Книга пісень (1892)/Поворіт до дому

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Книга пісень (1892) (1892
Генріх Гейне, переклад — Леся Українка, Максим Стависький
Поворіт до дому
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Цей текст написаний кулішівкою.
Поворіт до дому.
(Heimkehr).
1.

Довго у житті цім темнім
Образ твій міні блищав,
Але зник він і, як перше,
По́-ночі блукать я став.

Як дитина в темній хаті
Часом пісню почина,
Щоб за нею позабулась
Думка смутна, навісна, —

Так, дитиночка чудная,
По-ночі співаю й я;
Пісня може й невесела,
Та нудьга пройшла моя.

М. С.



2.
І сам я не знаю, від-чого

Нудьга обгортає мене,
Для-чого я згадую завше
Повірря колишнє, сумне.

Смеркає... Повітря темніє,
Рейн тихо, журливо біжить,
Над Рейном на кручах ще сонце
Останнім промінням блищить.

На кручі — там краля-дівчина
В промінні седить чарівна;
Блищить єі гарне намисто,
Росчісує коси вона.

І гребінем з золота чеше
Вона золотую косу,
І пісню співає, що має
Чудову, могучу красу.

Почувши ту пісню, — рибалка
Про долю свою забува,
Пильнує не камні підводні,
А кручу, де краля співа.

Я знаю, рибалка потоне
У темній річній глибині,

Я знаю, що то наробили
Сумні Лорелеі пісні.

М. С.



3.
Сумне́ моє серденько трудне, —

Довкола все раде весні;
Стою, прихилившись до липи,
На замковій стрімкій стіні.

Глибо́ко в долині блакітна
Спокійная річка біжить;
Там хлопчик пливе у човенці,
Закинувши удку, й свистить.

Довкола розкинулись мило
Барвисті дрібні береги,
Домочки, й садочки і люде,
Отари, і луки, й луги.

Дівчата перуть собі хустя,
Веселий їх гурт гомонить;
З лотоків летять діаманти,
Млиновеє коло шумить.

Он сіра старезна вязниця,
Хатина при їй вартова:
Увесь у червоному хлопець
Рушницю свою набива.

Він ходить; по сталі рушниці
Проміння искриться ясне:
Він честь віддає мені нею, —

Ох, краще б застрелив мене!

Л. У.


4.
Я, в лісі блукаючи, плачу,

А дрозд поміж листям седить,
Співа та питає у мене:
„Що в тебе мій друже, болить“?

— Роскажуть про це тобі пташки,
Що зви́ли кубельця своі
Над вікнами люби моєі,
Під стріхою хати єі.

М. С.



5.
Ніч, дощ і негода страшенна,

На небі нема ні зорі;
Я мовчки по гаю мандрую,
А вітер шумить угорі.

Тремтить якийсь вогник здалека, —
Се певне в хатині лісній ;
Мене той вогонь не привабить:
Непри́язно в хаті сумній.

Стара і сліпа там бабуся
На кріслі понуро сидить,
Так тихо сидить, мов камінна,
Ні слова не мовить, мовчить.

Метушиться в хаті, клену́чи,
Рудий карбівничого син,
Об стіну рушницею кида
І люто регочеться він.

Дівчина пряде і на кужіль
Все котяться сльози дрібні;
Собака вищить і, тремтячи,
Прищуливсь до ніжок єї.

Л. У.



6.
В дорозі я́кось ненароком

Сімью коханки я зустрів,
Пізнали всі мене одразу
І кожний весело зрадів.

Спитали про моє здоровья,
А дальш розмови почались,
Що зблід я трошечки, а в решті
Такий, як перше був колись.

Я про дядьків, сватів та тіток,
Про дальніх родичів спитав,
Згадав маленьку іх собачку,
Знаємих де-яких згадав.

А дальше згодом і про милу,
Що вийшла заміж, запитав;
Міні все весело сказали,
Що Бог дитинку їй послав.

Я весело бажав їй щастя,
Добра та радощів усіх,
Просив вклонитися од мене
Як буде инколи до них.

Сестричка меньша тут сказала:
„У нас собачки вже нема, —

Втопили в Рейні, бо сказилась
У спеку літом щось вона“.

Сестра коханоі до неі
Подобна личком чарівним, —
Ті самі очі, що зробили
Мене нещасним та сумним.

М. С.



8.
Дівчино, рибалонько люба,

Чеве́нце сюди приверни,
Ходи сюди, сядь, поговорим,
Дай рученьку білу мені.

До серця мого пригорнися,
Не бійся так дуже мене,
Що дня ж ти ввіряєшся морю,
А море і дике, й страшне!

У серці моїм, як і в морі,
Є бурі й прибої страшні,
Але і прехорошиї перли
В йому спочивають на дні.

Л. У.



9.
Над морем зійшов місяче́нько,

Поблискують хвилі срібло́м;
Я любку мою обіймаю,
Серде́нька тремтять нам обом.

Я тихо сиджу, мене люба,
Кохана в обіймах держить.

„Що чуєш ти в гомоні вітру?
Чого біла ручка тремтить?“

— „Ох, друже, не вітру то гомін!
То співи русалок лились,
Мої то співали сестриці,
Їх море пожерло колись”...

Л. У.



10.
Місяче́нько із-за хмар

Понад сивим морем сяє,
І широкі, й золоті
Смуги в ньому прокладає.

Я над берегом блукав,
Білі хвилі там гуляли
І тихесенько міні
Щось солодке промовляли.

Нічка довга та сумна,
Я не хочу більш мовчати;
Гарні мавки! Йдіть сюди
І співать, і танцювати!

Тіло й душу — все беріть,
Хай то буде вам дарунком,
Я голівоньку схилю
Вам на лоно з поцілунком!

Ви співайте, лоскочіть,
Утішайте та цілуйте,
І до смерті ви мене

Зацілуйте, замилуйте!

М. С.


11.
Загорнувшись в сиві хмари,

Сплять боги собі байдуже;
І встає негода злая,
Як зачнуть хропіти дуже.

Що за вітер! Зла негода
Хоче корабель розбити, —
Гей — хто може ціх свавольців,
Вітра й хвилю, зупинити?

Ні, не вдержиш, — буря хоче
Щогли й дахи всі погнути;
Я ж закутавсь у кирею,
Щоб, як ті боги, заснути.

М. С.



12.
Вітер смерчі білі, стра́шні

Із води зриває,
Вітер хвилю бьє та крутить,
Та шумить, ридає.

З неба темного невпинно
Ллється дощ без краю, —
Певне, нічка затопити
Моренько бажає.

Он седить на щоглі чайка,
Скиглить-галасує,
Бьєть ся крильми і страшнеє

Горенько віщує.

Л. У.


13.
До танцю вітер грає,

І свище, і луна...
Гей-гей, як плига човник!
Весела ніч, бучна!

Живиі гори-хвилі,
А море гомонить,
В ногах безо́дня чорна,
В горі туман стоіть.

Молитви, кля́тьба... стогін
В каютах скрізь загув.
До щогли я тулюся.
„Колиб я дома був!“...

Л. У.



14.
Вже вечір. На морі так темно,

Все море в туман повилось;
А хвилі шумлять так таємно,
Щось білеє з хвиль тих знялось.

Русалка з води виринає,
Сідає край мене вона; —
І тяжко русалка зітхає,
Тремтить єї шата срібна.

Мене пригорта і цілує,
До болю в обіймах стиска,
Занадто вже щиро милує
Вродлива дівчи́на морська.

„Я чуло тебе пригортаю,
Я міцно тебе обняла,
В обіймах зогрітись бажаю, —
Холодна вечірняя мла.“

У сутіні хмарної ночі
Що раз блідий місяць зника;
Смутніють що раз твоі очі,
Вродлива дівчи́но морська.

„Смутніш вони бути не в силі,
Бо й так вже вільготні й сумні, —
То крапля із синёї хвилі
Зосталася в очіх мені.“

Як чайка там скиглить та вьється!
Як море шумить та гука!
Чого твоє серце так бьється,
Вродлива дівчи́но морська?

„Ох, бьється воно невгамовно
Те серце моє навісне, —
Кохаю тебе невимовно,
Ти, любе створіння земне!“

Л. У.



15.
Біля твоєі хати

Пройшов у-ранці я;
Зрадів — тебе побачив,
Дівчи́нонько моя.

Ти карими очима
Спитала: „Хто такий

Ти будеш, чоловіче,
Чужий, слабий, сумний?“

— Поет я, добре знаний
В німецкій стороні,
Між славними — завсігди
Є місто і міні.

Сумують инші німці,
Сумую з ними й я;
Де тугу звуть велику, —
Найбільша там моя.

М. С.



16.
Вечірні проміні ясн́і

По хвилях миготіли,
Біля хатини самотн́і,
Мовча́зні ми сиділи.

Все море вкрили тумани,
Вгорі чайки кружляли;
А слёзи милої дрібні
З очей на руки впали.

І я навколюшки упав,
На слёзи ті дивився,
Ті білі руки цілував
І гірких сліз напився.

Мені жаль-туга навісна
Так палить душу й тіло,
Та́ безталанниця сумна

Мене слізьми струїла.

Л. У.


18.
В тумані далеко край неба

Он город малюнком зъявивсь;
Густою вечірнёю млою
Він, ніби серпанком, закривсь.

Зривається вітер холодний,
Зриваються хвилі страшні;
Рибалка щось сумно керує
Зо мною на мому човні.

Он сонечко ще раз зъявилось,
Із низу у гору сія,
І ще раз побачив я місто,
Де зрадила мила моя.

М. С.



20.
Я знов по сьо́му місті йду

На вулицю знайо́му,
В сім домі любая жила,
Як пусто, глухо в йо́му!

Ох, давлять вулиці тісні!
Будова вся похила,
Здається, пада на мене!...
Геть! бути тут не сила!

Л. У.



21.
Знов прийшов я до того будинку

Де вона присягалась колись;
Де кохана зронила сльозинку,

Там гадюки тепер завелись.

Л. У.


22.
Ніч тиха, всі вулиці в сні спочивають.

Колись моя люба в сій хаті жила;
Її вже не має, її тут не знають,
Оселя-ж лишилася та, що й була.

І там хтось стоіть, вгору глянув, здрігнувся,
І в ро́спачі руки ламає свої;
Ось місяць його освітив, — я жахнувся:
Обличчє і постать у нёго — мої!

Ти, ма́рище бліде! ти, тінь моя власна!
Нащо́ мене дражниш коханням моїм?
І так незабута година нещасна,
Як серцем я рвався на місці отсім !

Л. У.



23.
Ти спиш спокійно й знаєш,

Що й досі я живу?
Росержусь я — й кайдани
Життя мого порву.

Ти знаєш давню пісню,
Як мертвий раз устав,
Опівночі до себе
В труну кохану взяв?

Повірь міні, вродливе,
Чудовеє дитя,
Що я за мертвих дужчий,

Бо маю я життя.

М. С.


Дівчи́на спить тихо в кімнаті,
А місяць промінням тремтить;
В садочку дивни́й якийсь голос
Співає і тихо бренить.

„Погляну я в теє віконце,
Що́ там у садку за дива?“
Тож мрець там стоіть під віконцем,
У скрипочку грає й співа:

„Танок ти мені обіцяла,
І слово зламала в той час;
На цвинтарі в нас вечерниці,
Ходи-ж танцювати до нас!"

Дівчину той спів пориває
І вабить з кімнати її
Мара її далі провадить,
Пісні їй співає свої.

І грає, й співає, і скаче,
Кістками мара стукотить,
Кива головою, а череп
При мiсяці прикро блищить.

Л. У.



25.
Стою я у мріях непевних,

Дивлюсь на поличчя твоє,
І любе обличчя неначе
Живе на малюнку стає.

На у́стоньках у́сміх зъявився,
Той усміх коханий, дивни́й,
І сльози на очіх заблисли,
І погляд той самий смутний.

Я глянув, —— з очей полилося
Сліз гірких джере́ло сумне...
Ох, досі не можу повірить,
Що ти вже не любиш мене!

Л. У.



26.
Ох, я́ нещасний Атлас! цілий світ,

Світ цілий туги, мушу я носити.
Вагу ношу незмірну. Розібьється
Вже хутко серце в грудix.

Ти, горде серце, ти сёго бажало!
Ти щастя прагнуло, без міри щастя,
Чи туги, — теж без міри. Горде серце,
Тож досить маєш — ту́ги !...

Л. У.



27.
Вмирають люде по черзі,

Мина за часом швидко час,
Усе мина, — та не мине
Моє коханнячко до вас.

Побачить вас хотів би я
Хочай на мить, хочай на час,
Упав би долі я й сказав:

„Кохаю, ясна пані, вас !"

М. С.


28.
Я бачив сон: чогось зірки

Так жалібно світили;
Я йшов у го́род, де була
Моя кохана мила.

Прийшов до хатоньки іі,
І ганок, і пороги
Я цілував, бо часто там
Єї ходили ноги.

А ніч холодная була,
Були холодні стіни,
А в сяйві зорянім з вікна
Зъявився вид дівчини.

М. С.



29.
Чого тобі треба, слёзино?

Чого ти на віях тремтиш?
Одна ти у мене зосталась
І погляд часами смутиш.

Всі зникли одна за одною
Сестрички тiєi слёзи,
Всі зникли, як радість і горе,
Всі висхли, мов краплі роси.

І зорі, ті синіi зорі,
Що так усміхались міні,
Що жичили радість і горе,
Погасли на віки й вони.

І навіть кохання у серці
У мене не можна знайти..
Так висхни, слёзино, та швидко
За тими слёзами і ти!

М. С.



30.
Блідий осінній місяченько

З-за хмар на землю визирав;
На цвинтарі один самотний
Поповий тихий дім стояв.

Святе письмо читала мати,
Дивився пильно син в вікно,
Дочка молодша говорила,
Хоч спали старші всі давно:

„Ой Боже, як досадно, сумно
Оці всі дні у нас текли!
Хоч би кого ховали люде,
Ми подивитись би пішли“.

Сказала мати між читанням:
„Забула, доню ти моя,
Від похорону твого батька
Ховали трёх до сего дня.“

Дочка найстарша позіхнула:
„До графа завтра я піду,
Він сріблом-золотом засипле
Свою коханку молоду."

А син промовив, усміхнувшись:
„Піду до хлопців я в корчму;

Вони робить уміють гроші,
Я в них науку перейму“.

Єму святую книжку мати
В обличчя кидає худе :
„Нехай, розбійнику, на тебе
Грім божий з неба упаде!"

Всі чують, стука хтось в віконце
Рука киває йім бліда, —
В вікно у рясі довгій, чорній
Суворо батько погляда.

М. С.



31.
На дворі негода страшенна,

Сніг, дощ, лютий вітер гуде:
Сижу край вікна я, дивлюся:
Немов хтось у темряві йде.

Блищить одинокеє світло
І в темряві тихо зника,
З ліхтариком, певне, до дому
Іде стара ненька яка.

Я думаю, масло та яйця
Несе вона в коші, муку.
Спече періжок, нагодує
Свою величеньку дочку.

Дочка лежить дома на кріслі
І жмурить очиці своі;
Злотистиі кучері впали

На личенько гарне єї.

Л. У.


32.

Гадають усі, що я сохну
Та вьяну в коханні-журбі,
Так люде гадають, — нарешті
І сам я гадаю собі.

Ти, любко моя винозора,
Скажу тобі тільки одно: —
Мені те кохання безкрає
Розшарпало серце давно.

В своїй одинокій хатині
Собі я кажу се не раз, —
Як тільки-ж тебе я побачу,
Зникають слова мої враз.

Вже, певне, слова мої щирі
Тримає злий янгол який;
Ох, я через янгола то́го
Тепер безталанний такий !

Л. У.



33.
Рученьки твоі біленькі

Хтів би я поцілувати,
Притулити йix до серця
І загинуть з тихим плачем.

І твої блакітні очі
День і ніч я бачу в мріях,
І гадаю я, що значать

Загадки блакітні, гарні?

М. С.


36.
Як я про свою говорив вам печаль,

То ви позіхали й мовчали;
Коли-ж в красні вірші убрав я свій жаль,
О, як тоді всі вихваляли!

Л. У.



38.
Люде! не глузуйте з чорта, —

Хви́лька людськеє життя,
А довічнеє прокляття
Не химера то пуста!

Люде! всі довги платіте, —
Довге людськеє життя,
Довго прийдеться вам на́бір
Брать, як перше, без пуття.

Л. У.



40.
Були ми маленькими дітьми, —

Весе́леньких пара діток;
В курник заберемось бувало,
Сховаємось там у куток,

Після й заспіваєм, як півень;
Хто небудь іде до хліва, —
От ми: „Кукуріку!" — він дума
На нас, що то півень співа.

В дворі нашім скриня стояла,
Ми вбрали папером її,

І хату порядну зробили
Собі ми із скрині тії.

Старая сусідськая кицька, —
Ото у нас гість був такий;
Ії ми вітали й низенько.
Вклонялись, мов пані якій.

Питали її про здоровья,
Чи все в неї вдома гаразд;
Ох, потім прийшлося про теє
Питать старих кицёк не раз!..

Ми часто собі, мов стариї,
Поважну розмову вели,
Про те, як то все було краще,
Як ми молодими були,

Про вірність, любов і про дружбу,
Що все те зо світа зника,
Що грошей немає, а кава
Тепер дорогая така!...

Минули забави дитячі,
Все ги́не й не вернеться знов, —
І гроші, і світ, і часи ті,
І вірність, і дружба, й любов!

Л. У.



41.
Сумно в се́рденьку і з горя

Згадую минуле я, —
Світ просторий був і люде
Мали добреє життя.

А тепер усе змінилось:
Горе та нужда тепер;
Вмер на небі Бог великий,
В пеклі чорт, мабуть, умер!

Скрізь погано, всюди сумно,
На землі панує зло, —
І не будь кохання краплі,
То й людей би не було.

М. С.



42.
Наче пpoмінь місяче́нька

Крізь серпанок хмар блищить,
Так для мене сяє завжді
Ясний спогад з темних літ.

Гордо ми плили по Рейні
І дивили ся з гори,
Як палав зелений берег
Од вечірнёї зорі.

Біля милої сидів я,
Думки-гадоньки гадав,
Золотий, рожевий про́мінь
Бліде личко цілував.

Любі співи, бренкіт лютні,
Все раділо, все цвіло!...
Ох, тоді синіше небо,
Серце кращеє було!

Все зникало, наче в казці:
Місто, гори, поле, гай;
Я лиш погляд ясний бачив, —

В любих о́чіх був мій рай.

Л. У.


43.
Приснилась мені моя мила,

Сумна, полохлива, худа,
Змарнілая з горя та лиха,
На личеньку хвора, бліда.

Дитина йшла з нею, другую
Держала вона на руках;
І горе, і нужду я бачив
У неі в одежі, в очах.

Йшла тихо вона через місто,
І там я іі перестрів,
І щиро, і тихо, й ласкаво,
І любо я iй говорив:

„Тебе вже замучило горе
Іди у хатину мою,
Вдягать, годувать тебе стану
За власную працю свою.

„Дітей твоіх буду кохати,
За ними глядітиму я,
Але за тобою найбільше, —
Сама ти недуже дитя!

Про те, що кохав, я ні слова
Не буду тобі говорить,
А вмреш ти, до тебе на цвинтарь
Я плакати буду ходить".

М. С.


45.
Не дивуйте мені люде,

Що струна гіркої туги
Ще й тепер бренить виразно,
Хоч завів я співи другі.

Ось пождіть, замовкне хутко
Ся луна журби сумная
І в загоєному серці
Зацвіте весна новая.

Л. У.



46.
Пора вже мені добрий розум вернуть,

Дурниці свої забувати,
Мені вже обридло актёром тим буть,
З тобою комедію грати.

Малёвані дивно куліси я мав,
У стілі зовсім романтичнім,
Мій лицарський плащ ясно злотом блищав,
І був я в настрою величнім.

Хоч я схаменувся тепера зовсім,
Дурну тую гру покидаю,
А все почуваюсь нещасним таким,
Мов досі комедію граю.

Ой леле! жартуючи, я росказав
Найщирші свої почування.
Я з смертю в грудя́х гладіатора грав,
Що смерть удає для втішання.

Л. У.


48.
Серце! доля ще нє вмерла,

Згине ся пора сумна,
Все віддасть тобі весна,
Що зіма колись пожерла.

Ще зосталося не мало!
Сей широкий пишний світ,
Сей краси весняний квіт, —
Все твоє, щоб ти кохало!

Л. У.



49.
Дівчи́но, як квітка, ти гарна,

Тихенька, ясна́, привітна́,
Любую на тебе, а серце
Сповняти журба почина.

З охотою я б на голівку
Тобі своі руки поклав,
Прохаючи Бога, щоб завше
Такою-ж тебе він ховав.

М. С.



50.
Любко, се для тебе згуба,

Сам про те я мушу дбати,
Щоб не дати твому серцю
Від кохання запалати.

Я про теє дбаю щиро,
А однак нераз благаю,
В думці криючи благання:
„Покохай мене, мій раю!"

Л. У.


51.
Як у ночі на ліжку

Лежу я в подушках,
Все красне, любе личко
Стоїть мені в очах.

І ледве-ледве очі
Закрию в тихім сні,
Прилине люба постать
І стане при мені.

Зникає сон над ранок,
Не гине постать з ним;
І в день її ношу я
У серденьку моїм.

Л. У.



52.
День і ніч — усе гадаю

Я про тебе чарівну,
Про твоі ясниі очі,
Про усмішку привітну.

Як хотів би я з тобою
Вечір довгий просидіть,
У твоій кімнаті любій
Все балакать, говорить.

Хтів би я поцілувати
Білу рученьку твою,
Окропить іі слёзами,

Білу рученьку твою.

М. С.


53.
Хай на дворі вітер грає,

Заверюха завиває,
Снігом кидає в вікно:
Се для мене все одно, —
Бо на серці ве́сна-красна,
В ньому любки постать ясна!

Л. У.



54.
Хто благає Матір Божу,

Хто святих Петра i Павла,
Я ж одну благаю тільки —
Сонце ясне, любку гожу:

Будь до мене прихильніша,
Дай роскоші, поцілунків!
Ти, з дівчат найкраще сонце,
З сонців дівчина ясніша!

Л. У.



55.
Невже-ж бліде мое обличчє

Тобі нічого не сказало
Про сум, журбу мого кохання?
Невже-ж тобі сёго ще мало?

Невже-ж ти хочеш, щоб кохання
Просив я гордими вустами,
Як старець милостині просить
В людей старечими словами?

Уста моі страшенно горді
І лиш цілують та жартують,
Тоді як з горя я вмираю,
Вони часами ще кепкують.

М. С.



56.
Закохався ти — й тебе

Мучить те новеє лихо:
Стало темно вь голові,
А на серці ясно-тихо.

Закохався ти — й тобі
І признатись в тому стидно;
Та що серденько горить,
Вже й через одежу видно.

М. С.



57.
Ти все не дозволяєш

Побути при собі,
Від мене ти втікаеш,
Бач — ніколи тобі.

Кажу я про шалене
Кохання, роспач, сум,
А ти глузуєш з мене,
Вклоняєшся на глум.

Ще гірш тим роздражнила
Кохання запальне́,
А потім не схотіла
Поцілувать мене.

Та не гадай, що згину
Я від твоїх образ;
Ох, ні, моя єдина, —
Приймав я се не раз!

Л. У.



58.
Сафіри оченьки твої,

Кохані очі милі, —
Щасливий тричі був би той,
Кому б вони зорили.

Твоє серде́нько діямант,
Воно промінням грає, —
Щасливий тричі буде той,
Для кого запалає.

Рубіни устонька твої,
Немає краще в світі;
Щасливий тричі буде той,
Хто буде їх любити.

Щасливий він ... Колиб я знав,
Де я його спіткаю, —
Кінець би щастю положив,
Зустрівши в темнім гаю.

Л. У.



59.
Я тобі на вірність клявся,

До серденька пригортав,
В сіті власні я попався
І за правду жарт прийняв.

Як покинеш в сю хвилину
Ти мене хоч би на жарт, —
Я застрелюсь, я загину,
Бо без те́бе жить не варт!

Л. У.



61.
Давно вже я збожеволів

Від думок-гадок в день і в но́чі,
Тешер згубили вже зовсім
Мене твої кохані очі.

Де не піду я, всюди твій
Розумний, любий погляд сяє, —
Не думав сам я, що моє
Серде́нько ще раз покохає.

Л. У.



62.
Сьогодні у них товариство,

У вікнах усюди вогні.
Я бачу коханую постать
Висо́ко у яснім вікні.

Не видко тобі, що в темно́ті
Стою під віконцем твоїм,
Не видко тобі, що́ повстало
У темнім серде́ньку моїм.

Розібьється темнеє серце,
Коханнє розібьє його,
Тремтить воно, крівью облите,
Тиж, мила, не бачиш того.

Л. У.


63.
Я прагну усю мою тугу

В єдинеє слово зложить,
Я дам його вітру дзвінкому,
Хай весело з вітром летить.

Для тебе, моя ти єдина,
Те слово сумне забренить,
Бренітиме кожну хвилину,
Бренітиме кожную мить.

Коли ж ти темненької ночі
Закриєш очиці ясні,
То слово моє ти почуєш
В глибокому, тихому сні.

Л. У.



64.
В тебе́ й діамянти, і перли,

І все, що бажаєш собі,
Ти маєш чудовиї очі, —
Чого ж іще, любко, тобі?

Про тиї чудовиї очі
Пісні я складаю мої,
Складаю я вічниї вірші, —
Чого ж іще, любко, тобі?

За тиї чудовиї очі
Я гину тепер у журбі,
Зовсім мене ними згубила, —
Чого ж іще любко тобі?

Л. У.


65.
Хто вперше кохає, — той Бог,

Хоч навіть кохає нещасно,
Хто вдруге кохає, — той дурень,
Як тільки кохає нещасно.

Ох, я́ такий дурень, — дівчи́ну
У-друге нещасно кохаю,
І сонце, і місяць кепкують,
І сам я кепкую, і з горя вмираю.

М. С.



66.
Гарну радоньку давали

Всі товариші мені:
„Трошечки зажди ти, друже!"
Так казали всі вони.

Ждав од їх я запомоги
І без хліба я б пропав,
Та одна людина добра
Помогла — і жить я став.

Добрий, славний чоловіче,
Дав ти їсти, дав і пить,
І ніколи не забуду
Я тебе а ні на мить.

Хтів би я тебе, мій друже,
Міцно, міцно обійнять,
Та не можу, — бо не можу
Сам себе поцілувать.

М. С.


69.
Я з вами розстався у літнюю спеку,

Побачився знову у лютій зімі;
Тоді ваше серце горіло-палало,
Тепер ви спокійні, холодні, німі.

Знов з вами розстанусь, знов потім побачусь,
І холод і пал вам у серці замре,
Пройду я байдуже по вашій могилі,
І серце моє буде вбоге й старе.

Л. У.



70.
Я з нею ростаюся, я її покину,

Вона ж мене так пестить, обіймає!
Я б так хотів зостатись хоч на днину,
Та з кіньми вже товариш дожидає.

І ce — життя! лиш вічнеє страждання,
Прощання вічне, вічне розставання!...
Чом ти мене у серці не сховаєш?
Чом поглядом навік не затримаєш?

Л. У.



71.
Ми їхали вдвох цілу нічку

У темнім почтовім ридвані,
Сміялись собі, жартували,
Провадили речі кохані.

Та я́к ми після здивувались
Над ранок, моя ти єдина!
Сидів проміж нас подорожній,
Амур, — та́ сліпа́я дитина.

Л. У.


72
Бог-зна, де, в якій будівлі

Божевільная моя?
Цілий го́род задаремне
Під дощем оббігав я.

І од за́їзда у за́їзд
Поки я ходив, блукав,
Поки лёкаїв негречних
Задаремне я питав, —

Зирк у гору — звідти люба
І сміється, і кива;
Хто ж те знав, що вже в оте́лю
Моя любка прожива?

М. С.



73.
Як темні сни, стоять будинки

Рядком на вулицях сумних,
В кирею добре загорнувшись,
Іду я мовчки біля них.

Он дзвін соборній о півно́чі
Уже дванадцяту гуде,
Для поцілунків та обіймів
Давно мене кохана жде.

Із неба місяць, мій товариш,
Міні так весело сія,
І перед хатою дівчини
Сказав ёму у небо я:

„Спасибі, вірний товари́шу,
Що ти дорогу показав;
Я тут тебе уже покину,
Світи на землю, як сіяв".

„Знайди нещасного коханка,
До нёго щиро подивись,
І заспокой, як заспокоів
Ти і мене давно колись“.

М. С.



74.
Як будеш дружинонька шлюбна моя,

То можеш ти з того радіти, —
Весе́ло живи, у всім воля твоя,
У всім тобі буду годити.

Чи лаяти будеш мене, а чи бить,
Я все теє буду терпіти, —
Коли ж моїх віршів не будеш хвалить,
То годі y-купі нам жити!

Л. У.



75.
Поклав я до тебе на груди

Голівоньку бідну свою,
І чую я кожне бажання
І кожную думку твою.

Я чую, на конях скажених
Гарцюють гусари ставні,
Я чую, що завтра, ти, крале, —
„Не ваша я“, скажеш міні.

Ти завтра покинути хочеш,
Але ще сёгодня — моя, —
І більше і щастя, і ласки,
І більш поцілунків жду я.

М. С.



77.
В молодиї давні літа

Від кохання без привіта
Я палав не раз;
Дорогі тепера дрова,
Згас вогонь, душа здорова,
Далебі! от се й гаразд!

Красна любко, не журися!
На що сльози? схаменися!
Так роби, як я:
Ти живи, поки живеться,
А журбу забудь, — минеться!
Далебі! тай будь моя.

Л. У.



78.
Ти на мене ворогуєш?

Так змінилася від разу?
Буду скаржитись на тебе
Перед світом за обра́зу.

Ох, ви, устонька невдячні,
На́ що ж ви лихе казали
На того, кого так щиро
Що-день божий цілували?

Л. У.


79.
Ох, се знов ті самі очі,

Що колись мене вітали,
Знов уста́ ті самі любі,
Що так мило цілували!

Знов той самий голос чую,
Що мені й по ночах снився!
Але я вернувсь до дому
Не такий, як був, — змінився.

Ті хороші білі руки
Знов кохано обіймають,
Та в моїм серденьку глухо,
Поцілунки не діймають!

Л. У.



82.
По валах у Саламанці

Тихий вітер повіває,
Літнім вечером зо мною
Люба донна похожає.

І єї стрункую постать
Мої руки обіймають,
Мені чутно, як зітхання
Груди горді їй здіймають.

Понад нами въ темних липах
Вітер шепче полохливо,
Сни лихі бренить струмочок
Таємничо і журливо.

„Ох, sennora! серце чує, —
Хутко маю мандрувати,
І по мурах саламанських
Більше нам не похожати!

Л. У.



84.
Я бачу, що ти вже мене покохала,

По очіх, по мові я теє пізнав;
Колиб твоя мати при нас не стояла,
То я б поцілунка від тебе дістав.

Ранесенько завтра я місто покину, —
Далеко жене мене доля моя;
В вікні я побачу русяву дівчину,
Ій щиро вклонюся, відходячи, я.

Л. У.



85.
Над горами сонечко сходить з'за гаю,

Отари женуть... Тихий ранішній час.
Ти, любко моя, моє сонце, мій раю,
Колиб я побачив тебе ще хоч раз!

Біжу під віконце дівчиноньки швидко....
„Мандрую! прощай, моє щастя ясне́!"
Даремне! в віконці дівчи́ни не видко,
Ще спить... і у сні може бачить мене?

Л. У.


87.
Тихо в полі, гай темніє,

Наступає літній вечер;
Зло́тий місяць в синім небі
Любим проміннєм леліє.

Десь блищить водиця тиха,
Край струмка цвірчить десь коник,
Чутно пле́скіт у струмочку,
Чутно, як хтось дише стиха.

У струмочку ельфа красна
Там купається самотна,
І блищить при місяче́ньку
Іi постать біла, ясна.

Л. У.



88.
Темна нічка на дорозі, —

Я втомивсь, болить серде́нько; —
Тихий промінь благодатний
Ллє на землю місяченько.

Любе місяця сіяння
Прожене темно́ту ночі,
Стихнуть в серденьку страждання
І роса умиє очі.

Л. У.



89.
Смерть — се ніч спокійна, тиха,

А життя — се день гарячий;
Вже темніє, я втомився,
В день прийняв не мало лиха.

Я в садочку заночую,
Там виводить соловейко
Голосні кохання співи,
Я крізь сон його почую…

Л. У.


90.

„Де та мила, що прославив
В пісні ти своій чудовій,
Як серденько занялося
Чарівним вогнем любові?“

Той вогонь погас у мене,
В серці горе й сумовання, —
Сяя книжечка — то урна
З попiлом мого кохання.

М. С.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1924 року.
  • Цей твір захищений авторським правом в Угорщині до 1 січня 2016 року.
  • Автор помер у 1945 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє на протязі життя автора плюс 70 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.