Краєзнавцю про вимірювання/Міри, які завжди з тобою

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Краєзнавцю про вимірювання (Міри, які завжди з тобою)
автор: Каленюк Сергій Петрович
Створення: 2011, опубл.: 2011. Джерело: Каленюк Сергій Петрович Краєзнавцю про вимірювання / Л.Л. Потапенко. — Лисичанськ: ПП «Прінтекспрес», 2011. — С. 17-27. — 100 прим. — ISBN 978-966-8061-59-2  

Першими з’явилися міри довжини, якими слугували частини людського тіла або відрізки шляху, подоланого за певний інтервал часу, наприклад, за світловий день. Потім уже виникли міри маси, в основі яких лежали вага зерен, і міри об’єму. Бо для їх використання потрібно було виготовити терези і певного розміру посудину. А щоб виготовити хоча б кілька таких «еталонних» терезів чи мір об’єму, адже вони мали бути хоч у якійсь мірі однаковими, потрібно було вживати міру довжини.

Мудро поступили у древнім Вавилоні на початку ХІХ ст. до Р. Х., де в якості комплексного еталона мір застосували порожнистий куб, у якого довжина стінки була мірою довжини, кількість води, що вміщувалася у ньому, — мірою об’єму, її маса — мірою маси, а час, за який вода витікала з куба — мірою часу.

У слов’ян, які сформувалися значно пізніше, першими мірами довжини стали перст, вершок, п’ядь, лікоть і сажень. От з ними вже можна було будувати не лише «печерку малу — дву сажен», як писали давні монахи про своє житло, але й княжі хороми. А головне, що всі ці міри завжди були з людиною, бо були частиною тіла людського. І сьогодні вони всі при людині. Іноді навіть використовуємо, хоч і не знаємо їх назви.

Старими мірами уже майже не користуємося у практичній діяльності, адже ж уже майже завжди під руками є метр, такий зручний, і однаковий, хоч в Африці, хоч у Парижі. Але ж старі міри лишилися в образній мові, у прислів’ях і приказках, у класичній, переважно, російській літературі, і, звісно, в старих книжках і документах.

Перст[ред.]

Перст — старовинна назва вказівного пальця. Людське тіло було не лише першим еталоном, але й дуже зручним, бо завжди при тобі. А найменшою ціною поділки такого еталону був палець — перст. Ми й досі говоримо: товщиною (висотою) у три пальці, шириною в палець (про тріщину).

Давньоруський перст дорівнював приблизно два сантиметри. Тож, якщо кажуть, що налили в склянку на три пальці, то це означає, що рівень рідини становить шість сантиметрів. У ХVI ст. застарілий і приблизний у розмірі перст змінив палець. Змінилася не лише назва, але «устаканився» і розмір — палець став дорівнювати 22,4 міліметри. Але поки в Русі пили медовуху з величезних кубків, то й такий дрібний розмір як перст чи палець за міру не вважали. Маю на увазі, що палець не вписувався у систему мір довжини. Найменшою одиницею довжини була п’ядь, про яку мова піде далі.

А вже у ХVIII ст. зі зміцненням європейської інтеграції на заміну пальцю прийшов англійський дюйм. Дюйм був дещо більшим від російського перста — 25,4 міліметра. В дюймі було 10 ліній по 2,54 мм. На Русі розмір лінії теж використовували при потребі. Еталоном слугувала ширина пшеничного зерна.

В лініях вимірювалася ширина гніту гасової лампи (російською — керосиновая лампа). Звідси й назви цих освітлювальних приладів — п’ятилінійна лампа. Вона була найменшою в ряду гасових ламп, а більш ходові лампи були з 10 і 20-лінійним склом. Відома «трьохлінійка» — гвинтівка системи Мосіна свою назву отримала від калібру у три лінії — 7,62 мм.

Та повернемось до перших мір.

Вершок[ред.]

Слово «вершок» ми використовуємо у прислів’ях: від горшка три вершка, а вже укажчик, або борода з вершок, а слів мішок тощо. Можна зрозуміти, що вершок — величина мала.

Словом вершок ми й сьогодні користуємось, навіть не знаючи напевне, скільки це буде в сучасних одиницях вимірювання. Якщо зерно насипати у відро «з вершком», то цей надлишок і буде вершком. Складіть разом два пальці, вказівний і середній, їх ширина і є вершок. У ті часи, коли перст (палець) становив 22,4 мм, вершок складав 44,9 мм, що було трішки більше розміру двох вказівних пальців, мабуть тому, що середній палець товщий від вказівного.

Таким приблизним цей розмір був десь до середини ХVІ століття, коли вершок «прив'язали» до ліктя і він почав дорівнювати 4,5 см. Використовувалися і долі вершка — піввершка (1/2) і четьвершка (1/4). При Петрі І разом з кораблебудуванням у Росію активно почали проникати голландські і англійські одиниці фут і дюйм, які витісняли російські одиниці. Спершу, коли будували малі кораблі, активніше впроваджувався голландський дюйм рівний 25,7 мм, але скоро Петру І знадобились великі кораблі. В їх виробництві неперевершеними майстрами були англійці. Тож перемогли розміри англійського фута (304,8 мм) і дюйма (25.4 мм), хоча слово дюйм — голландського походження («великий палець руки»). В результаті «боротьби» з дюймами вершок зменшився до 44,4 мм, що становило 1 3/4 англійського дюйма. Він зберігся в текстильній промисловості і в деяких інших галузях, де вершок становив 1/16 аршина і дорівнював 44,45 мм. У ХІХ ст. його розмір уточнили до 44,38 мм. Таким він лишався до впровадження метричної системи мір.

П'ядь[ред.]

Хороший полководець, у якого сім п’ядей у лобі, не поступиться своєю землею ні на п’ядь, тобто не віддасть ворогу навіть маленького клаптика землі. Про те, що поважний вік не завжди є супутником мудрості, говориться у вислові — на аршин бороди, та розуму на п’ядь. Зрозуміло, що п’ядь менша від аршина.

У наших предків слово «п'ядь» означало кисть руки і походило від спільного кореня зі словом «п'ять».

П'ядь дорівнювала відстані по прямій між кінцями витягнутих великого і вказівного пальців. П'ядь, іноді «пядница», згадується в описах мандрівок давньоруських паломників ХІІ–ХVI ст. За цими описами було визначено її приблизний розмір у 180–190 мм. П'ядь переважно застосовували для приблизного визначення невеликих довжин, особливо розмірів циліндричних тіл. Якогось матеріального оформлення вона не мала — використовували кисть руки.

Краєзнавцю про вимірювання (мал. 2).png

Цю п'ядь називали малою, бо була ще й велика п'ядь (22–23 см) — від кінчика мізинця до кінчика великого пальця, витягнутих по одній лінії. А що робити, коли витягнутих пальців трошки не вистачає? Застосовували «п'ядь з кувирком», по Далю — «пядь с кувыркой». Якщо розтягнути пальці на малу п'ядь, а потім зігнути вказівний палець і зробити «крок» на одну його фалангу, вийде малий кувирок — 27 см, а на дві фаланги — великий кувирок на 31 см.

У систему давньоруських мір, як уважають деякі дослідники, входила так звана п'ядь мірна — 179,5 мм. Це «середньостатистичний» розмір малої п'яді чоловіка зростом у 170 см.

У ХVI ст. п’ядь поступово почала виходити з ужитку як найменша офіційна одиниця системи мір. Ні, розмір лишився, але із широким запровадженням аршина, 18 см тепер називали четвертю аршина. А як зручна народно-побутова міра, яка завжди з людиною, вона лишалася аж до ХХ століття. Розміри ікон довгий час вимірювали вершками.

Вимірювати довжину з допомогою пальців не такий вже й архаїзм. Хіба ж нам не доводилось бачити в меблевому магазині, як чоловік міряє меблі п'ядями? Інша справа, він не знає, що потрібний йому розмір можна назвати, наприклад, вісім п'ядей і малий кувирок.

Лікоть[ред.]

Правди на ніготь, а прибавиться на лікоть. Цей вираз дає зрозуміти, що розмір лікоть більший від якихось пальців, вершка чи п'яді, бо вже вийшов за кисть руки.

Назва лікоть говорить про те, що походить ця міра від довжини ліктя — відстані по прямій від ліктьового згину до кінця витягнутого середнього пальця руки. Як міра лікоть відомий у багатьох народів світу і в давнину був широко розповсюджений у слов'ян, фіно-угрів, германців.

Вперше лікоть як міра довжини згадується в «Правді Руській» Ярослава Мудрого: «мостнику, помостивше мост, взяти от дела, от десяти лакот ногата». Кілька разів лікоть згадується в «Патерику Київського Печерського монастиря» («10 лакот», «20 лактей», «чотирє лакоть»), в «Житії і ходінні Данила, Руської землі ігумена» та інших джерелах.

Значення давньоруського ліктя 10 1/2–10 1/4 вершків (приблизно 46–47 см) отримали порівнянням вимірів, зроблених ігуменом Данилом в ліктях, і значно пізніших вимірів, зроблених в дореволюційних російських мірах у точній копії цього храму — в головному храмі Ново-Єрусалимського монастиря, побудованого патріархом Никоном у ХVIІ ст. на річці Істра.

Як і п'ядь, лікоть мав декілька значень — у різні часи і в різній місцевості: 38, 44, 46, 54 і 54,7 сантиметра.

Лікоть широко застосовувався в торгівлі, як дуже зручна міра. У роздрібній торгівлі полотном, іноземними «сукнами» він був основною мірою і продовжував вживатися навіть після появи аршина (в середині ХVI ст.) наряду з останнім. Але у цей час його почав тіснити аршин, який зовсім скоро став найуживанішою мірою довжини. Італієць Рафаель Барбаріні під час відвідування Москви у 1564 р. записав: «Міра московська для полотен, сукна, матерій і тому подібного називається аршин, іншої міри немає». Але ліктем ще довго вимірювали на околицях держави.

Слово «аршин» походить від перського «арш» — лікоть. Назва прийшла, очевидно, з Турції через Кафу — Феодосію. Однак аршин був довшим від ліктя — це відстань від плеча витягнутої руки до кінчика середнього пальця — 72 сантиметра. Аршин містив чотири четверті або 16 вершків. Четверть виступала синонімом п'яді.

Відомий вираз на свій аршин мірять, тобто судити посвоєму, довго вживався у прямому значенні. Річ у тім, що до впровадження «казенного аршина» (дерев'яної лінійки з металевим наконечником і з державним клеймом) купці міряли товар аршинами власного виготовлення. І звичайно, він виявлявся меншим від зразка, що був у їх губернії. Та й без того «аршинники», а так називали в народі купців, примудрялись обманювати своїх покупців.

Випускник Києво-Могилянського колегіуму Симеон Полоцький в середині ХVIІ ст. писав так про діяльність тогочасних купців, які уміють міряти «неправо:

Они купуют во меру велику,
А внегда продаяти, ставят на толику,
Иные, аще меру и праву имеют,
Но неправо мерити вся вещи умеют.

Однак єдності мір, не дивлячись на організацію нагляду за купцями, у ХVIІ столітті досягнуто не було.

Сажень[ред.]

Давня східнослов'янська міра сажень згадується ще в «Словє о зачалє Києво-Печерського монастиря» літописця Нестора, де за 1017 рік повідомляється, що інок Іларіон «іскопа собі печерку малу дву сажен». А який розмір ця «печерка» мала у зрозумілих нам сьогодні одиницях встановити непросто.

Але ж як знати сучасникам скільком сантиметрам може дорівнювати той давній сажень? Ну добре, що Іван Грозний велів зробити мідний казенний сажень, з якого наробили дерев'яних копій. Їх розіслали по містам з наказом користуватися тільки ним, коли мова йде про грошові розрахунки. Цей «еталон» могли знайти і виміряти. А як вчені визначили розмір давньоруських сажнів? Яким був розмір «печерки» інока Іларіона?

Для визначення значень давньоруських мір ученим доводилось докладати чимало зусиль — вишукувати в літописах і документах згадки про розміри тих чи інших матеріальних об'єктів, відшукувати їх і виміряти. Як приклад наведу спосіб, який було використано для визначення давньоруського сажня. Тут визначальну роль зіграла знахідка в Тмутаракані (на Північному Кавказі біля Керченської протоки) каменя, на якому слов'янськими буквами було висічено надпис про вимірювання князем Глібом Святославовичем ширини протоки між Тмутараканню і Керчю. Очевидно, що ця протока була місцем жвавої переправи, і князь Гліб зимою 1068 р. виміряв її по льоду та на мармуровій плиті від руїн якоїсь античної споруди велів написати: «в лето 6576 індиката 6 Глеб князь мерил м[оре] по леду от Тмуторокани до Кърчева 10 000 и 4000 саже[н]».

З порівняння результату вимірювання ширини Керченської протоки, зробленого князем, із результатами, отриманими топографами у першій половині ХІХ століття, було отримано значення 142 см. Воно розходилось із тим, яке витікало із значення версти. Тому академік Б. Рибаков зіставив результати вимірювання князя Гліба з результатами вимірювань, зробленими візантійськими топографами у 952 р. Їх результат склав 21200 м. Адже за сотню років ширина протоки могла змінитись значно менше, ніж за наступний час до ХІХ ст, коли її виміряли російські топографи. Тож було отримано більш точне значення сажня: 21200 / 14000 = 151,4 см. З цим значенням співпали результати вимірювань розмірів храмів, наприклад, розмірів будівельних деталей храма св. Софії в Константинополі, визначених дияконом Ігнатієм у 1389 р., а також, отриманих у ХХ ст. Цей сажень назвали тмутараканською. Міряли ж ширину протоки без приладів, а кроками. Два кроки складали розмір сажня.

Давньоруські міри довжини (за Б. Рибаковим)

Ця величина приблизно в 152 см вкладалася в систему мір, основану на розмірах тіла людини. Простий або прямий сажень в 152 см дорівнював відстані між великими пальцями відставлених від долоні розкинутих рук вміщував 4 ліктя по 38 см або 8 п’ядей по 19 см.

Як видно з наведеного прикладу, визначення розмірів давніх мір — не проста справа, вона вимагає значних зусиль науковців.

Саме слово «сажень» походить від дієслова «сягать», тобто діставати чого-небудь. Сажень — це розмах рук. А відстань між кінчиками середніх пальців також розкинутих рук — мірний або маховий сажень. Його розмір — 176 см. Третім сажнем, який можна уважати таким, що входив до системи давньоруських мір, бо коефіцієнтом 2 співвідносився з аршином, ліктем і п'яддю, був казенний сажень — 216 см.

Про великого широкоплечого чоловіка кажуть — косовий сажень в плечах. Ясно, що це перебільшення, але зрозуміло і те, що це якийсь більший від простого сажень. Так воно і є. Косовий сажень — це міра довжини, що дорівнює відстані між кінчиком середнього пальця витягнутої угору і вбік правої руки і носком відставленої убік лівої ноги чи навпаки. Але ж міряти будь-що у такій позі з відставленою ногою і рукою було незручно, тому міркою косового сажня була вірьовка, перекинута через зігнуту в лікті руку: «А косовий сажень з ноги на руку, від землі до землі». Розмір цієї додаткової міри — 248 см.

Щодо косового сажня є різні припущення, найбільш правдоподібним з яких уважається гіпотеза академіка Б. А. Рибакова. На його думку косовий сажень є діагоналлю квадрата, стороною якого є маховий сажень. Очевидно, він створений майстрами-будівельниками, які, перш ніж будувати будинок, робили креслення в натуральну величину прямо на будівельному майданчику. Отримані діагоналі (лінії, що йдуть навскіс) і почали називати косовими сажнями.

Була ще одна додаткова «позасистемна» міра довжини — сажень без четі, який становив 197 см.

Варто зазначити, що історикам, які вивчають Київську Русь, доводиться непросто. У той час було більше десятка різних сажнів. Крім названих використовувалися ще городовий сажень (284,8 см), великий (244 см), грецький (230,4 см), царський (197,4 см), церковний (186,4 см), малий (142,4 см) і ще два з невідомими назвами (159,7 та 258,4 см).

Пізніше кількість сажнів почала зменшуватись, а розміри мінялися так, щоб з іншими одиницями скластися в систему мір довжини. Один з опричників Івана Грозного, писав про свого господаря, що він «досяг того, що по всій Руській землі, по всій його державі одна віра, одна вага, одна міра». Можливо, Івану Грозному і вдалося дещо зменшити кількість мір, але ж територія держави швидко приростала іншими землями; Московська держава підкоряла інші народи, які приходили зі своїми мірками. У документах початку ХVІІ ст. перераховувалися міри, які використовувалися як зразкові: «городовая сажень, какова в Пушкинском приказе», «железная сажень трех аршин без четверти», «две сажени железные; одна городовая и мостовая московской меры, а другая — дворовая лавочная московской меры». На міри наносились півсажень, аршин, четверті і восьмі долі. Тут перераховані «московські міри», а були ж і не московські.

Крім металевих саженних лінійок використовувалися і мірні вірьовки різної довжини. Для вимірювання відстаней між містами у верстах найбільш зручною виявилася мірна вірьовка в 100 сажнів.

Значної уніфікації одиниць довжини було досягнуто в часи Петра І. Але про це ми поговоримо далі.