Кровавий шлях/Часть I/Роздїл I
| ◀ Передне слово | Кровавий шлях Роздїл I. Д. Шерльок Гольмс |
Роздїл II. Дедукція наукою ▶ |
|
В 1878 р. одержав я степень доктора медицини на лондонськім унїверситетї і удав ся до Netley на курс, приписаний для хірурґів армії. Доповнив я там свої медичні студії і опісля заіменували мене асистентом хірурґа в 5-ім полку стрільцїв Northumberland. Полк стояв тодї в Індіях і заким я заїхав на місце, вибухла друга війна з Афґанїстаном. Коли висїв я в Бомбаю, довідав ся, що мій полк перейшов пограничні провали і вступив в глуб ворожого краю. Разом з корпусом офіцирів, котрі находили ся в тім самім що і я положеню, вирушилисьмо в дальшу дорогу і прибулисьмо без нїяких пригод до Кондагору, де я застав свій полк і обняв сейчас свої обовязки.
Війна принесла не одному почести і аванс, а менї знов клопіт і нещастє.
Перенесений зі своєї бриґади до віддїлу Bergshire-їв брав я участь в фатальній битві під Maivand-ом. Там то куля зломила менї обойчик і задраснула артерію. Був бим на певно попав ся в руки кровожадних Ghaz-ів, коли-б не привязанє і відвага мого ординанса Murray-а, котрий вхопив мене і кинув на хребет осїдланого коня і в сей спосіб довіз до британських віддїлів.
Знесиленого болем, ослабленого діймаючими невигодами, вислано мене разом з великим числом ранених, до центрального шпиталю в Пешавурі. Тут почав я поволи приходити до себе і незадовго я так поправив ся, що міг ходити по салях, а навіть вигрівати ся на сонци, на верандї, аж знов звалила мене тифоїдальна горячка, ся язва наших індійських посїлостий. Через кілька місяцїв боров ся я зі смертю, а коли вкінци нещастє минуло і я почав приходити до здоровля, був я такий худий і ослаблений, що consilium лїкарів оповістило, що кождий день проволоки є грізний і належить мене сейчас відіслати до Анґлїї. Тодї всїв я на корабель „Orontes“, а в місяць пізнїйше висїв я в Plymouth з безповоротно знищеним здоровлєм, але в заміну з девятьмісячним урльопом в кишени. Батьківський ряд позволив менї перевести сей час на змаганях зміряючих до відзисканя здоровля.
Не мав я в Анґлїї нї свояків, нї дому, був я проте вільний як птах, — або радше так свобідний, як може бути чоловік, котрий може видати денно одинайцять шилїнґів і шість пенсів. Серед таких обставин удав ся я розумієть ся до Лондону, сього великого збірника, до котрого гонена непереможною силою, спішить з цїлого британського цїсарства товпа дармоїдів без занятя і означеної цїли в житю.
Через короткий час мешкав я в малім готелю на Штрондї, ведучи житє одностайне, бездїльне, а видаючи при тім більше гроший, чим менї було вільно. Стан моїх фінансів став ся незабаром так грізний, що уявив я собі, що належить менї або опустити столицю і осїсти десь на селї, або змінити цїлковито дотеперішний спосіб веденя житя. Вибрав я сю останню альтернативу, постановив винести ся з готелю і пошукати мешканє менше величавого на позір і менше дорогого.
Того самого дня, коли я дійшов до такого переконаня в базарі, нараз нагло учув я чиюсь руку на своїх плечах — відвернув ся я тодї побачив молодого Стамфорда, котрий був моїм помічником в шпиталю Bartsa. Вид знакомого лиця є дуже милим для самітного чоловіка серед великомійського гамору Лондону. В давних часах Стамфорд не був менї зовсїм так близьким приятелем, тепер однак повитав я його з радостю, а він рівнож, як здавало ся був утїшений стрічею. В радіснім запалї запросив я його на снїданє до Гольборна і за хвилю всїлисьмо до дорожки.
— Що стало ся до біди, Ватсон? — запитав Стамфорд з нетаєним здивованєм, коли їхалисьмо гамірними лондонськими вулицями. — Вихудлисьте, як хорт, а почорнїлисьте мов сьвята земля.
Оповів я йому свої пригоди і власне кінчив, коли сталисьмо у цїли.
— Бідний! — сказав тоном співчутя. — А що-ж робите тепер?
— Шукаю помешканя — відповів я — силую ся розвязати загадку, чи можливо є знайти вигідне місце за якусь розсудну цїну.
— Незвичайна річ — замітив мій товариш; — вже нинї другий чоловік говорить до мене в сей сам спосіб.
— А хто був перший? — запитав я.— Молодець, котрий працює в хемічній лябораторії в шпиталю. Нинї рано жалував ся, що не може нїкого знайти, хто схотїв би взяти з ним до спілки помешканє, котре має бути дуже гарне, але за дороге на його кишеню.
— Ах, Боже! — закликав я; — коли справдї хоче найти когось, хто би дїлив з ним помешканє і комірне, так я готов. Волю мати товариша, чим самітно мешкати.
Молодий Стамфорд поглянув на мене особлившим поглядом попиваючи вино.
— Не знаєте іще Шерльок-Гольмса — сказав; — може не схочете його постійного товариства.
— Чому? Що маєте йому закинути?
— О, не говорю сього, щобим мав йому щось закинути. Але він по трохи дивак… ентузіяст в певних галузях науки. О скілько його знаю, чоловік цїлком приличний.
— Певно студент медицини? — запитав я.
— Нї… не маю понятя, які його заміри на будуче. Здаєть ся менї, що знає добре анатомію, а на певно є перворядним хеміком; але о скілько знаю, нїколи не учив ся систематично медицини. Наука його є доривочна і навіть ексцентрична, але нагромадив в своїм мозку много побічних відомостий, котрими без сумнїву задивував би своїх професорів.
— Чи не питалисьте його нїколи, яке званє задумує собі обрати?
— Нї, він не належить до людий, з котрих можна щось видобути, хотяй з другої сторони потрафить виговорити ся, коли йому прийде фантазія.
— Радби я з ним стрінути ся, — сказав я. — Коли маю мати співмешканця-комірника, волїв би я, Щоби се був чоловік працьовитий і спокійних привичок. Не маю іще сили, щоби зносити гамір і зворушеня. Мав я і одно і друге в Афґанїстанї і то в такій скількости, що вистарчить менї на решту мого істнованя на тій землї. В який спосіб міг би я стрінути ся з тим вашим знакомим?
— Є тепер певно в лябораторії — відповів мій товариш. — Або не приходить тижнями, або працює від раня до вечера. Коли хочете поїдемо там по снїданю.
— Охотно, — відповів я, відтак розмова взяла инший напрям.
В дорозї до шпиталю, по виходї від Гольборна, Стамфорд оповів менї іще кілька случаїв про чоловіка, з котрим я мав замешкати.
_ Лиш не майте до мене жалю, коли з ним не порозумієте ся, — говорив; — знаю його лиш з лябораторії. Самі впалисьте на гадку спільно замешкати з ним, тому не робіть мене за нїщо відвічальним.
— Коли спільне пожитє окажеть ся для нас неможливим, не тяжко буде нам розстати ся — відповів я. — Здаєть ся менї, Стамфорде — додав я, дивлячи ся бистро на свого товариша, — що маєте якісь особливші причини, щоби так умивати руки від всього, що могло би зайти. Чи сей чоловік має так напрасний темперамент, що належить ся його бояти? Не будьте знов такі скриті, говоріть, що маєте на думцї.
— Не легка се річ висказати то, що не дасть ся зловити — відповів зі сьміхом. — Гольмс є, як для мене, за великим фанатиком науки… здаєть ся менї, що в наслїдок сего затратив всяку вражливість. Представляю собі, що він був би спосібним зааплїкувати приятелеви дозу якоїсь сьвіжо відкритої ростинної отруї; то зовсїм не з незичливости, розумієте, але по просту під впливом свого дослїдного змислу, лиш тому, щоби здати собі докладно справу з сего, як дїлає ся отруя. Однак треба йому віддати справедливість і зазначити, що сам зажив би отрую з неменшою скоростю. Є се чоловік, що посїдає пристрасть до строгого і докладного знаня.
— І слушно, після моєї думки.
— Так, але можна сю прикмету посунути аж до пересади; приміром, коли дослїдник доходить до того, що на анатомічнім столї окладає буком трупа відданого до секції, може се видавати ся, що найменше дивним.
— Окладає трупа?
— Так, для справдженя, о скілько слїди ударів виступають по смерти. Бачив я се на власні очи.
— А однак говорите, що він не є студентом медицини?
— Нї. Лиш Бог один знає, яка є цїль його студій? Але ми вже ось на місци і незадовго будете могли самі собі виробити понятє о нїм.
Коли се говорив, скрутили ми в вузку вуличку і увійшли малими бічними дверми, що вели до одного бічного крила шпиталю; я знав тут всї закутки і не потребував провідника, входячи на зимні камінні сходи прямуючи коритарем, з білими, побіленими вапном стїнами, на котрий виходили двері, помальовані бронзовою краскою. Майже на самім кінци коридора, скрутилисьмо в низький перехід, що вів до хемічної лябораторії.
Була се дуже обширна кімната, висока, заставлена численними бутлями і фляшками. Широкі, низькі столи були поуставлювані у всїляких напрямах, а на них серед реторт і епруветок яснїли синяві полумя лямпок Бунзена і кивали миготячі блески.
Майже на самім кінци, стояв похилений над одним столом лиш один студент, заглублений в своїй працї.
На голос наших кроків оглянув ся і кинув ся до нас з радісним окликом:
— Маю його! маю його! — кликав до мого товариша, біжучи з епруветкою в руцї. — Знайшов я одинокий відчинник, котрий осаджує гемоґльобіну! Одинокий!
Коли-б був відкрив копальню золота, лице його не могло би яснїти більшою утїхою.
— Доктор Ватсон, добродїй Шерльок-Гольмс — сказав Стамфорд, представляючи нас взаїмно.
— Здорові були, добродїю! — заговорив приязно Гольмс і стиснув мою руку з силою о яку не був бим його нїколи посудив. — Бачу, що булисьте в Афґанїстанї.
— А ви з відки знаєте о тім? — запитав я здивований.
— Менше з тим, — відповів, усьміхаючись з вдоволенем. — В тій хвилї найважнїйшою справою є гемоґльобіна і її відчинник. Не сумнїваю ся, що добродїї піймуть цїлу велич мого відкритя?
— Се безперечно важне для науки хемії — відповів я, — але з точки практичної…
— Якто, добродїю, але від много лїт не зроблено відкритя, котре мало-б так практичне приміненє для судово-лїкарських цїлий. Чиж ви не бачите, що се є безсумнївний спосіб пізнаваня плям, що походять від крови? Приступіть но сюди! — і в запалї вхопив мене за рукав і потягнув до стола, при котрім працював. —— Возьмім трохи сьвіжої крови — сказав, вколов ся лянцетом в палець і зібрав кроплю крови, котра витрисла в малу рурку. — Тепер вливаю сю каплю крови до лїтра води. Як бачите, вода лишила ся цїлком чиста. Відношенє крови не може перевисшити одної части, не сумнїваю ся однак, що будемо могли одержати характеристичну реакцію.
Говорячи се, вкинув до посудини з водою кілька білих кристалів, а відтак додав кілька капель прозорої течи. В одній хвилї зміст посудини прибрав темну магоньову краску, а на днї скляної посудини оказав ся брунатний осад.
— Га! Га! — закликав Гольмс, плескаючи в долонї, як дитина очарована новою забавкою. — І щож ви добродїю на се?
— Справдї здаєть ся, що се відчинник дуже чуткий — замітив я.
— Сьвітлий! Совершенний! Давнїйше при помочи ґваяку, з трудом можна було одержати який такий вислїд і то іще не конче певний. Мікроскопійний розбір крови зовсїм не є стислїйший, а цїлком без хісна тодї, коли плями мають кілька годин. Тимчасом мій відчинник дїлає так само добре, без згляду на се, чи кров є сьвіжа, чи нї. Коли-б був знаний скорше, сотки людий, що свобідно проходжують ся по земній кулї, були би вже давно покарані, за поповнені проступки.
— Справдї! — шепнув я.
— Є се майже головна точка всїх кримінальних справ. Часто буває, що підозрінє паде на чоловіка в кілька місяцїв по сповненім злочинї. Досьвідчені слїдять тодї його білє, або убранє і находять брунатні плями. Що се за плями? від крови, болота, ржі чи овочевого соку? Питанє се впровадило в клопіт не одного досьвідченого, а чому? Тому, що не було безсумнївного відчинника. Тепер маємо відчинник Шерльок-Гольмса і всяка непевність є від нинї виключена.
— Прийміть добродїю мої желаня — сказав я, здивований його унесенєм.
— От приміром, справа von Bischoffa в Франкфуртї в минувшім роцї. Без сумнїву були би його повісили, коли-б сей відчинник був істнував. А Mason з Братефорду, а славний Müller, а Lefevre з Montpellier, або Самсон з Нового Орлєану? Мігбим вичислити цїлий ряд справ, в котрих мій відчинник відіграв би був децидиючу ролю.
— Але-ж ви, добродїю ходячий калєндар злочинів — докинув Стамфорд зі сьміхом. — Моглибисьте добродїю видавати часопись під заголовком: „Новинки полїційні з минувшини“.
— Ручу вам, що була би дуже займаюча, — відповів Шерльок-Гольмс, прикладаючи плястер на рану зроблену лянцетом в пальци. — Мушу стеречи ся, — продовжав дальше, звертаючи ся з усьміхом до мене; — маю стільки до дїла з ріжними отруями — і показав менї долоню, позалїплювану в ріжних місцях плястрами і повну плям від сильних квасів.
— Прийшлисьмо тут за справою — сказав вкінци Стамфорд, сїдаючи на високім триніжку і підсуваючи менї ногою другий. — Отсей мій приятель шукає помешканє, а ви жалувались, що не можете знайти співкомірника, отже подумав я собі, що добре було би вас звести до купи.
Шерльок-Гольмс приняв з запалом гадку, замешкати спільно зі мною.
— Маю на оцї помешканє на вулицї Бакер, — сказав, — як сотворене для нас. Маю надїю, що вам не перешкаджає запах сильного тютюну?
— Сам курю лиш тютюн „корабельний“, — відповів я.
— Знаменито! Але упереджаю вас, що у мене завсїгди повно ріжних хемікалїй і що деколи роблю дослїди. Чи се вам не буде перешкаджати?
— Зовсїм нї.
— Пождїть добродїю… най застановлю ся над тим, які маю іще немилі хиби для співмешкаючого… А!.. Маю часом напади чорної мелянхолїї, а тодї цїлими днями не отвираю рота. Лиш не припускайте тодї, що я на вас надув ся. Ви мене лишите в супокою і я небавом верну до рівноваги. А тепер на вас черга. Щож ви менї добродїю скажете про себе? Бо бачите, я думаю, що коли двоє людий має спільно замешкати, лїпше є, щоби вони з гори взаїмно упередили ся о своїх хибах.
Я розсьміяв ся з сего допиту.
— Маю щенюка британа, відповів я — протестую против всяких криків, бо мої нерви страшно роздратовані, встаю о ріжних неможливих годинах і є з мене нечуваний лїнюх. Посїдаю іще цїлу серію инших хиб, коли я здоров, але сї є на разї найважнїйші.
— Чи ви, добродїю гру на скрипцї зачисляєте до катеґорії крику? — запитав він з певним неспокоєм.
— Се залежить від грача, відповів я — добра гра на скрипцї є розкошию для богів, коли знов терликанє…
— О! то знаменито — закликав весело. — Здаєть ся менї, що можете уважати справу за скінчену… то значить, коли вам мешканє сподобаєть ся.
— Коли його оглянемо?— Вступіть по мене добродїю сюди завтра в полудне; підемо разом — відмовив.
— Дуже добре!… в полудне точно — сказав я, стискаючи руку Гольмса.
Лишилисьмо його серед реторт і фляшок і попрямувалисьмо в сторону мого готелю.
— Але, але — сказав я нагло, задержуючись і звертаючись до Стамфорда — звідки він до лиха знав, що я вернув з Афґанїстану?
Мій товариш усьміхнув ся загадочно.
— Се є власне одна з його особливших прикмет — відповів. — Не мало людий вже собі ломало голову над сим, в який спосіб Гольмс відгадує ріжні річи.
— Ага! Отже в тім є якась тайна? — закликав я, затираючи руки. — Се починає мене зацїкавлювати. Я дуже вам вдячний за сю знакомість. Найбільше властивим студіованє людськости є, як знаєте, студіованє ріжних одиниць.
— Отже студіюйте сю одиницю — сказав Стамфорд, пращаючи ся зі мною. — Лиш упереджаю вас, що се буде не легка задача до розвязаня. Заложу ся, що незабаром він буде більше знати про вас, чим ви про нього. До побаченя.
— До побаченя — сказав я і рушив в дальшу дорогу до готелю, таки справдї заінтриґований личностю нового мого знакомого.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1931 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |