Конотопська відьма (частина тринадцята)

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Конотопська відьма
Григорій Квітка-Основ'яненко
Частина тринадцята
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
бурлескно-травестійна повість

Смутний i невеселий стояв, понуривши голову аж до грудей, пан конотопський сотник, Микита Уласович Забрьоха, у Безверхому хуторi, бiля панських хат, дивлячись, що панна хорунжiвна, Олена Иосиповна, сидить на посадi з паном судденком, Дем'яном Омеляновичем Халявським, а бiля нього стоїть... Солоха! Дiвка гарна,, чепурна, одягна... бо що було на нiй до вiнця позичено, чи плахта, чи свита, чи намисто, чи скиндячки, то усе люди своє познімали, а вона й зосталась голомоза, боса, сорочка чорца, дiрява, розхристана, i тiльки що шматком старої плахти зап'ялась та й годi. От усе убрання на нiй! Оттак-то йому удружила Явдоха Зубиха, конотопська вiдьма, за той бешкет, що вiн їй на рiчцi i над рiчкою при всiй громадi зробив. А й не вiн же то, коли по правдi сказати; то поравсь з нею пан Пiстряк; вiн i пана сотника на се навiв; ну, та знаєте, що на свiтi усе так iде: що писар збездiльнича, так йому i нiчого; а суддя здуру, не знаючи дiла, пiдпише, так вiн i у вiдвiтi; на ньому усе лихо i складеться.

Стояв-стояв пан Уласович довгенько i розуму не приложить, що йому теперечки на свiтi й робити! Забiг би на край свiту, та уже шлюбу не розiрве: казав-бо при вiнчаннi, що "не покину її аж до смертi". А як гляне у вiкно, - його панна Олена сидить край пана Халявського; як послуха, що дружечки приспiвують вже не так, як учора, замiсть Микитки та вже Дем'янка, а слiпий скрипник, сидячи у сiнях, що е духу скрипить Дербенський марш, а бiсова вiдьма, Явдоха Зубиха, замiсть матерi сидить у червоних юхтових чоботах з пiдковами у п'ядь, а на головi кибалки, що усе-то зять, пан Халявський, надарував, та ще вона визирне до нього у вiконце та й глузує над ним: так аж об поли б'ється руками i зубами клаца.

Пан Ригорович мав було покинути i своє боярство i притулитися до чужого весiлля, бо бачив, що тут i страва усяка мудра, i горiлки багацько, i поштують наподряд усiх, не розбираючи, хто першу п'є, а хто вже i п'яту. Пiткнувсь було, так йому i чарки понюхати не дали, i у хату ходу не дали: "Іди, - кажуть, - собi на своє весiлля". От вiн подумав, що, каже, "живе покину, а мертвого пiду ськати", плюнув їм через порiг та й пiшов до свого доїзду.

От їх дружно зiбрав усiх i каже:

- А що ж, пане сотнику! якого пива наварили, таке будемо й пити. Чого тутечка будемо розглядати? Треба своє дiло справляти. Поїдемо лишень у Конотоп, треба як почали, так по закону i скiнчати; вже й нерано.

Поїхали, приїхали, сяк-так дали порядок, достали дечого у пана Уласовича з материзни, прикрили грiшне Солошине тiло, стала хоч трохи не з так бридка; посадили молодих за стiл, страви ж було усякої наварено, була ж i горiлка, була й варена. Таки нiчого сказати: було дiло з порядком.

Чи спiвали дружечки, чи не спiвали, чи танцювали парубки з дiвчатами, чи не танцювали, а мерщiй подiлили коровай та й положили молодих спати... Здихнув не раз тяжко та важко пан Уласович, згадуючи, на яких би то м'якесеньких подушечках спав би вiн з панною хорунжiвною, i усе... i теє... а тут довелось лягати на своїй паничiвськiй перинi, та ще з коростявою Солохою... Та ще на ту бiду, збираючись на паннi Йосиповнi женитись, Пазьку, таки наньмич-ку свою, що йому усегда пiсля обiд у головцi ськала, вiдпустив до пана писаря до того ж дiла. А сидячи на посадi з своєю Солохою, як вздрiв Пазьку, що прийшла на весiлля дивитися, так... аж оскома його узяла...

Ну, сяк-так переночували. Яка не була Солоха, а прийшлось тiй, що замiсть матерi, по закону хомут надiвати, як водиться часом по весiллям у городi...

Ще дужче пана Уласовича узяв жаль, як пан Халявський з своєю молодою прибiг тарадайкою у город покриватися. Попереду везуть на превисоченному дрючцi запаску шовкову та червону-червону, як є сама настояща калина... i коням чуби, i музицi i руки, i скрипку, i чуб, i уси червоними лентами поперев'язували; i покривали молодих у церквi. А в пана Микити Уласовича Забрьохи, хоч i є стьожка, є й хустка, та ба! не вивезло. Повiв Солоху покривати дружко... на смiття, по закону. Лихо нашому пановi Забрьосi та й годi!!!

Зiбралися люди, лагодяться калач роздiляти, змовляються, чим пана Забрьоху дарувати: "Сякий-такий, а вiн є сотник над сотнею, старшина, жменею прядива не вiдбудеш; а коли не так, то вiн таки своє коли-небудь вiддячить". От радяться промеж себе: той хоче баранця, той порося, той телушку дати, i вже пан Пiстряк, звичайно, як писар, узявши вуголь у руки, хоче записувати на стiнi, хто що подарує; а дружко збирається викрикати такими голосами, яку хто скотину подарує... аж ось i вбiг козак iз Чернiгова i зараз подав письмо до пана сотника вiд самiсiнького пана полковника чернiговського.

Надувсь наш пан Забрьоха, мов iндик, i став шикати, щоб усi заморчали, i каже: "Цитьте лишень, мовчiть! Пане писарю! а прочитай-ке сей лепорт. Бач, менi нiколи; я теперечки на посадi сижу, я молодий. А читай, читай! Чи нема якої новини або якої милостi? Та голоснiш читай!"

Поки пан Пiстряк читав по складам та зопинявся над словотитла, так ще нiчого; як же став по верхам читати, так ну!-фiть! фiть!.. та й тiльки. Там було таке писано, що пана Забрьоху, таки нашого Микиту Уласовича, зачим не послухав пана полковника чернiговського та не прийшов з хваброю Конотопською сотнею у Чернiгов, як йому було писано, а замiсть того заполiскував у ставку, конотопських молодиць та старих баб, мов плаття, та з пiвдесятка їх на смерть утопив; а далi, як вишукав промеж них вiдьму, та їй i пiддався, i чортяцi душу закрiпостив, та й лiтав у вирiй, мов той птах заморський, що усi люди бачили, i дивувались, i полякались, а деяким малим дiтям i переполох виливали, так-то добре кумандував пан сотник над своєю сотнею; так за те його з сотничества i змiнити...

Як се почув народ, так i вжахнулись, i стоять, роти пороззявлювавши, а наш сердешний Забрьоха сидить, мов гарячим борщем похлинувся... i казати б то, i у горлi застряло, i поблiд, i посинiв, i зопинився, i сльози пустив. А Ригорович йому i каже: "От так же, пане сот... чи то пак вже, пане Микито! Так тобi i треба. Ти вже було дуже розiбрався, i вже й писаря не слухав, i мав умнiший його бути, та, бач, у вирiй лiтав, та сотничество i пролiтав. Се ж ще на першому листку так написано, а ось перевернемо на другий, що то там прочитаємо. Може, й наш верх буде. Цитьте ж усi, слухайте; кого начитаю над вами сотником, так зараз покланяйтесь йому i на ралець з гостинцями iдiте".

Та й - перевернув папiр, уси розгладив, озирнув усiх, щоб дивилися на нього, i кахикнув тричi по-школярськи, i став читати... Як же начитав, що конотопським сотником настановили не його, як вiн бажав i щиро надiявся, i з тим i Забрьоху скрутив з сотничества, а з другої сотнi узяли судденка, Дем'яiа Омеляновича пана Халявського, та й письмо упустив, i голову похилив, i довго думав, думав, далi пiдняв голову та й каже собi: - "Дарма! пiдiб'юсь пiд нового та й буду над ним орудувати. Недовго буде панувати. Пошию i сього у дурнi, його i замiнять, тогдi вже, певно, я буду. Оставайся ж, пане сот... чи то пак, пане Микито, з своєю Солохою, а я пiду до нового пана сотника, Дем'яна Омеляновича, i той подарунок, що лагодив тобi на весiлля, понесу йому на ралець. А хто, хлопцi, за мною?"

- Я! я! я! я! - заревла громада i потягли з хати, незважаючи, що й чарки поналиванi i калач дружко покраяв. I що то сказати: усi, i дружко, i пiддружий, i бояри, i усi розiйшлись; зоставсь сам Микита з Солохою; нiкому було й страви їсти, що на обiд понаварювали.

Оттаке-то було весiлля у Микити Уласовича Забрьохи, що був колись у славному сотенному мiстечковi паном сотником!