Перейти до вмісту

Король Данило

Матеріал з Вікіджерел
Король Данило
І. Б.
Львів: Товариство «Просвіта», 1925
Обкладинка

ІСТОРИЧНА БІБЛІОТЕКАПРОСВІТИ“ Ч. 9.

ЛЬВІВ, 1925

Заг. число 688.



   
   

КОРОЛЬ ДАНИЛО

(1205–1264)

НАПИСАВ І. Б.

 


НАКЛАДОМ ТОВАРИСТВА „ПРОСВІТА“, У ЛЬВОВІ, РИНОК Ч. 10.
З ДРУКАРНІ ВИДАВНИЧОЇ СПІЛКИ „ДІЛО“, ЛЬВІВ, РИНОК Ч. 10.

Король Данило.
(1205–1264.)

На межі XII і XIII ст., коли східну Україну нищили княжі сварки та монгольські напади, наші західні землі зросли в велику Галицько-волинську державу. Вже до набігу Татар (1240 р.) пишалася вона около пятьдесять городами, такими як Галич, Львів, Перемишль, Теребовля, Володимир[1], Червень, Звенигород, Камянець, Кремянець, Луцьк, Холм і ин. Галичина була тоді коритарем, куди відбувалася торговля західної Европи зі сходом. Німецькі, моравські та инші купці проїздили сюди в Київ, а з Галичини вивожено Дністром на схід, та через Карпати на Захід віск, мід, скіри, сіль, рибу, пшеницю, коні, вівці, воли та инше добро.

Дві величні постаті виринули тоді одна по другій, які змагалися закріпити підвалини державної будівлі — князь Роман Мстиславич, а по нім його син король Данило, гідні нашої памяти й народньої гордости. Лише ненадійні випадки, перші напади Татар, а відтак хапчивість сусідів і таки своїх князів перешкодили їм утвердити русло нашій історії й запобігти нашій незавидній теперішности.

Князь Роман, якого історики називають деколи великим, а сучасний літописець „самодержцем всеї Руси", тому що він зєднав був під своїм володінням більшість українських земель, вславився війнами з Половцями, Литовцями і Поляками. Про його воєнну славу та хоробрість остали народні пісні, а літописець оповідає, що він „кидався на поганих (Половців) як лев, сердитий був як рись, нищив їх як крокодиль, переходив їх землі як орел, а був хоробрий як тур“. Другий спомин наче дорікає йому зате, що буцімто він казав запрягати до плуга полонених Литовців: „Романе, Романе, погано твориш, литвою ореш“. Він приборкав також зарозумілих крамольників бояр, що верховодили в державі, обдирали народ, а відтак чи не вони були головними справниками упадку держави. Вся Україна покладала на Романа великі надії, бо з українських князів він був найсильніший. Та в поході проти Поляків під Завихостом над рікою Вислою поляг великий князь у бою 1205 р.

Князь Роман оставив вдову і двох синів-недолітків, старшого Данила, що мав 4 роки і молодшого дволітного Василька. Їх взяв в опіку угорський король Андрій, приятель і союзник Романа й як се звичайно буває у сирітських опікунів, почав присвоювати собі багаті Галицько-волинські землі. До Галича прислав угорську залогу з „томителями“ боярами, а на галицький престіл приготовляв свойого старшого сина Кольомана. Сам себе став називати королем Галичини й Володимирії. З другої сторони на сирітську батьківщину напосідався також сусід, краківський князь Лєшко Білий. Галичина була шпіхлірем дооколишніх країв і їх володарі старалися разураз нею заволодіти. Деякі українські князі також ласим оком гляділи на багаті галицько-волинські волости й вибиралися часто на них походом із помічю Угрів, Поляків, Половців. Деяких із них взивала якась партія бояр, які користали з безсильної малолітности сиріт-наслідників і намагалися віддати Галичину тому, хто їм за неї більше давав. Бояри були байдужі на загальне добро рідної держави та всього населення, щоби тільки ніхто не обмежував їх прав-привилеїв, та не вмішувався в те, як вони правлять селянством і міщанством, що стогнало під їх твердим пястуком.

Дехто з бояр задумував також тихенько, чи йому б самому не сісти на княжому престолі. Одному з них Володиславови було се навіть раз вдалося, та не на довго, бо тоді саме „добрі сусіди“ угорський король Андрій, та польський князь Лєшко задумали поділитися сирітською спадщиною. Вони поженили своїх малолітних дітей (син Андрія Кольоман мав 5 літ, а донька Лєшка Сольомея 3 роки) і в Спішу 1214 р. розділилися так, що Галич з титулом короля остався при малому Кольомані, а до Польщі прилучено західну часть Галичини з Перемишлем. Вдові і сиротам оставлено Володимирську волость без Берестейщини і Холмщини.

З українських князів нікому не вдалося на довше заняти Галичину, бо або виступали проти них бояри, які самі кликали й самі часто проганяли князів, або відтак Данило боровся з ними за батьків престіл.

Найдовше змагалися за Галичину чернигівські князі Ігоревичі, пізніший тесть Данила, новгородський князь Мстислав Удатний, а раз закликали були бояри князя Мстислава пересопницького, але він швидко мусів втікати.

В таких обставинах мав переняти свою батьківщину старший Романів син Данило. Та він зпочатку мусів разураз втікати то в одну, то другу сторону і весь хлопячий вік скитатися з матірю й молодшим братом поза межами свойого краю. Деякі вірніші бояри слідкували за сином свойого покійного князя, нагадували йому батьківську славу та кріпили його молодого духа. Перший раз засів був Данило на малу хвилю на батьковому престолі в катедрі св. Богородиці в Галичі, як мав 10 літ (1211 р.). Тоді кликали його бояри проти чернигівських князів Ігоревичів. Він був ще такий малий, що не пізнав навіть матері, бо якийсь час пробував сам на угорському дворі. Але коли бояри розлучували його з матірю, бо не хотіли, щоби вона була при сині, він так розсердився, що вихопив меч і замахнувся на боярина, який хотів відвести коня з ним від матери. Довго тоді він не сидів в Галичі, бо бояри закликали знову кого иншого.

Данило бачив, що не зможе дати собі ради з усіми ворогами нараз і задержати своїми молодими силами батькового престола в Галичі, тому постановив тимчасом скріплюватися иншими землями своєї батьківщини. Він так як його батько Роман з Волині зачав будувати свою державу. А що північно-східні землі загорнув був польський князь Лєшко, то він звернувся проти нього. Проти нього він знайшов союзників Литовців, що боролися тоді з Поляками і таки Лєшкового брата Конрада князя мазовецького.

Данило, як каже літописець — зайшов так далеко в лядську землю, куди ніхто ще з руських князів досі не заходив ані Святослав Хоробрий, ані Володимир Великий. Тоді Данило добув собі Володимир, Берестейщину й забужські волости з городами Белз і Червень.

В боротьбу за Галич між Уграми, Мстиславом Удатним і ин. він тимчасом не мішався. Починає її направду десь коло 1229 p, веде її понад 16 літ і закінчує славною побідою під Ярославом 1245 р. Тут побив він Ростислава князя чернигівського, Угрів та Поляків, що йшли проти нього. Взяв тоді велику добич, побив багато ворогів, а сам бився в перших рядях.

В часі цеї боротьби кілька разів Данило добував Галича. Одного разу він захопив у Галичі угорського королевича Кольомана і його прихильника боярина Судислава. Кольоман тоді капітулював перед Данилом, а як зі соромом відходив на Угорщину, мусів за ним тікати й Судислав. За ним кидали Галичане камінням і кричали: „Забирайся з города мятежниче (ворохобнику) землі“. Але й пізніше бояри наставали на князя, раз навіть отруїти його хотіли, тому що він власть свою хотів оперти на міщанах і селянах. Тоді серед ворохобні Данило скликав віче, яке було найвищою громадською установою: на вічу Данило запитав галицьких горожан, чи може на них опертися проти ворогів своїх, вони йому відказали: „Вірні ми є Богу і тобі, пану нашому“.

Коли Данило позбирав батьківські землі, задумував завести лад у середині держави та піднести її культуру. Почав закладати городи такі, як Холм і Львів (останний в честь свойого сина Льва — Львів-город), будував церкви, в городи закликав чужинецьких купців і ремісників. Та нове лихо навістило тоді всю Україну. Чорною хмарою нависли над нею Татари.

Перший раз стрінулися українські війська з Татарами у степах над рікою Калкою 1223 p., бо так вирішили українські князі на спільній нараді в Київі, що краще ворогів приняти на чужій, ніж на своїй землі. Українське військо йшло туди двома шляхами. Одно кінне під проводом молодого Данила (мав тоді 22 роки) йшло сушею, а друге чайками, ріками й морем. Зразу в першому бою українські князі побили Татар, але в другім Татари віднесли над ними таку побіду, якої ніколи ще не було — як каже літопись. Данило тоді боровся дуже завзято й був ранений. Але й Татарам не обійшлося мабуть легко, бо не пішли дальше, лише завернули й аж за 15 літ надтягнули з великими силами під проводом кровожадного хана Батия. Розпустили загони по всій Україні, заняли городи Переяслав, Чернигів, Глухів і підступили під Київ. Київський князь Михайло втік ранше з Київа, а заняв його Данило, щоби боронити „матір руських городів“. Намісником своїм призначив хороброго тисяцького Дмитра. Коли Батий підступив під Київ, дивувався його красоті, а в городі від іржання татарських коней і скрипу возів не було чути навіть, як хто до кого говорив. День і ніч били Татари таранами в мури, а як вибили стіни, городяни вийшли на мури і тоді — каже літописець — можна було бачити як копії ломилися, як щити кололися, а стріли заслонили світло побідженим. Тисяцький Дмитро був тоді ранений, його взяли Татари в неволю й за хоробрість дарували життя. Татари добули Київ. Багато народу скрилося тоді було на хори старої Десятинної церкви, яку побудував ще Володимир Великий. Але церква від натовпу завалилася, й погребала під мурами багато людей.

В дальшому поході заняли Татари городи: Колодяжно, Камянець, Ізяслав, Володимир і Галич. Не могли взяти Кремянця, побудованого на високій скелі. Данило видів, що сам без помочі не опреться їм і виїхав на Угорщину. Татари знищили тоді цілу Україну, Польщу й загналися були аж на Угорщину, але звідти завернули назад на Волгу, бо там умер був їх найстарший хан. Данило вернув на попелища своєї держави й мусів ще до того упокоритися перед Татарами, бо хан розпорядив тоді, щоби кождий князь зголосився в нього по дозвіл на свої землі. Деякі князі їздили й сповняли татарські жадання. Один чернигівський князь Михайло поїхав також, але не хотів поклонитися ханським предкам і зате Татари задушили його під дошками, на яких сіли обідати. Мусів і Данило поїхати, хоч найпізніше з усіх. Літопись переказує, що хан питав Данила, чому він скорше не приїхав та був вдоволений, що се сталося хоч і пізніше. Частував хан Данила кобилячим молоком і приговорював: „Тепер ти наш Татарин, так пий наше пиття“. Але відтак казав принести вина й угощував його: „Ви не звикли пити молока, тож пий вино“. Татари числилися з Данилом, бо він тоді був найсильніший з українських князів і воліли мати його „мирником“, радше чим ворогом. Як пізніше один князь Ізяслав Мстиславич просив Татар о поміч, щоби відібрати від Данила Галичину, то хан відповів йому: „Данило князь лютий, як він схоче тебе погубити, то хто виратує тебе?“.

Упокорений вернув Данило від Татар з жадобою пімсти в серці, тим більше, що бачив, що в Татар немає добра. На зустріч йому виїхали брат Василько і син Лев. Вони плакали з такого упокорення, але заразом і тішилися, що Данило вернувся живий. Данило зараз забрався підготовляти відплату Татарам. Почав укріпляти свої городи, та оглядатися за союзниками. Раніше вже зєднав собі угорського короля Белю й з дочкою його Констанцією оженив сина Льва. Молодшого Шварна оженив з донькою литовського князя Мендовга. (Шварно по смерти Мендовга сидів навіть на литовському престолі.) Сина Романа оженив Данило з братаницею останнього австрійського князя з роду Бабенберґів Гертрудою, наслідницею австрійського престола. Тоді Данило їздив зі своїми військами воювати на Морави разом з угорським королем, своїм зятем. Про цей похід оповідає літопись, що „Німці чудувалися татарській зброї Данилового війська. Полки виглядали пишно в лискучій зброї: коні мали на собі скіряні накривала, а люде металеву зброю. Сам Данило їхав побіч короля по руському звичаю; кінь під ним був чудно-гарний, кульбака з червоного золота, лук і шабля також прикрашені золотом і ріжними дивними прикрасами; кафтан на ньому з грецького золототканого шовку, обшитий золотими плоскими коронками і чоботи з зеленої шкури, вишивані золотом. Німці (посли, що приїхали були) гляділи і чудувалися дуже, а король угорський сказав до князя Данила: „я не взявби й тисячі срібла в заміну за те, що ти прийшов по руському звичаю батьків своїх“. А Данило просився в табор, бо було дуже горячо того дня. Він же (король) взяв його за руку і завів до своєї палати, сам роздягнув його й вбрав його в власну королівську одіж і показав сим почесть для нього.

Римський папа хотів також зєднати собі Данила, бо він тоді був всею надією оборони христіянської віри проти поган-Татар. Папські посли привезли Данилови золотий вінець, скиптр і королівську корону. (З корони сеї має бути перероблена епископська мітра в Перемишлі.) 1253 р. коронувався Данило руським королем в Дорогичині на Підляшу.

Та з союзників ніякого пуття не було. Данило остався сам, зданий на власні сили. Він почав сам лише зі своїм братом Васильком і синами вести війну з Татарами. Відібрав кілька городів від Татар, але на весну 1261 р. Татари під проводом хана Бурундая, вийшли проти нього з величезними силами. Данило подався перед їх перевагою, а вони наказали йому знищити укріплені городи, які він побудував проти них. Сам Данило відступив, а Василько на очах Татар мусів спалити свій гарний Володимир. Розвалено тоді також укріплення Луцька, Львова, Галича, лише хитрістю вдалося Холм зберегти. Город цей витримав завзято татарські приступи і не піддався.

Цею невдачею у боротьбі з Татарами загризся дуже Данило, це й спричинило його смерть. Данило умер 1264 р., прожив він 63 роки. Поховано його в церкві Богородиці в його любимому Холмі. (Цю церкву Поляки замінили тепер на костел.) Наслідником його й керманичем держави, яка простягалася від Карпат по Дніпро й далеко на північ до Литовських границь, став його найстарший син Лев.

„Сей король Данило, був князь добрий, хоробрий і мудрий. Він побудував багато городів, здвигнув церкви та прикрасив їх ріжними окрасами. Він світився своїм братолюбством із своїм братом Васильком. Сей Данило був другим по Соломоні" — кінчить літопись оповідати про славу короля Данила.

——————

  1. Коли угорський король Андрій підступив раз під Володимир з військом, дивувався його красоті й казав, що такого города не бачив навіть у німецьких краях. На мурах стояли тоді воїни з „блискучими як сонце щитами”.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах.


  • Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1929 року.