Конотопська відьма (частина сьома)

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Конотопська відьма
Григорій Квітка-Основ'яненко
Частина сьома
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
бурлескно-травестійна повість

Смутна i невесела сидiла на призьбi бiля своєї хати панночка Йосиповна Олена, хорунжiвна, на своєму Безверхому хуторi, що на Сухiй Балцi, а бiлими рученятами копирсала у головi братику свому, пану хорунженку. Вiн, сердешний, той день з панотцем, що заїжджав до нього, поховавши когось на другiм хуторi, та за обiдом, поївши добре вареникiв та карасiв, у сметанi жарених, та запивши сколотинами (бо се вже дiялось пiсля Петра), витягли самотужки по носатцi тернiвки, а вишнiвкою на дорогу запили; а пiдвечiркуючи, панич убрав аж п'ять мандрик* (*Сирникiв.) та горщечок маслякiв, у маслечку та у сметанi пряжених, що дуже їх любив, так його, хто його зна i вiд чого, i завадило; от вiн i прилiг до сестрицi на колiна, та як та йому ськала, а вiн i заснув. Тут прийшли з поля i корови, i овечата; от їх тут бiля панночки i доють, i молоко в глечики зливають... а вона й байдуже! їй неначе нi до чого й дiла нема! Забула дивитись i на дiйво, забула братику i у головцi ськати, тiльки у неї i на думцi, що...

Тiльки що хотiв був розказати, об чiм наша хорунжiвна думала i чого була смутна i невесела, аж ось i прийшла до неї бабуся, така старенька, така старенька, що на превелику силу дибле; от пiдiйшла до неї та й каже:

- Дай, боже, вам, панночко, вечiр добрий! Нехай вам бог помага!

Аж здригнула Йосиповна, що й не бачила, вiдкiля вона i узялась i як перед нею стала; а далi, трохи схаменувшись, i каже: .

- Здорова, бабусю! А вiдкiля тебе бог принiс?

- Та я так собi... Я i здалеку i не здалеку, я i тутешня, я й зовсiм не вiдсiль; я i нiчого не знаю i усе знаю; i хто i по чому журиться, я i знаю i не знаю; i що подiяти, i вмiю i не вмiю...

- Ох, бабусю, та ти не проста? - питається Олена.

- Та простiсiнька, бач! Не вашого, панського роду, а проста собi стара баба, не знаю нiчиєї журби, не знаю, хто, сидячи на призьбi, журиться об Дем'яновi, що пiшов в поход з козаками; я таки i того не знаю, хто бiля колодязя усю нiченьку з ним просидiла i на прощання зняла з руки срiбний перстень i вiддала з хусточкою, що сама усякими шовками вишивала...

- Ох, менi лихо, бабусю! Та ти усе знаєш?.. Не гомони, будь ласка, братик прокинеться та почує, та менi смiятиметься... Нехай пiсля вечерi я тебе покличу, то ти в мене ночуватимеш, та й поговоримо з тобою!

- Пiд повен мiсяць тепер-то i робити що треба, Нехай братик iде до себе у хату, збуди його; а я тобi скажу, що треба робити, та дiлом спiшити. Я знарошно до тебе сьогоднi пiсля вечернi з Києва пiшла...

- Як се можна? З самiсiнького Києва? Пiсля вечернi? Та сьому не можна статись! - пита Олена, дивуючись. - Як-таки можна вiд Києва та скоро дiйти? I близенький свiт?

- Пожалуй, дiйти не можна, так ми-то знаємо, як воно робиться. Збуди лишень братика швидше, нехай iде до свого дiла, менi треба швидш поспiшати.

- Та братику щось завадило, трохи не з очей. I був здоровий, та як глянула на нього ота чорнява молодиця, що коло корови ходить, та глянула, та й усмiхнулась, я сама бачила, та пiсля того так його за живiт i узяло; чи соняшницi, нехай бог боронить! чи що?

- Се все очi, усе очi наробили; та не журись, я вiдведу. Ось збуди братика, а я навчу молодицю, що йому треба робити. Вiд неї сталося, вона нехай i знiма.

Олена стала братика будити, що хрiп на весь двiр, а бабуся пiдiйшла до молодицi... а та зразу i крикнула:

- Ох, тiтусю! I ви до нас прийшли?..

- Але! не кричи лишець, - каже бабуся, - а от що зроби: озьми... шупу-шупу-шупу... - Нiчого не можна було розслухати, що їй там бабуся шептала, тiльки опiсля молодиця i каже:

- Та добре, добре; забавте тiльки панночку.

- А вже, - каже бабуся, - се вже моє дiло. Ходи ж сюди за мною. - Та й привела молодицю до панночки, та й каже: - Ось я навчила молодицю, як з панича соняшницi зняти; iди ж, паниченьку, швидш з нею, вона зробить тобi, що я звелiла; та швидш робiть, а -то тебе так розбере, що й на стiну полiзеш.

- Ох, лишенько! - казала, злякавшись, хорунжiвна. - Iди ж, братику, iди швидше. Роби йому, Мотре, як бабуся казала. Та роби гаразд, на спiшачи...

От пан хорунженко пiшов з молодицею у хату, а бабуся - плюсь! - бiля панночки сiла та й каже:

- Тужиш, моя зозуленько, за своїм сизим голубоньком, та ба! Нема його тутечка; пiшов далеко-далеко, аж до Чернiгова...

- Та по чому ти, бабусе, усе знаєш? Хто се тобi розказував, що я там... чи журюся, чи... що там таке... я й не знаю! - питала, соромлячись, Йосиповна.

- Вже-то я не знаю! - каже бабуся. - Нащо ж нам I зорi, коли нам на них не дивитись? Гляну звечора, гляну i опiвночi, подивлюсь i перед свiтанком, тай знаю, де що діється.

- Коли ж ти знаєш усюди, де що дiється, то скажи менi, бабусю, що робить тепер... - сказала Олена та й почервонiла, як кармазин, i язик став мов повстяний.,

А бабуся перехопила та й каже:

- Дем'ян?

- Е-ге-ге-ге!

- Судденко Халявський, Омелянович?

- Атож!

- Ось слухай доню, що вiн робить: отсе був з козаками на муштрi перед паном полковником та, втомившись, прийшов додому, роздягсь, розперезавсь та й лiг, сумуючи об тобi, та й журиться, що, дума, не швидко тебе побачить.

- I кажуть-таки, що не швидко їх спустять!

- Не журись; може, ти його i сього вечора побачиш...

- Де то вже, бабусю, менi його побачити та ще i сього вечора. Вiн не птиця, щоб йому до мене прилетiти!

- Хоч i не птиця, а прилетить i уродиться отут перед тобою, як отсе я. Чи хоч, щоб прилетiв?

- Де то вже, моя голубочко, не хочу! Аж жижки трусяться, щоб хоч би його побачити. Здiлай милость, нехай прилетить до мене... та чи не буде йому якої вiд того надсади?

- Таки аж нiчогiсiнько; вiн на те козак.

- Приклич же його, паньматочко, хоч на часиночку, хоч на годиночку; хоч би я на нього подивилася! Що знаєш, те й роби, а я нiчого не пожалкую. Усе тут моє, дам тобi усього, чого забажаєш.

- Добре ж, доню, добре. Ходiм своє робити. От i ввiйшли у велику хату, позащiпали i дверi, i вiкна, а вже i сонечко стало заходити; панночка затопила у печi, сама сходила по воду, а йшла по воду, як бабуся її навчила: не прямо до криницi, а вулицями обходила навпаки сонця; прийшла до криницi, набрала вiдро води та й вилила на сход сонця; друге набрала i вилила на заход сонця, а трете набравши, - що є духу, не оглядаючись, i вп'ять не прямо, а вулицею за сонцем. От як принесла, та й настановила кашник з водою; а бабуся достала з-за пазухи зiлля: любистку, материнки, чорнобривцю, цвiту папоротi, терличу та усього по пучечцi всипала в кашник та й пристановила до вогню; а сама узяла муки пшеничної, замiсила водою, та й вийняла з калитки у папiрцi кошачого мозку, вiдколупала пальцем та положила у те тiсто; далi достала у себе з хустки, що був зав'язаний, слiд пана Забрьохи та й роздiлила пополам i одну часточку всипала у те ж таки тiсто, замiсила i скачала коржик, посадила в пiч спектись, i усе з приговорками та спльовуванням, а хорунжiвнi звелiла сидiти на полу, пiдiбравши ноги пiд себе, не жахатись, i, що вздрить, не боятись нiчого, i усе думати про свого милодана.

От як коржик спiкся, вона й дала його з'їсти Оленi за три рази, запиваючи з водянчика водою, що нашептала бабуся; а затим i горщок з зiллям став закипати. Бабуся, гукнувши на Йосиповну, щоб нiчого не жахалась, узяла другу частку слiду Уласовичевого та й всипала у кип'ячий горщик i стала мiшати, а сама аж у пiч мов улiзла, та що є духу i кричить: "Терлич, терлич! десятьох приклич, а з десятьох дев'ятьох, а з дев'ятьох восьмирьох, а з восьмирьох семирьох, а з семирьох шестирьох, а з шестирьох п'ятирьох, а з п'ятирьох чотирьох, а з чотирьох трьох, а з трьох двох, а з двох одного, та доброго". Та й примовила нищечком, щоб хорунжiвна не чула: "Пана сотника конотопського Забрьоху, Уласовича Микиту; а хто жде та дожида, так нехай собi дрiма". Та й дмухнула на Олену, а та нi з сього нi з того i стала собi дрiмати.

Вп'ять вража баба стала горщик мiшати i вп'ять кричить у комин тiї ж речi: "Терлич, терлич! десятьох приклич..." - та й звела на одного, усе-таки пана Уласовича, далi й примовила нищечком: "А хто сидить та ждеть, той нехай собi заснеть". Та вп'ять дмухнула на хорунжiвну, а вона, сердешна, так i заснула... Стала бабуся утрете мiшати зiлля i вже що є духу у трубу кричить на терлич; i як довела до одного, так аж запищала вiд натуги, кричачи зо всiєї сили та зовучи пана Уласовича, а на хорунжiвну дмухнула i говорить: "А хто спить та сопе, так нехай i захропе". А вiд сього панна Йосиповнй бебех у подушки та й захропiла на всю хату... А тут щось iз сiней у хатнi дверi - геп! та й стогне, i щось мурниче, - i охка... Побачим опiсля, що то там було...