Конотопська відьма (частина п'ята)

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Конотопська відьма
Григорій Квітка-Основ'яненко
Частина п'ята
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
бурлескно-травестійна повість

Смутний i невеселий, надувшись, як той iндик перед iндичками, хваброї Конотопської сотнi пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, iде до конотопського ставка. Хоч на ньому i черкеска синя з позакидуваними назад вильотами i татарським поясом пiдперезана, i ножик на ланцюжку за нього застромлений, i пика вмита, i борода виголена, i на головi шапка, та як йому були очi заспанi i надутi, то й видно було, що вiн цiлу нiч гуляв. Та й правда ж була: з журби цiлiсiньку нiч смоктав носатку, а Пазька, наньмичка його, знай доливала. Так пiсля такої роботи коли не виспишся, то й будеш довго чмелiв слухати; я вже се знаю. Так куди ж йому не бути смутному i невеселому? Хоч i пiдiйшов до людей, що перед ним усi шапки познiмали i поклоняються йому, а вiн iде собi, надувшись, i нi на кого i не дивиться, тiльки щоки роздува, щоб усi знали, що вiн тут-здесь є старший.

От пiдiйшов до ставка, кинув оком сюди-туди та й крикнув грiзно:

- А що?

- Совершенiє уготовася, - вiдiзвавсь до Конотопської сотнi писар, Прокiп Ригорович Пiстряк, стоячи бiля калавурних, що стерегли низку вiдьом, i придивляючись пильно, щоб котра з них, перекинувшись або сорокою, або свинею, та не дала б дьору; а як почув гомiн свого начальника, так зараз, знявши шапочку, i пiдiйшов до нього, i поклонивсь йому низенько, i каже: - Вожделiнного умоiзступленiя, з дневним мiстопребиванiем, вам, пане сотнику, утресугубляємо!

- Спасибi! - сказав голосно Уласович, не розчухавшись, що йому наговорив пан Пiстряк, теж не вмiвший до ладу слова сказати, а так, що на ум збреде; та при тiм словi тiльки трохи пiдняв шапку з голови та мерщiй її наплюснув вп'ять на голову та й сказав повагом, усiх озираючи i нi на кого не дивлячись: - Здоровi! - А се вже звiсно, i усюди так поводиться, що чим начальник дурнiший, тим вiн гордiший, i знай дметься, мов шкураток на вогнi.

- Здоров був, батьку, вельможний пане сотнику! - заклекотiла громада, загули чоловiки, залящало жiноцтво, запищала дiтвора, та й поклонились йому низенько...

От Ригорович i шепче пану Микитовi на вухо:

- Сотворяйте ж дiлоначинанiє, угобзiте у нашiй Палестинi порядок...

- Цур дурня, та масла грудка! - шепнув йому на вiдвiт пан Уласович, - як менi укобзити, чи як там, коли нiчого i не второпаю, що се таке i є.

- Так не творiте ж менi возклоненiя нi у єднiм дiлi! - сказав писар та й пiшов до свого дiла.

Еге! та хоч наш пан сотник, Микита Уласович, i не мав дев'ятої клепки, та ще таки стiльки глузду стало, щоб розiбрати, що коли, каже, не пiп, то й не микайся в ризи. Зовсiм не тямив дiла, так i не вередував вже нiчого, не так, як наш генеральний суддя, нехай царствує! Той було - i не думай його зопинити: чи до дiла, чи не до дiла, знай пiдписує, що попада. Писар було зопиняе, - так де! "Не хочу, - каже, - щоб дiло валялося; пiдпишу, от йому i кiнець!" То, було, писар, коли тiльки побачить, що суддя у колегiю йде, зараз i хова усi бумажки, а то вiн їх усi зараз i попiдпишує. Раз - о, смiху було! (я ще служив тодi у колегiї i вчивсь склади писати, бо був ще хлоп'я по дев'ятнадцятому году) - писарчата узяли та й списали таку бумагу, щоб суддевi у ченцi постригтись, а його жiнку вiддати замiж за пана обозного, що з нею було частенько у лiсок за губами ходили. Ну, та й положили той лист перед суддею; тiльки таки що ввiйшов, сiв, побачив той лист, потяг до себе, перехрестивсь та й каже: "Щоб недовго морити! Нехай менi дякують, що швидко дiло рiшив; а винуватий нехай жалкує на себе". Та чирк! i пiдписав "рукою власною". А хлопцi - ких, ких, ких, ких! Насилу писар їх у потилицю попрогонював i, розтолкувавши суддевi той лист, порвав його на шматки... Та дарма; будемо своє договорювати.

От пан Уласович стоїть, собi, узявшись у боки, як той хверт, що у київськiй граматцi, аж ось i пiдiйшов до нього Хома Калиберда, стар чоловiк, та, знявши, шапку, поклонивсь йому разiв з п'ять, а далi осмiливсь i каже:

- Спасибi вам, пане Уласовичу, що кохаєтесь у старовинi. Ще покiйний ваш дiдусь, пан Опанас, таки Забрьоха, нехай над ним земля пером! i той не давав нас зобиждати. Хоч трохи було засуха ухвате, то вiн зараз за поганських вiдьом; та як трьох-чотирьох втопить, то де той i дощ озьметься! І усе було гаразд! Що то старовина! Любезне дiло!..

- Буде й новина непогана, - сказав повагом пан Забрьоха та й вiдступивсь вiд Калиберди, щоб той не дуже налазив на нього i щоб часом не позапанiбратавсь з ним; та щоб швидше вiд нього вiдчепитись, гукнув на Ригоровича i каже:

- А що?

А той, упоравшись зовсiм, iде до нього i кахикає, i уси закручує - се вже така звiстка, що з письма стане говорити - та й каже:

- Приспi урем'я совокупленiє сотворити i погрузити нечистоту во iсточники водния. Ануте, братiє, дерзайте!

Калавурне козацтво, як почули писарське повелiнiє, зараз i вiдчепили з вiдьомської низки Веклу Штириху; ухопили її мерщiй за руки i за ноги цупко, щоб не викрутилась, та, регочучи, i помчали до човнiв... Вона кричить: "Пробi!" Дiточки бiжать за нею та голосять, неначе вже вона i нежива; старий Штиря туди ж за ними шкандиба, та плаче, та лає i козакiв, i сотника, а найпуще пцсаря... Так нiхто їх i не вважа, а ще деякi з кучi кричать: "Держи-бо, Йосипе, дужче! бач, пручається..." А iнший каже "Попалась? А що? Се тобi не коров у пiвнiч доїти..." Та й багато дечого прикладували, аж поки її до човна донесли, утеребили у човен, i тут ще пущ держали. Як же донесли до паль, тут скрутили їй вiрьовками руки i ноги гарненько; та вiрьовки i попродiвали у петлi, що на палях, та, пiдсунувши її вiрьовками угору, як плюснули разом у воду... Та, як каменюка, пiшла на дно, аж тiльки бульбашки забулькотiли!..

- Тягнiть назад, тягнiть!.. Не вiдьма вона, не вiдьма! - загула громада ув один голос, а хто молодший та ближче стояв, так аж кинулись помiч дати тим, що бiля вiрьовок...

- Погружайте, погружайте паче i паче тресугубо окаярную дщерь хананейськую! - як вiл ревiв Прокiп Ригорович i спиняв людей, щоб не витаскували назад Векли.

- Слухайте мене, - на усi заводи кричав Уласович. - Адже я сотник. Я повелiваю: тягнiть назад! Адже не знирнула, так вона i не вiдьма.

- Не вiдьма, не вiдьма; не знирнула, не вiдьма; тягнiть назад! - кричав увесь народ, i вже писаря нiхто не послухав, i витягли Веклу зовсiм мертву, вiдчепили вiд вiрьовок i, не кладовивши на землю, стали на руках вiдкачувати.

Поки сеє дiялось, пан сотник, вiдпочивши опiсля крику та турбацiї, пiдкликав до себе Ригоровича та й спитавсь:

- Скажи менi на милость: за що її повелiв топити? Жiнка ще не стара i багатого i чесного роду; не чути було за нею нiякої примхи.

- Суджу по правотi i без усякого возклоненiя дiвствую, - сказав Ригорович, - она суть хоча iще i без старостi жона, но iмать пiнязей* (*Грошей.) до бiса. Просих - i не дала; позичах - i не повiрила; стражi предах - i не вiдкупалася, якоже другiї прочiї. Сього ради розмис-лих ю погрузити i не iзторгнути оттолi, дондеже не дасть менi, чого i колико прошу. Живуща, матерi її дуля, тресугубо живуща. Зрю, що вже її вiдтрусили. Нехай благоденствуєть до якого часу. А воздайте сюди Устю Вечериху! - гукнув Рцгорович на калавурних.

Притаскали Устю, i те ж усе було, що з Веклою, тiльки Устя, як плюснули її у воду, так тут їй i амiнь! Хоч i трусили, так i не вiдкачали, так i зосталась.

Питавсь пан сотник у писаря i про сю, так нищечком йому призйавсь: "Що, - каже, - желах совокупитися з її дщерiєю Одарiєю, дуже лiпообразною, i вона, тресугубо нечестивая, замiсть желаємої дiвицi, возклонила у кишеню мою тисящеклятий гарбуз i покри предняя i задняя моя срамотою, яко рубищем. Так се їй за оноє дiло таковая пинхва..."

Аж ось i перемiшав їм Талимiн Левурда, кланяючись низенько, i просить:

- Будьте ласкавi, пане сотнику Уласовичу, може б, сполоскали i мою жiнку трохи, бо трохи вона чи не вiдьмує...

- Давай її сюди! - неначе проспiвав, так заговорив пан Забрьоха. - У нас не попадайсь, зараз провчимо, а найбiльш тих, що добрих людей замiсть рушникiв та годують гарбузами. - Та здумав своє лихо, здихнув важко та голову понурив i стоїть.

А Прокiп Ригорович ще тiльки почув, об чiм Левурда став прохати, та так i затрусивсь, неначе циган на морозi; очi йому так i заблискали, пика почервонiла, губи задрижали i ледве-ледве може слово промовити:

- А як ти... а за що... твою жiнку потопляти?.. хiба ж вона волшебствує?

- А як же не волшебстсвує? - казав Талимiн Левурда Уласовичу. - Ось слухайте сюди, добродiю! Разiв з десяток таке менi . привиденiє було, що у саму глупу пiвнiч хтось i стука у вiкно; стука, стука, аж поки моя Стеха, знаєте, жiнка, прокинеться; прокинеться та й вийде з хати, а я й засну; та вже перед свiтом вернеться; то я й питаю: "Де ти, кажу, була?" Та вона й каже: "Ходила до коров, так отсе змерзла, та й ляжу". А я кажу: "Лягай", а вона i ляже та, каже, змерзла, а сама, як вогонь. Так се, бачите, добродiю, вона не до коров уставала, а чаклувати, певне, чаклувати. А то на тiй недiлi, так я вже iменно бачив чорта живiсiнького, от як я вас, пане сотнику, бодай би здоровi були. Ось бачите як: поїхав я на ярмарок та мав там пробути три днi, та як менi завадило, так я у той же день i вернувсь пiзно уночi. Стук-стук у хату - жiнка не вiдчиня i з кимтось розмовля та регочеться, i свiтло є в них. Я як рвонув дверi, так защiпка i вiдскочила, а я ввiйшов; дивлюсь... аж в неї в гостях чорт, та от, як бачите, словнiсiнько як пан писар Прокiп Ригорович, нехай здоров буде; така йому i пика, i одежа, i усе таке. Я до чорта, та вiн вiд мене; я за ним, а проклятий чортяка та у сiни (а сiнешнi дверi засунув я таки); вiн бачить, що непереливки, та у трубу; я як злякаюсь, як вернусь у хату, та на пiл, та що то: й кожухом укривсь, а сам дрижу з переляку, що бачив чорта i моя жiнка з ним дружить. От я вам i кажу: непевна моя жiнка, зовсiм непевна, сполощiть її хоч трохи, може, тогдi дощ пiде.

- А що ж? Так i сполоснути. Пане писарю! ану! - так-то сказав пан сотник Ригоровичу. Як же той крикне на нього, так що ну!

- Чи ви обуяли? - закричав на нього, - Чи ви таки попросту одурiли? Вам не довлiє нiякого рiшення iспускати без потребностi моєї, затим, що треба усякеє дiло угобзити i законнеє присовокупленiе соєдинити. А ти, гаспидська Левурда! от що касательно тебе закон повелiва: оного неключимого Талимона Левурду, наважденiем своїм приведшего сожитiє своє, сирiч жiнку, до дружелюбiя, з сатаною, - дух свят при вас, пане Уласович! - убо подобаєть забити сякому-такому сину нозi у кладу. Агов, хлопцi! Поймiте його i водворiте у ратушу i присовокупiте нозi його до клади, бо сам сознанiє учинив, що видiв i осязав живого чорта; убо вiн є колдун, чаклун; воутрiє iзбию киями сього грiшника.

Поки се Пiстряк розказував, а сердешного Левурду вже й помчали до ратушi, а Ригорович повiв оком та з якоюсь молодицею чорнявенькою ззирнувсь, усмiхнувсь, покрутив ус та й гукнув на калавурних козакiв: "Ануте, водворяйте у преiсподнiї води Домаху Карлючкiвну!" I пiсля Карлючкiвнй тiльки забулькотiло... А громада, бачачи, що вона не вирина, загомонiла: "Нi, вона не була вiдьма, не була!"

I Прiську Чирячку, i Химку Рябокобилиху, i Пазьку Псючиху топили, i котру втопили, а котру вiдволодали, що народ аж об поли руками б'є та дивується, що, каже: "Де ж тая вiдьма? От усiх топили i усяка порина, а вiдьма не знаходиться". Микита Уласович вже й дрiмати став; по його, так вже б пора i додому: чи будуть дощi йти, чи нi, йому нужди мало; не стане свого хлiба, йому принесуть: Конотоп не мале село; без сварки i лайки i без позивання не обiйдеться.

Усе знай позiха та погляда на свого Пiстряка, що задумавсь та пальцем знай штрика то у лоб, то у нiс, думав-думав та й крикнув: "Давай останки во язицях. Водворi-ке сюди Явдоху Зубиху!" Приперли й ту, вiдопхали човном до паль, пiдв'язали вiрьовками, пiдняли догори... плюсь! Як об дошку, так наша Явдоха об воду, i не порина, а як рибонька поверх води, так i лежить, i збовтається зв'язаними руками та ногами, вихиля черевом i попереком i приговорює: "Купочки-купусi, купочки-купоньки!"

Увесь народ так i жахнувсь! "От вiдьма, так, так!" -закричали усi; а Микита Уласович як позiхав, та побачив сеє диво, та так йому рот роззявлений i зоставсь; а Прокiп Ригорович так аж танцює понад берегом та знай на трудящих кричить: "Возтягнiте ще! Верзiте во тьму водную!" Так що ж бо? як не пащикує, а Явдосi нiчого не зробить. Пiдтягнуть, гепнуть її скiльки сили у воду... так не порина та й не порина, та ще й глузує над усiма, та усе знай товче: "Купочки-купоньки".

- А вознесiть сiмо каменiя i плинхводiланiя! - здумав пан Пiстряк, i так i народилася цiлiсiнька куча цегли i каменюк усяких, що хлопцi, почувши приказ, зразу мотнулись i нанесли.

- Возложiте каменiя на нечестивую вию. її, i на руцi, i на нозi її i паки потопляйте її, - так кумандував Ригорович, аж пiдскочуючи круг ставка, та з серця аж зубами скрегоче.

Нав'язали моторнiшi цiлiсiньку низку каменюк на вiрьовку, i, пiдвiзши на човнах, аж насилу три чоловiки пiдняли тую низку та й накинули Явдосi Зубисi на шию i думають: от пiрне! А вона, урагова баба, i не дума; плава поверх води, та що ослобонили їй руку iз вiрьовки, так вона нею полощеться та й жартує: "А що ж? Намистечко менi на шию почепили, а перснiв i нема? Еге! Бач, якi добрi! кете i перснiв на руки i замiсть черевичкiв чого на ноги".

- Сокрушайте тресугубо окаянную кощунку ханаанськую, дщерь халдейськую! - кричав, як опечений, Прокiп Ригорович та аж запiнивсь, як скажений, бачачи, що нiчого вiдьмi не зробить i що вона над ним кепкує.

Нав'язали їй на руки i ноги каменюччя - боживсь той чоловiк, що менi про се розказував; а хто й казав, коли знаєте, Йохим Хвайда, що позаторiк вмер, - так боживсь, що пудiв двадцять нав'язали й на шию, на руки i на ноги, та, вiдчепивши вiд вiрьовок, так її й пустили у воду... Так що ж бо будеш з сучою-пресучою бабою робити? Так i плава поверх води, i руками i ногами бовтається та знай приговорює: "Купочки-купусi!" А далi урагова баба обiзвалася i до писаря та й почала його кликати: "А ходи, Прокiпочку, сюди! Нумо укупцi купатись. Ходи-бо, не соромсь! Ось надiну на тебе намистечко i перснiв тобi дам..." А Ригорович аж увесь чуб обiрвав собi з серця, що й поганенька б то баба, та над ним глузує; далi кинувсь до Уласовича та й каже:

- Несумнительно сiя баба суть от баб єгипетських. Вона єхидна прелюта, похитила дождевие каплi iскри у себе у чванцi або у iному мiсцевi. Повели, пане сотнику, возмутити її розанами, де протерпить до нестерпимостi i да розпустить хляби воднiї, i да ороситься земля.

- Не второпаю, пане писарю, що ви говорите; а я кажу вам, робiть, що знаєте, тiльки швидше, бо вже обiдня пора. Я б вже давно дав дьору, так хочеться дивитись на сюю кумедiю, що на бабi цiлiсiнький вiз камiння, а вона не тоне, а плава поверх води. Робiть собi, що знаєте, а я буду на готове дивитись; я на те у Конотопi сотник.

Повелiв Ригорович пiймати у водi вiдьму Явдоху, так де! Хлопцi човнами її i не здоженуть, i вiрьовками накидають, так усе нiчого; так прудко плава, як тая щука, тiльки попереду i позаду хвиля устає, бо звiсно, як вiдьма плава: вже пак не по-нашому! Плавала-плавала, шниряла-шниряла, та як бачить, що усiх потомила, так i пiддалась...

Що ж то зрадувався народ, як злапали вiдьму Явдоху Зубиху! Усi кричать, гомонять, бiжать до неї, проти неї; усяк хоче тусана або запотилишника їй дати... та й є за що! Нехай не краде з неба хмар, не хова дощу у себе на миснику... Ось, як усi бiжать круг неї, то за нею, а її аж на руках несуть, боячись, щоб не вирвалась та не втекла, а вона й байдуже! Вона спiва весiльної пiсеньки, як молода з дружками ходить. А наш Ригорович перед веде та аж бiжить з радощiв, що таки напав на вiдьму i що вiн її тепер скрутить i вимучить з неї, щоб вiддала дощi назад, що покрала, та з радощiв такi баляси точить, що не тiльки хто, та й сам себе не розбере, що вiн i говорить. Далi закричав: "А дадiте сiмо вербових i удвойте лозових i возглумiте її, елико сили вашої буде!"

Де взялись i рiзки. Скрутили Зубиху Явдоху; тiльки що класти її, вона як-то руку випручала та й повела нею кругом по народу; отже ж слухайте, що з того буде. От i положили її; по два парубка сiло на руки i на ноги, а два узяло здоровеннi пучки рiзок та й почали чистити: дже-дже! дже-дже! аж засапались! б'ючи, б'ють-б'ють, i вже цурпалки летять... А що Явдоха? Лежачи пiд рiзками, казку каже: "Був собі чоловiк Сажка, на ньому сiра сiрм'яжка, повстяна шапочка, на спинi латочка; чи хороша моя казочка?"

- Та бийте окаянную ханаанку! - аж заревiв Пiстряк.

Хлопцi деруть щомога, а Явдоха своє: "I ви кажете: та бийте окаянную ханаанку, i я кажу: та бийте окаянную ханаанку; був собi чоловiк Сажка, на ньому сiра сiрм'яжка, повстяна шапочка, на спинi латочка; чи хороша моя казочка? "

- Та дерiть дужче! - крикнув що є мочi сам пан сотник конотопський, Микита Уласович Забрьоха, що вже йому дуже брало за живiт і печiнки пiд серце пiдступали, бо не обiдав i досi.

Хлопцi перемiнились, узяли пучки i стали пороти, а Зубиха знай своє товче: "I ви кажете: та дерiть дужче, i я кажу: та дерiть дужче; був собi чоловiк Сажка, на ньому сiра сiрм'яжка, повстяна шапочка і на спинi латочка, чи хороша моя казочка?" ^

- Соплiтiте розонацiю з тернiя i удвойте їй поруганiя на лядвiї! - скумандував пан Пiстряк, довго думавши, що б то їй ще придумать.

Хлопцi чешуть Явдоху терновими, а Явдоха своє товче: "I ви кажете: соплiтiте розонацiю з тернiя і удвойте поруганiя на лядвiї, i я кажу: соплiтiте розонацiю з тернiя і удвойте поруганiя на лядвiї; був собі чоловiк Сажка, на ньому сiра сiрм'яжка, повстянi шапочка, на спинi латочка, чи хороша моя казозкка?.."

Та й до вечора не переговориш усього, що там було! Вже не тiльки Ригорович Пiстряк, та й сам сотник Забрьоха почав сердитись, що нема кiнця дiлу; б'ють-б'ють бiсовську бабу, скiльки хлопцiв перемiнилося, скiльки рiзок перебрали: і вербових, i березових, i тернових; а їй не позначилось нiчого, неначе тiльки що лягла i нi трiшечки i не бита, а вона собi знай товче чоловiка Сажку...

Отже ж то як сеє дiється, i гаспидську, католикову Явдоху б'ють, пролiз скрiзь народ, що так i обступили Явдоху, та й не надивуються, Демко Швандюра, стар чоловiк i непевний. Подививсь-подививсь, помотав головою та й каже:

- А що се вам за iграшки далися! Чи то пану сотниковi знать скучно стало, так ви його забавляєте, як малу дитину, що рiзками порете, неначе кого путнього, вербову колоду?

- Як колоду? Що се вiн каже? Де там колоду б'ють? - загула громада i, дивуючись, розпитує.

- Де колода? Не бачите? Дивiться ж! - сказав Швандюра та й повiр рукою по народу навпаки сонця... Так що ж? Удивленiє та й годi! Тогдi усi побачили, що лежить товста вербова колода, поперепутована вiрьовками, i сидять на нiй чотири хлопця здоровенних i держуть її якомога, щоб не пручалась, а чотири б'ють тую колоду зо всiєї сили добрими рiзками, неначе кого путнього. А бiля тiєї колоди лежить сама по собi Явдоха Зубиха i не зв'язана, i регочетьсй, дивлячись, як працюються люди замiсть її та над колодою. Так, скажете, се i не удивленiє? Се вона, як її покладали парити, так вона рукою повела та й напустила на усiх, хто тут був, мару, а Демко з свiжими очима прийшов i бачив, що твориться, i як дещо знав i вмiв проти чого що-небудь зробити, то вiн i вiдвiв мару вiд людей. От тогдi тiльки побачили, що били не Явдоху, а вербову колоду.

- Ких, ких, ких, ких!.. - зареготався народ. Вже нащо пан писар, що сердивсь крiпко, а тут i сам розреготавсь, як уздрiв таку кумедiю. I що ж будеш робити? Звiсно, що против насилки нiчого не зробиш, коли не вмiєш як її вiдвести. Ну, посмiявшись, прийнялись радитись, що з Явдохою робити. Той те, другий друге каже, а Демко Швандюра, той гаразд навчив:

- Таки, - каже-нiчого не думайте, а положивши, дайте добру хлосту, поки верне дощi та роси, що, знаю, в неї на мисниках та на полицi. Та не бiйтесь нiчого. При менi не здужа навести. Коли ж i наведе, то я вiдведу. Хоч вона i вiдьма, та й ми, хоч не усе, а що-небудь таки знаємо. Нехай вона i природжена, а я; тiльки вчений, та дарма! Побачимо!

- Так возклонiть же її паки! - закричав Ригорович, - i сотворiть їй школярську сiкуцiю, яко же i нам во оноє урем'я субiтки твориша... - Ще добре i не вимовив, а хлопцi вже i мотнулись: розперезали, положили, сiчуть... і вже нашiй Явдосi не до казки; вже i в i неї у самої на спинi... латок з сiмдесят, як у чоловiка Сажки... Мовчала-мовчала, хотiла вiдтерпiтись... так ще не родивсь той чоловiк, щоб утерпiв пiд рiзками! Далi як заскавучить, як заскиглить... а далi як стане кричати: "Не буду до суду, до вiку!... батечки, голубчики!.. пустiть, пустiть!.. верну й дощi, верну й роси... I буду тобi, пане сотнику... i тобi, Ригоровичу... у великiй пригодi... тiльки пустiть..."

- Годi, - повiв Микита Уласович голосом поважно. А Пiстряк знай своє:

- Усугубляйте паче i паче!

Хлопцi не знають, кого й слухати: половина б'є, а друга жде.

- А бодай вас, пане сотнику! - так загарчав на нього пан Ригорович. - Iще було уп'ятерить подобало за таковоє злодiянiє... Се вона менi зробила, що я пiсля перепою химери погнав. Оттаке злодiянiє... ;

- Але! злодiянiє! - сказав пан Забрьоха, - тобi б усе тiльки злодiянiє i робити. Тут тiльки трихи та мнихи, а вже обiдати пора. Ще чи буде пiсля такого парла дощ, чи нi, хто його зна, а що ми голодуємо, так се певно. А що нам суча баба з серця утнеть який бешкет, так i того треба боятися? Звели лишень покинути Явдоху, нехай вiдпочине пiсля такої банi. Нехай тепер ханьки мне, ми ще доберемося до неї. Ходiмо, Прокопе Ригоровичу, до мене. Пазька наварила мудрого борщу. А пiсля обiд не буду ськатись та розкажу тобi, який менi бешкет зробили позавчора у Безверхiм хуторi. Ти ще сього не знаєш. Сказавши сеє, потяг пан Уласович додому. Прокiп Ригорович наш зоставсь i стоїть, мов обпечений. Узяли його думки та гадки, який-то там бешкет зробили пану сотнику на Безверхiм хуторi? Думав- думав, а Явдоху за тим знай чешуть, аж цурпалки летять! Далi пiдняв палець догори i каже: "Догадавеь! е, е, е, е! Сього менi i треба було! А покиньте, хлопці бiдну бабу позапрасно мучити. Пан сотник звелiв було її парити до вечора, а я її помилую".

Пiдвели Явдоху i ледве-ледве живу поволокли її додому. Народ так заклекотiв за нею, усе кричачи: "Вiдьма, вiдьма! Покрала з неба дощi!" А Ригорович iде собi та щось дума, далi i каже: "Такої менi i треба!.. Пiддобрюсь до неї, вона поможе його втопити, а менi винирнути з писарства та на панство..." Та й потяг до пана Микити Уласовича обiдати.