24. Козакъ-сырота.
Тяжко, важко въ свити жыты
Сыроти безъ роду:
Нема куды прыхылытьця,
Хочъ зъ горы та въ воду!
Утопывся-бъ молоденькый,
Щобъ не нудыть свитомъ;
Утопывся-бъ — тяжко жыты,
И нема де дитысь.
Въ того доля ходыть полемъ —
Колоскы збирае;
А моя десь, ледащыця,
За моремъ блукае.
Добре тому богатому:
Його люде знають;
А зо мною зостринутьця —
Мовъ недобачають.
Богатого, губатого
Дивчына шануе;
Надо мною, сыротою,
Сміетьця кепкуе.
Чы я-жъ тоби не вродлывый,
Чы не въ тебе вдався?
Чы не люблю тебе щыро,
Чы зъ тебе сміявся?
Любы-жъ соби, мое серце,
Любы кого знаешъ,
Та не смійся надо мною,
Якъ колы згадаешъ....
А я пиду на край свита....
На чужій сторонци
Найду кращу, або згыну,
Якъ той лыстъ на сонци.
Пишовъ козакъ сумуючы —
Никого не кынувъ;
Шукавъ доли въ чужимъ поли,
Та тамъ и загынув.
Умыраючы дывывся,
Де сонечко сяе....
Тяжко, важко умыраты
У чужому краю!
Изъ „Кобзаря“ Т. Шевченко.
|
