Кровавий шлях/Часть II/Роздїл I
| ◀ Роздїл VII. Сьвітло серед темряви | Кровавий шлях Роздїл I. На солоній пустинї |
Роздїл II. Цьвіт Utahu ▶ |
|
Середущу часть прастарих обшарів Північної Америки займає велика, переражаюча пустиня, котра становила не перебиту запору через ряд лїт, повстримуючи хід цивілїзації. Від Сієра Невада до Небраски і від ріки Yellowstone на півночи, до ріки Кольорадо на полудни, всевладно панує пустка і мовчанє. Однак природа не є одностайна на сїй понурій просторони. Високі гори, з верхами покритими снігом, зносять ся понад темними, сумними долинами. Прудкі потоки, торують собі дорогу серед тїсних провалів; то знов тягнуть ся безмежні рівнини, покриті зимою снїговим покривалом, а в лїтї засипані грубою, сїрою, верствою пилу. Але всюда є витиснене пятно негостинности, безплідности і нужди.
Ся країна розпуки не має мешканцїв. Від часу до часу перебігає її лиш громада червоноскірних Павнів[1], шукаючи нових місць до польованя, але найвідважнїйші з відважних тїшать ся, коли зникнуть їм з очий сї страшні простори, а вони найдуть ся знов серед своїх просторих прерій. Суп, перетинаючий скорим летом воздух, отяжілий медвідь, шукаючий серед звалищ і провалів поживи — се одинокі жителї сеї пустинї.
На цїлім сьвітї нема сумнїйшого краєвиду над сей, який розпростираєть ся з північної збочи Сієрра-Блянка. Як сягне око, тягнеть ся рівнина, неначе засїяна великими шматами солі, поперетинана карловатими деревами. На кінци зносить ся ланцюх гір, котрі роздирають небо своїми нагими, снїгом покритими верхами. На тім великім просторі устало всяке житє. Не перелетить нїколи птиця під сталевим зводом неба, жадна, животина не заворушить ся на мертвій сїрій землї; понад всїм царить гробова мовчанка. Найбільше напруженє слуху не зловить слїду звуку серед сеї могучої тишини; всюда спокій — нїчого крім серце стинаючої ледом тишини.
Чиж справдї можна твердити, що на розляглім просторі нїчого не пригадує істнованя живучих сотворінь? Хто гляне з височини Сієрра Блянка на рівнину, сей побачить дорогу, що вєть ся серед пустинї і в далечі гине. Незчислені колеса повиложоблювали на нїй борозни, слїди видоптали ноги численних авантурників. Тут і там блищать на сонцю якісь білі предмети і яскраво відбивають від сїрої верстви сільного пороху. Зближи ся і приглянь ся їм добре! Се кости і кістяки, одні великі, грубі, другі менші, значно менші. Перші се останки зьвірят, другі людські. На просторі тисяч пятьсот миль тягнеть ся та каравана кістяків, розсїяні є кістяки тих, котрі попадали і на дорозі віддали духа.Дня 4-ого мая 1847 р., самітний подорожний, дивив ся з гори на сей розпучливий краєвид, а виглядав як покутуючий дух серед сеї пустинї. Трудно було означити його вік, чи був близшим сорок чи шістьдесять. Лице мав схудле, острі черти; вижовкла скіра, нїби перґамін, прилягала до вистаючих костий; срібні волоски виглядали з чорної чуприни і розчіхраної бороди; очи, глубоко запали, горіли неприродним блеском; рука затиснена доокола стрільби, могла уходити за руку кістяка. Спирав ся о стрільбу, немогучи очевидно удержати ся, хотяй високий ріст і плечиста стать показували мужеську силу. Але запале лице, надто широке одїнє, висяче на вихудлій постати, показували дуже ясно причину сего нужденного вигляду. Чоловік сей умирав, умирав з голоду і спраги.
З трудом зійшов до провалу, з іще більшим трудом видрапав ся на горбок в надїї, на жаль даремній, що там найде який слїд води. Але тепер розтягала ся перед ним, лиш велика рівнина солі, а дальше хребти грізного ланцюха гір — нїгде знаку ростини, анї дерева, котрі би вказували істнованє жерела або баюри. Нї звідки не заблисло йому сьвітло надії в сїй безмежній пустинї. Надармо водив блудним оком довкруги, звертав його на північ, то на схід то на захід. Зрозумів, що надійшов конець, що тут була цїль його мандрівки і що тут сконає на тій нагій скалї.
— Бо і чомуж нї? Все одно, чи тут тепер, чи за двайцять лїт в вигіднім ліжку — шепнув, сїдаючи під ослоною великої камінюки.
Заким усїв, кинув на землю не потрібну стрільбу і поклав великий клунок, звязаний чорним шалем. Він ніс його на правій руці, а був видко на його сили за тяжкий, бо опустив його досить сильно на землю. В тій хвилї відізвав з нутра сїрого клунка жалісний плач, і висунуло ся дрібне вистрашене личко дитини, в котрім яснїли великі оченята, а потім маленькі пухкі затиснені пястучки.
— Ударив ти мене! — відізвав ся дитячий голос тоном докору.
— О, Боже! — закликав змішаний мужчина — се не умисно. — Говорячи се, розвинув шаль і добув з него може пятьлїтну дївчинку. Гарні черевички, рожева суконка і білий фартушок показували, що мати старанно її убирала. Дитина була блїда і умучена, але заокруглені руки і лидки доказували, що вона не перетерпіла стільки, що її товариш.
— Болить тебе іще? — спитав неспокійно, видячи що дївчина потирає зад голови, покритий буйними, ясними, як шовк мягкими кучерями.
— Поцїлуй мене тут, то загоїть ся — відмовила з цїлою повагою, показуючи на вдарене місце. — Мама так завсїгди робить. А де мама?
— Поїхала. Але незадовго побачиш її знов.
— Поїхала? — промовила дївчинка. — Яке то дивне, що зі мною не попращала ся; а завсїгди пращала ся, хотяйби лиш ішла на чай до тїтки, а тепер то вже нема її три днї!… Але, слухай, так менї хочеть ся пити… нема води?… хочеть ся менї їсти… дай менї що!…
— Не маю нїчо, кохана. Мусиш бути іще троха терпелива, а відтак вже буде тобі добре. Опри головку о моє плече, от, так… буде тобі вигіднїйще. Не легко се говорити, коли сухий язик, як скіра, але вже волю тобі все сказати… що ти там маєш?
— О, яке се гарне, яке чудесне! — закликала радісно дитинка, показуючи йому два кавалки мікі, що блищали ся на сонцю. — Як вернемо до дому, дам се братови, Бобови.
— Незадовго побачиш іще красші річи — шепнув мужчина, — лиш трохи пожди. Але, хотїв я тобі сказати… чи ти памятаєш, як ми минули ріку?
— О, так.
— Отже числилисьмо, що незадовго знайдемо другу ріку, але ошибнулисьмо ся… бусоля, чи мапа показали нам хибну дорогу, не знаю, і не найшлисьмо ріки. Вода наша вичерпала ся, лишило ся лиш кілька капель для тебе, і… і…
— І не міг ти обмити ся — перервала дївчинка поважно, споглядаючи на його лице покрите пилом.
— Так, анї напити ся. А відтак умер п. Бендер, а потім наш Індієць, Пете, і панї Mc Gregor і Івась Гонсе, а вкінци, люба, твоя мама…
— То мама также умерла? — крикнула дитина, всунула личко в фартушок і жалісно розплакала ся.
— Так, всї повмирали, крім мене і тебе. Відтак думав я, що найдемо в тих сторонах воду; я взяв тебе на плечі і момандрувалисьмо. Але надїя завела мене… хиба тепер не маємо вже чого надїяти ся…
— То може і ми повмираємо, що? — спитала дитинка, перериваючи нагло плач і звертаючи до товариша личко заляне сльозами.
— Так, моя дитинко, так здаєть ся менї.
— Чомусь не сказав сего скорше? — спитала сьміючись, радісно. — Так перестрашив ти мене! Прецїнь, як помремо то будемо разом з мамусею.
— Так, коханє, ти підеш до мамусї.
— І ти також. Я вже її скажу який ти був добрий для мене. Знаєш, заложу ся з тобою, що буде на нас очікувати в дверах неба з великим збанком води, і з цїлим кошиком горячих гречаних паланиць, з обох боків обсмажених… знаєш, таких, як то Боб і я дуже любить. А як довго се іще потріває?
— Не знаю, певно не довго.
Мужчина звернув зір в північну сторону овида. На синім небеснім зводї показали ся три темні точки, котрі зростали і зближали ся з нечуваною скоростію. Були се три величезні птицї з чорним пірєм, котрі заточували круги над головами подорожних; на конець усїли на скалї понад ними. Були се супи, вістуни смерти.
— Когути і кури! — закликала радісно дївчина, показуючи на птицї злої ворожби і плескаючи в долоні, щоби їх сполошити. — Скажи, чи се Бог сотворив сей край?
— Цїлком природно — відмовив мужчина, здивований тим питанєм.
— Хиба що нї — щебетала дальше дївчинка. — Бог сотворив прецїнь тамтой край в Illinois і Missouri, але сей, то мусїв зробити хтось инший, бо є він о много гірше зроблений. Тут забули вони о водї і деревах.
— А може би ти трохи помолила ся? — спитав несьміливо мужчина.
— Коли ще не ніч.
— Нїчого не шкодить. Ручу, що Господь Бог не буде гнївати ся, хотяй се день. Змов сї молитви, котрі відмовлялась що вечера, на возику, як булисьмо іще в преріях.
— А чому ти сам не молиш ся? — спитала дитина, дивлячи ся здивованими очима на мужчину.
— Бо забув — відповів. — Я був як половина сеї стрільби, коли відвик від молитви… але, завсїгди можна направити зло… Відмовляй, любе моє, голосно, а я буду повторяти за тобою.
— Ну, то мусиш клякнути і я також — сказала дївчинка, розкладаючи шаль. — Тепер зложиш руки, от, так… побачиш, зараз почуєш, щось лїпший.
Був се незвичайний вид, котрому приглядали ся. лиш супи. На вузкім шалю клякнули побіч себе свавільна дитина і старий, загартований авантурник. Округле, невинне личко і вихудїле, костисте обличе звернули ся разом до синього зводу, а з двох сердець, так ріжних, зносила ся в однаковім пориві молитва до стіп Найвисшого Єства; два голоси, один тоненький і чистий, другий низький і охриплий, разом зляли ся в просьбі о милосердє і прощенє.
Коли скінчили молитву, вернули знов на місце під заслоною камінюки і незадовго дитинка заснула притулена до широкої груди опікуна. Він чував якийсь час над сном дитинки, а вкінци природа взяла верх над ним. Через три днї і три ночі не зазнав анї сну, анї відпочинку. Повіки спустили ся на умучені очи, голова опадала чим раз низше на груди, аж врештї сива борода мущини злучила ся зі золотими кучерями дитинки і обоє спали сном твердим, камінним, без мрій.
Коли-б хто був розбудив мандрівника іще перед пів годиною, очам його представив би ся незвичайний вид. На самім кінцї просторої солоної рівнини показав ся малий туман куряви: дуже легонький, зразу ледви можна було в далечи доглянути, постепенно зростав, аж повстав густий, великий туман, котрий приближав ся і все ріс, так що на кінци стало очевидно, що спричичиняє його численна громада сотворінь, будучих в руху.В плодовитшій околици можна би припустити, що се зближаєть ся одна з великих стад жубрів, що пасли ся серед прерії. Але в тій пустинї, серед сеї суші, таке припущенє було прямо немислиме. В міру, як туман пороху зближав ся до самітної скали, на котрій спочивали заблукані мандрівники, чимраз виразнїйше зарисовували ся вози з полотняними будами і статї уоружених їздцїв. Була се отже каравана, мандруюча на захід.
Алеж яка велика! Коли початок був у підніжа гір, кінця не було іще видко на овидї. Мандруючі ряди розсипали ся по цїлій безмежній рівнинї, фургони і візки, мущини на конях і піші заняли її від кінця до кінця. Женщини йшли повільним кроком, угинаючись під надмірним тягаром, дїти дріботали побіч візків, або вихиляли ся з під полотняних буд.
Безперечно, не була се звичайна громада мандрівників, але радше якийсь кочуючий нарід, приневолений силою обставин, шукати нової вітчини. З серед сего величезного натовпу, зносив ся якийсь глухий вереск людських голосів, змішаний зі скрипом колїс і іржанєм коний. Хотяй сей вереск був дуже голосний, однак не годен був збудити зі сну умучених мандрівників на скалї.
На передї походу їхало кільканайцять мужчин о поважних лицях; були одїті в одїня з темного грубого сукна і уоружені в стрільби. Доїхали до підніжа пропасти, задержали ся і відбули коротку нараду.
— Керниці є на право, братя — промовив один з них, з цїлком оголеним лицем, вузкими, затисненими устами і сивіючим волосєм.
— На право від Sierra Blanca… в такім случаю доїдемо до Rio de Grande — відізвав ся другий.— Не обавляймо ся браку води — закликав перший. — Сей, Котрий вчинив, що вода виплила зі скали, не опустить Свого вибраного народу.
— Амінь! Амінь! — відповіли всї хором.
Вже мали замір рушити в дальшу дорогу, коли один з наймолодших, надїлений дуже бистрим зором видав оклик і показав камінь, зносячий ся над ними. На вершку повівав кінець рожевої матерії, відріжняючись різко від сїрого тла скал. На сей вид всї задержали конї і вхопили за оружє, а прочі чвалом надїхали, щоби скріпити авангарду. Висказ: „червоноскірцї“ був на усїх устах.
— Не можливо, щоби найшла ся тут численнїйша громада Індіян — сказав старший мужчина, котрий був, як видавало ся, вождом. — Минулисьмо оселї Павнів і не повиннісьмо стрінути инших племен, аж поза ланцюхом великих гір.
— Чи можу піти побачити, брате Станґерсон? — спитав один з громади.
— І я також… і я також! — відізвало ся кільканайцять голосів.
— Лишіть ваші конї, будемо на вас тут ждати — відмовив вожд.
В одній хвилї наймолодші зіскочили з сїдел, звязали конї разом і почали вдрапувати ся на стрімку похилість, ведучу до предмету, котрий збудив їх цікавість. Ішли скоро і без голосу, з вправою і певностю людий, привиклих до ходженя на звіди. Ті, що лишили ся на долинї, гонили поглядом скачучих зі скали на скалу, аж вкінци їх статї зарисували ся на синїм тлі неба. Ішли тепер, а передом сей, котрий перший заалярмував. Нагло його товариші побачили, що підносить руки рухом здивованя, а коли наблизили ся до него, — також остовпіли на вид, який представив ся їх очам.
На малій рівнинї, на верху скали взносив ся величезний камінь, а під тим каменем лежав витягнений високий мужчина, з довгою бородою, плечистий, але худий як кістяк. Його спокійне лице і правильний віддих вказували, що трердо спить. Коло него лежала дитина, котра закинула на його жилаву огорілу шию, білі пухкі ручки, а золоту головку схилила на груди, окриті витертою аксамітною курткою. В розхилених, рожевих устах дївчинки снїжною білостию блищали білі зубки, радісний усьміх красив дитинне личко. Округлі лидки, закінчені стіпками в білих панчішках з пантофлями з блискучими спряжками, все те становило особливший контраст з вихудїлою постатию єї товариша.
Над сплячими на краю скали, сидїли непорушно три супи, котрі на вид прийшовших, почали видавати переразливий крик, мовби розгнївані, що відбирають їм жир і отяжіло забрали ся до відлету.
Крик птахів збудив спячих, зірвали ся переражені і розглядали ся кругом зі страхом. По хвилї, мужчина скочив на рівні ноги і глянув на рівнину, котра була така пуста, коли сон зморив його вії, а тепер роїла ся від людий і звірят. На його лицю відбив ся вираз недовіря; пересунув костисту руку по очах.
— Зачинають ся горячкові привиди — шепнув до себе.
Дївчинка стояла коло него, учепила ся рукою куртки і нїчого не говорила, лиш розглядала ся кругом питаючим поглядом дитини.
Люди, що прибули несподївано бідним заблудженим на ратунок, незабаром переконали їх, що вони зовсім не є привидом. Один з них взяв дївчинку і посадив собі на руки, другі два жертвували свою поміч її знесиленому товаришови і попровадили його до табору.
— Називаю ся Іван Ферієр — обяснив мандрівник. — З двацять двох вийшлих, лишилисьмо ся я і вона. Прочі умерли з голоду і спраги, там, на полудни.
— Чи се ваша дитина — спитав один з мужчин
— Думаю, щом набув тепер право до неї; — закликав мандрівник — є моя, бо її уратував. Нїхто не зможе її мені тепер відібрати, а її назвиско від нинїшного дня Луція Ферієр. А ви, хто такі? — додав споглядаючи на своїх плечистих, огорілих збавителїв, — є вас як бачу велика сила.
— Близько десять тисяч — відізвав ся один з молодцїв; ми є переслїдуваними дїтьми Бога… вибранцями ангела Meron-у…
— Нїколи о нїм не чув я — відмовив мандрівник. — Але також вибрав собі вас не малу громаду!
— Не жартуйте з сего, що сьвяте — промовив тамтой строго. — Ми є з тих, котрі вірять в ті сьвяті письма, написані египетськими словами на плитах з кованого золота, котрі переказано сьвятому Йосифови Смітови в Пальмирі. Йдемо з Nanvoo, в станї Illinois, де поставилисьмо нашу сьвятиню. Шукаємо захисту перед несправедливим і безбожним чоловіком, хочбисьмо мали знайти його доперва в глубинї пустинї.
Назва Nanvoo очевидно збудила спомин в умі Івана Ферієра.
— Знаю вже — промовив — ви Мормони.
— Так, Мормони — відмовили хором його товариші.— А де їдете?
— Не знаємо, провадить нас рука Бога, в особі нашого пророка. Мусите стати перед його лицем, а він скаже, що випадає з вами зробити.
В тій власне хвилї дійшли до стіп узгіря і товпа путників окружила їх; женщини блїді і пригноблені, черстві дїти і розсьмішені, мущини о строгім і визиваючім поглядї. Зі всїх сторін відізвали ся оклики здивованя і співчутя на вид прихожих, з котрих одно було таке молоде, а другий такий нужденний. Ті, що їх привели, не позволили їм задержатись, але галили до дальшої дороги і так йшли окружені численною товпою Мормонів, доки не стали перед возом, котрий звертав увагу, величиною і богатим прибранєм. Був запряжений в шість коний, підчас коли инші лиш в два, або що найбільше, в чотири. Побіч візника сидїв мужчина, котрий не міг мати більше як трийцять лїт, але виразиста голова і енерґія, яка малювала ся в поглядї і на лици, доказували, що був вождом. Читав книжку в бронзовій окладцї; але на вид зближаючої ся товпи, відложив її і вислухав уважно оповіданя пригоди. Відтак звернув ся до двох мандрівників.
— Коли вас возьмемо з собою — промовив урочистим голосом — то лиш яко наших співвірних. Не хочемо вовків в нашій вівчарни. Лїпше, щоб кости ваші білїли ся серед сеї пустині, якби ви мали стати початком тої гнилї, котра з часом нищить цїлий овоч. Чи схочете піти з нами під сим услівєм?
— Хиба догадуєте ся, що серед таких обставин, в яких я є, піду з вами, приймаючи всї услівя — відмовив Ферієр з таким поспіхом, що навіть старші, мимо своєї поваги, не могли повздержати ся від сьміху.Лиш вожд задержав строгий, неумолимий вираз лиця.
— Возьміть його, брате Станґерсон — промовив — нагодувати і напоїти його і дитину. Вашою задачею, брате, буде учити його нашої сьвятої віри. Попас вже задовго треває. Наперед! в дорогу до Сіону!
— В дорогу до Сіону! — заревіла товпа Мормонів, а слова сї повторювані з уст до уст, переплинули через каравану, як филя, котрої шум притих і в далечинї згубив ся.
Наново розлїг ся скрегіт колїс, тряск батогів, великі фургони покотили ся далї, і каравана вила ся знов серед пустинї, як перстені величезного вужа. Старший, котрого опіцї поручено двоє мандрівників, запровадив їх до свого воза, де чекала на них приготована їда.
— Лишите ся тут — промовив. — За кілька день відпічнете, а тимчасом затямте собі, що на вічні віки мусите визнавати нашу віру. Так сказав Brigham Young, а промовив він голосом Йосифа Сміта, котрий є голосом Бога.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1931 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |
- ↑ Індійське племя. (Прим. передклад.).