звелася і поволоклася на постіль.
— Семенку, а тепер гарно вмийся, і Катруся, і Марія хай умиються, і побіжи в збанок води начерпнути, але не впадь у криницю, не схиляйся дуже… Семенку, піди та нарви огірків у решето, щоби мама в горшку наквасила, бо я бачу, що буду слаба та не будете мати що з хлібом їсти. Та й нарви хрону і вишневого листу. Та не сотай огірчиння, але рви попри саме било…
— Семенку, здійми з грядок сорочки, щоби я полатала, бо ходите чорні, як ворони.
Семенко все бігав, все робив, що мама казала, і раз-по-раз потручував молодших сестер і казав, що дівки не знають нічого, лише їсти.
— Вони ще малі, Семенку, як виростуть, то й будуть тобі сорочки прати.
— Я наймуся та й там мені будуть сорочки прати… я їх не потребую.
— Не тішся, дитинко, службою, бо не раз будеш свої дні оплакувати.
— А ось тато зросли у службі, та й нічого їм не бракує.
— І ти зростеш у службі, аж шкура буде лускатись від того росту. Але ти, Семене, не балакай, але збирайся татові нести обід. Він десь такий голодний, що очі за тобою продивив.
— Я мушу татову палицю брати, щоби від псів обганятися.— А як згубиш, то й буде тато нас обох бити. Та не йди простоволосий, але візьми хоч татів капелюх.
— Той капелюх так на очі падає, що не видко дороги.
— Вимий збанок та й сип борщу.
— Ви мене не вчіть стільки, бо я знаю.
— Семенку, а дивися, щоби тебе пси не покусали.
Дріботів ногами по грубій верстві пороху і лишав за собою маленькі сліди, як білі квіти.
— Фіть, заки я зайду, то це сонце мене порядно спарить. Але я собі заберу волосся так, як жовнір[7], то й буде мені ліпше йти.
Поклав обід на дорогу і збирав волосся на верх голови, щоби приложити його капелюхом і виглядати, як обстрижений жовнір.Очі сміялися, підскочив і покотився дальше. Та волосся з-під широкого капелюха зсунулося на потилицю.
— Це пустий капелюх, хай но як я наймуся, то я тоді собі капелюшок…
Лиш облизався. Пройшовши шмат дороги, він знов поставив обід на землю.
— Я змалюю собі велике колесо із шпицями.
Сів насеред дороги в порох і обводив довкола себе палицею, потім рисував промені в колесі. Далі зірвався, перескочив поза обід і побіг дуже зрадуваний.
До кожних воріт закрадався, зазирав, чи нема на подвір'ю пса, і аж тоді скоренько перебігав.
З одного обістя вибіг пес і пустився за ним. Семенко перелякався, заверещав і сів з обідом. Палиця також упала на дорогу. Довго скулений сидів, чекав пса, щоби кусав. Потім зважився подивитись і побачив над собою чорного пса, що спокійно стояв коло нього.— На, на, циган, на кулеші, але не кусай, бо болить дуже, та й штраф твій ґазда буде платити. Та він тобі ноги поломить за той штраф.
Щипав з платка кулешу, кидав псові по шматочку і сміявся, що він на воздусі хапає. Пес мав роззявлену морду, і він собі рота роззявляв.
— А ти чий, шибенику, що пси по дорогах годуєш? А в поле що понесеш?
І якась жінка гупнула його в шию.
— А як, ви ще бийте, як пес хотів мене роздерти!
— А ти чий такий чемний?
— Я Івана Петрового, але мама мали дитину та й слабі, а я мушу нести обід, а мене пси кусають, а ви ще б'єте…
— Ой, як я тебе била… Куди ж ти несеш їсти?
— Татові несу на лан, коло ставу.
— Йди зо мною, бідо, бо я також несу туди обід.
Пішли разом.
— А хто обід варив?— Мама варила, бо я ще не вмію, а Марія й Катерина ще менші від мене.
— То не слаба мама?
— Чому не слабі, так качаються по землі, так стогнуть, що аж! Але я за них… роблю.
— Ото ти робітник!
— Ви не знаєте та й говорите пусте. Ану, запитайтеся мами, який я розумний!..
Жінка засміялася, а Семенко здвигнув плечима і замовк.
За ним біг пес, а він нібито кидав йому кулешу й заманював іти за собою.
Три дні опісля.
Посеред хати сидів Семенко і сестри, і корито з маленькою дитиною стояло. Коло них миска з зеленими, накришеними огірками і хліб. На постелі лежала їх мама, обложена зеленими вербовими галузками. Над нею сипів рій мух.— Понаїдайтеся та й тихо сидіть, бо я понесу дитину до Василихи, щоби побавила. Тато казали, щоби нести рано, в полудень і над вечір, а увечір вони сами вже прийдуть.
— Семенку, не переломи дитини.
— Я гадав, що ви спали. Тато казали давати вам студеної води і булку їсти. Марія така чемна, то вона, ту булку ухватила і вкусила вже раз. Але я набив та й відоймив. Їстимете?
— Не хочу.
— Тато зсукали ще свічку та й казали, що якби ви умирали, щоби вам дати в руки й засвітити. Коли я не знаю, коли давати?..
Мама подивилася великими, блискучими очима на сина. Безодня смутку, увесь жаль і безсилий страх зійшлися разом в очах і разом сплодили дві білі сльози. Вони викотилися на повіки і замерзли.
— Тато рано на подвір'ю також плакали, так головою до одвірка лупили. Заплакані взяли косу та й пішли.Взяв дитину й вийшов.
— Семенку, щоби ти не давав Катрусю і Марійку і Василька бити мачусі. Чуєш? Бо мачуха буде вас бити, від їди відганяти і білих сорочок не давати.
— Я не дам та й татові буду казати.
— Не поможе нічого, синку мій наймиліший, дитинко моя найзолотіша! Як виростеш, щоби ви між собою дуже любилися, дуже, дуже!.. Щоби ти помагав їм, щоби не давав кривдити.
— Як я буду служити та й буду дужий, то я їх не дам, я буду до них щонеділі приходити.
— Семенку, проси тата, що мама наказувала, щоби вас любив…
— Їжте булку.
— Співай дитині, хай не плаче.
Семенко хитав дитину, але співати не вмів. А мама обтерла долонею сухі губи й заспівала.
В слабім, уриванім голосі виливалася її душа, потихеньку спадала між дітей і цілувала їх по головах. Слова тихі, невиразні, говорили, що кленові листочки розвіялися по пустім полю і ніхто їх позбирати не може, і ніколи вони не зазеленіють. Пісня намагалася вийти з хати й полетіти в пусте поле за листочками…
——————
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|