Конотопська відьма (частина восьма)

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Конотопська відьма
Григорій Квітка-Основ'яненко
Частина восьма
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
бурлескно-травестійна повість

Смутний i невеселий стояв, руки заложивши, хваброї Конотопської сотнi пан сотник, Уласович Микита Забрьоха, у славному сотенному мiстечку Конотопi, на вулицi, бiля шинку, де усегда збиралася сотня чи на муштру, чи на перелiку, що чи не втiк котрий козак часом, бува. Стоїть вiн, сердека, руки зложивши, голову понуривши, мов вiл перед ярмом; а козаки начисто, уся сотня, як скло, перед ним стiною стоїть, шапки поскладавши на приспi у шинку, щоб як буде муштра, так щоб не поспадали з голов, а дiтвора, що тут так i бiга круг козацтва, щоб не пiдiбрали та не запроторили куди геть. Так отто стоять козаки i ждуть, що з ними будуть робити i який приказ буде, та промеж себе дещо i базiкають, мов вода на лотоках шумить, аж луна йде; та доставши з халяв хто рiжок з кабакою, - та нюхають, та чхають, а хто люльку - та, тут її розпаливши, i смокче.

Пан Забрьоха сього нiчого не вважа, i не бачить, i не чує, що край його дiється. Йому здається, що вiн i досi слуха, що читав йому пан писар Конотопської сотнi Прокiп Ригорович Пiстряк. А сей давно вже прочитав, що треба, та, зложивши бумагу, кладе у кишеню... Аж ось пан Уласович здихнув тяжко та важко, мов ковальський мiх, та пита писаря:

— Здiлай милость, приятелю Ригоровичу! розкажи менi словами, що ти там у лепортi читав? Ти знаєш, що я нiчого письменного не розжую, хоч i у школi вчився i "вiрую" почав було вчити, та на "же за ним" як затявсь, та й покинув письмо. Так ти менi не читай, а розкажи, що отеє, за лепорт принiс козак з Чернiгова? Адже ми послали лепорт, що у поход не пiдемо, хоч нехай кiл на головi тешуть; нам нiколи, друге дiло зайшло; так чого ще вони пащекують?

- Уся спирра чернiговська безумiю удадеся! - став казати, прокашлявшись, пан Пiстряк, - возписують предписанiє i лають вас, пане сотнику, i мене - гм, гм! - возсозивають - прощайте у сiм словi - дурнями, занеже ми возгнущалися їх повелiванiєм i не направихом стопи наша до Чернiгова.

- Догадавсь, хоч через дееяте-п'яте уторопав, що ти, пане писарю, говориш; так себто нам усе-таки збиратись до Чернiгова?

- Не iначе, як обаче! - сказав Ригорович, моргнувши усом.

- Так трясця ж їх матерi! От їм дуля пiд нiс! - Та, зложивши дулi, i став крутити. Крутив-крутив та на Чернiгов i посила, та усе прицмокує. А далi як крикне: - Не пiду; я їм послав через кривого лепорт, що нам нiколи.

А пан Пiстряк i каже:

- Та наш кривий iще не сотворив дошкандибанiя I до половини путi. Не возмущайтесь, пане сотнику; ми не iзидемо, дондеже не получимо отвiтствованiя на наше сомнительство.

- Так-таки, Ригоровичу, не пiдемо. Бач, як я мудро сконпонував? Не пiдемо та й не пiдемо. Ну, хлопцi! Сонечко заходить, розходьтесь вечеряти, а завтра чим свiт з косами косити менi. А ходiм, пане писарю, до мене вечеряти; Пазька налiпила мудрих вареникiв та спрягла яешню... Ой, лишенько! Ой, рятуйте! Ой, бiда! - став пан Уласович не своїм голосом пробi кричати та за боки хвататись... Пан Пiстряк i козацтво кинулось до нього, що що йому там сталося? Аж вiн... шелесть.... пiднявся догори i полетiв, як птиця, усе-таки кричачи що є голосу...

Що ж то ужахнулися усi люди у славному сотенному мiстечку Конотопi, як побачили, що їх прехваброї сотнi пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, та пiднявсь пiд самiсiнькi небеса i без крил, та летить, як тая птиця! I жiнки, i мужики, i мала дiтвора, та що то! i старi повиповзали з хат дивитись на таку прояву, i усi ж то позадирали голови i дивляться, як пан Забрьоха, мов птах який заморський, летить попiд небесами; руками бовта, мов крилами, черкеска йому роздувається, ногами дрига, шаровари напужились, сам употiв, нiби у гарячiй банi, i летить, i кричить, i де заздрить на землi чоловiка, то скiльки є голосу пити просить. Сеє бачачи, старi люди плюють, жахаються; жiнки голосять з переляку, а малим дiтям не одному довелося переполох виливати. А то ж i не страшно?..

Прокiп Ригорович, бачачи такеє диво, став, задравши догори голову, рот роззявив, аж горлянку видно, очi вилупив та руками знай розмахує, щоб то пiймати та вдержати пана сотника, що полетiв, як гусак. Та й козацтво усе, таки усе до одного, дивувалися на сюю комедiю... Та як i не дивуватись, бачачи, що чоловiк о своїм умi нi з того нi з сього полетiв, як птах. I коли б се опiвночi, як усяка нечисть товчеться, а то ще й сонечко тiльки що зайшло...

Стара Льозниха ледве вiд старостi та вiд недуги вийшла на подвiр'я i, дивлячись на козакiв, як вони збирались, як промеж себе жартували, як лагодились муштру викидати, здихнула та й каже: "Слава тобi, господи, що я не козак! Не здужаю i через хату перейти, а то б треба бiгати та боротись, та муштруватись! Не хочу, не хочу козаком бути!" - та й задивилась на них, а далi... зирк! Летить понад нею щось таке страшне... Розгледiвши, потюпала до козакiв i стала їм розказувати, щоб вже не дожидали пана сотника, бо вже вiн у вирiй полетiв. "Я, - каже, - сама бачила: летить, мов ворони, тiльки що не крака, а знай пити просить..."

Пан писар i козаки - нiчого робить - порозiходились i порозказували, хто не бачив, як конотопський пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, полетiв, мов ворона... I усi ж то, хто про се не почує, здвигне плечима та й дивується і каже: "Жди ж добра, коли i начальство наше обвiдьмилось!" А Прокiп Ригорович зна, де раки зимуються! Вiн хоч i перелякавсь, та не забув нi про вареники, нi про яєшню, нi про Пазьку; гульк до неї на вечерю... та про пана сотника вже i не згадували.

А наш пар сотник летiв, сердешний, летiв вiд самого Конотопа i не зна, де вiн опиниться i що з ним буде, аж гульк - хутiр, i вiн чує, що став спускатись усе нижче, нижче... Розглядає, придивляється - аж се хутір Безверхий, що на Сухiй Балцi... От летить та летить понад хатами та в хорунжевий двiр, де вже вiн не раз був... От як улетiв у двiр та до хорунжiвниної хати, та у сiни, та прямiсiнько у хатнi дверi, що зачиненi i iзсередини защепнутi були, геп! мов довбнею, та тут i простягнувсь, як колода, i не дише, i не ворушиться...

Отсе-то гепнуло у хатнi дверi, де чаклувала над хорунжiвною конотопська вiдьма Явдоха Зубиха.

От Явдоха зараз i обiзвалась до нього:

- Не стогни дуже i не охай, щоб хто не почув, та йди швидше у хату. - Вiдщепнула йому дверi, кличе його, кличе; аж нема гласу, нi послущанiя; лежить наш пан сотник, мов одубiв. Нiчого Явдосi робити, поволокла його самотужки у хату, i як переволокла на друге мiсце, вiн i застогнав, i очима луп! i не пiзнає, де вiн се опинивсь? Розглядаючи усюди, пiзнав Зубиху, зараз, стогнучи, i почав коренити батька i матiр її, що зробила над ним таку капость. А Явдоха тiльки знай своє товче: - Не знаєш свого щастя! Та не кричи-бо, розбудиш усю двiрню. Що ж будеш дiяти: злякавсь, злякавсь, нiгде дiтись. Нiколи тепер переполох виливати. На лишень, понюхай сього. - Та й пiднесла йому пiд нiс тертого хрiну. Вiн як нюхнув, та й чхнув аж тричi, а далi став просити пити. Явдоха узяла води, пошептала над нею, збризнула його тою водою, далi злизала язиком хрест-нахрест через вид, щоб з очей чого не сталось, та й дала йому тiї води напитись. Вiн за один ковток чималий водянчик так i висушив та й каже:

- Дай, тiтусю, ще.

- Але! - каже Зубиха, - я тебе не пити сюди прикликала. Покинь трихи та мнихи та приньмайсь за дiло. Бач, яка краля лежить!

Пан Забрьоха озирнув очима, аж i вздрiв, що на полу спить панна Олена... та так i задрижав, мов опарений.

Та й справдi ж бо краля була! То хороша була, а то, як розiспалась та i розчервонiлась, що твiй кармазин або рожа у саду; карсет розщепнувся, сорочка розхристалась... коси тiльки, як порозпускались, так вже прикрили пазуху, та й то не зовсiм...

Уласович наш, як вздрiв таку кралю, то так i заходивсь круг сонної, мов павич; тiльки навспинячки танцює бiля неї та розгляда, та плямка, та слинку ковта; забув i працю свою, що стiльки перелетiв, i забув, що й пити просив. Не йде на ум нi їда, нi вода, що перед очима бiда!

Вiн би що-небудь i придумав... гм! так Явдоха його за полу сiп i притягнула до печi i каже: "Схаменись лишень, блазню! Треба дiло робити, а не ханьки мняти. На лишень отсю жабу та й скрути їй головку набiк i ще живу, не здохшу, укинь мерщiй у пiч за жар". От пан сотник i зробив усе, як звелiла йому Явдоха, i ще жаба пищала, а вiн її вкинув у пiч, вiдкiля Зубиха увесь огонь вигромадала на припiчок. Як спеклась i зсушилась тая жаба, Явдоха достала її, обiрвала усе мнясо, а кiсточки позбирала i стала з них вибирати: от i знайшла одну точнiсiнько як виделочка, i навчила Уласовича, що з нею робити.

Пан Забрьоха притулив тую виделочку до серця панни хорунжiвни... вона зараз спросоння i заговорила i каже: "I вже менi пан Халявський!.. плюю на нього. Микиточку, мiй голубчику! де ти? прибудь до мене: хоч би я на тебе подивилась..."

Уласович з радощiв як зарегочеться на усю хату, i якби не спинила його Явдоха, то так би i кинувсь на хорунжiвну; так та його за руку дьорг! вiдвела та й навчила, що ще треба робити.

От пан сотник i стоїть бiля неї та знай з одної кишенi виньме каменючки, то камiнцi, креймашки, скляночки, жарнiвки - се все надавала йому Зубиха - от виньме жменю сього добра, подержить на руцi, побряжчить та й пересипле у другу кишеню, i так довго робив, а панна хорунжiвна знай спросоння приговорює: "Микиточку, душко Уласовичу! час вiд часу дужче тебе люблю!"

Далi Явдоха подала йому жаб'ячу кiсточку, що неначе карлючка, i по її наущенiю, тiльки пан Забрьоха заколупнув хорунжiвну легесенько пiд серцем, так вона так i розпалалася i стала казати: "Не хочу... за Халявського... не силуйте мене... вiддайте мене за Забрьоху... коли не вiддасте... утечу..."

Тут Явдоха вiдвела Уласовича вiд панночки i каже:

- Бач, як я зробила, що вона тепер на Халявського плюватиме, а за тобою вбиватиметься. Тепер зовсiм: пора додому...

- Як додому? Тiльки усього i буде? - пита пан Микита.

- Буде з тебе i сього: чого тобi бiльш? - каже Зубиха. - Тепер не журися нi об чiм i жди, як вони по тебе будуть присилати i панькатись коло тебе. Тепер поїдемо додому.

- Як же ми, тiтко, поїдемо? Коли вп'ять летiти, то цур йому; єй! не можу!..

- I нi вже, синку, i менi тебе жаль. Тепер поїдемо, та хоч ти дорогою дрiмай, хоч i спи, то не бiйсь нiчого. Перед свiтом будем дома. Я завтра вп'ять тут буду i дам паннi Оленi отсiї жаб'ячої кiсточки, щоб носила при собi; поки буде носити, поти буде тебе любити. Ходiмо ж з хати та й поїдемо; а то вже скоро панночка прокинеться. От Зубиха позбирала усе своє, поскладала, як їй треба було, узяла днище i веретено i вийшла з Уласовичем з хати. Вийшовши, каже пану Забрьосi:

- Сiдай на днище по-козацьки, мов на коня; а я де-небудь причеплюсь; менi не первина.

Тiльки таки що Уласович занiс ногу, Явдоха як свисне, як цмокне!.. днище пiднялося угору, на ньому пан сотник верхи, а ззаду пiдсiла Явдоха, та знай веретеном поганя та цмока, та приговорює, мов на кобилу, i пiднялися пiд самiї небеса!..

Сидить наш конотопський сотник, Микита Уласович Забрьоха, на днищу, мов на конi; ноги йому без стремен так i телiпаються, i, щоб не впасти, руками держиться за теє днище, а воно чкурить! воно чку-рить, ще прудше, чим Яцькова приблуда; а назадi Уласовича причепилася Зубиха та аж скиглить вiд холоду, бо вiтерець продував, i їй крiпко скубенти* (*Дрижаки.) докучали.

Не вспiли вони добре оглядiтись, аж вже i Конотоп недалеко. Явдоха щось забормотала, аж ось днище усе нижче, усе нижче... та плюсь! бiля Забрьошиних ворiт i впало... Пан Уласович як гепнув та аж не стямився i не вздрiв, як Явдоха з днищем щезла, i не вгледiв, хто з його хвiртки шморгнув, тiльки бачить, що Пазька когось проводжала.

- Чи се ви, паниченьку? - пита вона свого Уласовича. - Де се ви пропадали i досi... я отсе усе за вами журилася...

- Чого ж ти вийшла за ворота? - розпитував її пан сотник.

- Iз журби! - каже Пазька.

- А кого ж ти проводжала з двора?

- Та там... чужий бичок забравсь було до вашої скотини, так я...

- Бичок! до скотини! Гм! - ворчав собi пiд нiс пан Микита, уходячи у хату, та й звелiв засвiтити свiтло, бо у хатi було поночi.

Унесла Пазька свiтло... дивиться пан Забрьоха, що на столi недоїдею вареники, i двi ложки, i двi тарiлки, i носатка, вже порожня, а дулiвки катма!.. Поморщивсь, закопилив губу та поворчавши: "Бичок... до скотини!" та й пiшов у свiтлицю, погасив свiтло та й бебехнув на лiжко, та подумавши: "Кат їх бери! в мене є тепер хорунжiвна!.." - та й захрiп на всю хату.