|
І світає, і смеркає,
День Божий минає,
І знову люд потомлений
І все спочиває...
Тільки я, мов окаянний,
І день і ніч плачу [1]
На розпуттях велелюдних,
А ніхто не бачить;
І не бачить, і не знає...
Оглухли, не чують...
Кайданами міняються,
Правдою торгують,
І Господа зневажають —
Людей запрягають
В тяжкі ярма, оруть лихо,
Лихом засівають...
А що вродить? Побачите, [2]
Які будуть жнива...
Схаменіться, недолюдки,
Діти юродиві!
Подивіться на рай тихий — [3]
На свою Вкраїну;
Полюбите щирим серцем
Велику руіну;
Розкуйтеся, братайтеся;
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тільки
На чужому полі...
В своїй хаті — своя й правда,
І сила, і воля!
Нема на світі Украіни, [4]
Немає другого Дніпра!
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого, волі, волі,
Братерства братнёго [5]... Найшли,
Несли, несли з чужого поля
І в Україну принесли
Великих слів велику силу,
Та й більш нічого... Кричите,
Що Бог создав вас не на те,
Щоб ви неправді поклонялись...
А хилитесь, як і хилялись,
І знову шкуру дерете
З братів незрячих гречкосіїв,
І сонця правди дозрівать
В німецькі землі, у чужиї, [6]
Претеся знову. Як-би взять
І всю мизерію з собою,
Дідами крадене добро,
Тоді б зостався сиротою
З святими горами Дніпро!
Ох, як-би то сталось, [7] щоб ви не вертались,
Щоб там і здихали, де ви поросли:
Не плакали б діти, мати б не ридала;
Не чули б у Бога [8] вашої хули;
І сонце не гріло б смердячого гною
На чистій, широкій, на вольній землі;
І люде б не знали, що ви за орли,
І не покивали б на вас головою...
Схаменіться! будьте люде,
Бо лихо вам буде:
Розкуються незабаром
Заковані люде;
Настане суд, заговорять
І Дніпро і гори,
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших; і не буде
Кому помагати, —
Одцурається брат брата
І дитини мати;
І дим хмарою заступить
Сонце перед вами,
І на-віки проклинетесь
Своїми синами.
Умийтеся, образ Божий
Багном не скверніте;
Не дуріте дітей ваших,
Що вони на світі
На те тільки, щоб панувать;
Бо невчене око
Загляне їм в саму душу
Глибоко-глибоко...
Дознаються небожата,
Чия на вас шкура,
Та й засядуть, і премудрих
Немудрі одурять!
Як-би ви вчились так як треба,
То й мудрость би була своя;
А то залізете на небо:
„І ми — не ми, і я — не я!
І все те бачив, все те знаю:
Нема ні пекла, ані раю,
Немає й Бога, тільки я,
Та куций німець узлуватий,
Та й більш нікого... [9]“
— „Добре, брате!
Що ж ти таке?“
„Нехай німець
Скаже: ми не знаєм!“
От-так-то ви навчаєтесь
У чужому краю!
Німець скаже: „Ви Моголи!“
— Моголи, Моголи,
Золотого Тамерлана
Онучата голі! —
Німець скаже: „Ви Славяне!“
— Славяне, Славяне,
Славних прадідів великих
Правнуки погані! —
І Колляра читаєте
З усієї сили,
І Шафарика, і Ганку,
І в славянофили
Так і претесь, і всі мови
Славянського люду,
Всі знаєте, а своєї
Дасть-Біг!... Колись будем
І по своёму глаголать,
Як німець покаже,
А до того й історію
Нам нашу розскаже.
От-тоді ми заходимось!
Добре заходились
По німецькому доказу,
Та й заговориди
Так, що й німець не второпа,
Учитель великий,
А не то щоб прості люде!
А кгвалту! а крику!
„І гармонія, і сила,
Музика, та й годі!
А історія? Поема
Вольного народу!
Що ті Римляне убогі!
Чорт-зна що не Брути... [10]
У нас Брути і Коклеси,
Славні, незабуті!
У нас воля виростала,
Дніпром умивалась,
У голови гори клала,
Степом укривалась!“
Кровъю вона умивалась,
А спала на купах,
Па козацьких вольндх трупах,
Обкрадених трупах!...
Подивіться лишень добре;
Прочитайте знову
Тую главу, [11] та читайте
Од слова до слова;
Не минайте ані титли,
Ніже тиї коми;
Все розберіть, та й спитайте
Тоді себе: що ми?
Чиї сини? [12] яких батьків?
Ким, за що закуті?
То й побачите, що ось що
Ваші славні Брути:
Раби, підніжки, грязь Москви,
Варшавське сміття ваші пани
Ясновельможниї гетьмани!
Чого ж ви чванитеся, ви,
Сини сердешної Украйни?
Що добре ходите в ярмі,
Ще лучше, ніж батьки ходили?
Не чваньтесь: з вас деруть ремінь,
А з їх бувало й лій топили!
Може чванитесь, що братство
Віру заступило,
Що Синопом, Трапезунтом
Галушки варило?
Правда ваша: наїдались,
А вам тепер вадить;
А на Січи мудрий Німець
Картопельку садить;
А ви її купуєте, [13]
Й їсте на здоровъя,
Та й славите Запорожжя...
А чиєю кровъю
Отта земля напоєна,
Що картоплю родить?
Вам байдуже, аби добра
Була для городу?
А чванитесь, що ми Польщу
Колись завалили...
Правда ваша: Польща впала,
Та й вас роздавила.
Так ось-як кров свою лили
Батьки за Москву і Варшаву
І нам, [14] синам, передали
Свої кайдани, свою славу!
Доборолась Україна
До самого краю:
Гірше Ляха свої діти
Її розпинають;
Так як пиво, праведную [15]
Кров із ребер точуть;
Просвітити, бачиш, хочуть [16]
Материні очі
Современними огнями,
Повести за віком,
За німцями недоріку,
Сліпую каліку.
Добре, ведіть, показуйте: [17]
За науку буде
Материна добра плата...
Розпадеться луда
На очах ваших неситих;
Побачите славу,
Живу славу дідів своїх
І батьків лукавих...
Учітеся, брати мої, [18]
Думайте, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь;
Бо хто матір забуває,
Того Бог карає,
Чужі люде цураються, [19]
В хату не пускають,
Свої діти — мов чужиї,
І немає злому
На всій землі безконешній
Веселого дому.
Я ридаю, як згадаю
Діла незабутні
Дідів наших: тяжкі діла!
Як-би їх забути,
Я оддав би веселого
Віку половину!
Оттака-то наша слава,
Слава України!...
От-так і ви прочитайте,
Щоб не сонним снились
Всі неправди, щоб розкрились
Високі могили
Перед вашими очима,
Щоб ви розпитали
Мучеників: кого, коли
Й за що розпинали?...
. . . . . . . . . .
Обніміте ж, брати мої,
Найменьшого брата, —
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати;
Благословіть дітей своїх
Твердими руками,
І обмитих [20] поцілуйте
Вольними устами!
І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечерній.
Тихенько засяє... [21]
Обніміться ж, брати мої.
Молю вас, благаю!
1845, 14 Декабря. Вьюнище, Полт. губ.
|
